41239 (588105), страница 4

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 4)

Етнополітологія як наукова теорія базується на визначеній методиці, під якою варто розуміти арсенал наукових методів вивчення й аналізу функціонування відповідної сфери суспільства.

Сам метод як категорія в широкому розумінні слова означає спосіб пізнання, а “науковий метод” являє собою теоретично обґрунтований нормативний пізнавальний засіб.

У більш вузькому значенні поняття “метод науки” розглядається як сукупність підходів і принципів, правил і норм, інструментів і процедур, що забезпечують взаємодію суб’єкта (тобто вченого) з об’єктом, що пізнається для рішення дослідницьких цілей і задач.

Дослідники, що вивчають етнополітичні явища і процеси, активно використовують весь широкий арсенал методів з інших суспільних наук. Умовно методи етнополітології можна поділити на такі групи.

Загальнологічні: аналіз і синтез, індукція і дедукція, діагноз і прогноз, визначення і класифікація, порівняння й аналогія, абстрагування, моделювання, спостереження й експеримент, статистичний аналіз, логіко-математичні моделювання. Вони виступають універсальним інструментарієм осмислення етнополітичних явищ і процесів, суб’єктів і об’єктів етнополітики.

Теоретичні: системний, історичний, порівняльний (компаративістський), діалектичний, структурно-функціональний.

Емпіричні (біхевіористичні): безпосередній нагляд, контент-аналіз документів і інформаційних потоків, експеримент, анкетне опитування, інтерв’ю і т.п..

Розглянемо особливості використання деяких з цих методів, якими користувався дослідник для дослідження феномену політичної нації.

Серед об’єктивно-методологічних принципів дослідження найцікавішим для нас був системний підхід. Як відомо, цей метод одержав особливе поширення у другій половині ХХ сторіччя і зайняв одне з ведучих місць у науковому пізнанні. Передумовою його проникнення в науку став перехід до нового типу наукових задач. Насамперед, у цілому ряді галузей науки, у тому числі і гуманітарної, центральне місце належить проблемі організації і функціонування складних об’єктів. По-друге, сучасне наукове пізнання висунуло в центр вивчення такі системи, рамки, склад яких не завжди чітко просліджуються, і в результаті вимагають спеціальних досліджень у кожному окремому випадку.

Центральним поняттям системного підходу виступає визначений ідеальний об’єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Оскільки та сама система може досліджуватися під різними точками зору, системний підхід передбачає виділення, насамперед, визначеного системоутворюючого параметру, що визначає пошук сукупності елементів, мережа зв’язків і відносин між ними – її структуру. Зважаючи на те, що система завжди знаходиться у визначеному середовищі, системний підхід може фіксувати її зв’язки і відносини з оточенням. Тому другою вимогою цього підходу стає необхідність врахування того фактору, при якому будь-яка система є підсистемою іншої, більшої системи, і навпаки – виділяти в ній менші підсистеми (елементи), що в іншому дослідницькому контексті самі розглядаються як системи.⁵⁵

Застосування системного підходу дає можливість розглянути процес формування етнополітичної доктрини в Україні як цілісної організованої системи заходів держави, спрямованих на забезпечення рівноправних відносин і тісної взаємодії представників різних етносів, підтримка атмосфери толерантності, довіри і поваги у взаєминах між ними.⁵⁶

З позиції методологічних принципів системного підходу етнополітика виступає як структурний механізм, що включає в себе політику держави відносно: 1) нації; 2) політичної нації; 3) української та інших націй; 4) національних меншин, що є складниками українського суспільства.

За допомогою системного підходу дослідження пріоритетів і основних параметрів етнополітичного процесу в Україні виходять за межі політичної сфери і розкривають можливість розглянути цей процес у більш широкому контексті з активним використанням матеріалів інших наук – історії, правознавства, філософії, соціології.

Ключова роль в осмисленні етнополітичній сфери суспільства належить історичному підходу, що передбачає вивчення етнополітичних явищ у їхньому послідовно-тимчасовому розвитку, а також виявлення взаємозв’язку минулого, сьогодення і майбутнього. Цей підхід набув поширення і застосування у західній і вітчизняній етнополітологічній науці. Він є одним з найвідоміших і “найстарших” в етнополітології. Як принцип підходу до дійсності, що змінюється у часі і розвивається, він був висунутий і розроблявся у філософських системах Ф. Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Фіхте, Г. Гегеля, К. Сен-Симона, А. Герцена й ін.

Саме на цьому підході створена примордіалістська концепція етнічності, а також теорія етносу. Визначаючи роль історичного методу в етнографії, Ю. Бромлей писав, що метод необхідний “не тільки для розгляду змін, що відбуваються з окремими компонентами її об’єкта, а і для з’ясування генези і розвитку етносу в цілому. З цим дослідницьким аспектом зв’язано один з найважливіших напрямків етнографічної науки – етнічна історія; у межах даного напрямку вивчення окремих компонентів етносу в остаточному варіанті підлягало з’ясуванню його динаміки як цілісної системи. Головна задача розробки проблем етнічної історії – дослідження усіх видів етнічних процесів, у тому числі етносоціальних”.⁵⁷

Історичний підхід до аналізу етнічних та етнополітичних процесів передбачає врахування двох аспектів: розгляд цих процесів протягом всієї історії людства й окремих його етносів; вивчення їх на конкретно-історичному етапі власного розвитку.

У сучасних умовах, коли особливої актуалізації набули проблеми осмислення етнічного контексту в людській культурі і колективній психології, національного будівництва, причин етнонаціоналізму, взаємозв’язку етногенезу і державного будівництва, значення історичного підходу як методологічного методу значно зросло.

Необхідність застосування даного підходу у вивченні концептуальних основ формування етнополітики особливо в Україні. Мається на увазі насамперед тим, що у власній історії України, криється великий історичний досвід (позитивний і негативний), що неможливо обійти не тільки з теоретичної точки зору, а і з практичної сторони.

Також важливо звернути увагу на те, що вивчення цього досвіду здобуває надзвичайну важливість у контексті його зіставлення з міжнародним досвідом рішення етнополітичних проблем, придбаним насамперед західним світом.

У межах такого зіставлення відкривається можливість найширшого осмислення ступеня взаємопроникнення і взаємозв’язку вітчизняного історичного досвіду з досвідом, придбаним світовим співтовариством.

За допомогою історичного підходу етнополітика в Україні розглядається як у ретроспективі, так і в різні конкретно-історичні періоди існування українського суспільства, а також прослідковується еволюційний шлях становлення поліетнічного складу населення, виникнення і розвиток на території держави української нації як титульної, національних меншин.Цей підхід дає можливість знайти проблеми й основні пріоритети в етнополітичному процесі на різних історичних етапах, простежити внутрішні тенденції і системні зв’язки між етнокомпонентами українського суспільства в нових історичних умовах.⁵⁸

Застосування історичного методу сприяє осмисленню процесу становлення полікультурного українського соціуму; специфіку культурної взаємодії на різних історичних етапах між українцями як титульним етносом та іноетнічним населенням; факторів збереження етнічними групами в умовах глобальної універсалізації і стандартизації самобутньої матриці етнокультурного розвитку; проблем державної етнонаціональної політики і політико-правових колізій в області етнокультурних відносин і шляхів їхнього подолання.⁵⁹

Провідне місце в етнополітологічних дослідженнях належить порівняльному (компаративістському) методу. Він є надзвичайно важливим, адже він насамперед дозволяє звільнитися від етноцентризму – світоглядного принципу, його представники, вважають етнос, до якого вони відносяться таким, що має визначені переваги перед усіма (чи багатьма) іншими етносами. Завдяки цьому методу є можливість максимально використовувати багатомірність етнополітологічного досвіду з метою перебування оптимальних моделей для порівняння з реальним станом українського поліетнічного суспільства.

У компаративістиці є безліч підходів у залежності від об’єкту дослідження – системний, політико-культурний, структурно-функціональний. В центрі уваги дослідника, як правило, знаходяться структури, процеси, функції різних політичних систем і режимів у різних національно-культурних та історичних умовах, їх специфічні особливості, відмінності і точки переплетіння.⁶⁰ Для того, щоб зрозуміти істинну сутність, у нашому випадку, етноісторичної нації та політичної, необхідно вивчати передумови становлення різних націй, порівнювати, співставляти.

В Україні порівняльний метод здобуває усе більшої популярності у рамках становлення вітчизняної школи порівняльної політології. На сучасному етапі цю школу найбільше повно репрезентирують наукові студії, відкриті українським ученим Ф. Рудичем і іншими дослідниками на базі Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.

Застосування у дослідженні етноплітики у зазначеному ракурсі порівняльного методу забезпечує по-перше, можливість здійснити компаративний аналіз відповідності законодавства України в етнополітичній сфері міжнародно-правовим нормам, по-друге, розробка пропозицій щодо шляхів гармонізації вітчизняного правового поля з міжнародним механізмом захисту прав національних меншин і прискореного процесу входження України в єдиний міжнародний правовий простір; по-третє, перебування загального й особливого в конституційно-правовому статусі етнічних груп як в Україні, так і в інших європейських державах; по-четверте, осмислення власного шляху етнополітичного розвитку на основі збереження традиційних цінностей і вибору найбільш прийнятних для нинішнього етапу елементів, що творить у державі, що існують у сучасному світі структур, систем, підходів у вирішенні етнонаціональних проблем.⁶¹

Вагоме значення в осмисленні етнополітичних процесів належить діалектичному методу, що дає можливість визначити внутрішні розбіжності етнополітики як джерела її саморозвитку і рушійної сили етнополітичнх змін в українському поліетнічному соціумі.

Власне, даний підхід дозволяє здійснити аналіз етнічного, національного процесів етапу побудови Української держави в їхній діалектичній єдності і взаємозумовленості, знайти основні тенденції, пріоритети в етнополітиці, розглянути їх у динамічному розвитку, органічному зв’язку із соціально-економічною, політичною, духовно-культурною й іншою сферами.

Одним із ключових понять у даній роботі виступає “поліетнічне суспільство”.

Поліетнічне суспільство є нестабільною системою з високою чутливістю стосовно флуктуацій. Його розвиток не є поступовим, воно має альтернативи. У такій системі ускладнюються методи управління, що набувають новий характер, нове мислення і нову методологію.

Методологічна специфіка синергетичного аналізу поліетнічного суспільства полягає у тому, що він розкриває механізм розвитку, вказуючи на наявність у суспільстві шляхів його розвитку, а також показує, що розвиток носить незворотній характер. Звідси випливає неспроможність постановки питання відновлення та відтвореня минулого. Методологія вивчення суспільства, зокрема поліетнічного, не зводиться лише до синергетичної парадигми. Очевидно, що даний метод ефективно “працює”, якщо доповнюється діалектичним, інформаційним і принципом системності. ⁶²

РОЗДІЛ ІІ

Етноісторична та політична нація: теоретичні засади співставлення та диференціювання.

У першому розділі мова йшла про дослідження політичних націй. Розкривалася суть різних концепцій та теорій нації. Як бачимо вище, різні дослідники, які займалися даною проблематикою, трактують саме поняття “нація” у різних аспектах. Деяки вчені вважають надають націям етнічний характер, вважають її соціобіологічним утворенням. Інші ж науковці намагаються відстоюва протилежну точку зору, а саме – надають націям більш політичного арвлення, наполягають на важливості домінування у сучасному світі політичних націй. Суперечки та дискусії на тему політичної нації зараз особливо набувають широкого розповсюдження.

У цьому розділі ми не будемо відстоювати ту чи іншу теорію, спробуємо просто порівняти їх між собою, надати фактичну інформацію щодо плюсів і мінусів кожної з них.

Етноси, нації є соціальними, тобто колективними утвореннями. Вони, як продукт соціального солідаризму на ґрунті чи то спільного походження і культурних ознак, чи то спільного політичного і економічного інтересу, суттєво впливають, а то й примусово спрямовують поведінку своїх членів. Жодне суспільство, у тому числі й громадянське, не може сформуватися поза національними традиціями, цінностями, нормами. Майбутньому обличчю посткомуністичних суспільств також неминуче буде притаманна національна своєрідність. Будь-яка спроба прогнозувати їх розвиток буде невдячною справою без з’ясування тенденцій, які виникають у етносоціальній сфері. Той чи інший вектор подальшого національного розвитку слугуватиме симптомом того, які економічні й політичні відносини утверджуватимуться у тій чи іншій країні, якого роду ідеологія стане преферентною в очах її народів. Відтак національні дослідження на посткомуністичному просторі стають важливою складовою комплексного вивчення суспільств, які виходять із соціалістичного стану.

Напрям етнонаціонального розвитку центрально-східноєвропейських країн ще довго буде одним з індикаторів розвитку їх суспільств у цілому. Для країн з абсолютним переважанням у складі населення титульних етносів (Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія) цей індикатор виявлятиметься в еволюції вже сформованої національної ідентичності. Значно складніше вирішуватиметься питання етносоціального розвитку багатоетнічних і багатокультурних країн. Їх “титульні нації”, навіть визнаючи, що вони не єдиний етнічний компонент у складі населення, тим не менш не відмовляються від переконання, що саме їхня ідентичність стала легітимною підставою для національного самовизначення і створення незалежної держави. Навіть якщо цю ідею підтримали інші етнічні сегменти.

З іншого боку, якщо питома вага “нетитульних” етнічних груп досить вагома, то ідентифікація нації з “титульним етносом” ставиться під сумнів. У такому випадку постає питання про сутність національного самовизначення – чи воно було самовизначенням вже існуючої “титульної нації” у формі створення незалежної держави, чи це було самовизначення поліетнічного і полікультурного населення як нової нації з новою ідентичністю. Інше актуальне питання: до якого типу має бути віднесена нація, що постала чи постає у тій чи іншій посткомуністичній країні?

Характеристики

Список файлов ВКР