41239 (588105), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Потрібними для нас також були роботи деяких дослідників, які приділяють чимало уваги теоретико-методологічним аспектам вивчення тих чи інших політологічних досліджень. Особливу увагу заслуговує книга доктора філософських наук, заслуженого діяча науки Росії – Е.Баграмова “Національна ідея: досвід історико-політологічного дослідження”23.
Корисним для нашої наукової роботи став навчальний посібник, автором якого є В.І. Бурдяк.24 Уданому посібнику автор розкриває теоретичні підходи, загальні та конкретні методи; цікавими є приклади, до яких вдається автор, щоб краще відобразити той чи інший підхід, метод.
Структура магістерської роботи. Специфіка проблеми, що стала об’єктом нашого дослідження, мета та завдання роботи зумовили її логіку та структуру.
Магістерська робота побудована на аналізі політичної нації, як у світовому масштабі, так і на державному рівні (у нашому випадку на прикладі України). Перший розділ роботи висвітлює стан розробки проблематики дослідження. На думку автора, дослідження політичної нації не можливе без детального та якісного аналізу проблеми самої нації, етнічної нації.
У магістерській роботі дослідник, розкриваючи тему політичної, відштовхується, насамперед, від нації етноісторичної. Так, у другому розділі, буде йти мова про еволюцію етноісторичної нації (за приклад взято українську націю), а також про найвизначніші та найперші приклади політичної нації.
Третій розділ магістерської роботи поділено дослідником на два підрозділи. Тут взято за мету проаналізувати сучасний стан формування політичної нації у поліетнічному суспільстві. Щодо сучасних політичних націй, то тут буде розкриватися специфіка буття канадської, фінської, американської політичних націй. На завершення, звичайно, не можна було б обминути увагою і початки формування української політичної нації.
В кінці роботи висновки та список використаних джерел (....найменувань). Обсяг магістерської роботи......
Розділ І. Стан наукової розробки проблематики дослідження
Теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення поняття “нація”
Проблема політичної нації – не нова. Тільки на перший погляд може здатися, що про політичну націю почали говорити порівняно недавно. В Україні особливу увагу політичній нації, як обов’язковому елементу громадянського суспільства, почали звертати у зв’язку із політичними процесами, які мали місце в 2004-2005 роках. Саме тепер у нашій державі точаться чимало наукових дискусій та суперечок на тематику нації, політичної нації. Формування єдиної політичної нації – це одна із цілей, яку поставила собі сьогоднішня політична еліта.
Будь-який напрям у науці з’являється тоді, коли суспільство почуває у ньому необхідність. У цьому сенсі етнополітологію можна вважати однією із найдавніших наук. Усвідомлення народами своєї осібності і несхожості на інші супроводилися не тільки спробами пояснити цю схожість, але й політичними претензіями на володарювання “не своїми” територіями.
У першому пункті Розділу І ми розглянемо еволюцію поглядів мислителів на поняття нація, спробуємо дослідити еволюцію етнополітологічного знання.
Витоки сучасних етнополітичних знань губляться у глибини віків. Поняття “етнос” починає фігурувати вже у V – ІV ст. до н.е. тоді ж і етнічний принцип утверджується як основа державотворення. Описуючи племена і народи, їхню культуру і звичаї, Геродот, Плутарх, Старабон закладали основи етнології. А в працях Арістотеля, Платона, Сократа, Цицерона та інших мислителів античності спеціалісти знаходять перші цеглини підвалин етнополітології. Уже в Стародавній Греції та Римі простежуються початки консервативних ідей, що обґрунтували політичний принцип “розділяй та володарюй”. Йдеться тут про ідеї месіанства та багатогранності, переселення народів та асиміляції, використання гасла “права народів” для обґрунтування та виправдання війн та рабства. Там же знаходимо перші витоки ліберально-демократичних підходів до моделювання взаємовідносин між племенами, народами, державами. Ідеї вільного розвитку культур, справедливої боротьби проти гноблення з’явилися майже одночасно з пошуками моделей ранніх федерацій та конфедерацій, обґрунтуванням недоторканності кордонів, поваги до законів тощо.125
Бачимо, що найперші трактування та обґрунтування поняття “етносу” та “нації” почалося дуже давно. Повну еволюцію поглядів на дане поняття розглядати не будемо. Звернемо увагу на сучасні наукові теорії та підходи поняття “нація”, і на деякі переломні моменти у становленні науки про етнологічні знання.
Ведучи мову про еволюцію етнополітологічного знання, велику увагу треба приділити Джамбатіста Віко (1668-1744). Адже є підстави вважати цього італійського філософа та соціолога першим етнологом. Своєю роботою “Засади нової науки про загальну природу націй”26 він підняв філософію історії на нову, вищу для свого часу ступінь і заснував новий напрямок – психологію народів. Не заперечуючи існування божественного начала, від якого, у кінцевому рахунку, виходять закони історії; Дж. Віко вважав, що людство в особі націй розвивається в силу своїх внутрішніх причин. Як людина у своєму житті, за словами італійського філософа, від народження до смерті переживає три періоди – дитинство, юність і зрілість, так і кожен народ у своєму розвитку, від народження до загибелі, проходить три епохи – божественну, героїчну і людську. При цьому він вважав, що всі народи розвиваються паралельно. Держава виникає в героїчну епоху як панування аристократії і перетворюється в демократію в людську епоху. У демократичній державі тріумфує демократія і “природна справедливість”. Усі нації, на думку Віко, і це позитивна сторона його вчення, як варварські, так і культурні, якими б величезними проміжками місця і часу вони не відокремлювалися, дотримують три вічні і загальні звичаї: релігійні обряди, шлюби і поховання. З цих трьох речей починається культура, стверджує вчений. Кожен народ, досягнувши зрілості, приходить до занепаду. Потім настає новий кругообіг. Так ним була обґрунтована теорія історичного кругообігу, що зробила досить сильний вплив на весь наступний розвиток філософії історії.
Щодо більш сучасних трактувань походження нації та самої суті поняття, то варто звернути також увагу на погляди, насамперед, російського дослідника В. Тішкова.
Завдяки інтелектуальним, адміністративним і пропагандистським зусиллям, насамперед, В.Тішкова і його нечисленних однодумців-етнологів, у масовій свідомості і політичній культурі повільно і з трудом укорінюється відмінне від сталінського розуміння феномена і терміну “нація”.
Відразу відзначимо, що мова йде аж ніяк не тільки про термінологічну суперечку: категорія “нація” як кристал сконцентрувала і переломила у собі різні наукові і політичні проекти. “Перший ґрунтується на понятті нації як політичної спільності, чи співгромадянстві, другий розглядає націю як етнокультурну категорію, як спільність, що має глибокі історичні корені, соціально-психологічну чи навіть генетичну природу”.
Наскільки нам відомо, у сучасної західний етнології лише Е.Сміт почав спробу обґрунтовувати правомірність і необхідність співіснування цих підходів. Він звертає увагу на той факт, що шляхи формування націй багато в чому залежать від етнокультурної спадщини попередніх їм етнічних спільнот і від етнічної мозаїчності населення тих територій, на яких і відбувається становлення націй. Ця залежність служить для нього підставою виділяти “територіальні” і “етнічні” нації і як різні концепції націй, і як різні типи їхньої об’єктивації. Територіальна концепція нації, у його розумінні, – це населення, що має загальне ім’я, що володіють історичною територією, загальними міфами й історичною пам’яттю, що володіє загальною економікою, культурою і має загальні права й обов’язки для своїх членів”. Навпроти, етнічна концепція нації “прагне замінити звичаями і діалектами юридичні коди й інститути, що утворять цемент територіальної нації…навіть загальна культура і “громадянська релігія” територіальних націй мають свій еквівалент в етнічному шляху і концепції: віра в спокутні якості й унікальність етнічної нації”. Важливо відзначити, що Е. Сміт вважає ці концепції лише ідеальними типами, моделями, у той час як насправді “кожна нація містить риси як етнічної, так і територіальної”.27
У новітній вітчизняній етнополітології ми знаходимо історіографічний факт, що свідчить про спроби подолання позначеного вище антагонізму змістовної інтерпретації поняття “нація”. Е.Кисриєв пропонує “по-новому поглянути на “конфлікт” двох основних, здавалося б, несумісних підходів до тлумачення поняття нації”. Він упевнений у тому, що “їх конфліктність лежить не в площині змісту, а в практиці конкретного історичного процесу”. Суть проблеми цей дослідник бачить у тому, що “політична єдність не буде стійкою без визначеної уніфікації всього етнічного розмаїття в ній..., у той час як етнічна єдність на певному етапі розвитку свого буття може придбати самосвідомість і утягнутися в процес свого національного (політичного) самовизначення”. Саме “такого роду конкретні ситуації”, на думку Е. Кисрієва, і “породжують “концептуальні” розбіжності у визначенні нації”.28 Однак нам представляється, що суть розбіжностей у трактуванні нації виникає не з відзначених метаморфоз етнічного і політичного. Концептуальні антагонізми породжені принципово різним розумінням етнічного як такого: трактуванням нації як стадії в розвитку онтологізованого етнічного співтовариства в одному випадку, і принципово позаетнічного розуміння нації як співгромадянства, в іншому. Суть конфлікту не в тому, що один термін використовують для маркірування різних соціальних субстанцій, а в тому, що одна з цих субстанцій – міф. Поза цим конфліктом суперечка про змістовну насиченість поняття “нація” представляється суто термінологічним і таким що, передбачає досягнення консенсусу.
Відомий російський дослідник Р. Абдулатіпов, пояснюючи та аналізуючи різні концепції націй, зауважує, що у нас (на відміну від Заходу) “зовсім інші погляди на розвиток нації. Нації тут розглядаються як етнокультурні утворення, прив’язані до визначеної території, зі своїми традиціями, звичаями, моральністю тощо”.29 Р.Абдулатіпов збагачує перелік іманентних, як йому представляється, властивостей цікавлячого нас феномену: “Нація – це культурно-історична спільність із самобутніми проявами мови, традицій, характеру, усього різноманіття духовних рис. Життєдіяльність нації... тривалий період зв’язаний з визначеною територією. Нації – найважливіші суб’єкти політичного, соціально-економічного і духовно-морального прогресу держави”.30
Категорія “нація”, деколи навантажена в трактуванні етнічним змістом, стає каменем спотикання на шляху взаєморозуміння дослідників, які трактують цей феномен. При відсутності спеціальних пояснювальних інтродукцій часто навіть з контексту роботи не можна зрозуміти, що розуміє той чи інший автор, вживаючи нещасливий термін. Це створює часом майже нездоланні труднощі для історіографічних інтерпретацій і наукової критики. Єдина можливість зберегти комунікативний простір у науці, це досягнення консенсусу, відповідно до якого термін “нація” вживається суто у його політичному значенні, у тому значенні, у якому його вживає зараз більшість наших закордонних колег.
У Західній Європі першою і досить довго єдиною концепцією нації була територіально-політична концепція, сформульована енциклопедистами, що розуміли націю як “групу людей, що живуть на одній території і підкоряються одним законам і правителям”.31 Ця концепція була сформульована в епоху Просвітництва – тоді, коли інші способи легітимації влади були дискредитовані й у державній ідеології затвердилося розуміння нації як суверена. Саме тоді “нація була усвідомлена як співтовариство, оскільки ідея спільності національних інтересів, ідея національного братерства переважала в цій концепції над будь-якими ознаками нерівності й експлуатації усередині цього співтовариства”.32
В епоху формування національних держав націю розуміли як об’єднання громадян, як волю індивідів, реалізовану через суспільний договір. “Відображенням цієї тези і було знамените визначення нації як повсякденного плебісциту, дане К. Ренаном у його сорбонській лекції 1882 року” . Можна навіть сказати, що термінологічний “одяг” поняттю “нація” дав сааме К. Реннер на прикінці ХІХ ст. у книзі “Нація і держава”.33
Значно пізніше, у другій половині минулого століття, у бурхливій полеміці про природу нації і націоналізму в західній науці затверджується наукова традиція, в основі якої закладене сформульоване Х. Коном розуміння “націоналізму як первинного, формуючого фактора, а нації – як його похідної, продукту національної свідомості, національної волі і національного духу”.34 У роботах його найбільш відомих послідовників багаторазово затверджується й закріплюється висновок про те, що “саме націоналізм породжує нації, а не навпаки”35, що “націоналізм не є пробудження націй до самоусвідомлення: він винаходить їх там, де їх не існує”,36 що “нація, що представляється націоналістами як “народ”, є продуктом націоналізму”, що “нація виникає з того моменту, коли група впливових людей вирішує, що саме так повинно бути”.
У своїй фундаментальній праці з афористичною назвою “Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма” Б. Андерсен характеризує націю як “уявлене політичне співтовариство”, і уявляється воно, відповідно до такого підходу, “як щось неминуче обмежене, але в той же час суверенне”. Дефініція була настільки точною, що стала своєрідним символом, лицарським девізом наукового співтовариства конструктивістів.
Зрозуміло, що таке політичне співтовариство являє собою співгромадянство, індиферентне до етнокультурної ідентичності своїх членів. Нація при такому підході виступає як “багатоетнічне за своїм складом утворення, основними ознаками якого є територія і громадянство”. Саме таке значення має цікавляча нас категорія в міжнародному праві і саме з таким навантаженням уживається вона в офіційній мові міжнародних правових актів: “нація” трактується “як населення, що проживає на території держави…Поняття “національна державність” має в міжнародно-правовій практиці “загальногромадянський” зміст, а поняття “нація” і “держава” складають єдине ціле”.37
Таке розуміння нації намагався впровадити в масову свідомість російського народу колишній президент РФ Б.Єльцин, коли усвідомив усю згубність своїх закликів до політичної суверенізації на етнічній основі. В одному зі своїх Послань Федеральним Зборам він зненацька заявив: “Безліч національних проблем породжено суперечливістю двох споконвічно закладених в основу державного устрою принципів…, протиріччя між ними будуть згладжуватися на основі нового, закладеного в Конституції розуміння нації як співгромадянства”.38
Примітна позиція В.Тішкова в полеміці про коректність і корисність уживання терміна “нація” у науковій і політичній риториці. Імовірно, дефініція ця після численних і малообгрунтованих докорів з боку концептуальних опонентів викликає в головного пропагандиста конструктивістських ідей у Росії гострі заперечення. Він констатує той, цілком очевидний факт, що “труднощі з визначенням поняття “нація пов’язані не зі складністю обумовленої матерії, а з епістимілогічно невірною посилкою додати значимість об’єктивної категорії по суті порожньому, але впливовому слову, що стало емоційним, за виняткове володіння яким сперечаються дві форми соціального угруповання людей – держави і етнокультурні спільноти”.39 В.Тішков відмовляє “нації” у праві бути науковою категорією і переконує своїх читачів у тому, що це не більш ніж “політичне гасло і засіб політичної мобілізації”. З категоричністю зневіреного пише він про те, що “складаючись майже з одних виключень, застережень і протиріч, це поняття як таке не має права на існування і повинно бути виключене з мови науки”. Слідом за Р. Брубекером, В.Тішков дійде висновку про те, що через перевантаженість змістами і зайвої політизованості термін “нація” повинен бути вилучений з політичного вживання, оскільки феномен, що маркується цим терміном “просто не існує”, а тому випливає “забути про нації”.
Зрозуміло, чому заклик цей так роздратував Р. Абдулатіпова – забуття націй означало б втрату предмета наукових студій численних вітчизняних “націонзнавців” і професійних борців за “національне відродження”. На жаль, як відзначив К. Вердері, “неоднозначність поняття “нація” затрудняє його науковий аналіз, але полегшує його використання в політичній практиці”, у тому числі і не найбільш сумлінними політиками. І в цьому змісті заклик В.Тішкова зрозумілий і викликає співчуття. Але факт політичної еквілібристики цим терміном навряд чи може служити достатньою підставою для того, щоб дослідники могли “проігнорувати об’єктивний факт існування самого феномену” – нації як співгромадянства.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
