70071 (589166), страница 5
Текст из файла (страница 5)
Натюрморти Катерини Білокур можна розділити на декілька груп. Перша буде утворена роботами, наближеними за рішенням до професійного мистецтва. Її складуть різні картини художниці – „Снідання” (1950), „Натюрморт з хлібом” (1960), „Кавун, морква, квіти” (1951), „Натюрморт” (1960), можливо „Привіт урожаю!” (1946). До цієї групи слід долучити ранній натюрморт, написаний на фанері в дусі наївного малярства.
Подібне сусідство пізніх та ранніх робіт повториться у групі пейзажів Катерини Білокур, наближених за рішенням до професійних, а саме – пізніх акварелей та пейзажів олівцем з пошуками законів лінійної перспективи і ранніх „наївних” пейзажів, написаних на фанері.
Складається таке враження, що художниця на схилі життя, хоч на іншому рівні, але повернулася до кола тем, що володіли нею на початку шляху. Це припущення було висловлено в розмові з науковим співробітником Яготинського історичного музею Євдокією Осьмак, - дослідником малярства Катерини Білокур [56, c.173]. Можна погодитися з цим твердженням. Наївний реалізм робіт звучить далеким відлунням в „Сніданні” а також в різних пейзажах Катерини Білокур. Її майстерність, безперечно, зросла, але багато в чому ці роботи існують так би мовити на бічних стежинах світу Білокур, - світу її фантазійних полотен.
Аби відтворити деякою мірою перспективу художньої манери Катерини Василівни, треба зазначити, що в її творчості співіснували два виміри з двома несхожими образами натури: трьохвимірний світ, де вона була реальною ученицею, і другий – її „авторський”, створений цілком за її специфічними законами, замішаний на фантазії. Емоційно влучним видається визначення Миколи Кагарлицького – „химерна художниця”. Її можна назвати майстром сновидінь, майстром ілюзії і мрій. В цій двоїстості її манери – розгадка одного дивного вислову Катерини Білокур, в якому вона протиставляє поняття „картина і „натюрморт” поняттям „портрет” та „пейзаж” [16, c.38].
Повертаючись до першої групи натюрмортів, треба зазначити, що вони перебувають якраз на межі двох згаданих вимірів – реального та фантастичного.
Завдяки спогадам учениці Катерини Білокур Галини Копової, опублікованим Миколою Кагарлицьким в монографії „Катерина Білокур. Я буду художником!”, ніби зберігся реальний фрагмент життя Катерини Василівни, пов’язаний з полотном „Снідання” (1950) [29, c.25].
„...Пам’ятаю, як ми з Олею Бунчук малювали натюрморт з простих за композицією предметів – глечик, чашка, тарілка з розрізаною на ній хлібиною... Мені здалося, що я впоралася з роботою прекрасно, але по обличчю Катерини Василівни вгадувала, що мій малюнок їй не подобається...Відтак пішла в майстерню і винесла звідти свою картину „Снідання”. Вона мене вразила, все на ній було як живе: хлібина аж пахнула, спори на ній виглядали натурально, редиску так і хотілося взяти з блюдечка і кинути в рот, глечик мав натуральні форми і об’єм, а квіти півонії просто зачаровували. Як у житті! І краще, ніж у життя! По етичніше!” [29, c.24]. Цікаво передана мить знайомства з полотном – воно виникає як „з’ява”, ніби на театрі.
З цього епізоду зрозуміло, що Катерина Василівна паралельно з навчанням дівчат продовжувала вчити і себе, як вчила протягом усього життя. Її зчаста порівнювали з давніми майстрами голландської школи натюрморту. Таке враження, що вона самостійно спробувала повести цю тему, породивши так би мовити суто український „голландський” натюрморт.
Нас захоплює поезія цього невибагливого світу звичних речей. Розмірене чергування форм, гра рівновеликих, але спів мірних об’ємів надають композиції мелодійності. Особливу роль відіграє світло та колір. Не порушуючи цілісності й гармонії світу звичайних речей, вони примушують поставити під сумнів саме їх буденність. Таємниче враження створюють виступаючі з глибокого синього тла предмети, що не відкидають тіней. Світло, яке не має певного джерела, довільно торкається їх поверхні. Вони освітлюються то ясніше, то мерхнуть. Освітлений лише простір стільниці, далі, - серпанкова сутінь тла, у якій губляться обриси предметів: майже поглинутий глечик, слоїк видніється лише завдяки блакитним полискам, що вихоплюють його з мороку. Розташовані далі півонії посилюють атмосферу таємничості – синє тло проступає крізь пелюстки, створюючи враження, наче квіти повільно спливають з напівтемряви, ще сповнені нею. Отже, навіть у такому „класичному” натюрморті, як „Снідання”, помітні зрушення реальності. Художниця зберігає реальну форму, фактуру предметів. Разом з тим, розуміючи і вміючи відтворити реальний об’єм предметів, вона подеколи наче забуває про нього, оповиває його ірреальною світлотінню, породженою не загальним для всіх предметів джерелом світла, а такою, ніби воно виникло для кожного предмета окремо. В цій довільності моделювання простору – стиль Катерини Білокур [20, c.70].
У натюрморті „Кавун, морква, квіти” (1951) кавун, що лежить на полотнині, вже не приминає її, як хліб у попередньому натюрморті. Певне враження, що між ними існує прошарок повітря. Усі предмети наче линуть у просторі, не маючи опори. Разом з тим ілюзорно виписано м’якуш кавуна, соковитість якого художниця спромоглася відтворити невловними переходами кольору, полисками [21, c.25].
Так само „зависають” предмети, зображені в „Натюрморті” (1960 з колекції Яготинської галереї. Груші, яблука, цибуля, помідори, кавун, хліб, виноград обертаються в якомусь повільному танку. Чим уважніше вдивляємося в їх кружляння, тим глибше переконуємось, що „життя” на полотні тече за законами, підказаними не натурою, а скоріш - уявою художниці.
Як і в попередньому натюрморті, усі предмети перебувають наче у невагомості, не відкидаючи тіней, не приймаючи рефлексів. Крім того, виникає враження, що кожний зображений предмет має свій власний вимір: хліб заступає частину кавуна таким чином, наче той не об’ємне тіло, а натомість – пласке коло; разом з тим старанно прокладена світлотінь доводить протилежне. Загальний простір картини від того нагадує простір „дзеркальної галереї”, де втрачається його безперервність і він наче зминається на межах предметів. Разом з тим форма, фактура, колір зображеної городини залишаться цілком реальними.
Побудова натюрморту дає нам відчуття фантастичної реальності чи реальної фантастики, що існує на хисткій межі дійсності та марення. Як у сновидінні – ціла фантасмагорія барв. Жовтий, зелений, брунатний, червоний, синій з’являються у безлічі відтінків. Кожний колір ніби залучений до спільної круговерті: спалахуючи в одній частині композиції, він ледве проявляється в інших, щоб знову виринути деінде на поверхні кольорового потоку. Так, інтенсивний синій, спалахуючи в зображенні винограду, мерхне в блакитнуватому полотні, розсипається жаринами темно-синьої ожини. Яскраво-червоним помідорам вторують рум’яні щічки яблук та калинові кетяжки, розміщений поряд бурячок. Зелений колір мандрує від свіжих огірків до кавуна та зеленкуватих груш. Такої ж круговерті набуває жовтий.
Розглядаючи основні натюрморти, які за прийнятою класифікацією залучається до першої, найбільш близької до професійних постановочних натюрмортів, групи. Разом з тим, якщо заходитися серйозно аналізувати їх композицію, колорит, співставивши висновки з аналітичним розглядом наступних груп, то не важко буде пересвідчитися в умовності такого поділу. Власне кажучи, його основою став принцип штучної „розставленості” об’єктів, близький до класичних рішень, у „Сніданні” (1950), що поступово втрачається в „Натюрморті з хлібом” (1960) та майже зводиться нанівець в композиції „Кавун, морква, квіти” (1951) та яготинському „Натюрморті” (1960). Але навіть у цих двох останніх творах зберігається якщо не сам принцип „розставленості”, то, принаймні, її відчуття: об’єкти розміщено наче в повітрі, яке для них – своєрідна ілюзорна опора. Окрім того, як відгомін класичної традиції, в усіх згаданих натюрмортах присутнє зібгане примхливими драпіровками полотно. Перелічені ознаки в сукупності поєднують згадані натюрморти в єдину групу.
До наступної групи натюрмортів, в композиційній побудові яких відчуття „розставленості” цілковито зникає, увійдуть такі роботи як „Півники” (1950), „Бурячок” (1959), „Квіти” (1959), „Квіти і овочі” (1959), „Котики” (1950-1951), „Виноград з ожиною” (1950-ті), „Тюльпани на чорному тлі”, „Тигрова лілея” (два останніх натюрморти не підписано та не датовано, їх назви подані довільно) [21, c.28].
Ці натюрморти невеликого формату, майже всі мають глухе темне, зрідка – прозоро-сріблясте тло. Їх можна назвати камерними, бо кількість зображених предметів невелика. Саме з цієї обмеженості народжується дивовижний ефект. Виникаючи на чорному тлі, звичайні овочі навіть квіти з найневибагливіших перетворюються на коштовності. Це характерно для Катерини Білокур – світ, де кожна билинка – витвір мистецтва. Виникаючи в „тиші” чорного тла, пучечки квітів довершені в обробці деталей. Зрозумілим стає метод образотворення художниці. Її картини виникають з мозаїки цілком закінчених фрагментів, наче тчуться в гобелени чи „вишиваються” пензлем.
Навряд чи Катерина Білокур вважала свої невеличкі за розміром твори повноцінними картинами. В одному з листів вона так згадує про їх походження: „Це невеличке полотно.., а вийшло воно.., коли я літом малювала квіти на картини. Квіти взагалі всі прекрасні, і передаючи яку-небудь квітку і якщо для картини требі її одну, так я на неї не надивлюся, я не уп’юся її красою, я не втомлюся її творячи, передаючи її красу на полотно. Тоді я шукаю друге полотно. Якщо його нема, то малюю на папері” [21, c.33].
Разом з тим натюрморти другої групи настільки довершені в своїй „недомовленості”, що воістину можуть вважатися маленькими шедеврами Катерини Білокур. В межах нашого дослідження для зручності класифікації будемо іменувати усю групу – натюрморт-етюд.
„Бурячок” (1959) – один з найцікавіших етюдів. На темному синьо-зеленому тлі тривіальний бурячок вибухає феєрверком барв. У його бадиллячку насичений бузковий, зелений, темно-червоний, жовтогарячий кольори. Внутрішнє жевріння темних тонів вибухає жовтим – жовтогарячим. Можна заблукати уявою, наче в химерному лісі, в тій вогняній „чуприні! Пересічної городини.
Бурячок (іл. 25) зі своїм осяйним листям раптовою іскрою з’являється з напівтемряви тла. Ефект сяйва досягається певним прийомом, характерним для більшості композицій Катерини Білокур. Звичайно кольори на її полотнах існують спокійними тоновими градаціями. Вони узгоджуються поміж собою, розмірено поступаючись один одному; ніби відбувається їх спільний глибинний рух; але в деяких частинах композиції вони виникають цікавими сплесками, вириваючись з тих „глибин”, запалюючи усе зображення. Таким чином, народжуючись короткими імпульсами із загального різнобарвного „океану”, насичені кольори створюють дивний ефект, підтриманий ще одним прийомом. Подеколи художниця обводить контур об’єктів, поданих на темному тлі, тонкою світлою лінією. Від того зображення отримує своєрідне світіння, „корону”.
Характерно, що розглянутий спосіб ґрунтується не на мистецтві мазка. Мазок у звичному розумінні відсутній в картинах Катерини Білокур. Враження вібрації, динаміки кольорових плям – результат високої культури володіння технікою тонкого пензля, який залишає на полотні лише мікроскопічні „доторки”, що надає письму особливої плавкості та перетворює поєднання кольорів на єдиний сплав.
Блідо-бузкові картопляні квіти і майже загублене у „сутінках” фону декоративно написане листя лише слабко вторують його переможній красі. Вони – наче цезури, розміщені художницею межи яскравим світлом та глибокою тінню.
За аналогією з „Бурячком” (іл. 25) будується колорит натюрморту „Квіти та овочі” (1959). На чорному тлі барви народжуються такими ж яскравими спалахами і так само пом’якшуються варіаціями різних за своєю інтенсивністю кольорів. Одначе в цьому натюрморті зображення ускладнюється більш навантаженою композицією. Квіти, овочі зціплені поміж собою єдиним спіралеподібним рухом. Композиція нагадує своєю динамікою шестерню, що обертається. Ефект „шестерні” досягається віяловим упорядкуванням зображень – огірків, які виступають своєрідною основою для купки городини та розташованим меншим віялом стручків квасолі. Композиційних рух продовжується напрямом листя, квітів, наче один закрут спіралі переходить в інший.
Характерно, що і колорит відтворює подібний кругообіг. Яскраво спалахуючи зіркою шипшини, червоний виникає в зображеннях дрібних форм – редису, дзвоників. Подібне відбувається з жовтим, зеленим – з’являючись в одній частині, вони провадять свою тему крізь усю композицію. Така міграція кольорів притаманна більшості полотен Катерини Білокур.
За принципом побудови „Квіти і овочі” нагадують „Натюрморт” (1960) з попередньої розглянутої групи.
Така ж динаміка, „рухлива” композиція, але рух в „Натюрморті” сповільнений, а в „Квітах і овочах – прискорений. Така ж „ірреальна” реальність.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
