73374 (589279), страница 6
Текст из файла (страница 6)
Tutaj dzie cata odef chtodu,
A iwiz mi oczki wyjada…”
У своїх творах польський поет використовував українську народнопоетичну творчість, про що свідчать цілі вставки з народних пісень, наприклад в “Курганку Марилі”, а особливо в другій частині “Поминок”.
“Геніальну спробу дати аналіз романтичної психології, романтичного світобачення дав Міцкевич у віленсько-ковенських “Дзядах”. Виступаючи проти вульгарного містицизму, він утверджує роль творчої уяви, фантастики, містичного прозріння у створенні художнього образу” [ ; 72].
Над поемою “Дзяди” Міцкевич працював упродовж багатьох років. Цей твір міцно пов’язаний із фольклорними традиціями і сягає своїм корінням правитоків народної творчості. На це вказує сам Міцкевич у короткій передмові, що нею відкривається друга частина поеми: “Дзяди. Це назва урочистого обряду, що його й досі народ справляє в багатьох повітах Литви, Прусії та Курляндії, вшановуючи пам’ять про дідів чи взагалі померлих предків. Цей обряд, що зародився ще за поганських часів, називається “Козлячою учтою”, на якій верховодить Козляр, Гусляр – себто віщун, одночасно жрець і поет”... Люди гадають, що потравами напоями й співом вони приносять полегкість душам у чистилищі.
Така зворушлива мета святкування, глуха місцина, нічний час, химерні обряди багато говорили моїй уяві; я слухав казки, оповідки та пісні про повернення небіжчиків із проханнями й пересторогами. „В усіх цих химерних вигадках можна було вгледіти певні моральні настанови, певні повчання, виражені по-народному щиро.
Нинішня поема окреслює все в подібному дусі, обрядові ж співи, ворожіння й закляття здебільшого тотожні народній поезії, а часом і дослівно взяті із неї” [ ; 130].
У своїй монографічній праці “Адам Міцкевич: життя і творчість” Т.Вервес називає цю поему “Дзяди”, хоч в українській перекладацькій та літературознавчій практиці за цим твором утворилась назва “Поминки”. Міцкевичеві “Дзяди” – це поліфонічна лірико-драматична поема з виразними ознаками епопеї. Вона залишається незавершеною. Проте окремі її частини сприймаються як викінчені художні твори, що глибинно пов’язані між собою. Фрагментарної залишилась тільки перша частина, написання якої дослідники відносять до межі 1822–1823 років. Друга і четверта частини, що їх називають литовськими або віленсько-ковенськими “Дзядами”, написані дещо раніше, в часи, коли Міцкевич, закінчивши Віленський університет, вчителював у Ковно. “Дзяди” з особливою переконливістю показали, що на літературних обріях з’явився самобутній романтик, чия творча уява жодною мірою не вклалася в канони класицизму, характерні для тогочасної польської літератури. Та вже в цих ранніх “Дзядах”, на думку багатьох дослідників (Г.Вервес, В.Гуменюк та ін.), романтична піднесеність і фантазія несподівано узгоджувалися з суворою правдою життя. Це засвідчили соціально окреслені картини другої частини. А у четвертій частині збурена емоційність зраненого кохання примножена осмисленням суспільного підґрунтя ліричної драми.
Через десятиліття (1832 р.) з’явилися дрезденські “Дзяди” – третя частина, в якій творчий геній розкрився в усій своїй повноті. Це був безпосередній відгук поета на польське повстання 1830-1831 років та на його придушення царизмом. Міцкевич, якому не довелося взяти участі в повстанні, зосередив свою увагу на картинах винищення паростків національно-визвольних змагань, що з’явилися, зокрема, в студентському середовищі, до якого свого часу належав і сам поет. Але сила художнього узагальнення дала змогу кинути виклик не лише самодержавній сваволі, що спалахнула в час написання твору з новою силою, а й тиранії майбутніх часів. Тут, можливо, виявився досвід власного ув’язнення, заслання, еміграції, і знайомства з учасниками російського декабристського руху і драматичне передчуття дальших неминучих суспільних змін.
Провідна сюжетна лінія третьої частини, витончено психологічна і водночас гостро публіцистична, позначено мінливою емоційною гамою – від зворушливого співчуття до їдкого сарказму. Йдеться тут і про осягнення вічної тайни буття, боротьби добра і зла; про пристрасне усвідомлення божественного призначення митця-пророка.
Славу митця-пророка здобув сам А.Міцкевич, неодноразово передбачивши революційний переворот у Франції. Слава пророка серед емігрантів укріпилася, коли у посланні “До матері Польщі” (нап. у липні 1830 р.) поет, охоплений трагічними передчуттями, кинув у вічі рідному народові якраз на передодні Листопадового повстання гірке, жахливе у своїй правдивості пророцтво про його майбутню поразку, криваву розправу з його учасниками, настання довгої епохи підпільної боротьби, арешти, ув’язнення і страти. Є.Нахлік зауважує: “Міцкевич пророкував здійснення не тільки того, що хотів передбачити, тобто хотів, аби воно збулося, а й того, чого аж ніяк не бажав, але що мимоволі відкривалося його прозорливому “другому зору ”[ ; 24].
У “Дзядах” окреслюються погляди Міцкевича на панщину, які займали у його творчій концепції другорядне місце. Як зауважив В.Вайнтрауб, “Романтизм пробудив у ньому також інтерес до простих людей, до фольклору. Та це були зацікавлення не літературні, а суспільно політичні” [ ; 71]. Елементи творчої концепції виявляли себе в баладах (зображенні бідної жінки, дівчини-сироти і пана). Одна із сцен другої частини “Дядів”, „ставить питання в категоріях моральних, а не політичних. У цій частині йдеться про те, як душу злого поміщика переслідують душі підданих, яких він утискував і над якими знущався . “Єдиний висновок, що його можемо висувати з тієї сцени, полягає у тому, що пани повинні добре обходитися зі своїми підданими. Натомість абсолютно нема даних, які б давали змогу бачити в цій сцені напад на суспільну систему, в якій існують поміщики і панщанні селяни.” [ ; 71]. Подібний підхід – моральне вдосконалення відносин між поміщиками і кріпаками – обстоювали у 1820-1830-х рр. й українські письменники Л.Боровиковський, П.Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є.Гребінка. У 1840 роках Шевченко, Куліш і Костомаров ставили за мету знищення кріпацтва (ця мета поставлена у програмових документах Кирило-Мефодіївського братства).
По поразці повстання 1830-1831 рр. польське Демократичне товариство в еміграції зрозуміло, що вибори можливо тільки з участю у боротьбі якнайширших мас, а для того, щоб підняти селян на повстання, треба обіцяти їм проведення демократичних реформ, передусім знесення панщини. Для Міцкевича, однак, важливішою була віра в містичні чинники, ніж конкретні політичні розрахунки. Міцкевич водному з листів „радив пояснити селянам, що панщину утримує окупаційна влада, яка гальмує ініціативу польських поміщиків (але там-таки він осуджував суперечки емігрантів щодо аристократії та демократії як безплідні й безсенсовні”. Усе-таки “Pan Tadeusz (1834) закінчується, зокрема, знаменитою сценою громадянського урівноправнення і, на цій основі, соціальної та національної згоди: сопліцівські селяни тішаться знесенням панщини (першим розпорядженням Тадеуша як власника успадкованого маєтку стало звільнення їх і наділення землею), Тадеуш вітає колишніх підданих як вільних і рівних співгромадян – краян ..” [ ; 71]. Досягненням соціальної та національної консолідації на демократичних засадах було й Шевченковим ідеалом: у “Гайдамаках” він зазначив, що в боротьбі за національне і соціальне визволення “Убогий, багатий / Поєднались”, “Просте козацтво й старшина / На певне діло налетіли” [ ; 871], до суспільної згоди серед українства закликав у посланні “І мертвим, і живим...”, а в першій редакції “Відьми радив „незнайомому братові”: „Шукай собі брата в палатах і в хаті” [ ; 19]. Пафос національно-визвольних змагань є серцевиною “Дзядів” А.Міцкевича, але твір не обмежується ним. Г.Вервес відзначає: „По силі змальовування трагедії народу, позбавленого самостійного державного існування, поема ця не має нічого рівного в світовій літературі” [ ; 103]. “Ці картини, – наводить, тут же дослідник висловлювання Жорж Санд, – такі, яких ні Байрон, ні Гете, ні Данте не могли б зобразити... Жодний голос не піднявся з подібною силою, щоб оспівати такий важливий предмет, яким є падіння народу” [ ; 109].
У поетичній творчості Шевченка образи і мотиви А.Міцкевича мають особливе значення. Романтичний образ поета-пророка, речника народу, який у творчості Міцкевича найвиразніше постає саме в третій частині “Дядів”, є одним з домінантних у Шевченковому “Кобзарі”. Не важко простежити відчутну в обох поетів закоріненість цього образу в національній фольклорній традиції, а також у романтичній творчості, зокрема поетів романтичного напрямку в польській літературі (образ Вернигори є у Виспянського в драмі “Весілля”, а також у Ю.Словацького у поемі “Беньовський” та “Срібний сон Саломеї”) “Вернигора” М.Чайковського, “Канівський замок” С.Гощинського і в українських поетів-романтиків Метлинського, Костомарова та ін.
Про фольклорну закоріненість образів обох поетів писав І.Франко, знаходячи певні ідейні і емоційні паралелі між “Імпровізацією” з “Дзядів” і Шевченковим “Перебендею” . І.Франко, кажучи також про деякій відгомін Міцкевичевих мотивів у баладах українського поета, відзначає посилення цього відгомону в історичних поемах. [ ; 256-257].
Чимало дослідників (М.Дашкевич, О.Третек, М.Якубець ), говорячи про поему “Гайдамаки”, підкреслюють її зв’язок з твором Міцкевича, що знаходить своє вираження у романтичній актуалізації історичних подій, поетичному воскресінні образів предків.
Про виплив творчості і особистості Міцкевича на Шевченкову поезію писали і сперечалися багато українських і польських дослідників: М.Петров, М.Дашкевич, І.Франко, О.Огоновський, О.Третяк, О.Колесса, В.Щурат, Б.Лепкий, С.Смаль-Стоцький, М.Зеров, П.Зайцев, М.Рильський, М.Якубець, Г.Вервес, С.Козак, Я.Дзира, І.Гуменюк та інші. Суть дискусії полягає у тому, наскільки значним був цей незаперечний ідейно-художній вилив, сліди якого, як вже відзначалося, помітні у баладах. Дослідники задумалися над питанням чи є подібності між другою частиною “Дядів” і разючі подібності між третьою частиною і додатком до неї між поемами “Сон” та “Великий льох” – наслідком Шевченкових запозичень і ремінісценцій, творчого освоєння спадщини А.Міцкевича чи переважно типологічними збігами? Більшість дослідників схиляються до того, що маємо справу із перши, і з другим, і з третім, і що творчість польського поета відігравало роль своєрідного збудника, каталізатора поетичної фантазії Шевченка, літературної опори його поетичних побудов, світосприймання (зокрема, кордоцентризму), політико-філософських шукань і тираноборчої патетики [ ; 98].
Дослідники стверджують, що вступ прислужиться для політичної сатири й антиімперської тенденції у “Сні” та “Великому льосі”, імпровізація зпохопила Шевченка до богоборчих настроїв у комедії “Сон” та інших.
“Сон”, “Кавказ” Т.Шевченка й “Дзяди” А.Міцкевича (особливо розділи “Перегляд війська” мають до того ж іще виразне антимілітаристичне та антиколоніальне спрямування).
Типологічна спорідненість цих творів пояснюється близькістю типів поетичного мислення авторів як носіїв демократичної ідеї, й ідентичністю об’єктів їх сатиричного викриття.
Велика площа, Кажуть,
То – цькувальня,
На лови цар готує там собак...
З цими рядками А.Міцкевича перегукуються рядки Шевченкового “Кавказу”:
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшка-царям
Слава.
Імперія в трактуванні обох поетів – псарня, де собака вартісніша за людину, а в людини переважають звірячі, хижацькі інстинкти. Ще у паризьких лекціях Міцкевич твердив, що царська Росія утілює сатанинську ідею величі замість ідеї свободи. Але ця ідея величі, яка базується на “кривавих скрижалях” історії інших народів. У Шевченка ця думка висловлена з більшою гостротою сарказму.
Тематична близькість та ідейна співзвучність виявляється і в описах Петербурга, зображенні пам’ятника Петру I, показі солдатської муштри.
А.Міцкевич порівнює сіру солдатську масу з огірками „на грядці під листками, з хробаками”, наголошуючи цими іронічними порівняннями на втраті індивідуальності, власної особистості. Далі поет вказує, що добрий кінь ціниться більше, ніж солдат, ніж людина:
Один гвардійський добри кінь
Має ціну, як добрі три солдати,
А офіцерський кін – кажи: амінь –
Бо за такого вже належить дати
Музику чи поета...
Кінь дорожчий за музику чи поета – ось вона, здавалось би, спокійно проголошена істина, але за цим спокоєм – внутрішня іронічність, гнів автора, що говорить про знецінення людей в колоніальній підпільній країні. Знецінюється не тільки солдат, але й оточення царя генералами.
Всі світяться, але не власним світлом,
З очей царя проміння йде на них.
Всі генерали – хробачки, що літом
Вночі поблискують на пнях старих.
Як ласки царської тепло скінчиться,
Втрачає блиск нужденна хробачня,
Живе, в болоті темнім копошиться,
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
