73374 (589279), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Ти входи стережеш до зоряного даху;
Ліс на тобі, як плащ, і, яничари жаху,
Гаптують свій тюрбан потоки блискавиць
У „Кримських сонетах” Міцкевич здійснює своєрідний синтез культур, який було започатковано Гете і німецькими романтиками. (Гете „Західно-Східний дивак”). Тут створено образи двох культур – Сходу і Заходу, представниками яких є Мірза і Пілігрим. Це своєрідний поетичний діалог, у процесі якого відбувається взаємозбагачення. „Мусульманський Схід з його природою і звичаями, пророче слово Біблії, романтичні теорії творчості знаходить своє глибоке втілення у цьому творі. Разом з тим тут оживають важливі архетипи культури, які суголосні нашому часові. [ ; 74].
Образи Мірзи і Пілігрима, непідробна симпатія автора до кримських татар, якому до вподоби їхня розважливість та неквапливий ритм життя... слугують на користь тій тезі, що дозволяє розглядати Гетевський „Західно-Східний дивак” та „Кримські сонети” як „дві великі пам’ятки поетичного орієнталізму романтичної епохи” [ ; 74].
Переконливим прикладом такої поезії є розмірковування Міцкевича над історичною долею Бахчисарая у сонеті „Бахчисарай”. Східна екзотика, за всієї привабливості, теж не вічна. І Пілігрим звертає увагу не на безмодність, занепад, руїни... Колись володарі замку мріяли про незмінну славу і могутність. Минули століття, і залишився тільки фонтан, тільки він є вічним:
„О де ви, де тепер, любов, могуття й славо,
Що мали у віках сіяти величаво?
Ганьба! Немає вас, а джерело дзвенить”
Враження, яке справив Бахчисарай на мандрівника виливається у двох рядках сонету:
Руїна – пише тут на мурах гість незнаний,
Як Валтасарові, на віковічний згад.
Ці ж почуття викликає споруда в української поетеси Лесі Українки у вірші „Бахчисарайський дворець”
Хоч не зруйнована – руїна ся будова
З усіх кутків тут пустка вигляда
Перегукуються і закінчення творів обох поетів. Українська поетеса, продовжуючи роздуми про колишню славу, багатство і велич кримських ханів, від сили яких залишились лише „звалища сумні”, робить дещо глибший висновок, зазначаючи, що рабство, яке існувало в Кримському ханстві, нічим не відрізняється від рабства, яке панує в Російській імперії [ ; 60].
Колись тут сила і неволя панувань,
Та сила зникла, все лежить в руїні, –
Неволя й досі править в сій країні
Цикл Лесі Українки „Кримські спогади”, до якого увійшли сонети „9. Бахчисарай”, „10. Бахчисарайський палац”, „11. Бахчисарайська гробниця”, написано, як вказують дослідники, під впливом сонетів А.Міцкевича (В.Чапля, І.Качуровський). Назви деяких сонетів зберігаються між собою. Пор.: 1. „Тиша морська” – „2. Cisza morska”; „5. Негода” – „4. Вuzia”; „7. Байдари” – „10. Bajdary”; „9. Бахчисарай” – „6. Bakczysaraj”. У сонеті Лесі Українки описується нічний Бахчисарай. У Адама Міцкевича є сонет, який має назву „Бахчисарай уночі”. Проте сонет „Бахчисарай” близький тематично і ідейно до твору української поетеси.
Близькі за тематикою сонети „Могили гарему” А.Міцкевича та „Бахчисарайська гробниця” Лесі Українки: Пор.:
Ні квітів, ні дерев, ні огорожі...
І серед пустки, наче на сторожі,
Стоїть гробниця. Ті, що в ній спочили,
Навіки в ній своє імення скрили
У Міцкевича:Окрила забуття і часу їх заслона,
Над ними зносяться тюрбани кам’яні,
Неначе бунчуки у демонській війні,
Гяур їх імена тут креслить беззаконно.
На думку відомого польського літературознавця Ю.Кляйнера, А.Міцкевич своїми „Кримськими сонетами” не тільки відкрив нову сторінку в світовій ліриці, для нього самого це було виразом духовного перелому „Перед обличчям Кримських гір, перед обличчям Чатир-Дагу пробудилося в нім релігійне відчуття світу. У великій природі відкрилася йому вперше ... велич Бога” [ ; 62]. Кримські сонети пройняті роздумами поета про вічні проблеми буття, життя і смерть, руйнації і творення, добра і зла... Навіяний переживаннями, які опанували душу поета біля надгробку співвітчизниці – польської бранки кримського хана Марії Потоцької, – сонет сповнений ностальгічної туги, яку сконцентровано у кількох рядках.
Чи то не погляд твій, в печалі, у жалі,
Сліди повипікав огненною сльозою?
Ступінь туги, ностальгії сягає у цьому сонеті найвищої сили напруження і виливається у заключні слова, сповнені потойбічної медитативності:
О полько! Як і ти, я вмру на чужині;
Хай приязна рука мене хоч поховає!
Тут мандрівці ведуть розмови негучні;
І вчую я слова, що чув у ріднім краї;
Поет, складаючи тобі на честь пісні,
Побачить гроб і мій – для мене заспіває.
У стані ностальгічної туги поет не раз подумки звертається до отчого краю, який йому миліший над усе. І ці настрої, їх сердечна тональність проступають навіть там, де їх не можна було сподіватись. Такою є поезія „Американські степи”, заключна частина якої сповнена надзвичайної елегійності:
Спинімось! Тихо як! ... Десь линуть журавлі,
Що й сокіл би не взрів, – лиш чути, де курличе...
Чутно й метелика, що тріпається в млі,
І вужа, що повзе зіллями таємниче...
Я так напружив слух, що вчув би в цій землі
І голос із Литви. Вперед! Ніхто не кличе.
Сонет „Американські степи”, що виконує функцію експозиції циклу, заповідає гам у внутрішніх переживань та роздумів героя, що народжувались в процесі пізнавання Кримських краєвидів. Це були і радісні почуття героя-мандрівника, зумовлені потужною стихією та незвичною красою природи („Плавання”, „Алушта вночі”), і туга за Батьківщиною („Могила Потоцької”, „Пілігрим”), і трагічне почуття самотності („Буря”, „Могили гарему”).
Південна природа своєю незвичною красою та екзотикою викликає постійні думки про Литву. Таким чином, виникає тема Батьківщини, тема поета-вигнанця. За цими темами і мотивами сонетарій А.Міцкевича близький до лірики Лесі Українки. Вони обоє довгий час залишалися поза Батьківщиною, а тому окремі їхні твори, це, як писав І.Франко, „голосний та страшний стогін примученої душі”, який тим страшніший, що „не пливе до якогось песимістичного світогляду, не є доктриною, а тільки є виразом безмірно болючих обставин [ „ ] " [ ; 254]. Один із віршів Лесі Українки має назву „Зимова ніч на чужині”, вказуючи словом „чужина” свою відірваність від рідної землі. У сонеті „Пілігрим” Міцкевич з болем звертається до своєї Батьківщини:
О Литво! Шум лісів, породжених тобою,
Миліший, ніж Байдар всі солов’ї гучні,
І більше я радів твоїй трясовині,
Як цим шовковицям з їх ніжною красою!
Леся Українка, вимушено перебуваючи „у сій чужій-чужій Ялті”, думками теж линула до лісів і трясовин своєї Волині. Тож не дивно, що Крим українська поетеса в якійсь мірі бачила і сприймала очима свого польського попередника.
Цікавою є думка В.Кубацького у ґрунтовній монографії „Кримські сонети” про те, що у цьому циклі поет стверджує положення про єдність – географічну, культурну, історичну – Криму з Україною. Це єдність не виключала глибокої своєрідності двох культур. Своєрідною розробкою польської тематики в українській поезії можна вважати цикл віршів Миколи Бажана „Міцкевич в Одесі. 1825 рік”. Беручи за основу одну із сторінок біографії великого польського поета, Бажан висвітлює цю сторінку зі своєї точки зору, але використовує стиль і форму „Кримських сонетів” Міцкевича. Тут і запал молодих років польського поета – „Пісня про три ножі”, тут і характерна риса його пристрасної вдачі – боротьба проти поневолення на Заході і Сході, і сила натхненних і імпровізацій.
Вірші Бажана малюють образ Міцкевича – буремного, сумного, скорботного і разом з тим – величного в своїй непримиренності, в своїй пристрасті.
... Тишина залягла.
Міцкевич каштанове пасмо волосся
Рукою недбало відкинув з чола.
О пані! сказав. Господиня кохана:
Можливо, у вас і бажання нема,
Але чорно-біла тропа фортеп’яна
Блищить так печально, недвижна й німа,
Нехай оживе, забринить, зарокоче,
Як ложе потоку, як річище слів,
Бо слово не може мовчати, не хоче,
Бодай би поет заніміти волів!
[ ] імпровізація
українська тема не вичерпується поетичними збірками А.Міцкевича. Її легко помітити в „Чатах”, що вийшли в 1827 року з підзаголовком „Українська балада”. Балада була написана під враженням від перебування на Україні.
Українські географічні реалії породили й іншу баладу А.Міцкевича – „Світязь”. Балада А.Міцкевича „Світязь” – один із найемоційніших творів поета. Твір побудований на матеріалі слов’янської історії, поетизованої митцем у дусі романтизму. Назва балади – реальний географічний об’єкт – озеро Світязь – одне з найпрекрасніших місць України, розташоване у Волинській області. З цим озером пов’язано багато народних легенд, переказів, повір’їв; Новогрудок – містечко, яке нині входить до складу Білорусії, неподалік від якого народився Міцкевич; Плужини – маєток, де проживав Михайло Верещак, брат коханої поета. Географічні реалії наближають легендарне минуле до дійсності, показують, що життя слов’ян має глибоке коріння в історії.
У композиції балади переплелися різні часи. В експозиції звучить схвильована й емоційна розповідь про озеро Світязь, з яким пов’язано так багато древніх легенд і сказань. Міцкевич – майстер таємничого змісту, що досягається передовсім за рахунок виразного пейзажу-змалювання стихії води, яка вабить своєю таємницею. В описі Світязя поет органічно поєднав казку і реальність, сучасність і таємницю давнини, що загалом властиве для його творчого стилю. Згадка про нечисту силу, про бенкети сатани, характерна для поетики романтизму, ще більше посилює напруження, викликаючи почуття жаху, яким так майстерно оперували романтики. У баладі вже традиційно з’являється химера – жінка, яку витягли з озера і яка, підвівшися з хвилі, розповіла про давнє минуле.
Далі розповідь зосереджується на історичних подіях і на образі головної героїні – дочки князя Тугана. Під загрозою навали з Русі князь Туган був змушений зібрати військо і вирушити на допомогу Мендогу (князю Литви, який правив у ХІІІ ст. і об’єднав литовські племена). Але мешканці Туганової держави залишалися без оборони, що надзвичайно хвилювало князя. У діалозі князя зі своєю дочкою, що насичений народнопісенними стилістичними засобами, розкривається конфлікт між обов’язком воїна і любов’ю до народу, який вирішує княжна, кажучи батькові, щоб він йшов „помогти Батьківщині”, а мешканець Туганової держави захистить Бог. Введення в структуру тексту чудесного знамення – появи ангела, який начебто вночі з’явився княжні, свідчить про відкриту авторську позицію. Тут виявляється концептуальне сприймання поетом історії в міфічних категоріях, у пошуку глибокого „провіденційного” сенсу. Є.Нахлік приводить слова польської дослідниці М.Цеслі-Коритовської з цього приводу: „Він схилявся до переконання про теологічний характер історії, про те, що в ній реалізується Божий план, існування і сенс якого народ усвідомлює собі власне через міфічний переказ . На переконання Міцкевича, міф вічний, адже історія безупинно реалізує і підтверджує міфічний взірець і є сценою дальших виявів. Як і більшість романтиків, Міцкевич вірив, що народ – особливий посередник Божого одкровення” [ ; 202].
Ліричний монолог княжни розкриває всю гаму складних людських емоцій – і тривогу, і любов до народу, і мужнє прийняття своєї долі, і жах перед можливим полоном:
„Боже, – гукнула я, – боже!
Як не втекти нам від лютої кари,
Нас захисти перед нею,
Громом убий із високої хмари
Чи заховай під землею!”
Вона до кінця впевнена у правоті своїх дій, бо її вчинками керують вищі поняття – воля і Бог, які поет ставить на один щабель.
Кульмінаційним моментом твору є показ облоги замку Тугана. Оточені з різних боків військом з Русі люди шукають виходу з тяжкого становища. І тут їм на допомогу знову приходить Бог, до якого з палкою молитвою звернулась княжна. Озеро Світязь розступилося перед мешканцями Туганової держави, врятувавши їх від поневолення. У даному випадку смерть трактується як порятунок від неволі. За фольклорною традицією відбувається перетворення: дівчата й жінки перетворилися на білі лілії, цар-зілля. Думка про відродження народу звучить і в розгадуванні таємниці: пан, рибалки, сам поет – нащадки славного роду.
Із народнопісенною традицією баладу зближує використання традиційних образів-символів: вода – символ очищення від гріхів, смерті й поховання, життя і воскресіння із мертвих (згадаймо „мертву” і „живу” воду у народних казках), образ жінки, що раптово з’являється із синіх хвиль, лілія – символ чистоти, непорочної краси; зілля – символ смерті й відродження, магічного впливу на людину, її долю. Через багато років, коли неперевершений співець Польщі вже викладатиме в паризькому Колеж де Франс, тема України знайде своє відображення і в „Лекціях слов’янських літератур”. Це своєрідний літературний дискурс про історичне минуле України, її пісні та думи, що рясніє такими подробицями, що можуть бути адекватно оціненими в контексті романтизму та „української школи” в польському романтизм: „Між державами монголів і турків, між Росією і Польщею лежить край безмежний, надзвичайно цікавий для історії і літератури. Від нижнього Дунаю, майже від міста , Бэлграда, тягнеться він з одного боку вздовж Карпат, з другого – понад Чорним морем за Дніпро і Дон аж до Кавказу. Ця велика місцевість носить назву України...
Українські простори є столицею ліричної поезії, звідки пісні невідомих поетів поширювалися часто на цілу Слов’янщину. Козак, сидячи біля своєї землянки або в курені з очерету і слухаючи мовчки, як кінь його, пасучись неподалік, жує траву, кидає погляд на зелені степи і думає, і марить про бої, що тут відбулися. Пісня, яка у нього виливається з грудей, стає втіленням народного чуття: усюди сприйнята з запалом, вона переходить із покоління в покоління. Дунай, священна ріка слов’ян, завжди відіграє помітну роль у тих піснях... На тій ниві, за словами давнього пророка, кінськими копитами збиті, тілами полеглих устеленій, кістками їх засіяній, а дрібним дощем теплої крові зрошеній, буйно запанував смуток. Смуток і туга – головна ознака тих околиць...” [ ; 54] .
Глибоке розуміння української душі, яка виливається у фольклорі глибоким смутком поріднює сприймання Міцкевича з Ю.Словацьким, який у незакінченій повісті „Король Лядави” дав характеристику народної пісні: „Народне письменство, йдучи за духом часу, почало відшукувати ті звуки розпачу і суму, які були колись властивістю пісень українського народу, тих запорізьких козаків, які так прославилися війнами проти турків, які воювали часом навіть з Польщею. Їх пісні, в яких сльози переплелись із наріканнями, розлягаються над сумними берегами Дону.
Поезія тих народів у нашому письменстві замінює місце пісень трубадурів, які славились у Франції, і міннезінгерів у Німеччині; вони будуть покладені в основу літератури майбутнього” .
Сказане, звичайно, збуджує думки про споріднене сприймання української душі, українського фольклору, який став основою „української школи” в польському романтизмові. Але наразі виходитимемо з того, що великим і безсмертним робили Міцкевича передусім його поезії, які правили за взірець митцям різних країн, в тому числі й України.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
