Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 3)

Об'єктами права власності релігійної організації є культові споруди, предмети релігійної обрядовості, благодійного, культурно-просвітницького і виробничого призначення, жилі будинки, грошові кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами і організаціями або передане державою чи придбане на інших підставах, не заборонених законом. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів.

1.3 Здійснення права власності

З позицій цивільного права, можна визначти цивільно-правові відносини як майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майнове відокремленими, юридичне рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змі­нюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпе­чуються можливістю застосування засобів державного примусу⁰. Трапляються і більш лаконічні визначення поняття цивільних правовідносин, які визначаються як самі суспільні відносини, врегульовані нормою цивільного права⁰. Хоч зазначені визначен­ня редакційне і різняться між собою, але спільним для них є те, що цивільними правовідносинами вважаються саме майнові або особисті відносини, внаслідок врегулювання яких нормами ци­вільного права не виникають якісь особливі і самостійні відноси­ни, Між тим є автори, які цивільні правовідносини розглядають як певні особливі ідеологічні відносини, що існують поряд з реальними майновими відносинами⁰. З цією позицією важко пого­дитись, оскільки визнання цивільних правовідносин (наприклад, майнового характеру) такими, які складаються з двох самостій­них відносин — реальних майнових (економічних) та ідеологіч­них, що виникають внаслідок врегулювання нормою права, — не може пояснити характеру взаємозв'язку між тими ж реальни­ми майновими відносинами та нормою права. Тому надалі у сво­єму дослідженні правовідносин власності ми будемо виходити з того, що вони є єдиними відносинами і стали правовідносинами внаслідок врегулювання нормою права, після чого вони не зни­кають, а лише набувають відповідної юридичної форми.

На відміну від галузі права, яка являє собою самостійну, цілісну і структурно завершену систему правового регулювання однорідних суспільних відносин, правовий інститут є відносно самостійним утворенням, як правило, в межах однієї галузі пра­на, покликаним забезпечити відносно самостійне врегулювання певної галузевої частини відносин⁰. Панівною в юридичній літе­ратурі є думка про належність інституту права власності до галузі цивільного права⁰. Разом з тим іноді інститут права власності вважають комплексним міжгалузевим інститутом, оскільки від­носини власності врегульовані нормами й інших галузей права (конституційним, земельним, пенсійним). На наш погляд, врахо­вуючи, що основна частина відносин власності врегульована нор­мами цивільного права, такою ж має бути його галузева належність.

При цьому в усіх наукових визначеннях інституту права влас­ності радянського і сучасного періодів, в усіх їх інтерпретаціях в основу покладалися певні визначальні положення, які давали можливість формулювати об'єктивне право власності як сукуп­ність правових норм, що закріплюють (встановлюють, регулюють тощо) і охороняють належність матеріальних благ певним особам⁰ при здісненні права власності.

У відповідності з чинним законодавством, власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном; має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності. Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержувати моральних засад суспільства. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Власник має право на договірній основі використовувати працю громадян. Власник зобов'язаний забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом.

Власник має право використовувати належне йому майно для підприємницької діяльності. Результати господарського використання майна (виготовлена продукція, одержані доходи) належать власникові цього майна, якщо інше не встановлено законом або договором. Власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою. Юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення).

Власник відповідає за своїми зобов'язаннями всім майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів. Створена власником юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями всім закріпленим за нею майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів. Власник не відповідає за зобов'язаннями створених ним юридичних осіб, а вони не відповідають за зобов'язаннями власника, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.

Народ України як єдине джерело державної влади в країні має право шляхом референдуму вирішувати питання щодо правового стану природних об'єктів, їх використання та охорони. Народ України здійснює право власності на об'єкти, вище перелічені, через Верховну Раду України, а також через місцеві Ради народних депутатів. Кожен громадянин України особисто та через громадські організації, трудові колективи, органи територіального громадського самоврядування має право брати участь у розгляді Радами народних депутатів питань, пов'язаних з використанням та охороною природних ресурсів, і вимагати від інших громадян та організацій додержання правил природокористування і екологічної безпеки, а також вимагати накладення заборони на діяльність підприємств, установ, організацій, громадян, що завдають шкоди навколишньому середовищу. Кожен громадянин має право відповідно до законодавства України користуватися природними об'єктами для задоволення власних потреб. Кожен громадянин зобов'язаний всемірно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства.

Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Громадяни мають право передавати належне їм майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам та державі. Громадяни мають право відчужувати належне їм майно. Умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей встановлюється спеціальним законодавством України. Право приватної власності може бути передано у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.

Колективний власник самостійно володіє, користується і розпоряджається об'єктами власності, які йому належать. Право колективної власності здійснюють вищі органи управління власника (загальні збори, конференції, з'їзди тощо). Окремі функції по господарському управлінню колективним майном може бути покладено вищими органами управління власника на створювані ними органи.

Розділ ІІ. Засоби цивільно-правового захисту права власності

2.1 Речево-правовий захист прав власності

2.1.1 Загальна характеристика

Кожна цивілізована держава закріплює за своїми громадяна­ми певні права та обов'язки і намагається створити найсприятливіші умови для їх реалізації. Тому одним з найголовніших за­вдань держави є не лише проголошення, а й захист законних прав громадян. Від створення ефективного механізму захисту со­ціальних, політичних, економічних прав та свобод громадян ба­гато в чому залежить поступальний рух економіки, примноження національного багатства, а врешті — підвищення матеріального добробуту народу. Отже, цілком виправданим є введення у роз­діл 1 Конституції України положення про те, що "держава забез­печує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарюван­ня". Виступаючи гарантом реалізації законних прав, держава тим самим водночас цією нормою забезпечує виконання громадяна­ми та іншими суб'єктами обов'язків, покладених на них. Оскіль­ки економічні відносини після врегулювання їх нормами права набувають форми правовідносин, то цілком правомірно, що об'­єктом державного захисту виступає саме право власності як юри­дична категорія. І це не випадково, адже-в наступній нормі цієї самої статті Конституції України стверджується, що "усі суб'єкти права власності рівні перед законом". Тобто і в даному випадку йдеться про власність як юридичну категорію.

Тому, захист права власності як правова категорія має багатоаспектне значення. Так, цивільно-правовий захист можна роз­глядати як правовий інститут цивільного, так і цивільно-процесуального права. Коли ж застосовується термін "право на захист", то, як правило, мається на увазі суб'єктивне право особи вимагати від уповноважених органів примусового застосування засобів реагування до порушників цивільних прав. Захист ци­вільних прав у юридичній літературі, в нормативно-правових ак­тах може застосовуватися в значенні певної системи організацій­но-правових заходів, використовуваних у разі порушення цивіль­них прав. Коли ж йдеться про цивільно-правовий захист права Масності, то звичайно не можна не враховувати основоположні засади права власності, яке є первинним, а захист права власнос­ті — вторинним (похідним) правовим явищем.

Захист цивільних прав (права власності) — це заходи чи сукуп­ність заходів (способів), що їх застосовують у разі порушення цих прав, або сукупність передбачених цивільним законодавством засобів, застосовуваних у зв'язку зі здійсненням проти ци­вільних прав порушень і направлених на відновлення або захист майнових інтересів їх володільців⁰. Проте і в цій позиції є враз­ливе місце, оскільки захист цивільних прав тут проявляється ли­ше у стадії реалізації права та ототожнюється із засобами, спря­мованими на відновлення порушеного права (інтересу).

Поняття "захист права власності" завжди посідало важливе місце в юридичній науці взагалі і в цивілістичній зокрема, адже на захист права власності прямо чи опосередковано спрямовані норми багатьох галузей права (цивільного, кримінального, адміністративного та ін.). При цьому погляди вчених на це поняття виявилися надто неоднорід­ними, що зумовлено відмінністю цивільно-правових засобів за­хисту від інших засобів (кримінально-правових, адміністратив­но-правових тощо), відсутністю однозначності у законодавчому Врегулюванні захисту права власності, наявністю розбіжностей у тлумаченні понять "правовий захист" і "правова охорона" та ін­шими обставинами.

Цивільно-правовому захистові притаманні свої специфічні методи та засоби, які істотно відмінні від існуючих в інших галузях права. Безперечно, цивільне право, як і інші галузі права, має загальноправову мету виховання громадян і юридичних осіб в дусі поваги до власності інших осіб, утримання від порушень прав власників. Ця мета досягається за допомогою спеціальних цивільно-правових методів та засобів.

2.1.2 Віндикаційний позов

Найважливішим цивільно-правовим засобом захисту права власності є віндикація - витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Воно здійснюється пред’явленням позову в суд чи арбітраж. Такий позов називається віндикаційним. Отже, віндикаційний позов - це позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). Водночас законо­давство надає право звертатися з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння не лише власникам, а й іншим особам, у яких майно власника перебувало у законному володінні за відповідною правовою підставою ("титулом").

Титульними володільцями вважаються особи, які володіють майном за цивільно-правовими .договорами (майнового найму, підряду, зберігання, застави та ін,), особи, які володіють майном на праві повного господарського відання, оперативного управлін­ня або на іншій підставі, передбаченій законом (ст. 48 Закону України "Про власність"). Зрозуміло, що позивач має підтверди­ли своє право власності на витребувану річ або інше титульне право на річ, посилаючись на ті чи інші докази (свідоцтво про право власності, свідоцтво про право на спадщину, технічний паспорт на автомашину, довіреність на розпорядження майном, поговір тощо). Не є безспірним доказом належності майна юридичній особі на праві власності, на праві повного господарського відання чи праві оперативного управління перебування майна на ^- балансі, оскільки останній є формою ведення бухгалтерського обліку⁰, а не правовстановлювальним документом, що безпосередньо засвідчує право власності. Однак факт перебування майна на балансі підприємства (організації) суди можуть розглядати один з доказових засобів з урахуванням правової підстави врахування його на баланс, особливостей майна та інших обставин.

Відповідачем за віндикаційним позовом має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна, тобто особа, яка володіє майном позивача без правових підстав. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосеред­ньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, як придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала прав ним розпоряджатися.

Віндикаційний позов має ґрунтуватися не лише на нормах матеріального права. Він повинен відповідати також вимогам процесуального права, зокрема ст. 137 ЦПК України та ст. 5^ АПК України, якими визначаються процесуальні вимоги Д( будь-якого позову. Це дані про: суд, позивача і відповідача; зміст позовних вимог; обґрунтування позовних вимог; докази, що підтверджують позов.

Юридична наука виділяє два основні елементи, що визначають сутність будь-якого позову: предмет і підставу⁰. Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, підставою посилання на належне йому право, юридичні факти що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Таким чином, предметом віндикаційного позову є вимога не володіючого майном власника до незаконно володіючого цим майном невласника про повернення індивідуально-визначеного майна з чужого незаконного володіння.

Характеристики

Список файлов ВКР