35432 (587807), страница 35

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 35)

Правда, що древні ієрархи повстають проти цих нравів і іноді висловлюються з цього питання з візантійської точки зору‚ але, однак, ніде немає натяку на те, що подібні обставини могли впливати на міцність шлюбного союзу. Що до відвідування лазень разом з чоловіками, то воно, як ми указували вище, у самій Візантії мало характер провини не саме по собі, а лише libidinis саusa. Ще менше воно могло мати подібний характер (тобто провини) у нас, де було у звичаї митися в одній мильні не тільки чоловікам і жінкам мирянам, але навіть ченці і черниці милися і парилися разом⁷¹⁰.

Що ж стосується відвідування цирків і театрів і таке інше, то ці злочини до давньоруської жінки були не застосовні вже тому, що подібних видовищ у нас не було. Правда, що й у нас існували свої національні ігри, починаючи зі знаменитих ігор «межиселъ» і продовжуючи різними іншими‚ але чи міг чоловік заперечувати будь-що проти відвідування його дружиною подібних ігор, коли вони складали заповітну руську старовину, викорінити яку довго не вдавалося нашим візантійствуючим ієрархам. Теж саме треба сказати і «про ніч, проведену поза домом»‚ такий привід додавати до простого класу було б просто незгідністю.

У свою чергу дружина мала право розлучитися з чоловіком за наявності на його стороні наступних учинків:

1) Якщо чоловік, нехтуючи свою дружину, заведе в спільній подружній квартирі недозволений зв’язок з іншою жінкою⁷¹¹, або ж буде його викрито в такому ж зв’язку зі сторонньою жінкою, що живе в іншому домі, але в тому ж місті, де і дружина, і якщо він, будучи викритий⁷¹² у цьому один раз і в інший раз, своїми батьками чи батьками дружини або іншими достовірними особами, не відстане від цієї розпусти⁷¹³.

Що ж стосується життєвого значення цієї постанови, то привілейоване становище чоловіка в шлюбі і поблажливий погляд на аморальність чоловічої статі, властивий усім часам, а тодішньому особливо, збуджують сумнів у застосовуваності розглядуваного узаконення. І дійсно, стан нравів руських людей тієї епохи виправдовує це припущення. Багаті люди, не задовольняючись дружинами, утримували на стороні коханок, нерідко по декілька разом — заводили навіть гареми. Так‚ один фаворит Олексія Михайловича обзавівся гаремом, і оскільки дружина його була цим незадоволена, то він отруїв її. Поміщики повсюди тримали у себе по декілька коханок, насилували своїх селянок, розтлівали малолітніх дівчат, користувалися правами першої ночі. У місцевостях з інородницьким населенням, наприклад у Казанському краї і Сибіру, руські чинили всілякі насильства, подібно своїм предкам, що «умыкали красных девок половецких», як виражається «Слово о полку Ігоревім». Скоряючи немирних інородців чи утихомирюючи бунтівників, руські за звичай брали в полон їхіх жінок і розділяли з ними своє ложе чи продавали для цього іншим⁷¹⁴. За подібних нравів прохання дружини про розлучення на тій підставі, що чоловік завів наложницю, навряд чи могло мати успіх;

2) Якщо чоловік зробить умисел проти цнотливості дружини і покуситься передати її на перелюбство іншим⁷¹⁵;

3) Якщо чоловік брехливо звинувачував дружину у порушенні подружньої вірності⁷¹⁶;

Щоб судити про те, наскільки ці приводи до розлучення могли бути засвоєні руським життям, треба неодмінно рахуватися з характером і обсягом чоловічої влади у розглядуваний період. Не вдаючись у детальне дослідження цього питання, зазначимо, що влада ця була такою великою, що у прояві своєму вона могла виражатися в різних і істотних функціях. Досить сказати, що навіть відповідальність чоловіка за позбавлення життя дружини ставилася в нашому праві у зв’язок з цією владою‚ при цьому, що стосується найдавнішого періоду, то навіть такий обережний дослідник, як К. Неволін, припускає можливість повної безкарності за дружиновбивство⁷¹⁷.

За народною правосвідомістю чоловіку надавалося право розпоряджатися свободою і цнотливістю дружини на свій розсуд. Ось факт, наведений у грамоті патріарха Філарета Сибірському і Тобольскому архієпископу Купрія-нові: багато служивих людей, яких воєводи і наказові люди посилають у Москву й інші міста у службових справах, закладають на терміни дружин своїх у грошах у своєї ж братії в служивих людей і у всяких людей, причому в заставу віддають самі ж чоловіки, і кредитори, до викупу дружин чоловіками, «блуд творят беззазорно», а якщо викуп не буд зроблений у термін, тоді дружини продаються іншим, котрі користаються заставою, як і перші кредитори. Словом‚ заставна угода проходить усі стадії.

Нарешті, останній привід з розглядуваної категорії — спільний для чоловіка і дружини наступний: якщо один з подружжя злоумислював чи ж зазіхнув на життя іншого або ж, знаючи про таке злоумислювання з боку інших, не повідомив про це іншому з подружжя, а чоловік ще, і не помстився за це згідно з законами⁷¹⁸.

Визнання зазіхання на життя подружжя приводом до розлучення виправдовується наступним мотивом: при зазіханні на життя чоловіка з боку дружини чи навпаки, подружня вірність страждає більше, ніж при перелюбстві, тому що в останньому випадку розривається тільки зв’язок подружній, а в першому ще і загальнолюдський.

Не підлягає сумніву, що різниця релігій, що які сповідуються подружжям складала, за відомих умов, і в нас, як і в східній церкві, привід до розлучення. Підставою для цього служило, по-перше, вчення апостола Павла, що дозволяло одному з подружжя — християнину — розлучитися з іншим, що не змінив віри, якщо останній не бажав продовжувати з першим шлюбного союзу; по-друге, 72-е правило Трулльського собору, що повторює слова апостола⁷¹⁹;

4) Державна зрада вважалася в східній церкві одним з найважливіших приводів до розлучення. У кормчій вона визначається наступним чином: „чоловік має право розлучитися з дружиною, якщо вона, знаючи про намір з боку кого-небудь проти держави, не сповістить про це чоловіку. Якщо ж чоловік, довідавшись про це від дружини, промовчить, то вона повинна донести про це царю, щоб, таким чином, позбавити чоловіка приводу до розлучення”. Дружина має право на розлучення з чоловіком: «якщо він злоумислює проти держави, чи знаючи про злоумислення інших, не донесе про це царю сам чи за посередництва іншої особи» ⁷²⁰.

Чи складала державна зрада привід до розлучення і на Русі? Відповідь на це питання повинна бути негативною. За часів царських немилостей чоловік за звичай піддавався вигнанню разом з дружиною. Ще раніше, у 1129 р., Мстислав робить висланцями полоцьких князів із дружинами і дітьми⁷²¹. Новгородське віче і князь на чолі його поширювали переслідування на дружин і дітей злочинців. Так‚ у 1215 р. князь Ярослав, створивши віче, велів схопити Якуна тисяцького з дружиною його⁷²². У 1673 р. були заслані в Туринськ росіяни: колишній гетьман Демко Ігнатов з дружиною, ніжинський полковник Матюшка Гвинтівка з дружиною й інші викриті у зраді⁷²³. Але не тільки в державних злочинах, але й в інших, якщо вони тягли за собою покарання сполучене з вигнанням чи висланням, шлюб не розривався, а дружина слідувала за чоловіком-злочинцем. На це є декілька вказівок у Повному Зібранні Зако-нів⁷²⁴. Не треба думати, однак, що це «спільне вислання за злочини випливало з припущення солідарної злочинності чоловіка і дружини‚ нітрохи не бувало — особиста кримінальна відповідальність кожного чоловіка за злочин, ним учинений, була загальним правилом не тільки руського, але й інших слов’янських прав⁷²⁵. Це мимовільне поширення караності чоловіка на дружину корінилося єдино в бажанні зберегти шлюб нерозривним. Через цю причину велено було за боргові позови віддавати заживо голови «мужеского полу с женами, а женского — с мужьями» ⁷²⁶.

Закон так твердо стояв на цьому правилі, що в тих випадках, коли дружина вчиняла злочин, за яке покладалося вислання, її не висилали заради того, щоб не розривати шлюбу, і з іншого боку, щоб не піддавати чоловіка покаранню, тобто висланню⁷²⁷. Таким чином‚ нашому праву зовсім був невідомий інститут німецький «позбавлення світу», у силу якого дружина злочинця оголошувалася вдовою⁷²⁸;

5) Нездатність до шлюбного співжиття. „Розривається щлюб з причини необхідної і розумної, — говорить Закон Градський, — коли хто небудь не в змозі буде мати фізичне спілкування зі своєю дружиною і виконувати те, що зобов’язані чоловіки виконувати за вказівкою самої природи, якщо після закінчення трьох років, із дня укладання шлюбу, чоловік не покажеться справжнім чоловіком, то дружина може або сама, або за участю батьків, розлучитися з ним, хоча б він того і не бажав⁷²⁹.

Безвісна відсутність одного з подружжя складає, відповідно до наших джерел, привід до розлучення для іншого. Є три роди джерел, які говорять про цей предмет і взаємно доповнюють один одного. По-перше, джерела суворо канонічного характеру‚ які дають з цього питання такі визначення: «дружина, чоловік якої відлучився і перебуває в безвісності, раніше посвідчення про смерть його, яка вступила в злягання з іншим, перелюбствує» ⁷³⁰. «З залишеним на час своєю дружиною, що одружилася з незнання, потім, через повернення до нього першої дружини, відпущена блудодіяла через такий союз, утім по незнанню. Тому шлюб їй не забороняється не краще аще буде так» ⁷³¹. Те ж повторює і 93-е правило Трулльського собору, відповідно до якого безвісна відсутність чоловіка сама по собі не буде приводом до розлучен-ня⁷³². Але для дружин солдатів, що знаходяться в безвісності, якщо вони, не дочекавшись повернення своїх чоловіків, вступають у нові шлюби‚ Василь Великий, (у 36 прав.), а за ним і Трулльський собор у вище зазначеному правилі, виявляють поблажливість. Поблажливість ця полягає в наступному: у дозволі другого шлюбу, не чекаючи смерті першого чоловіка і в скороченні терміну епітемії. Але вважаючи проте корінним правилом, що «не безвісна відсутність сама по собі, а лише ймовірне заключення про смерть чоловіка» дає дружині відсутнього солдата можливість вступити у новий шлюб, правила ці говорять, що як тільки факт ймовірний буде спростований фактом достовірним, тобто «якщо через деякий час повернеться воїн», то укладений його дружиною шлюб тим самими знищується. Причому, якщо цей воїн побажає взяти дружину свою, то вона повинна до нього повернутися, якщо ж ні, то і з новим чоловіком вона продовжувати шлюбне життя не може. Однаково не може, як відкинута чоловіком, будь-коли вступити в інший шлюб⁷³³.

Ці короткі постанови — чисто церковні, заповнюються зведеннями з другої частини кормчої, що вміщує в собі канонізоване світське право, а саме: правилами глави 44-ї («Нові заповіді Юстиніана»), у якій читаємо: «якщо воїн чи купець, чи проста людина, або інший хто-небудь, що служить при вій-ську⁷³⁴ перебуває у військовому стані, то, скільки б часу не пройшло з дня його відлучки, нехай дружина очікує його, якщо вона не одержувала від нього ні листів, ні звісток‚ якщо ж вона почує, що чоловік помер, те нехай спершу ніж удруге виходити заміж, довідається, сама чи через батьків своїх, чи за допомогою кого-небудь іншого достовірного, у хартулярія чи у трибуна, чи дійсно вмер чоловік її, і якщо вони (названі особи) перед Св. Євангелієм заприсягнуться в тім і запишуть в акті, який візьме дружина, то вона може вступати в шлюб, «не боячись лиха», але не раніше, як зачекавши рік. Якщо ж дружина кого-небудь з названих осіб, не виконавши цих постанов, вийде заміж, то і вона сама, і той, хто одружився на ній‚ підлягають покаранню як перелюбники. А ті, хто показував під клятвою про смерть її першого чоловіка і видали їй у тому посвідчення, якщо збрехали, відставляються від служби і зобов’язуються заплатити 10 фунтів золота тому, кого вони брехливо показали померлим. Він же має право взяти до себе дружину, якщо того побажає» ⁷³⁵.

Цим двом, що взаємно доповнюють один одного джерелам суперечить, очевидно, третій — Закон Градський, в якому говориться: «якщо яка-небудь особа (з подружжя) буде знаходитися в безвісній відсутності, чи чоловік не прийде з війни, тоді треба п’ять років очікувати чоловіку чи дружині і, якщо, після закінчення п’яти років, вийде звістка про смерть відсутнього з подружжя і навіть якщо і не вийде, можна одружитися і виходити заміж без лиха».

Але насправді отут протиріччя немає: у цій постанові вказується рішуче тільки термін очікування — 5 років, але зовсім не охороняється нерозривність нового шлюбу, укладеного по закінченні цього терміну: сила і такого шлюбу цілком залежала від факту смерті першого з подружжя: шлюб укладався за резолютивною умовою і доля його була пов’язана з настанням чи ненастанням цієї умови⁷³⁶.

Навряд чи можна сумніватися, що і в іншій Росії безвісна відсутність складала привід до розлучення. Такий висновок можна обґрунтувати: 1) на широкій, навіть легальній, свободі розлучень; 2) на практичній важливості цього приводу; 3) на можливості частих безвісних відлучень, при поганих засобах зв’язку, незадовільності і навіть відсутності поліцейського нагляду, і при частих набігах половців, татар та ін.; 4) на тому, що привід цей у пізніший час і найближчий до розглядуваного жив і легально, і реально. Особливо часті були випадки втечі дружин чи чоловіків, що супроводжувалися розірванням шлюбу і вступом у новий, серед осіб невільного класу. У соборних статтях 1667 р. травня 28, при перерахуванні патріарших справ говориться: „и о рабахъ, которые рабы или рабыни, бежавъ отъ господей своихъ, женяться, а рабыни за мужъ ходятъ, или живутъ въ бегахъ беззаконно”⁷³⁷;

6) Узяття в полон теж визнавалося в нас приводом до розлучення. Про це кормча свідчить двічі⁷³⁸. Щодо умов, за яких полон міг скласти привід до розлучення, то вони такі. Полон сам по собі не служив достатньою причиною для розірвання шлюбу: поки живий полонений чоловік, шлюб залишався у повній силі. Але, однак, якщо через п’ять років, з часу узяття в полон, не буде звістки про полоненого з подружжя, тоді «все одно — чи вийде звістка про смерть його, чи ні, дозволяється одружитися чоловіку і виходити заміж дружині». Утім, що дуже чудово, і невиконання зазначеної умови не виключає можливості розлучення. Таке розлучення залишається теж у силі і закон тільки загрожує винному осудженням і майновими карами: втратою для чоловіка передшлюбного дарунку, а для дружини — приданого⁷³⁹;

7) Проказа складала в нас теж привід до розлучення і притому однаковою мірою для обох з подружжя. Про таке значення прокази говорить Закон Судний царя Костянтина⁷⁴⁰ й Еклога⁷⁴¹. Цей вплив прокази на шлюб цілком гармоніює з поглядом церкви на прокажених: «скотоложникам и прокаженным или опроказившим святий собор (Анкирский) повелевал молитися з обуреваемыми», тобто людьми, що стоять поза храмом під відкритим небом і в холод і в бурю. Таке відношення до прокажених обумовлювалося властивістю прокази – «вместе и зловредной, и гнусной, отвратительной, заражающей и оскверняющей других от соприкосновения с зараженными» ⁷⁴². Із світських пам'ятників, засвоєних східною церквою про проказу, як про привід до розлучення згадується тільки в одному із них — Еклозі Лева III Ісаврянина⁷⁴³. Проказа визнавалася достатнім приводом до розлучення й у церкві західній, як це свідчить Камп’єнський собор⁷⁴⁴;

8) До категорії приводів до розлучення, не поєднаних з покаранням‚ і які кореняться у фізичних причинах, східна церква відносила ще і божевілля чоловіка.

Характеристики

Список файлов ВКР