41239 (588105), страница 9
Текст из файла (страница 9)
Унікальність Канади полягає не тільки в колосальних розмірах і розмаїтості її ресурсів і території взагалі і “на душу населення”, не тільки в наявності величезного освоюваного північного “прикордоння”, розтягнутості і навіть розірваності на окремі регіони її реально заселеного простору, не тільки у федералізмі державного устрою, регіоналізмі політичної культури і етнолінгвістичному дуалізмі (“Французька” і “Англійська” Канада) – паралелі цим явищам можна знайти в ряді країн сучасного світу. Найбільш яскрава і специфічна риса канадського суспільства – це його етнокультурна мозаїка, виражена в тому, що жодна етнічна група канадців не складає більшості населення країни в цілому. Канада – це країна меншин, пов’язаних загальнонаціональною ідеєю, ентнокультурних груп, більшість членів кожної з якої вважає себе канадцями й одночасно з гордістю підкреслює свою приналежність до даної етнічної групи, не виявляючи свідомого прагнення до асиміляції з якою-небудь іншою групою. Ця думка підтверджується багатьма дослідженнями – опитуваннями представників етнічних груп, проведеними автором у 1995-1998 роках у різних містах і селищах провінцій Квебек, Онтаріо, Саскачеван, Манитоба і Нью-Брансуік (близько 300 респондентів).120
Сьогодні у населенні Канади можна виділити більш 100 виразних етнічних груп (періодичні видання в країні виходять на 60 мовах), причому лише 2,8% жителів Канади в ході останнього повного перепису населення (1991 р.; про не цілком порівнянні результати проміжного перепису 1996 р. ми розповімо далі) визначили свою етнічність як просто “канадці”. Серед решти, що усвідомили свою специфічну етнічність 97,2% канадців,
3,9% віднесли себе до корінних народів Канади (індіанцям і інуітам-ескімосам);
23,5% вказали на своє “чисто-французьке” походження;
29,4% - на “чисто-британське” походження (англійське, шотландське, ірландське чи валійське);
4,1% - на змішане британське і французьке;
2,2% - на британське і/чи французьке, змішане з представниками інших етнічних груп;
26,9% визначили себе як представники “інших” етнічних груп.121
Саме це останнє угруповання, частка якого в населенні Канади стабілізувалися і навіть має тенденцію до деякого росту, виявляючи визначену опірність до асиміляції, визначає видиму “мозаїчність” канадського суспільства. До неї примикає і частина змішаної в етнічному відношенні групи, багато представників якої з гордістю зберігають і навіть культивують етнокультурні корені хоча б і “частини” своїх предків. Наприклад, уродженець російсько-англійської родини звичайно виявляє особливу цікавість до російської культури і вважає себе скоріше “російським канадцем”. “Канадскість” і навіть “англоканадскость” такої людини природна і не піддається сумніву, а кревний зв’язок із ще однією великою культурою надає йому можливість додаткового духовного збагачення.122
Характерно, що стосовно представників небританської і нефранцузький етнічних груп у Канаді прийнятий термін “етнічне визначення + канадці”. Тобто замість звичних з погляду російської мови і сприйняття термінів “канадські українці” (“українці, що живуть у Канаді”), “канадські китайці” і т.д., прийняте (полiткорректно) говорити “українські канадці”, “китайські канадці” і т.д., що здається трохи нелогічним, але відбиває їхнє сприйняття навколишнім суспільством, як і самосприйняття: це канадці такого-то походження. Але насамперед – це канадці.123
Над етнічна, – чи, якщо завгодно, суперетнічна – національна ідея Канади заслуговує великої уваги інших багатонаціональних держав, і в першу чергу – настільки схожої на неї Росії, а точніше – того євразійського співтовариства народів, що органічно склалося на більшій частині території колишнього СРСР, і настільки раптово розпалося внаслідок кризи лише однієї з її ідей, що поєднували, (і не встигнувши усвідомити того, що є й інші – недарма тепер пошуки “російської ідеї” розглядаються як загальнонаціональна задача). Тим більше цікаво розглянути особливості знайденого в Канаді алгоритму “єдності через різноманіття”.124
Вперше у світі проголошена Канадою в 1971 році, політика багатокультурності була юридично закріплена прийнятим федеральним парламентом у 1988 році “канадським Актом про багато культурність”, що дотепер не має міжнародних паралелей.
Існує в науці думка, що Канада – це країна, яка заснована на парадоксі. Як зазначає д-р Хеди Фрай, державний секретар з питань багато культурності: “Цей парадокс полягає у єдності саме через різномаїття багатьох народів”. Канада розглядається багатьма як “прототип перших багатокультурних націй світу.” Розцінюючи канадську політику заохочення багатокультурності, (це проявляється, насампред, у фінансовій підтримці багатомовної “етнічної преси”, у відкритті шкіл для етнічних меншин, для відкритого доступу до культурних організацій, тощо). Зразковою та безпрецедентною формулою будівництва багатокультурності та етнічної толерантності в Канаді, визнала і світова комісія ЮНЕСКО по культурі і розвитку, у 1997 р.; а також підтримала канадський підхід як “модель для інших країн”.125
Отже, коротко охарактеризувавши політичну націю в Канаді, можемо зробити висновок, що Канада активно працює і робить величезні кроки у будівництві політичної нації. Яка, можемо твердити, вже сформувалася, з чим деякі дослідники, не погоджуються. Так, деякі з них вважають, що канадська нація перебуває тільки на завершальному етапі свого формування; більшість канадських політологів сходяться на думці, що лише повноцінна канадська ідентичність, яка буде домінувати у всіх провінціях Канади, вирішить значну частину міжетнічних та між провінційних суперечок і автоматично зніме питання канадської єдності з порядку денного політичного життя канадців.126
Не можна категорично не погоджуватися з даним твердженням. Але величезний внесок у будівництво політичної нації канадцями все ж таки зроблений, чого заперечувати не можна. Головна заслуга канадців полягає саме в дотриманні того принципу, про який ми говорили вище – а саме – принцип громадянства.
Уся Канада забарвлена різними кольорами – різними етносами. Кожне місто вражає своєю строкатістю. Так, на приклад, Торонто – найважливіший центр англоканадської культури. Стрімкий економічний розвиток приваблює іммігрантів з усього світу. Тут представлені абсолютно усі численні етнокультурні групи канадців і знаходяться їхній ведучі культурні центри: досить сказати, що в місті видаються 112 періодичних видань на мовах 40 етнічних “меншин”.127 Теж саме можна сказати і про Монреаль.128
Уся ця велика кількість багатоетнічних міст, з багатьма етнічними меншинами та спільнотами, які мають усі можливості для вільного існування та самодостатнього життя свідчить лише про правильну національну політику Канади; про правильні кроки, до яких вдається політична еліта Канадського Парламенту для ефективного будівництва політичної нації.
Усе це відповідає головним цілям канадської національної політики розвитку багатокультурності заради досягнення національної єдності та культурного взаємозбагачення канадців. Отже, дані цілі полягають у наступному:
- підтримка етнокультурних груп;
- допомога в подоланні ними бар’єрів на шляху їхньої участі в житті всієї Канади;
- допомога у вивченні ними офіційних мов країни;
- заохочення культурних обмінів між групами в інтересах досягнення загальнонаціональної єдності.
Лише, при досягненні усіх вище поставлених задач, можна говориту про ефективно діючу політичну націю.
Даний канадський, на нашу думку, позитивний досвід формування та становлення політичної нації, би бути використаний при розробці національної політики в не менш багатокультурній та поліетнічній державі – Російській Федерації.
Ведучи ж мову про Російську Федерацію та про російську політичну націю, важливо зробити наголос на тому, що тут політична нація ще не сформована. Вона пройшла вже деякі етапи свого формування (на відміну від української політичної нації, яка тільки пройшла етап “зародження” зачаття?). Тепер треба утвердитися у менталітеті російського народу, і строго дотримуватися принципу багатонаціональності у суспільстві, що веде за собою пріоритетну роль громадянства. Для цього треба, було б бажано, по можливості, уникати міжнаціональні сутички, які, на жаль, і на сьогодні ще мають місце у Російській Федерацфії.
Ще в “Повісті времінних літ” вказувалося на поліетнічність, багатонаціональність Росії, де поряд із руссо-слов’янами проживали десятки інших національностей. Багатонаціональність Росії зростала в ході формування Російської Імперії, що мала свої особливості. В Росії процес приєднання народів і земель автоматично означав вступ до підданства. На рівні громадянського суспільства, на рівні простих людей, залучення до російської мови, до російської культури йшло досить активно і без примусу.129
Аналіз цього досвіду говорить про наступне: а) якщо різні етноси, їхні представники сторіччями живуть в одній державі, у загальному соціально-економічному і культурному середовищі, то формування їхньої спільності як народу, як громадян, як співвітчизників об’єктивно неминуче; б) певною мірою необоротність цього процесу формування міжетнічної, політичної нації можлива на основі вільного розвитку кожного етносу у своїй самобутності й у рівноправному його залученні через представників конкретних національностей у розвиток усієї країни; в) при цьому усе більш визначальну роль у статусі людини, його прав і свобод, можливості реалізації в державному і громадському житті свого людського потенціалу грають уже не його родові, етнічні ознаки, а громадянство.130
Досить небезпечним для багатонаціональної, поліетнічної держави – є розрив між етнонаціональною та політико-громадянською сутністю людини, їхнє протиставлення. У цьому випадку розвертається дискримінація людей у рідній державі за етнонаціональнлю ознакою. А за цим випливають революції, конфлікти, і розшарування держав, що перериває в цілому процес розвитку етносів, формування з них етнонацій, їхнє об’єднання в традиційну спільність – російський народ, російську націю.131
На початку ХХ століття в умовах царського самодержавства стало неможливим формування хоча і підготовленої по багатьом параметрам спільності російського народу – російської нації. Отже, Росія, як держава розвалилася. Немає перспектив для держави, де немає перспектив формування єдиної нації на основі гармонізації інтересів усіх складових її частин, у тому числі і націй-етносів, забезпечення нормального самопочуття громадян країни всіх національностей. (одним із недоліків при формуванні політичної нації Росії було те, що в основі етнополітики був закладений принцип: “у кожнoї нації є дві нації: нація-пролетаріат і нація-буржуазія”132) Отже, зруйнувалася історична етнонаціональна основа російської спільності як політичної нації.
Але, незважаючи на це, у справі становлення спільності людей – радянського народу – на єдиних економічних і духовних основах безперечно було багато досягнуто. Вдалося зробити чимало у формуванні російської спільності народів у радянському варіанті, але це відбувалося не саме по собі – а на основі, насамперед, досягнень і цінностей історичного минулого спільності народів і громадян.
Концепція про формування нової історичної спільності людей – радянського народу дійсно мала під собою серйозні підстави. Спільність народів Радянського Союзу, російського народу в культурно-мовній і в соціально-економічній сферах істотно зміцнилася за роки спільного життя, незважаючи на всі труднощі і трагедії політичних процесів. Прикладом життєвості і життєздатності цієї спільності безперечно стала перемога радянського народу як цілісного утворення у Великій Вітчизняній війні. Радянський народ як міжнаціональна спільність людей знайшов стійкість до зовнішніх погроз. Це важлива ознака політичної нації. Взаємне прагнення і духовна спільність росіян, українців, білорусів, казахів, грузин, азербайджанців, вірмен і багатьох інших – стали реальним фактом спільного буття. Деякі дослідники наполягають на тому, що у радянських людей більше спільного, російсько-радянського, ніж “чисто” етнонаціонального.133 І незважаючи, на всі перепони, народи історичної Росії довели, що вони здатні жити і розвиватися в статусі суперетнічної і міжетнічної єдності.
Сьогодні ж у Російській Федерації складається трохи інша картина. Народи історичної Росії, їхня політика та поведінка, останнім часом якраз вказує на протилежне. Деякі народи не здатні та не мають бажання жити та розвиватися у міжетнічній єдності. Вони не бачать свого майбутнього поряд із Російською Федерацією, не мають бажання бачити себе одним цілим з цією державою. Як результат – вимагають незалежності (на жаль, це відбувається не завжди мирним шляхом). Що характерно також для сьогоднішньої Росії – тут, наполягають деякі дослідники, активно проводиться етнізація по всім рівням: нерідко тут, по-всякому обвинувачуються інородці, а найбільш пригнобленими і постраждалими виявляються росіяни.134 А в ряді республік у відповідь в усьому обвинувачуються росіяни, на них переноситься провина політичних режимів. І все це замість того, щоб сказати, що була одна країна, один народ, отже, загальними були і багато досягнень, і трагедії, незважаючи на політичну надбудову. Історію єдиної країни, єдиного народу не можна поділяти на російську чи неросійську.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
