35432 (587807), страница 36
Текст из файла (страница 36)
Обидва зараз викладені приводи, тобто проказа (розуміючи заразливу хворобу) і божевілля і взагалі серйозна і невиліковна хвороба когось із подружжя, безсумнівно вважалися у стародавній Русі достатніми причинами для розлучення. Це випливає‚ насамперед‚ із заборони розлучення внаслідок хвороби іншого з подружжя, а заборонялося, звичайно, те, що жило. Так‚ ще в Статуті Ярослава читаємо: «аще будетъ жене лихой недугъ: или слепота, или долгая болезнь, про то ее не пустити; такоже и жене недзя пустити мужа» 745. Не дивлячись на цю заборону, хвороба того чи іншого з подружжя довго вважалася ґрунтовним приводом до розлучення, про це показують пізніші історичні свідчення. Так‚ великий ревнитель міцності і нерозривності шлюбного союзу Митрополит Данило дорікає своїх сучасників у тому, що вони вважали божевілля чоловіка чи дружини (винуватцями якого нерідко були самі) достатньою причиною для розірвання шлюбу746. Митрополит всією силою свого красномовства повстає проти таких оман, спритно користається Біблією не тільки для того, щоб приборкати цю сваволю, але і взагалі, щоб обмежити приводи до розлучення одним випадком перелюбства. Цікаво, що навіть проказа, на думку митрополита, не могла скласти приводу до розлучення747. Пізніші свідчення показують, що і після Данила хвороби ще довго визнавалися, звичайно не офіційно, приводами до розлучення. Саме, в указі Синоду Московської духовної консисторії від 1723 р. сказано: «разлучающихся мужа или жену от брачного союза за болезнями отнюдь безъ синодального рассуждения не разводить и не постригать» 748;
9) Про постриг у чернецтво, як привід до розлучення, і притому рівною мірою, як для чоловіка, так і для дружини, кормча говорить триразово — у главах: 42, 44 і 48749. Постанови ці показують, що одного бажання того чи ін-шого з подружжя постригтися було цілком достатньо для розірвання шлюбу, хоча б і не було в наявності ніякої іншої законної причини для розлучення750;
10) Посвята в єпископи служила у нас, як і в східній церкві, приводом до розлучення. Корінною постановою, як у нас, так і на Сході, було щодо цього приводу 48-е правило Трулльського собору: «жена производимого в епископское достоинство, предварительно разлучалась с мужем своим, по общему согласию, по рукоположении его во епископа, да вступит в монастырь, далеко от обитания сего епископа созданный» 751;
11) До числа приводів цього роду відноситься насамперед безплідність дружини. Рельєфний приклад такого приводу засвідчила нам історія в особі В. К. Василя Івановича, який розлучився зі своєю дружиною після двадцяти років шлюбу, унаслідок безплідності її. Щоправда, більше подібних прикладів ми не знаємо, але два іноземних письменники (Олеарій і Коллінс) показують, що безплідність дружини була звичайним приводом до розлучення в руських їх епохи752. Інакше і бути не могло, якщо взяти до уваги сказане нами вище про роль фізичного елемента і про значення дітородіння в шлюбах руських людей розглядуваного часу. Цей погляд на значення безплідності в шлюбі поділяється всіма народами з патріархальним устроєм сім’ї753;
12) Приводом до розлучення цієї ж категорії, тобто з числа незгаданих у друкованій кормчій, але зазначених в інших пам’ятниках‚ був відомий ступінь господарської непорядності подружжя. Так, згідно з Переяславським списком Статуту Ярослава, крадіжка, здійснена дружиною у чоловіка, безпосередня чи опосередкована — через наведення на дім чоловіка злодіїв, складає привід до розлучення для чоловіка. Щоправда‚ в списку Соловецької Кормчої 1493 р. за крадіжку дружиною у чоловіка дозволяється останньому тільки «казнити» дружину, а розлучення прямо забороняється. Але сама заборона показує, що раніше, а можливо і тоді ж, крадіжка визнавалася приводом до розлучення. У Переяславському списку сказано ще, що, якщо дружина обкраде церкву, то це теж достатній привід до розлучення. Ми не беремося пояснити цю постанову. У всякому разі вона стоїть зовсім самотньо, щоб визнати за нею життєву силу. (Названий список див. у Голубинського, т.І ч.1, с. 536—545).
З іншого боку‚ руйнівний спосіб життя чоловіка, заборгованість навіть до шлюбу, розкрадання окремого майна дружини і пропивання його складало привід до розлучення для дружини. І на цей привід ми зустрічаємо вказівку в одному тільки пам’ятнику: у «Питаннях Кіріка» 754.
У цих же «Питаннях» говориться, що якщо буде дуже так погано‚ що не можна чоловіку утримувати дружину, чи дружині чоловіка, то розлучення виправдовується. Ми вважаємо, що тут мова йде про яку-небудь господарську причину, судячи з того, що подальший текст говорить про ті види господарської непорядності чоловіка, на які ми зараз указували. Можливо‚ тут йдеться про голод. До відома додамо, що вже в дуже пізню пору в Західній Русі голод визнавався досить важливою причиною для розлучення подружжя за обопільною згодою755;
13) У Котошихіна ми знаходимо свідчення, що розлучення у нас допускалося навіть офіційною владою (патріархом), унаслідок побоїв і знущань, заподіюваних чоловіком дружині. Звідси деякі з наших юристів схильні виводити, що взагалі жорстоке поводження чоловіка з дружиною складає привід до розлучення. Але прийнявши до уваги сказане вище про владу чоловіка над дружиною і про замах одного з подружжя на життя іншого, як приводі до розлучення, треба поставитися до свідчення Котошихіна з великою обережністю. Не жорстокість поводження сама по собі, а систематичні переслідування і знущення, зупинити які не могли ні покарання чоловіка (заточення у монастир на 3 роки, чи 1 рік), ні участь родичів, приводили в результаті до розлучення;
14) Крім перелічених приводів до розлучення, у стародавній Русі практикувалося ще розлучення внаслідок виниклих незгод між чоловіком і рідними дружини - розлучення, що ймовірно випливало з величезного значення родових зв’язків у старі часи і з погляду на шлюб як на договір між родичами чоловіка і дружини. Прикладів подібних розлучень є декілька. У Татищева під 1117 роком є звістка про те, що Ярослав Святославович, готуючись до розриву і війни з Володимиром Мономахом, мав намір розлучитися зі своєю дружиною, онучкою Мономаха, що дійсно і зробив. У 1196 р. у літописі Нестора, як і в інших літописців, ми зустрічаємо подібну ж звістку: Роман Мстиславович Волинський, маючи намір почати війну з Рюриком Ростиславовичем, думав відпустити від себе дружину свою, дочку Рюрика756;
15) Виникає питання, чи складало незгодне життя самого подружжя привід до розлучення? Найдавніші відомі нам пам’ятники відповіді на це питання не дають. Але з історичних свідчень пізнішого часу, узятих з життя Західної Русі, зустрічаємо цілий ряд розлучень унаслідок незгодного життя подружжя;
16) Нарешті останній з відомих нам приводів до розлучення є привід, внаслідок утримання дружини батьком її. Приклад такого приводу, ми зустрічаємо в Історико-юридичних матеріалах Могилівської губернії;
17) Але допетрівська Русь знала і визнавала розлучення і без усяких приводів за однєю лише обопільною угодою подружжя. Цей вид розлучення треба вважати самим споконвічним, що як найбільше відповідає стародавньо-руському поглядові на шлюб, як на договір. Про такі розлучення говорить ще Статут Ярослава, і чудово — не забороняючи їх, а лише обкладаючи штра-фом: «аже муж с женою по своей воли распутиться, епископу 12 гривен, а буде не венчался, епископу 6 гривен» 757.
Такі розлучення подружжя засновували єдино на своєму автономному праві розірвати, за бажання, шлюбний союз, формулюючи це право просто і рішуче: «як ми по своїй добрій волі зійшлися, так по своїй добрій волі і розійшлися, за що один до іншого на вічні часи не будемо висувати претензії» 758.
Таким чином‚ розгляд усіх цих приводів поруч не означає, звичайно, що вони поруч стояли й у житті. Ми намагалися визначити життєву роль кожного з них. Але ми повинні зізнатися, що в нашому розпорядженні немає засобів для повного відновлення їх історичної ролі. Ще з меншою точністю можна говорити про період дії того чи іншого приводу. Можна однак, припустити‚ що приводи, які виникали внаслідок поразки в шлюбі елементу реального статевого і навіть економічного (як-от: перелюбство, нездатність до шлюбного співжиття, хвороба, безплідність, відсутність коштів до життя і господарська непорядність подружжя) заявили себе на практиці раніше ніж приводи, джерело яких лежить у порушенні елементу морального, етичного чи релігійного (як-от: жорстоке поводження чоловіка з дружиною, безпідставне обвинувачення в безчесному вчинку, прийняття чернецтва).
Розмаїтості застосування приводів до розлучення за часом, імовірно, певною мірою, відповідала розмаїтість застосування їх і за місцем. Пригадаємо, що джерела шлюбного права відрізнялися крайнім різновидом, ходили по руках у списках різних видів. Пригадаємо також, що чинення шлюбних справ знаходилося тоді в руках місцевої влади — єпископів, що користалися на той час більшою самостійністю — і стане зрозумілою трудність достовірного відтворення історичної долі розглянутих нами приводів до розлучення і правового становища жінки.
Розділ VІ. Особисте і майнове становище заміжньої жінки
6.1 Наслідки укладення шлюбу за законами Ману
Що стосується наслідків укладення шлюбу тим чи іншим способом (див. початок), то в цьому відношенні закони Ману відрізняються також суперечливістю і наводять на цікаві думки. Так, ми вже знаємо, що влада чоловіка над дружиною (svamua) ґрунтувалася на передачі нареченому дівчини її батьком; ця влада в першооснові зводилася, як і «манус» у Римі, до того, щоб бути речовим пануванням. Таким чином, шлюб з підпорядкуванням дружини чоловіку, його влади (svamua), був так само, як і в Римі, невільним шлюбом. Звідси, способи Брахми, богів, ріші, праджапаті, асурів, які мали між собою те загальне, що вони супроводжувалися передачею дівчини її батьком нареченому, вели, за законами Ману, до встановлення невільного шлюбу. Так ми повинні вважати не тільки тому, що передача дівчини характеризує собою ці способи укладення шлюбу, але і тому, що ці способи вважалися у знавців кращими. На цій же підставі і спосіб ракшасів (викрадення), як найкращий для кшатріїв, повинен також вести до невільного шлюбу. Сумнівними лишаються способи гандхарвів і пішачів. Однак, перший з цих способів вів, як про те передає пізніший редактор, до невільного шлюбу. Вважається, що майно [жінки, яка вийшла заміж] за обрядами брахма, дайва, арша, гандхарва чи праджапаті, [належить] тільки чоловіку, якщо вона вмирає без потомства759.
Невільний шлюб характеризується тим, що дружина не може мати свого майна. Її майно переходило до чоловіка, як і сама вона стає частиною сім’ї чоловіка, його майна. Вільний шлюб, як ми вже знаємо, характеризується, навпаки, тим, що в дружини зберігається майнова самостійність. Її майно переходить до її дітей чи, у випадку, якщо вона помре бездітною, повертається в колишню сім’ю. Доля майна дружини після її смерті служить, таким чином, до розпізнання одне від одного невільного і вільного шлюбів. Закони Ману постановляють в одному місці, що якщо заміжня жінка взяла шлюб, який був укладений одним зі способів Брахми, богів, ріші, гандхарвів, праджапаті, і вмирала без потомства, то вважалося, що її майно належало одному чоловіку. Але якщо майно було дано заміжній жінці, що була в шлюбі асурів і інших двох шлюбах (ракшасів і пішачів), то майно це вважалося приналежним матері, батьку, якщо вона вмирала без потомства. Вважається, що майно [жінки, що вийшла заміж] за обрядами брахма, дайва, арша, гандхарва чи праджапаті, [належить] тільки чоловіку, якщо вона вмирає без потомства. Але яке б майно не було дано їй при одруженні за обрядом асура і за іншими, [гідним осудження обрядам], воно вважається [приналежним її] матері і батьку‚ якщо вона помре бездітною760.
Постанови ці належать, треба думати, пізнішому редакторові. Це випливає з того, що шлюб купівлі-продажу нареченої редактор виключає зі способів невільного шлюбу, а так само виключає і викрадення, цей найкращий спосіб, на думку знавців, для кшатрія; навпаки, спосіб гандхарвів, що не супроводжувався передачею дівчини і являв собою вільний шлюб, як заснований тільки на любові нареченого і нареченої, редактор визнає невільним шлюбом. Яким чином вільний шлюб гандхарвів ставав шлюбом невільним, — редактор не пояснює. Цікаво, що майно дружини переходило чоловікові, якщо вона помирала без потомства; у такий спосіб невільний шлюб став уже, власне кажучи, вільним шлюбом.
Прагнення пізнішого редактора до встановлення вищих форм шлюбу і негативне відношення його до купівлі-продажу нареченої знаходять собі підтвердження в тому, що їм встановлюється привілей на користь дочки брахмана, що, яке б майно їй не було дано її батьком, вона є спадкоємицею цього майна сама або її потомство. Ця постанова особливо важлива в тому відношенні, що вона уже визнає вільний шлюб, як основний інститут для брахманських дочок. Усяке майно (vita), дане коли-небудь батьком дружині, може забрати дочка [дружини] брахманки, або нехай воно належить [її] потомству761.
Таким чином, щоб усвідомити собі на підставі законів Ману особисте і майнове становище заміжньої жінки в сім’ї чоловіка, необхідно постійно мати на увазі два інститути: невільний і вільний шлюб. Суперечливість постанов законів Ману в сфері цивільно-правового становища заміжньої жінки знаходить собі пояснення в існуванні цих двох інститутів шлюбу.
Майнове становище заміжньої жінки у невільному шлюбі характеризується повним її підпорядкуванням владі чоловіка. Вона нічого не могла здобувати для себе, і усе, що вона здобувала, це належало не їй, а її чоловіку. «Жінка, дитя і раб, (ці) троє, — говориться в законах Ману, — визнані нездатними володіти (майном); те, що вони здобувають, це — майно того, чиї вони (самі)» 762. Той же самий правовий принцип проведений був, як відомо, і в римському праві763. У законах Ману міститься, далі, як і в інших стародавніх законодавствах, правило про те, що жінки повинні знаходитися день і ніч у владі своїх родичів і чоловіків. «Батько опікує (жінок) у дитинстві, чоловік опікує (їх) у молодості, сини опікують (їх) у старості; жінка нездатна до самостійності» 764. Ясно, що при невільному шлюбі не могло бути і успадкування чоловіка своїй дружині. Якщо ж ми знаходимо вказівки на успадкування чоловіка765: «Якщо дочка-путрика випадково вмирає, не залишивши сина, тоді майно, не коливаючись, може одержати чоловік цієї путрики; якщо навіть неуповноважена [дочка] чи уповноважена [путрика] родить сина, рівного [по варні], дід по матері тим самим здобуває онука; нехай цей онук приносить пинду й одержує майно», то це говорить нам уже про існування в житті вільного шлюбу. На користь існування вільного шлюбу свідчить і ще дуже багато чого. Так: 1) інститут подарованої частини. Чоловіку доводиться терпіти дружину, що ненавидить [його] рік, але за (плином) року, відібравши дарунок, він може припинити злягання з нею766; 2) готівка в дружини власного майна. Прикраси, що могли бути носимі жінками за життя своїх чоловіків, спадкоємцям ділити не можна‚ ті, що ділять — впадають у гріх (раtati)767; 3) успадкування дітей після матері. Але по смерті матері всі єдиноутробні брати нехай розділять нарівно все майно матері‚ єдиноутробні реєстри також учасниці поділу768; 4) повернення майна бездітно-померлої дружини в її колишню сім’ю. У дитинстві їй належить бути під владою батька, у молодості — чоловіка, по смерті чоловіка — [під владою] синів: нехай жінка ніколи не користується самостійністю. Батько охороняє [її] у дитинстві, чоловік охороняє в молодості, сини охороняють у старості; жінка ніколи непридатна для самостійності769.
Усі ці ухвалення зовсім далекі від інституту невільного шлюбу. Подвійність майнового становища заміжньої жінки в невільному і вільному шлюбі відбилася і на особистому становищі її в сім’ї чоловіка. Так, у невільному шлюбі дружина не має влади навіть у своєму домі. Жінкою — у дитячому віці, молодою чи навіть літньою — ніяка справа не повинна виконуватися за своєю волею, навіть у [власному] домі770.
Вона знаходиться під постійною опікою чоловіка. Батько охороняє [її] у дитинстві, чоловік охороняє в молодості, сини охороняють у старості; жінка ніколи непридатна для самостійності (svatantrara). У дитинстві їй належить бути під владою батька, у молодості — чоловіка, по смерті чоловіка — [під владою] синів: нехай жінка ніколи не користується самостійністю (svatan-trara)771.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
