70071 (589166), страница 7
Текст из файла (страница 7)
Вже на рівні натюрморту кожної з груп зберігається єдність зображень на полотні. Подібне поєднання відбувається не за рахунок реальних оптичних законів (порушується перспектива, відсутнє світлотіньове об’єднання предметів), воно досягається формальними засобами, тобто за допомогою ритмічної побудови композиції, колориту.
-
3.2 Пейзаж-фантазія Катерини
Живописний світ Катерини Білокур навдивовижу цілісний. Натюрморти однієї групи вже містять у собі „передчуття” полотен наступних груп. В жанрі натюрморту закладений початок нового жанру – пейзажу. З його появою світ Катерини Білокур, який ми бачили у фрагментах, ніби зазираючи у нього крізь віконця натюрмортів, постане цілісним та просторовим. Це не означає, що основна відміна між пейзажами та натюрмортами - в кількості зображених об’єктів або в побільшених розмірах полотен. Художниця по новому звертається до нас. Змінюється тональність „оповіді”. Її мова стає епічною.
Сказане має відношення до першої групи пейзажів, які умовно назвемо „пейзаж-фантазія”. До неї належать „Берізка” (1934) (разом з першою версією „Царя-колоса” (1947) та „Полтавськими квітами” не повернулася з виставки 1957 року), „Квіти за тином” (1935), „Квіти в тумані” (1940), „польові квіти” (1941), „Квіти увечері” (1942), „Квіти та калина” (1940), „Декоративні квіти” (1945), „Буйна” (1947), „Колгоспне поле” (1948-1949), „Квіти і берізоньки ввечері” (1950), „Хата в Богданівці” (1955).
„Квіти за тином” 1935 р. – це перша з робіт художниці у специфічному „білокурівському” стилі. В нижньому куті картини є напис її рукою – малювала з натури 1935 року Білокур Катря. Але це „з натури” – містифікація. Ми наближаємося до картини як до океанського пругу.
На першому плані – грубі полі плетеного тину, - він ніби вигинається, втримуючи навалу квітів. Коли б не огорожа, нас, мабуть, накрило з головою хвилею „розбурханих” рослин.
Художниця володіє певними формальними прийомами поєднання квітів у „стихію”. Ці прийоми знайдені нею інтуїтивно. В картинах Катерини Білокур взагалі багато інтуїтивного, непевного, як у сні, де реальність межує з маренням. В цій картині, до речі, одній з найреалістичніших її робіт, вже присутні „химерні” зрушення натури.
Над тином ближче до центру картини зображена червона квітка півонії з тих півоній, що ростуть низько над землею. Як дісталася ця невеличка рослина аж до верхньої межі огорожі? Її немов відкинуло єдиним порухом квітучої хвилі. Красолі над тином – це теж нонсенс. Сланка рослина – якою силою дісталася вона так високо?
За красою здіймається келих рожевого тюльпану. Ось ми візуально продовжуємо його стебло за край картини до „землі”. Зрозумілим стає, що перед нами велетень серед тюльпанів. З-за краю полотна визирають тигрові лілеї – в природі їх кущ не може зрівнятися за висотою з кущем троянд, - картина це ніби заперечує.
Катерина Білокур „підіймає” маленькі квіти над тином до високих, аби вони були разом, в єдиному сплаві, хвилями ходили полотном.
Її картини сповнені рухами, майже кінематографічною динамікою. В квіткових нетрях дуже помітні круглі червоні голівки півоній. Художниця таким чином розсипала їх в композиції картини, що вони – ніби фази руху однієї квітки, немов тужавий м’ячик метляється поверхнею розквітлого моря.
Інший різновид руху композиції – плавна довга лінія. Саме в таку гнучку лінію складаються кручені паничі, підхоплені порухом стебел рожі над ними. Цей порух з лівого краю полотна нагадує протяжний звук, - пасмо рослин, що складаються в мелодію.
Аби відчуття стихії було повним, художниці потрібно було створити глибину, простір, показати, що сад тягнеться за межі видимого нами. Катерина Білокур винаходить для себе спосіб, яким користувалися ще давньокитайські художники. Вона „топить” віддалені рослини у блакитно-білявому тлі, ніби туманом розмиваючи їх контури. Картина сповнюється повітрям, виникає відчуття глибини [15, с.7].
Полотно звучить ностальгічною нотою. Це українська сільська класика, що поволі зникає і перетворюється на спомин. Тин, а за тином квіти, їх так багато і вони з такою силою здіймаються перед очима, ніби там, за огорожею, райська країна, ідейний простір., Україна поза часом, поза історією. Доволі звернути увагу на рік написання „Квітів за тином” і порівняти звучання цієї картини з реальною історичною ситуацією, що склалася в Україні в 30-ті роки ХХ століття. Отже, своїми полотнами Катерина Білокур створює свій власний міф про Україну.
Завершаючи розгляд картини, звернемо увагу на тендітну стеблину, що вибивається з-під паль огорожі. Це ніби автопортрет художниці. Аби реалізуватися, їй потрібно було виявити таку ж твердість та наполегливість, щоб пробитися своїй „огорожі”.
В Богданівські рідній хаті Катерини Білокур зберігається полотно, яке навіть не можна назвати незакінченим. Його майже не розпочато. Налаштовано тільки тло – масив синього кольору різних відтінків, які нагадують нагромадження хмар. Підготовано лаштунки, на фоні яких, на жаль, вже не відбутися спектаклю. Цей світ ніби застиг на межі народження, але для нас саме в такому вигляді він – цікаве свідоцтво процесу народження полотна.
Стає зрозумілим. Що художниця спочатку повністю готувала фон, неоднорідний за відтінками. Звідти – дивна особливість квітів Білокур – кольорове тло проглядає навіть в чашечці квітів. Саме такими келихами, наповненими до вінця нічним вологим повітрям, постають квіти у химерному пейзажі „Квіти і калина”.
Картина існує в стані боротьби між площинністю і прагненням просторовості. Наче відбувається гра – що перед нами: чи плаский фон, чи лісові нетрі з ілюзією глибини? Як бульбашки повітря в темній воді спливають округлі букети. Вони розташовуються майже симетрично, наче на килимі. Зненацька до букетів долучаються стовбури дерев. Відбувається метаморфоза – „килим” перетворюється на пейзаж.
Неочікувана паралель „Квітів і калини” (іл. 9) і традиційного полтавського килиму з синім тлом виникає з нетривких асоціацій: „живе” мерехтіння синього поля полтавських народних килимів, яке ніби коливає на своїх брижах виткані квіти, - і синій фон „Квітів і калини”, з якого спливають „справжні” квіти Катерини Білокур, - мають ніби генетичну спорідненість.
Світ Катерини Білокур дійсно „авторський”, ні на який інший врешті-решт не схожий, але, здається нам, для художниці немає ганьби у цьому порівнянні. Ніби у рідні полтавські „килимові” квіти вона вдихає життя, надає об’єм , робить пружними пелюстки, відтворюючи реальну „архітектуру” квітів. Їх можна перелічити за назвами, замість умовних, за схематизованих – це реальні „рослини”. Вони здатні вирватися з полону площинності. Більш за те, квіти моделюють собою певний простір з ілюзією глибини. Тло стає нічним вологим повітрям. Воно майже непроникне для погляду, як і реальний нічний морок, що ховає у собі приспаний світ.
Композиція побудована так, ніби вона виникає у перебігові певного часу. Спочатку – синє неоднорідне тло – початок світобудівничого процесу. Далі з-за нижнього краю полотна поступово виникають пухнасті опуклі букети. Їх рух продовжений гнучкими стеблами рож, - так підхоплено мелодію. З’являються стовбури дерев, ніби до оркестру рослин долучив свій низький голос орган. Наостанок в цей розмірений розвій зненацька вривається стрімка квітка лілеї, наче пристрасно заговорила скрипка [35, с.20].
Це чаклунське полотно –дійсно один з шедеврів Катерини Білокур. Наче старожитня химородниця чарує та морочить нас. Межа реальності та марення, пограниччя між фантазією та дійсністю – ось простір існування цієї дивної картини, де квіти зібрані до букетів і водночас „ростуть” під деревами. Вони спливають, втрачають зв’язок з корінням в синьому важкому повітрі, зорово не перекриваючи одне одного. Водночас враження реальності досягається тим, що жоржини, красолі, лілеї, рожі подані дуже природно – в поворотах, легких нахилах, навіть деякою мірою збережено масштабне співвідношення між квітами та стовбурами дерев. Сад, сливе – ліс, який снить квітами [35, с.21].
На багатьох полотнах впродовж десятиліть ми зустрінемо подібну до цієї композицію в безлічі варіантів, з безліччю нюансів. „Квіти і калина” нагадають полотна „В Богданівці на Загреблі” (1955), „Рожі та троянди” (1954-1958), „Букет квітів” (1959). До речі – деяке відчуття гобелену або килима виникає в Польових квітах”, „Декоративних квітах”, де зберігається сила площини.
„Квіти і берізоньки ввечері” (1950) – ніби взірець для „Рож та троянд” (1954-1958) – така ж розквітла хвиля, але більш вільна, динамічна, розгорнута у просторі. Межи згаданих полотен існує наче довге відлуння, - мелодія, що супроводжувала художницю протягом життя, повторюючись безліччю аранжувань.
Ми вже роздивилися декілька полотен Катерини Білокур, на яких можна визначити місце, звідки починала будуватися композиція. Для „Квітів і калини” (іл. 9) – це нижній край полотна. Саме тут, як перший змах смичком, з’являється тигрова лілея. Ніби первинну тишу порушила скрипка. Її тему підтримують інші „інструменти”, як і в „Царі-колосі”, тут вчувається могутнє звучання органу. Наступне полотно – це поезія іншої пори дня.
„Польові квіти” задумані як пейзаж. Картина надає глядачеві ілюзорну можливість ступити на її „луку”. Краї полотна ніби довільно вихоплюють фрагмент реального пейзажу. Зображення квітів природно з’являються з-за краю рами, продовжуються в глибину.
Композицію побудовано так, що картина ніби „тягне” до себе. Як і в „Буйній” (іл.4), художниця вкладає рослини в пасма, але в „Польових квітах” їх рухи позбавлені шаленої динаміки, вони дрібні, слабкі. Змійками чи струмками вони звиваються від попереднього нижнього краю полотна, різними шляхами приманюючи наш погляд до синьої „ополонки” – своєрідного глибинного прориву в полі картини. Таким чином, в картині поєднано два типи простору. Простір переднього плану неглибокий, але має характер неперервного.
Як і в інших роботах Катерини Білокур, відбувається цікава взаємодія зображення і фону. Рослини „розкидані” на біляво-блакитному тлі, що асоціативно створює відчуття вчорашнього повітря з пасмами туману. З цього нечітко визначеного поля квіти постають і водночас в ньому потопають, зображені ніби зростаючими з землі, що „дихає” вранішніми парами. Невизначеність фону, що ніби і віддає і вбирає в себе зображення – прийом, характерний для Катерини Білокур, її хитрування аби упіймати і залучити до картини відчуття глибини, імітувати безперервність простору [33, с.12].
Ми розглянули простір переднього плану картини. Досягнутий просторовий ефект ніби не вдовольнив художницю, другий вирішується як неочікуваний стрибок в іншу ірраціональну глибину. Овальний, глибокого синього тону „розрив” з’являється під верхнім краєм полотна. Погляд зненацька провалюється туди, в невизначену далечінь, де мріє вигнуте колосся. Аби за камуфлювати просторовий перепад, Катерина Білокур сплітає над ним гілки калини з кетягами, розквітлі стебла шипшини, кручені паничі. З’являється своєрідна рослинна арка, крізь яку ми дивимося у сині далі, - там ввижається наче гладь води, але це враження непевне, оманливе.
Підсумовуючи сказане з приводу „польових квітів”, маємо змогу визначити деякі особливості стилю Катерини Білокур: площинність фону має гіпнотичну силу; художниця ніби змагається з нею за звільнення зображень від її своєрідного полону. В цій боротьбі Катерина Білокур користується так званою „світловою перспективою” – послаблює моделювання удалених від попереднього краю полотна квітів, вони ледь намічені фарбою, наче ввижаються нам [33, с.18].
В „Польових квітах” також використано ефект „тональної перспективи”. Відомо, що синя та брунатна барви мають тенденцію зорово відділятися, посилюючи враження глибини, - так звані „негативні” тони. Саме ефекту просторового перепаду досягає Катерина Білокур своєю композиційно-колористичною знахідкою – загадковим темно-синім „розривом” площини картини.
Просторові маніпуляції художниці залишаються неадекватними прийомами побудови лінійної перспективи. Вона ніби шукає шляхи до їх опанування, але простір своїх полотен будує за принципами перспективи ірраціональної. Як завжди у Катерини Білокур, простір конкретного об’єкта, тобто об’єм квітки, її побудова моделюється максимально наближено до реальності. Стосовно ж до законів, за якими окремі об’єкти групуються на полотні, то вони довільні, підкорені волі автора, - можуть бути наближеними до реальних, а можуть наближатися до орнаментальних рішень [48, с.96].
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
