27920 (586870), страница 8

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 8)

1) позовом, що супроводжує віндикаційний позов⁰;

2) видом негаторного позову ⁰;

3) самостійним позовом⁰.

Висловлені погляди свідчать про неоднозначність правової природи позову про визнання права власності. Проте усі вони можуть бути певною мірою прийнятними, але залежно від кон­кретних обставин справи. Ця проблема зумовлена відсутністю його безпосереднього законодавчого закріплення серед засобів захисту права власності, предметом вимог позивача та особливіс­тю його застосування в судово-арбітражній практиці. Як уже за­значалося, законодавець передбачив можливість захисту шляхом визнання цивільних прав. Звичайно, що одним із таких суб'єк­тивних прав є право власності, а відтак може виникати потреба у його юридичному підтвердженні у судовому порядку. І хоч за­конодавець проголошує принцип правомірності володіння май­ном (ст. 48 Закону України "Про власність"), якщо інше не буде встановлено судом, досить часто виникає потреба дану презумпцію не лише підтвердити, а й зафіксувати судовим рішенням власника (іншого титульного володільця) майна.

Важливо зазначити, що позов про визнання права власності На майно необхідний позивачеві тоді, коли в інших осіб виника­ють сумніви щодо належності йому цього майна, створюється ,нееможливість реалізації позивачем свого права власності у зв'язку з наявністю таких сумнівів чи втратою належних правовстановлювальних документів на жилий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли суб'єктивне право власності ще безпосе­редньо іншими особами не порушено, особа може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне правове значення і вимагатиме винесення якогось зобов’язуючого рішення для інших осіб, оскільки у цьому випад­ку навіть відсутня така сторона, як відповідач.

Водночас можливі позови про визнання права власності, в яких є конкретні відповідачі. Такими можуть бути позови одного з подружжя про визнання права роздільної чи спільної власності на те чи інше майно, позови про визнання права власності на майно, створене відповідно до договорів про сумісну діяльність, якщо це право не визнається співвласником (співвласниками), учасником (учасниками) такого договору.

Отже, позивачем позову про визнання права власності (суб'єктом вимог про визнання права власності) може бути будь-яка особа (фізична, юридична, держава, територіальна громада), яка вважає себе власником (суб'єктом права повного господарського відання або права оперативного управління) певного май­на, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів з боку третіх осіб, претензіями на це майно третіх осіб, необхідністю одер­жати правовстановлювальні документи.

Відповідно відповідачем такого позову (суб'єктом обов'язку визнати право власності позивача) може бути будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві або не визнає за по­зивачем права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин. Однак складною є ситуація, в ⁽ якій відсутні треті особи, які безпосередньо піддають сумніву наявність у особи права власності на майно чи самі претендують на ' це майно. Тобто виникає ситуація, у якій відсутній відповідач, який міг би бути змушений примусово виконати обов'язок, а від­так, начебто не існує спору. І це дійсно так. Але право власності є абсолютним правом, і воно має захищатися абсолютними речевими засобами захисту.

Переважна частина цивільно-правових угод опосередковує обіг майна (товарів), яке належить стороні (сторонам) на праві власності. Однак не можуть забезпечити правомірний перехід мінна від однієї особи до іншої ті угоди, які визнаються недійсними. Так, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемляє особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Визнання угод недійсними та застосування правових наслідків їх недійсності є одним із засобів захисту багатьох суб'єктивних цивільних прав, який дуже поширений у судово-арбітражній практиці і супроводжується виникненням значних проблем при і "огляді справ даної категорії. Адекватно відреагував на наяв­ність цих проблем Пленум Верховного Суду України, який ще 28 квітня 1978 р. прийняв постанову "Про судову практику в ' правах про визнання угод недійсними"⁰, що діє і нині з відповідними змінами.

Щоб визначити особливості захисту права власності засобом визнання угод недійсними, який є водночас засобом захисту і інших цивільних прав, необхідно встановити найважливіші елементи такої матеріально-правової вимоги, оформленої у вигляді позову. Звичайно тема обраного дослідження не потребує аналізу всіх питань інституту визнання угод недійсними. За таких обставин доцільно зосередити увагу на тих питаннях, розгляд яких. сприятиме виявленню суб'єктів звернення з такими вимогами предмет цих вимог, умови задоволення позову та особливості ви рішення цієї категорії справ.

У цивільно-правовій науці усталеною є класифікація недійсних угод за ступенем їх недійсності та відповідний поділ їх на нікчемні (абсолютно недійсні) та заперечні (відносно дійсні). Такий поділ має певне практичне значення, оскільки перша категорія угод є вже недійсною з моменту їх укладення. Однак для констатації цього факту необхідне судове рішення, оскільки чинне законодавство поки що не надає учасникам нікчемної угоди права самостійно визнавати її недійсною і навіть вносити до неї зміни щодо усунення суперечностей закону.

Відсутність у чинному законодавстві переліку осіб, які можуть звертатися з позовами про визнання угод, віднесених до категорії нікчемних, недійсними звичайно створює для судів певну невизначеність. Тому Президія ВАСУ у своїх Роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. зазначила: "Якщо чинне законодавство не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням угод недійсними, арбітражному суду для вирі­шення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами ст. 2 АПК України, з якої випливає, що крім контрагентів за договором, прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує ця угода".

Практично неможливо дати вичерпний перелік конкретних осіб, які мають право звертатися до суду, арбітражного суду з ви­могами про визнання угод недійсними. Це питання має вирішуватися з урахуванням цивільного, цивільно-процесуального, арбітражно-процесуального законодавства та окремих законодав­чих актів.

Вважаємо, що захищати свої цивільні права та права інших осіб, у тому числі право власності, шляхом звернення з позовом про визнання угод недійсними можуть як самі учасники такої угоди, так і інші заінтересовані фізичні та юридичні особи, які вважають свої права та охоронювані законом інтереси порушеними, і якщо є відповідний безпосередній правовий зв'язок між цими особами і учасниками угоди чи її предметом, а також ті особи, які прямо уповноважені звертатися до суду з такими заявами. Ця обставина якраз і підтверджує наявність переваг у застосуванні цього засобу

Позивачі можуть звертатися до суду лише з вимогами про ви­знання угоди недійсною без визначення її правових наслідків. За таких обставин у суду немає правових підстав застосовувати ті чи інші правові наслідки недійсності угоди. Однак позивач не по­збавлений права у майбутньому звернутися з позовом про витре­бування майна, повернення безпідставно збереженого майна чи відшкодування витрат, втрат чи пошкодження майна.

Таким чином, предметом позову про визнання угоди недій­сною є матеріально-правова вимога позивача про встановлення факту відсутності правовідносин між учасниками угоди та засто­сування відповідної реституції, відшкодування одержаного, витрат чи втрат, стягнення майна в дохід держави. Предмет такого позову може складатися також лише з першої частини вимоги.

З цього приводу дещо не збігається практика загальних та ар­бітражних судів. Так, Президія ВАСУ в Роз'ясненнях від 12 бе­резня 1999 р. вказала, що чинне законодавство (ст. 58 АПК) не виключає права позивача об'єднати в одній позовній заяві вимоги про визнання угоди недійсною з вимогою повернути одержане цією угодою в натурі або про відшкодування у грошах. У цьому разі відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або про відшкодування у грошах (п. 18).

Перевагою позову про визнання угоди недійсною є те, що позивачами тут можуть бути як учасники такої угоди, так і інші заінтересовані особи, за винятками, прямо передбаченими законом. З таким позовом можуть також звертатися і акціонери у разі порушення їх права на при дбання акцій.

Таким засобом захисту своїх прав можуть скористатися спадкоємці, які звертаються з позовами про визнання недійсним за повіту, у зв'язку з невідповідністю його вимогам закону і за яким майно заповідалося стороннім особам.

Підставою для позову про визнання угоди недійсною є посилання позивача на положення угоди, що не відповідають вимогам того чи іншого закону. Доведеність у суді фактів, на які посилається позивач, як підстави визнання угоди недійсною, надає суду право визнати оспорювану угоду недійсною. Президія ВАС У в Роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. у зв'язку з цим за значила, що арбітражний суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; право здатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправе мірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного розв'язання спору (п. 1). Подібні рекомендації дат. в постанові Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 1978 р., в якій однак не розкривається зміст конкретних обставин, з якими закон пов'язує недійсність угоди.

У чинному законодавстві містяться норми, якими передбачаються особливості захисту права власності учасників прав спільної власності; осіб, визнаних безвісно відсутніми або померлими; осіб, права яких порушені внаслідок втручання орган і публічної влади у здійснення правомочностей власника; власників, права яких порушено внаслідок технологічних та екологічних катастроф, а також в інших випадках, зумовлених особливим складом уповноважених і зобов'язаних осіб та надзвичайними обставинами.

Цивільне законодавство визначає особливості реалізації правомочностей співвласниками та правові засоби розв'язання можливих між ними спорів. Так, у співвласників може виникнути потреба у припиненні права спільної власності. Вони це можуть зробити, зокрема, шляхом виділення своєї частки зі спільнот майна (його поділу).

Згідно зі ст. 357 ЦК України кожний з учасників спільної часткової власності має право вимагати виділення своєї частки зі спільного майна. Якщо угоди про спосіб виділення не буде досягнуто, то за позовом учасника майно ділиться в натурі, коли це можливо без нерозмірної шкоди для його господарського призна­чення. А якщо це неможливо, то власникові, що виділяється. присуджується грошова компенсація.

В Законі України "Про власність", однак, нічого не сказане про право співвласника на виділення зі спільної власності (її поділ) та порядок його реалізації. Ця прогалина заповнена лише щодо окремих різновидів спільної сумісної власності, зокрема стосовно сумісної власності подружжя.

Спільна власність подружжя може також бути припинена шляхом її поділу відповідно до вимог Кодексу про шлюб та сім'ю України. За загальним правилом, у разі поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. У той же час суд може відступити від засад рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу. Подружжя може самостійно поділити майно. У разі ж недосягнення між ними згоди щодо поділу майна за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з ураху­ванням їхньої вартості та частки кожного з подружжя у спільно­му майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя з покладенням на нього обов'язку компенсувати другому з них його частку грішми. При цьому суд також враховує інтереси непов­нолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, які мають бути зазначені у судовому рішенні. Може мати особливості поділ окремих видів майна (жилих будинків, квартир, часток (паїв) у господарських товариствах тощо).

Законодавець встановлює для учасників спільної часткової власності додаткові гарантії на випадок відчуження одним з них частки у спільному майні стороннім особам. Так, при продажу частки у спільній власності сторонній особі решта учасників .спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частини, що продається за ціною, за якою вона продається і на інших рівних умовах, крім продажу з прилюдних торгів.

Відповідно до ст. 362 ЦК України продавець частки у спільній власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі інших учасників спільної власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов продажу. Прода­вець має право продати свою частку сторонній особі у таких випадках:

1. коли всі інші учасники спільної власності відмовляться здійснити право привілеєвої купівлі;

2. коли співвласники не ' здійснять цього права протягом 1 місяця — стосовно будинку чи , 10 днів — стосовно іншого майна — з дня одержання ними повідомлення.

Продавець має право вибору покупця у разі, якщо ; кілька учасників виявили бажання викупити його частку.

У разі коли продавець частки у спільному майна порушив зазначений порядок продажу, інший учасник спільної власності має право звернутися до суду з позовом про переведення на нього прав та обов'язків покупця протягом трьох місяців⁰. Однак у законодавстві нічого не сказано про те, чи повинна визнаватись недійсною попередня угода про відчуження частки у спільні ч власності з порушенням права привілеєвої купівлі. Не орієнтує суди на визнання такої угоди недійсною і Пленум Верховного Суду України у постанові "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" від 22 грудня 1995 р. Натомість у цій постанові зазначається, що при розгляді позову про переведення на підставі ст. 362 ЦК України прав та обов'язків покупця за договором купівлі-продажу, укладеним ;і порушенням права привілеєвої купівлі частки у спільній частко­вій власності, слід з'ясувати платоспроможність позивача. Доказом цього може бути внесення позивачем на депозитний рахунок суду суми дійсної вартості частки. Але, на наш погляд, за такого підходу може зберігатися правова невизначеність тоді, коли до говір був оформлений письмово та нотаріально посвідчений, г якому чітко визначаються його сторони. Тому вважаємо, що прийняттю рішення про переведення прав та обов'язків має передувати прийняття рішення про визнання договору купівлі-продажу частки у спільній власності недійсним в частині умов про особу покупця та інших умов, пов'язаних з особою покупця.

Якщо ж оцінювати правову природу позову про переведення прав і обов'язків покупця на співвласника, то його не можна ви знати засобом захисту права власності, адже співвласник, який виявив намір придбати відчужену без його згоди частку, не є її власником. Тому такий позов необхідно розглядати як засіб захисту права на власність.

Отже, основними спеціальними засобами захисту прав спільної власності є позови про поділ спільної власності, про ви діл частки у спільній власності, про встановлення порядку користування спільним майном.

Характеристики

Список файлов ВКР