41239 (588105), страница 11
Текст из файла (страница 11)
Крім того, у статті 11 Основного Закону визнається, що крім титульної нації — українців є й інші корінні народи і національні меншини. На підготовчому етапі розробки Конституції термін “національні меншини та корінні народи” було замінено на “корінні народи та національні меншини” для того, щоб слово “корінні” одночасно відносилося як до слова “народи”, так і до словосполучення “національні меншини”.146 Цим, на нашу думку, держава зняла проблему самоідентифікації автохтонних національних меншин України — росіян, євреїв, греків, поляків, румун, угорців та ін., спрямовуючи їх “пасіонарну енергію”147 у напрямі інтеграції в українське політичне суспільство та запобігаючи розвиткові сепаратистських настроїв. Таким чином, можна твердити, що національні меншини, поряд з українцями, на території своїх “етноплацент” та “етноойкумен” перебувають “у себе вдома”, у своєму “етнокультурному ареалі” і є автохтонним (корінним) населенням.
В цілому Конституція та закони України дозволяють забезпечити всі основні права та свободи корінних народів та національних меншин. Право на існування, використання здобутків культур та використання рідної мови (у тому числі в одержанні освіти) гарантовано статтями 10, 11, 22, 53 і 119 Конституції, законами “Про мови”, “Про національні меншини”. Право на представництво частково гарантовано статтею 14 Закону “Про національні меншини” та статтею 22 Конституції щодо недопущення звуження форм та обсягу існуючих прав і свобод. Триває робота над проектом концепції національно-культурної автономії (хоч і тепер стаття 2 Декларації прав національностей України дозволяє існування національно-адміністративних одиниць).148
Поліетнічність України проявляється в тому, що, за даними всеукраїнського перепису населення 2001 р., на її території проживають представники понад 130 національностей і народностей. Серед них переважна більшість — українці, чисельність яких становила 37 млн. 541,7 тис., або 77,8 % від загальної кількості населення. За роки, що минули від перепису населення 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України — на 5,1 %.149
Друге місце за чисельністю посідають росіяни. Їх кількість, порівняно з переписом 1989 р., зменшилася на 26,6 % і налічувала на дату перепису 8 млн. 334,1 тис. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилась на 4,8% і становить 17,3%.150
В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Найбільше росіян, наприклад, проживає у східних областях — Донецькій (38,2%), Луганській (39%), Харківській (25,6%), а також на півдні України (у Запорізькій області — 24,7%, Одеській — 20,7%, Дніпропетровській — 17,6%, Херсонській — 14,1%, Миколаївській — 14,1%). Проте абсолютну більшість вони становлять лише в Криму — 58,3 %.151
На третє місце за чисельністю, яке раніше займали євреї, вийшли білоруси — 275,8 тис. На четвертому місці залишились молдавани — 258,6 тис., причому переважна їх більшість проживає у двох областях — Одеській і Чернівецькій. Досить значною етнічною групою є болгари — 204,6 тис., більшість їх проживає в Одеській і Запорізькій областях. Майже вся грецька меншина (84,7%) сконцентрована в Донецькій області, румунська — в Чернівецькій та Закарпатській — 75,9% і 21,3% відповідно. На Закарпатті проживають практично всі угорці України, в Одеській області — майже вся гагаузька етнічна група. Більше половини етнічних поляків живе у Житомирській, Хмельницькій та Львівській областях. Практично всі кримські татари-репатріанти поселилися в Криму, на своїй історичній батьківщині, їх питома вага в населенні АРК становить нині 12%. Зазначимо, що тривожним симптомом для етнічних українців є зменшення їх абсолютної чисельності у ряді споконвічно землеробських областей, де в усі часи була велика частка українського сільського населення з традицією багатодітності (Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Сумська, Черкаська, Чернігівська).152
Регіональна специфіка України визначається ще й тим, що основний економічний її потенціал зосереджений у східному і південному регіонах, де історично домінує російська мова й культура, порівняно з переважно україномовними центральними і майже суцільно україномовними західними територіями. Як підрахували фахівці Національного інституту стратегічних досліджень, у 2001 — 2002 рр. у шести регіонах (Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій, Харківській областях, а також у Києві ) було зосереджено 48,4% основних засобів країни, 52% виробництва валової доданої вартості (ВДВ), 62,5% виробництва промислової продукції, 48,5% обсягу інвестицій в основний капітал.153
Відповідно до такого розшарування в етнічній та економічній сферах, спостерігається суттєва розбіжність позицій регіонів з деяких питань, насамперед – загальнонаціонального характеру, на приклад, стосовно державної мови, вибору суспільно-політичної моделі та геополітичного вектора, розколу у православ’ї тощо. Різноспрямованість економічних потреб та інтересів регіонів з різними мовно-культурними орієнтаціями може спричинити активізацію сепаратистських тенденцій.
Не дивлячись на усі ці розбіжності, українська політична нація, звичайно ж, має і позитивну динаміку.
Передусім, про це свідчить підтримка громадянами незалежності України. Як показують дослідження, проведені Київським міжнародним інститутом соціології, попри катастрофічне зниження рівня доходів більшості населення після 1991 р., частка прихильників незалежності держави серед її дорослого населення жодного року не знижувалася до критичного рівня у 50%. Перше, найзначніше зниження кількості прихильників незалежності відбулося у перші два роки після розпаду СРСР (коли вирувала гіперінфляція), сягнувши до початку 1994 р. найнижчого за всі роки незалежності рівня — 56%. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997 р., а особливо 1998 р. внаслідок світової фінансової кризи. Останнє зниження підтримки незалежності було зафіксовано в грудні 2001 — березні 2002 р. А в листопаді 2000 р. було зафіксовано найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності України серед її громадян. Тоді уперше на її підтримку висловилася не менше громадян, ніж на референдумі 1991 року.154
Ще одним знаковим феноменом суспільної свідомості є ставлення населення України до української мови, яка, маючи статус державної, є важливим чинником формування української політичної нації. Досвід людства протягом тисячоліть переконливо доводить, що мова об’єднує народи у нації й зміцнює державу. Держава без своєї мови втрачає істотні ознаки суверенітету – культурного та інформаційного, зрештою засадничо-ідеологічного.
Отже, мовна консолідація українського суспільства потребує не політики закликів, умовлянь, звинувачень і тому подібного емоційного тиску, а стратегії розширення та поглиблення українського смислового інформаційного поля.
Сьогодні мовна ситуація в Україні має таку тенденцію: збільшилася кількість тих, хто спілкується у своїй родині переважно українською мовою (з 36,7% у 1994 р. до 38,1% у 2003 р.); зменшилася кількість тих, хто спілкується переважно російською мовою (з 32,4% у 1994 р. до 25,2% у 2003 р.); збільшилася кількість тих, хто спілкується обома мовами, залежно від обставин – від 29,4% у 1994 р. до 36,0% у 2003 р.155 Найефективнішими методами реального підвищення авторитету української мови є створення у суспільстві таких умов, за яких нею говорити було б не просто необхідно, а корисно – для кар’єри, інформаційного обміну, роботі на комп’ютері тощо.
Сьогодні українська мова не повністю виконує свою комунікативну функцію у науці, техніці, на виробництві, у ділових стосунках, в освіті та інших сферах суспільного життя, бо не охоплює номенклатури понять, вироблених світовою цивілізацією останнім часом у техніці, науці, виробництві, суспільно-економічних відносинах. Тому необхідно зосередити увагу на “перекладі” цілих галузей науки, культури, виробництва, багатьох сфер суспільного життя на україномовні смисли. Українське мовознавство має бути свідоме цієї проблеми і посилено працювати над укладанням галузевих термінологічних словників та необхідними перекладами кращих досягнень світової думки. У цілому ж можна говорити про необхідність розробки та реалізації загальної державної стратегії мовно-інформаційного суверенітету України. Це одна з найважливіших функцій української еліти. Проблема не в тому, що необхідно “впроваджувати” українську мову в російськомовних регіонах Сходу і Півдня, а в тому, як зробити, щоб говорити українською було не тільки престижно, необхідно і вигідно. Постає питання – як зробити так, щоб у різних народів, етносів, які проживають на території України виникало бажання спілкуватися українською мовою – і не тільки в державних установах, але й в побуті. А для цього необхідно підняти рівень національної свідомості. І знов ж таки, – не тільки у титульного етносу, але й національних меншин. А, як відомо, існує поширена думка, що однією з головних причин національної невизначеності більшості громадян України є саме недостатній рівень національної самосвідомості.
Соціологічні дані, наведені різними дослідниками (зокрема — Дж. Бремером),156 показують, що більшість росіян, наприклад у Львові і Києві, постійно користується українськими засобами масової інформації. Щодо радіо таких у Львові 64%, а в Києві — 70%, щодо телебачення — відповідно 74% і 75%, щодо газет і журналів — 58% і 68%. Навіть у Сімферополі 27% росіян слухають українське радіо, 33% — дивляться українське телебачення і 17% — читають українські газети. Щоправда, М. Рябчук слушно зауважує, що Дж. Бремер не врахував російськомовності значної частини українських газет,157 однак на національному радіо українська мова посідає належне їй місце, вона також має зростаючу тенденцію домінувати й на телебаченні.
Найпоказовішим у дослідженні Дж. Бремера є те, як ставляться росіяни в Україні до української освіти своїх дітей: 54% росіян у Львові і 65% у Києві погоджуються, щоб їхні діти навчалися в українських школах, майже всі росіяни у Львові і Києві (96% і 91%) вважають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. Отже, майбутнє своїх дітей в Україні українські росіяни пов’язують із знанням української мови.158
Заслуговують на увагу соціологічні дослідження щодо стану і перспективи розвитку міжнаціональних відносин у Донецькій області (В. Мозговий‚ Т. Болбат та інші). Одержані дані дозволили зробити висновок‚ що об’єктивно потенційної небезпеки загострення національних конфліктів в Україні і в регіоні не існує. Показово‚ що в цьому майже суцільно російськомовному регіоні українська мова дедалі більше завойовує авторитет. На запитання “Чи треба розвивати українську мову та культуру однаково з іншими національними мовами та культурами?” 85‚8% донецьких респондентів відповіли ствердно і тільки 4‚8% з цим не погодилися.159
Проте, незважаючи на позитивну динаміку ціннісних орієнтацій населення України, масова свідомість її громадян залишається суперечливою і амбівалентною. За даними опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України в рамках соціологічного моніторингу “Українське суспільство: 1994 — 2004”, тільки 44,2% респондентів торік вважали себе перш за все громадянами України, 30,5% — “мешканцем села, району чи міста, в якому живе”, 6,7% — “мешканцем регіону (області чи кількох областей)”. Ще 10,7 % опитаних продовжують ідентифікувати себе з неіснуючою уже державою — Радянським Союзом.160
Для порівняння: практично 90% жителів Російської Федерації насамперед вважають себе росіянами, тобто громадянами Росії. Такий високий рівень національної ідентичності серед своїх співгромадян зафіксували фахівці Інституту соціології Російської академії наук у ході щорічного дослідження громадської думки.161
Аналізуючи вищесказане, висновок полягає у наступному: у масовій свідомості українського суспільства політична, державна ідентифікація не має першорядного значення. Якщо в Україні і розвивається система ідентифікації українства, то це, скоріше, ідентифікат не з розряду “держава — громадянин”, а з розряду “країна — особистість”, “країна — спільнота”. Головна тут — суто територіальна, земляцька ідентичність, близькість до землі-годувальниці, близькість до певного регіону. Навіть читаючи сучасну політичну пресу, часто можемо зустріти такі визначення, як “донецькі”, “харківські”, “київські” — реальний розподіл українського соціуму за умови відсутності нових механізмів консолідації суспільства як єдиної політичної нації.
Регіональні відмінності України стали об’єктом політичних спекуляцій та розмінною монетою політтехнологій у ході виборчої компанії 2004 р. Як наслідок маємо “викид” як на Сході та Півдні України, так і на Заході латентних відмінностей життєдіяльності цих двох регіонів — економічних, історичних, геополітичних, релігійних, мовних, ціннісних і т.д.
Знов ж таки, говорячи про українську політичну націю, не можна говорити категорично – не слід драматизувати її сьогоднішній стан. Адже, для її стабільного становлення та функціонування необхідний тривалий проміжок часу утвердження практики свідомого громадянства. Шістнадцятилітня новітня історія України з її нерозвиненою державницькою традицією (а отже, історично-державницькою ідентичністю) і з традиційно пануючим етнокультурним розумінням нації, це не той строк, за який може сформуватися політична нація. Потрібна послідовна копітка спільна робота у цьому напрямі як держави так і еліти.
Є, звичайно, в Україні і деякі інші точки зору на цю проблему. Досить цікавою та не безпідставною є погляд Сергія Макєєва на питання політичної нації. Заввідділом Інституту соціології, доктор соціології Сергій Макеєв, в Інтернет-газеті “Прозора політика” в одній із своїх статей наголошує на тому, що в Україні на сьогоднішній день вже є політична нація; і не одна, а – три (!).
Сергій Макєєв пише про те, що саме в результаті подій 21 листопада 2004 року в Україні сформувалося аж три політичні нації. “На тому місці, де повинна була б бути єдина Україна, маємо три нації, і, відповідно, три держави”. 162 на думку дослідника, перша нація 21 листопада обрала своїм президентом – Віктора Ющенка. Її кількісний склад оголосив Київський міжнародний інститут соціології та Центра А. Разумкова при підтримці фонду “Демократичні ініціативи”. Дані “екзит-полу” говорили про наступне – 54% виборців підтримали В.Ющенка. Саме ці “54%” вийшли на майдани і вирішили не визнавати “законно” обраного президента, на той час прем’єр-міністра. Перша країна, за словами, Макєєва, розмістилася на майдані Незалежності у столиці. Друга нація, кількісно на багато менша за першу, але підконтрольна тільки сама собі, почуваючи себе у повній безпеці, відсторонив себе від першої штиками силових структур, не відстороненою політичною глухотою та лицемірством (дозволю собі не погодитися з останнім висловлюванням). У цієї нації, припускає С. Макєєв, дві “голови”, а саме – Віктор Янукович та Л. Кучма. Багато критики (деколи бруду) у даній статті лунає саме на “другу” політичну націю.
Третя політична нація – це ті, кого обманули, спокусили, “купили”, залякали “другою” політичною нацією, або вони взагалі пасивно піддалися її умовлянням. Макєєв пише, що вони дозволили робити з собою що завгодно, дозволивши, тим самим, другій нації робити що завгодно з усією державою. “Вони зародили в собі люту ненависть до американського імперіалізму та місцевого, тобто українського націоналізму”.163 Останнє фактично означає культивування ненависті до ідеї самовизначення, яке не може не бути національним. Частину з них, подібно “безсловесному грузу возили на “пікніки” та “екскурсії” з відкріпними талонами”. Участь у подібних організаціях обернулася для таких людей політичною смертю, - як пише С. Макєєв.
З даної статті бачимо, що політичну українську націю (до речі ще не сформовану), вже починають ділити навпіл, в принципі, так само, як намагаються поділити і Українську державу. Ці думки та погляди досить поширені на сьогоднішній день в засобах масової інформації в Україні, і це неабияким чином може підсвідомо вплинути на масову свідомість українського народу.
Українська політична нація повинна формуватися на основі єдиного інформаційного поля. В цьому також переконана українська письменниця О.Забужко. За словами О.Забужко, політична нація починається з того, що “вся країна від заходу до сходу, від півночі до півдня в однин і той же час обговорює одні й ті ж статті в одній і тій же газеті. Якщо цього немає – до побачення”.164 О.Забужко переконана, що аналізуватися повинні однакові, спільні ідеї, а не персоналії. Письменниця підкреслює, якщо не буде працювати принцип певного спільного консенсусу у суспільстві, то нема і сенсу говорити про те, що це за суспільство.
Є ще одна точка зору стосовно долі політичної нації в Україні. Її ярим захисником є П.П. Толочко – віце-президент Академії Наук України. Дослідник звертає нашу увагу на те, що українці ще не відчули та не усвідомили себе як націю саме на політичному рівні.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
