73374 (589279), страница 9
Текст из файла (страница 9)
Ах, від спраги я страждаю!
Хоч пів кухлика водиці!
Ах, подайте, я благаю,
Хоч два зернятка пшениці!
Душі–птахи згадують йому всі кривди:
Крук
Мучить голод невблаганний?
А згадай, як я, змарнілий,
В твій садок закрався, пане!
Яблука там червоніли;
Три дні я не їв нічого,
Кілька яблучок зриваю...
Садівник зчинив тривогу,
Напустив собак на мене,
Як на вовка, цілу зграю.
Оповідання птахів про гріхи пана одно від одного страшніше. Гріхи його справді жахливі, бо нелюдське, жорстоке знущання над селянами не знає меж. Сова розповідає:
Мучить голод невблаганний?
А згадай-но, як святками
Я прийшла в мороз різдвяний
До твоєї пане брами.
„Пане! – мовила, – на діток
Зглянься на моїх сиріток!
Чоловік мій на тім світі,
Доньку ти забрав до двору,
Я лишила матір хвору,
Дітки злиднями прибиті.
Пане! Поможи, благаю,
Більш терпіть я сил не маю!
Але ж камінь чи почує?
Із дитятком серед снігу
Та й на лютому морозі
Я, шукаючи нічлігу,
Там і вмерла на дорозі.
Жалості не мав ти, пане!
Фантастичні істоти, містичні події сповнюють твір польського поета, який, як і Гете в „Фаусті” і Байрон у „Манфреді”, за допомогою умовно-фантастичного прагне розкрити життєві реалії, сувору правду життя. У третій частині „Дзядів” правдиве, реальне життя змінюють умовні, містичні сцени. Боротьба за душу Конрада, боротьба між силами добра і зла – лише умовність, але допомагає збагнути небезпеку для „темних сил” таких чесних і самовідданих людей, яким є Конрад. Те, що над головою Новосільцева, який спить, сам Везельвул сидить разом з підлеглими йому чортами і веде з ними сварку за його душу теж умовність, але передає спустошеність, нищість, потворність внутрішнього світу сенатора. Далі його риси розкриваються не лише у взаєминах з Пеліканом і Доктором, у ставленні до сліпої пані Роллісон, але й у так званому „Видінні сенатора”.
Цікавою є сцена ІХ драми, у якій дійовими особами є Гусляр і Жінка. Гусляр запрошує Жінку до церкви, а вона відмовляється, тому, що хоче побачити „тільки одного духа: мого, що багато років тому з’явився після мого весілля, кривавий і блідий і ані словечка не вимовив” . Г.Вервес зауважує, що у „Жінці в жалобі” не важко розпізнати Марилю, а в „Привиді”, якого хочуть викликати, – її коханого вигнанця, Гусляр пояснює далі, що може викликати і дух живої людини, але він буде безмовний: голос подають лише покійним. З’являється і дух професора Августа Бекю, якого все ще печуть срібняки, одержані у вигляді нагороди за зраду від царських посіпак, дух Леона Байкова, помічника Новосільцева, тіло якого роздирають чорти. Нарешті в далині замаячили кибитки. В них везуть на Північ живих людей. В одній з кибиток Жінка бачить свого знайомого, що терпить страшні муки: тисяча мечів пронизали його тіло, і всі вони пройшли через саму душу. Лише смерть визволить його, „на запитання Жінки, хто його так поранив, Гусляр відповідає: „Вороги народу...”
Втручання злих сил бачимо в поемах обох поетів. Так в третій частині „Дзядів” чорти виступають за одно з сенатором Новосільцевим і у Шевченка три ворони, що уособлюють панівні верстви України, стурбовані тим, що має народитись новий Гонта-Іван, який „розпустить правду й волю по всій Україні”. Подібний містичний герой-визволитель виступає в третій частині „Дзядів” під час видіння ксьондза Петра. Він також має воскресити народ від тиранів. Якщо герой Міцкевича виступає як „воскреситель” народу, оборонець його інтересів, і водночас – як посланець божий, то у Шевченка образ Івана, навколо якого поет розкриває свою ідею, є символом впевненості в неминучості справедливої помсти. Перша ворона стурбована загрозою розплати:
... як виросте той Гонта,
Все наше пропало!
Усе добре поплюндрує
Й брата не покине!
І розпустить правду й волю
По всій Україні!
Так от бачите, сестриці,
Що тут компонують!
На катів та на все добре
Кайдани готують!
Друга ворона фоном кортом „розлили з річку крові Та в Сибір загнали Свою шляхту.” [ ; 1; 226].
Ефектне сполучення різноманітних часових і просторових площин, поєднання умовно-символічних та реально-побутових картин, поетичне застосування народних вірувань та прикмет, легендарних переказів і дійсних спостережень, по-громадськи піднесений і водночас глибоко ліричний, сокровенний голос авторового болю, який то криється в підтексті, то виявляється безпосередньо, – усе це спільні типологічні риси обох поетів. Вражаюче поєднання реальних, соціально окреслених картин і фантастичних образів підноситься до містких поетичних узагальнень, до романтичної символіки, Є.Нахлік зауважує, що „Шевченко, на відміну від схильного до містичних роздумувань Міцкевича, більше тяжів до реального, конкретного світосприймання, тим-то Шевченкове освоєння містерійного досвіду польського поета немає його органічности і того першорядного значення , якого набув містичний елемент у художньому світі автора „Dzi adow” [ ; 99]. Влучним є порівняння поетичної самобутності Міцкевича і Шевченка, зроблене І.Франком: „Далеко не дорівнюючи Міцкевичеві в ширині думок, в грандіозності картин і силі фантазії, Шевченко дорівнює йому з погляду на метку характеристику головної фігури, а далеко перевищив його з погляду на ясність і реальність цілої картини” [ ; 297]. Цей висновок І.Франко зробив, порівнюючи „Велику імпровізацію та „Перебендю”. І.Франко спробував обґрунтувати ймовірність впливу на центрального персонажа Шевченкового „Перебенді образів поета, що їх створили Міцкевич у третій частині „Дзядів” і О.Пушкін у віршах „Пророк”, „Поет”, а також образів кобзаря у письменників „української школи” – Т.Падури, С.Гощинського, М.Чайковського. І.Франко зауважує: ”Рівняючи Шевченкового „Перебендю” до „Імпровізації” Міцкевича, ми бачимо дуже виразну схожість в деякий думках обох поем. Як поем Міцкевича не помірно вищі над товпою звичайних людей, котрі його не розуміють, так само й Шевченків „Перебендя”, хоч і неозначеного, космополітичного костюма – перебраний в бідну свитину українського співця-кобзаря [ ; 292]. „ Його на сім світі ніхто не прийма” – говориться про кобзаря в поемі. Образи Міцкевича і Шевченка зближує своєрідне надсвідоме чуття, яке дозволяє їм проникати в глибинну суть речей і явищ; Перебендя „все знає”, „все чує: що море говорить, де сонце ночує” . Обидва пророки вважають себе посередниками між народом і Богом, доносять боже слово до люду „Поет” Міцкевича виступає в суперечку з Богом. Перебендя на самоті серед українського тиску голосить „боже слово. То серце поволі з Богом розмовляє” . Типологічну схожість обох образів становить душевне роздвоєння, і свій глибокий біль від душевних мук заглушують піснею, поезією. Проте, у Шевченкового героя, як зауважує І.Франко, нема „ані сліду якобінського погляду на народ, як на масу, котру можна і треба ущасливлювати указом з гори, ані тіні якої-небудь месіаністичної претензії – бути спасителем, пророком свого народу. Перебендя попросту і без претензій робить свою скромну, але немаловажну суспільну службу він людям тугу розганяє [ ; 293]. Свого героя Шевченко розкриває в різних обставинах, в спілкуванні з різними людьми. До кожного слухача сліпий кобзар вміє найти відповідну йому пісню, яка їм найбільше до вподоби і яка найбільше відповідає його головній темі. Ми бачимо його „з дівчатами на вигоні”, де він співає „Не ходи, Грицю, на вечорниці” і веснянки, які „дишуть здоровим, чистим чуттям радощів життя і молодої, свіжої сили” [ ; 293]; в шинку де гуляють парубки, він співає пісні „Сербин”, „Шинкарка”. Співаючи пісні парубкам, Перебендя хоче отверезити гарячі голови своїми піснями. Ми бачимо кобзаря в інтерпретації Шевченка як „вартового” чистоти народного життя.
Відрізняє героїв Міцкевича і Шевченка те, що в українського поета кобзар – постать реальна, вихоплена з народного життя і є його органічною духовною частиною. Конрад – фігура містична, алегорична, як зауважуває І.Франко „не прикріплений до жодного місця, не одягнений, що так скажу, в жоден національний костюм [ ; 297].
Образ співців-бандуристів був досить поширений у творчості польських романтиків „української школи”. У 1824 р. Падура написав свою думу „Лірник”, посвячену „тіням Івана Мазепа, гетьмана задніпровського”. Головні мотиви лірника Пандури – журба і туга. Показово, що у цьому творі бандуристи прирівнюються до апостола. Образ старця-бандуриста змальовано і С.Гощинським в „Каньовському замку”. Це старий, сліпий каліка, який спирається на костур, але який говорить про себе „У мене це костур, а в когось піка”. В сльоту, в погоду, чи то в день, чи в ночі цілу Русь перейду за його допомогою. А від Канева аж до самої Сміли всі одразу пізнаю могили. Пень тоді кожний впізнаю біля моєї дороги, кожну муравку, на яку наступлю ногою [ ; 301]. Кобзар, лірник виступає головним героєм повісті М.Чайковського „Вернигора”. Автор ідеалізує його, називає пророком і патріотом польським. Примітки до „Гайдамаків” свідчать, що Шевченкові була знайома ця повість, деколи він навіть використовував ремінісценції з неї. Образ Вернигори – співця, лірника знаходить свій розвиток у творчості Ю.Словацького; у поемі: ”Беньовський” про нього згадується, а у драмі „Срібний сон Соломеї” він є одним із героїв.
Отже, аналізуючи вплив Міцкевичевого образу поета Конрада на змалювання Шевченком свого Перебенді, слід говорити скоріше про Кобзаря, як традиційний образ в польській і українській поезії. Шевченко надає йому індивідуально-національних рис і якостей.
До українських письменників, які особливо плідно використовували у своїй творчості досвід європейських, зокрема слов’янських літератур, належить Пантелеймон Куліш. Так само, як і для Шевченка, для нього Міцкевич був одним із найбільших літературних авторитетів, і серед численних впливів, які сприяли формуванню світогляду і стилю українського письменника (Шекспір, Вальтер Скотт, Шіллер, Гете, Гоголь), помітний також вплив Міцкевича, твори якого він перекладав. Про це свідчать численні поетичні рядки з Міцкевичевих поетичних творів, які Куліш використовував як епіграфи.
П.Куліш своєрідно скористався з досвіду Міцкевича у поемі „Великі проводи”. Проводи – це, власне, один із варіантів перекладу слова „дзяди”, синонім слова „поминки”. Суть назви поеми, як бачимо, певною мірою запозичена у Міцкевича, – звернення до діянь предків задля глибшого осягнення сучасних проблем.
„Пан Тадеуш” для польської культури має непроминальне, тобто першорядне значення, – як „абсолютний” твір, по-справжньому народний, тобто такий, що ніколи не втратить актуальності для національного самоусвідомлення поляків. Навіть спроби деструкції як образу поеми так і самого її автора, Адама Міцкевича, здійснені в минулому столітті („антиброзовника” кампанія Тадеуша Боя-Желенського, романи „Транс Атлантик” Вітольда Гомбровича та „Боденське озеро” Станіслава Дигайа), тільки доводять факт, що „Пан Тадеуш” не втрачає своєї центральної ролі вічної „книги буття” польського народу, мало того – підтверджує свою актуальність жвавими дискусіями навколо твору, - так окреслить місце твору А. Міцкевича в польській національній культурі Р.Радишевський [ ; 3].
Висланий за участь у студентських гуртках, Міцкевич „завжди носив у серці, як невигойну рану, свій рідний край”, свою Литву, „край, куди не суджено було йому вернутись”. Україна з її живописною природою, її побутом нагадувала поетові рідну Литву, край, де пройшли його дитячі та юнацькі роки. Не випадково Міцкевич з такою теплотою згадує в своїй поемі про милу, що стояла перед домом Головинських на березі Росі:
Чи на Вкраїні я б ту милу упізнав,
Що сотню панночок і сотню хлопців бравих,
Ховала в холодку при танцях і забавах,
Як вечір повивав блакитнооку Рось?
Народні пісні, які довелось чути і вивчати А.Міцкевичу в Україні і в Росії, пісні, в яких відбився характер і виражена душа народу, тонко відтворена природа, безперечно, мали вплив на творця „Пана Тадеуша”. Зв’язок Міцкевича з усною народною творчістю, як польського, білоруського так і українського народу с особливою силою позначився саме в цій поемі. Ось чому „Пан Тадеуш” такий близький і дорогий українському читачеві. Здається А.Міцкевич бачить душу народу і зумів передати її красу в своєму творі.
В поемі „Пан Тадеуш” відчутні відгуки окремих сонетів А.Міцкевича. Кримські пейзажі викликали в уяві поета його батьківщину, наводили його на роздуми про долю його народу. Поеми була написана традиційним, регулярним тринадцяти складовим розміром (як і деякі з „Кримських сонетів”), герої „Пана Тадеуша” були досить далекими від романтичних індивідуалістів з попередніх творів А.Міцкевича, через це твір був сприйнятий як різкий поворот у бік літературних традицій не властивих романтичному новаторству й актуальним проблемам того часу.
Написана на „психологічне замовлення великої еміграції”, як „аполітична поема” для „покріплення сердець”, твір був прийнятий тією ж еміграцією занадто холодно. У Варшаві „Пан Тадеуш” офіційно визнавався „обурливим, незносним”, багато писалося також про те, що поема була задумана за чужоземними шаблонами. Познанське періодичне видання „Рік” взагалі вбачало у творі антинаціональний і анти польський характер: поему, мовляв, треба було б видавати власне в Петербурзі (хоча, як відомо, імперською владою твір було оцінено, як „шкідливий і революційний”). Однак незаперечний патріотизм „Пана Тадеуша” підтвердив найбільший моральний авторитет тогочасної польської еміграції Ю.У.Нємцевич. Він написав коротко: „Народність польська в цьому творі ніколи не помре”. За фактом позитивної оцінки поеми можна визнати найвидатніших мислителів того часу: прихильно відгукнувся про твір поет і критик К.Бродзинський, З.Красінський, який порівняв „Пана Тадеуша” з „Одіссеєю” та „Дон Кіхотом”, твір привітав (не без критичних ноток) Ц.Норвід. Ю.Словацьким, який прочитав поему в грудні 1834 року, повідомляв матері, що під першим, дуже сильним враженням хотів їхати до Адама і потиснути йому руку. Він побачив у творі світлого оптимізму, віру в перемогу добра над злом. Щоправда, пізніше Словацький полемізуватиме з „Паном Тадеушем” у своїй поемі „Беньовський”, а також спробує дати своє продовження поеми.
Безсумнівним є те, що у поемі розвивається міф про історичну місію польського народу, який зародився у попередніх творах поета, у яких Польща порівнюється із розп’ятим Христом, а еміграція представлена як пілігрим-мандрівник, до вільної Вітчизни й охоронець ідеї свободи. Отже, ця поема – найглибше втілення польської традиції, генетичний код національної ідентичності. Порівнюючи поему з іншими творами А.Міцкевича, Ю.Кляйнер писав: „Для того, щоб повністю зрозуміти і відчути „Конрада Валенрода” і „Дзяди”, треба вжитися в минуле національної трагедії; для того, щоб уповні перейнятися „Паном Тадеушом”, вистачить бути поляком” [ ; 9].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
