41239 (588105), страница 7

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 7)

Так, давні греки своїм громадянством дуже важили і надзвичайно рідко надавали його грекам з інших полісів; при цьому рабам досягти цього було практично неможливо.

Отже, грецька політична нація дала приклад наддержавного об’єднання, чинником якого виступило етнічне походження і культура етносу. Греки, розв’язуючи свої проблеми в кожному з полісів, водночас не забували про свою єдність та цивілізаційну осібність. Цей гентильний принцип вони поклали в основу розбудови власної Ойкумени.

Другою за важливістю та наченням є римська політична нація. Початки римської державності сягають кінця II - початку І тис. до н. е., коли Апеннінський півострів являв собою поліетнічну територію, заселену численними автохтонними та прийшлими етносами.

Чи не найчисленнішим автохтонним етносом на півострові були італіки, тобто племена латино-фалісської (Лація і нижня Етрурія) та осксько-умберської (Сабінія, Самнія, Луканія, Бруттія) груп. Крім них, добре знаними були пелазги та піцени (Центральна Італія), а також іллірійці, котрі наприкінці II тис. до н. е. прибули з Балкан; в числі останніх було кілька племен з карпатського регіону – япіги, певкети, венети та ін. Досить поширеними починаючи з VIII ст. до н. е. були грецькі колонії, особливо в Південній Італії та на Сицилії. До них слід додати ще кельтів, які прийшли в Італію з півночі не пізніше першої половини І тис. до н. е.; в Римі їх згодом називали галлами. Завершують етнічну мапу давньої Італії ще два народи – фінікійці та етруски, з яких останнім судилось відіграти значну роль в подальшій історії Риму. Осердям цього світу була країна латинів – Лація, якій в майбутньому судилося стати об’єднавчим центром для величезної імперії.

Традиційною датою заснування Рима вважається 753 р. до н. е. У VII-VI ст. до н. е., водночас із царською епохою в Римі, спостерігається розквіт етруських міст-держав, які лежали північніше Лації, на правобережжі Тибру (нинішня Тоскана). Історики припускають, що саме латинські міста першими створили федерацію, а саме - Латинську федерацію - першу проторимську державу, своєрідний союз міст. Цілком можливо, що це відбулося за прикладом союзів грецьких міст. Аналогічні процеси відбуваються в Самнії, Кампанії, Умбрії, Піцені та ін. Все це – етнічні протодержавні утворення. ⁹⁷

Центром майбутньої поліетнічної держави став Лацій, в якому жили латини, і його ядро – Рим, місто на лівому березі Тибру у нижній його течії. Саме латинів римські історики згодом поіменували аборигенами (від ab origine - походження) - вихідним етнічним началом держави. Але водночас у ранньому Римі були значні прошарки сабінів та лігуро-сикулів, які мали, однак, підпорядковане становище щодо латинів. Про непрості взаємини цих етносів нагадує знаменитий міф про викрадення латинами під проводом Ромула сабінянок, що, очевидно, відображає зрілу стадію розвитку екзогамних давньоримських родів. Зрештою, латини і сабіняни злились в одне ціле, в нову етнополітичну єдність.⁹⁸

Саме архаїчна родоплемінна спільнота і поклала початок римському народові (populus). Його основу складали 100, а пізніше, після об’єднання із сабінянами, - 200 родів (gens). Рід, у свою чергу, складався з батьківських сімей (familia) на чолі з батьком – главою сім’ї (pater familia); родові належало право на землю та ведення війни. Члени всіх родів були патриціями. Отці сімей-фамілій складали раду старійшин роду – сенат.

Консолідація родів покликала до життя такі соціально-етнічні групи, як триби і курії. Триб (“племен”) у царському (ранньому) Римі було три – Тіції, Рамни і Луцери: перші репрезентували сабінів, другі – латинів, треті – етрусків. З триб набирали кінноту, яка стала в Римі найвищим станом – “вершники”. Курій, або “союзів мужів”, було 30, і вони формувалися з чоловіків римських родів. Курії мали право наділяти землею роди, формувати військо, збирати народні збори, утримувати святині, влаштовувати урочисті учти.

Таким чином, рання римська нація-народ мала переважно триетнічне походження і склалася на основі латинів, сабінів і етрусків. Оскільки представники кожного з трьох етносів не піддавалися дискримінації в набутті соціально-політичного статусу, є підстави вважати раннє римське суспільство зародком справжньої політичної нації, яка формувалася на поліетнічній основі.⁹⁹

Про це свідчать й інші факти. Так, Ромул, перший цар Риму (753-717 pp. до н. е.), латинянин, завойованих сабі-нян переселяв до Риму, розподіляючи їх по куріях, а латинів, навзаєм, селив на землях сабінян; те саме мало місце і в його війнах проти етрусків та альбанців. А після наглої смерті Ромула царем було обрано Нуму Помпілія, сабінянина.¹⁰⁰ Так етнічне начало в суспільстві почало поступатися її громадянським та особистісним ознакам, що і є рисою політичної нації.

Однак зростанню етнічної політичної нації в кількісному відношенні поклала край економіка. З усіх переселених у Рим до триб та курій включили лише частину – через обмеженість земельних наділів, а інші поселенці стали простим наповненням міста – плебсом, плебеями (від plere – наповнювати). Отже, політична нація фактично стала формуватись на економічній основі - латиняни з різних родів посіли різне місце у суспільстві залежно від маєтності. Не випадково в усі часи члени римських триб і курій, тобто “верхи” суспільства, називали себе “римським народом квірітів”. Це можна назвати політичною нацією у вузькому розумінні слова, або суспільно-політичною елітою римської політичної нації.

Різницю між цими частинами населення – народом (poplus) і плебсом спробував подолати Луцій Тарквіній. Син батька-грека та матері-етруски, він сам зазнав чимало поневірянь через походження. Тому, обраний царем, Тарквіній збільшив число родів до 300, зарахувавши до патриціїв (особливо до “молодших родів”), тобто до політичного народу, представників плебсу, переважно етруського походження. Логічним завершенням ініціатив Тарквінія стала громадянська реформа Сервія Туллія (579-535 pp. до н. е.): запровадження цензового принципу поділу суспільства. Майновий ценз ліг в основу градації громадян: І розряд - власники понад 100 тис. ассів, II – 75 тис., III - 50 тис., IV - 25 тис., V - 1,1 тис. І останній розряд вільних громадян склали “пролетарі”, тобто люди, які володіли лише власним потомством (proles). До цього слід додати, що Сервій Туллій здійснив також адміністративно-територіальну реформу: поділив римські володіння на триби – територіальні округи, загальною кількістю 20.¹⁰¹

Таким чином було завершено трансформацію держави латинян у наднаціональне утворення, а населення країни – в політичну націю. Громадянство як її смислове осердя при цьому спиралось на дві підстави: гентильну, тобто приналежність до populus за походженням, і майнову, або становість за мірою власності.¹⁰² Це можна вважати головними рисами римської політичної нації: громадянство, походження, достаток, територіальність. Навіть плебс, маючи обмежені можливості доступу до органів управління та розподілу майна, зокрема земельних наділів, став частиною політичної нації через створення публічних органів влади, пов’язаних з центуріатними зібраннями, на яких вирішувались питання війни і миру, чому сприяла і майнова (а не за походженням) диференціація суспільства.

Римська політична нація виявилася стійким утворенням. Її не змогла зламати навіть потужна етрускізація Риму, яка настала при Тарквініях (Луції та Гордому). В римське життя активно входила етруська архітектура та агрокультура, мистецтво і обрядовість тощо. Однак сформована нація вже мала настільки ефективні механізми самоорганізації та саморозвитку, що цьому етнічному виливу не вдалося потіснити ні мову та писемність (латинь), ні віру, ні звичаєвий лад Риму. Політична нація асимілювала нові етнічні впливи.

Зрештою, щодо Риму необхідно згадати також такі важливі обставини. По вигнанні у 510 р. до н. е. Тарквінія Гордого управління було оголошено загальнонародною справою (rex publica). Так виникла республіканська форма правління, де сувереном влади було все громадянське суспільство, тобто патриції і плебеї. Республіка наділила деякими функціями громадянина навіть рабів, які могли виступати свідками, знаходити притулок у “розрядних” громадян у випадку їх переслідування, виконувати деякі обрядові функції в сакральних урочистостях. Саме Римська республіка породила такий феномен народовладдя, як збори плебеїв по трибах, які, на додаток до гентильних сенатів, приймали рішення, обов’язкові для всіх. З 339 р. до н. е. рішення плебісцитів були проголошені обов’язковими для всіх римлян.¹⁰³ Так політична нація долала релікти етнократичного правління і ставала основою римської цивілізації в цілому.

Отже, бачимо, що питання нації з давніх давен цікавить дослідників різних епох, різних держав. Так, говорячи про етноісторичну націю, був зроблений акцент на погляди українського мислителя В. Липинського. Досить цікавою та корисною виявилася праця дослідника “Листи до братів-хліборобів”. Тут спостерігається еволюція поглядів на поняття “нація”, дослідник розкриває суть самого поняття “нації”, дивиться на це поняття з різних точок зору. На початку другого розділу за мету ставилося завдання розкрити суть етноісторичної нації. Але, проаналізувавши погдяли В.Липинського, можемо зробити висновок, що націю він розглядав не тільки як етноісторичний феномен, але й вкладав у це поняття деколи політичний характер, розглядає націотворення нерозривно із державотворенням. Це підтверджує, що дослідники, які розглядають націю як етноісторичну, біологічну спільноту, так чи інакше звертаються до соціального чи політологічного контексту.

Щодо історичних політичних націй, то в політичній історії їх було не багато. Найяскравішими були приклади грецької та римської політичних націй. Не дивлячись на їхні часові рамки, це політичні нації, які втілювали в собі майже усі риси ідеальної політичної нації, а саме – громадянське суспільство, верховенство закону, повага прав людини; участь громадян у політичному процесі (безпосередня участь – ознака прямої демократії), спільна мета (громадяни були об’єднані однією політичною метою).

Розділ ІІІ. Сучасна практика формування світових політичних націй

Як згадувалося у попередніх розділах, політичні нації можуть формуватися в державах з різним політичним устроєм. До таких держав найперше слід віднести республіки, причому як цілком демократичні, тобто з громадянськими правами для всіх членів суспільства, так і з певними обмеженнями демократії, наприклад республіки аристократичні або феодальні. До таких держав належать також і різноманітні перехідні чи демократично-конформовані устрої політичної організації на кшталт конституційної монархії. Серед останніх, до речі, рівень розвитку політичної нації може бути настільки зрілим, що цілком сумірний з класичними демократичними варіантами. Зрозуміло, що при цьому функції власне монарха трансформуються з диктаторських до суто представницьких, символічно-репрезентаційних.

Отже, держава і демократія – ось два наріжні камені, з якими певна людська спільнота може постати як політична нація. При цьому нація творить державу для себе, а держава гарантує норми і необхідність демократії всім членам суспільства.

Безперечною підставою для повноцінного судження щодо самого феномену політичної нації, сучасних особливостей їх формування, українського контексту цього процесу є історико-політичний аналіз проблеми. При всій повноті і докладності її розгляду, можна зробити висновок лише про складність, багатовимірність та неоднозначність досліджуваного предмета, що істотно залежить від обраних різними авторами критеріїв дефініції політичної нації. Тому, ґрунтуючись на вищеназваних засадничих критеріях політичної нації, а саме – державності і демократії, розглянемо показові зразки класичних політичних націй минулого, звертаючи особливу увагу на їхні витоки, механізми їх формування та сутнісні риси.

Дана магістерська робота базується на понятті “політичної нації”. У першому розділі даного наукового дослідження ми розкрили суть поняття “нація”, звернули увагу на його політичне забарвлення. Відштовхуючись від теоретичних доробок вітчизняних та зарубіжних дослідників, у другому розділі дослідник проаналізував історичні передумови формування політичних націй. Зокрема, були наведені приклади двох найпотужніших і найважливіших націй для подальших політичних досліджень. А саме, були представлені еллінська та римська політичні нації. Була проаналізована також еволюція української нації, української політичної нації, що допоможе нам у розгляді другого підпункту третього розділу.

Отож, у багатьох державах політична нація вже існує. Вона утворюється здебільшого в поліетнічних державах, де вже досягнута ефективна взаємодія різних культур, однакове бачення майбутнього різними етнонаціональними групами, обрані спільні лідери і всіх об’єднує відчуття спільноти.

Це сильно нагадує спільну національну приналежність, все частіше починають говорити про новий тип національності, хоча й під різними назвами: політичною, патріотичною, громадянською (виходячи з приналежності до громадянства), поліетнічною тощо. Коли мова йде про політичну націю, насамперед мається на увазі, політика демократичного характеру.

Як відомо, термін “політична нація” вперше почали використовувати французи у часи Великої Французької Революції, коли в державі відбувався перехід від монархії до республіки (1789). Центром подібної спільноти стає індивід, а членом – будь-яка людина, яка присягається у повазі та прихильності “Декларації прав Людини”, свободі, ідеї братерства, не дивлячись на етнічне походження, релігійну приналежність тощо.

Характеристики

Список файлов ВКР