Международные организации

Международные организации

1. Особливості функціонування фінансової системи ЄС

1. Особливості функціонування фінансової системи ЄС

Однією з найхарактерніших особливостей функціонування фінан­сової системи Європейського Союзу є те, що на відміну від інших міжнародних економічних організацій ЄС має самостійний бюджет, який об'єднує переважну частину спільних фінансових фондів. Бюджет ЄС — основна фінансова база інтеграційних заходів у межах Союзу, важливий інструмент наднаціонального регулювання еконо­міки країн-учасниць. Створення власної фінансової бази — безпре­цедентний випадок в історії створення інтеграційних угруповань.

Бюджет ЄС концентрує понад 95 % усіх об'єднаних фінансових ресурсів Союзу. До кошторису Комісії ЄС входять усі бюджетні фон­ди — Європейський фонд орієнтації й гарантування сільського гос­подарства, Європейський фонд регіонального розвитку. Європейський соціальний фонд, витрати на проведення науково-технічної і про­мислової політики ЄС та ін. Починаючи з 1971 p. до бюджету ЄС (разом із внесками країн-учасниць) почали надходити власні ресур­си у вигляді сільськогосподарських зборів на аграрну продукцію, що ввозиться з третіх країн; митних зборів на ввіз промислової про­дукції в регіон ззовні; податку на додану вартість (ПДВ). Частина ГІД В з 1979 p. надходить до євробюджету на правах власних ре­сурсів Союзу. Щорічно встановлюється частка ПДВ, яка підлягає відра­хуванню країнами — учасницями ЄС до його бюджету. Розмір по­датку, що перераховується кожною країною, не повинен перевищу­вати 1 % розрахованого податку, виходячи з передбаченої Європей­ським Союзом єдиної основи стягнення податку. Видаткова части­на бюджету містить кошториси витрат усіх керівних інститутів ЄС.

Щодо національних бюджетів країн — учасниць ЄС, то практич­но із самого початку діяльності Співтовариства, згодом Союзу, було поставлено завдання гармонізації й уніфікації національних бюджетів, яке вимагало:

Рекомендуемые материалы

Ø наближення й уніфікації бюджетної документації, статисти­ки і процедури;

Ø вирівнювання частки бюджетних доходів у ВВП;

Ø гармонізації структур бюджету;

Ø координації бюджетної політики;

Ø гармонізації податків та податкової політики. Усвідомлюючи всю складність вирішення цього завдання, керівництво ЄС (як і у вирішенні інших непростих питань перспективного розвитку) підходило до його реалізації поступово.

На початку 60-х років Комісія ЄС розробила програму гармонізації національних бюджетів, яка передбачала вирішення чисто тех­нічних питань — розробку рекомендацій щодо уніфікації бюджетної статистики і зближення структур національних бюджетів, зіставлення й аналіз бюджетів, розробку методики гармонізації бюджетної політики.

У 80-х роках перед економікою ЄС постали завдання зниження рівня інфляції, досягнення стійких темпів економічного зростання, підвищення рівня зайнятості, стабілізації платіжних балансів. Відпо­відно до нових завдань Комісія ЄС визначила основні напрями у сфері бюджетної політики: скорочення дефіцитів держбюджетів; збільшення частки бюджетних коштів, які направляються на інвестування; перекваліфікація робочої сили і зниження виробничих витрат; посилення контролю за рівнем соціальних витрат.

У цілому процес гармонізації бюджетної політики в межах ЄС характеризується певними суперечностями.

З одного боку, господарські механізми країн-учасниць хоч і взає­мопов'язані, але залишаються автономними; країни, як і раніше, ма­ють різний рівень економічного розвитку, різну соціально-політичну ситуацію всередині держави, що є причиною незбігання інтересів у економічній і бюджетній політиці. Ці фактори інколи стають пере­шкодою на шляху до уніфікації бюджетного процесу.

З іншого боку, відбувається процес звуження автономії окремих країн у сфері бюджетного регулювання, адже кожна з них має нада­вати керівництву ЄС проекти своїх бюджетів і звіти про їх виконання, інформувати органи Європейського Союзу про проведення тих чи інших бюджетних заходів. Це, зі свого боку, є переконливим до­казом успішного просування вперед процесу європейської інтеграції.

Враховуючи той факт, що переважним джерелом фінансових ресурсів держави є податки (близько 90 %), вже Римський договір 1957 p. поставив завдання поступової гармонізації всіх податків у бік їх уніфікації і стандартизації.

У цілому податкова гармонізація ЄС включає не тільки приве­дення систем оподаткування до "єдиного знаменника", тобто збли­ження податкової структури, механізму стягнення, величини основ­них податкових ставок, а й проведення країнами-учасницями узго­дженої податкової політики при вирішенні як кон'юнктурних, так і довгострокових структурних проблем. Гармонізована податкова полі­тика означає, що автономне використання податкових інструментів окремими країнами ЄС має перебувати під контролем керівництва Союзу, яке, виходячи із загальних інтересів усіх партнерів, визначає податкову політику кожного учасника ЄС.

Причому слід особливо зазначити, що на відміну від інших міжна­родних економічних і фінансових структур в Європейському Союзі кардинально змінилися підходи до вироблення механізму реалізації спільних інтересів ЄС. Досить сказати, що в разі необхідності визна­чення спільної валютної політики у Раді Європейського центрально­го банку при голосуванні діє принцип "одна голова — один голос". Це тим більше викликає здивування, якщо врахувати, що до органу, який приймає рішення Ради ЄЦБ входить менша кількість членів, ніж число країн, які беруть участь у Валютному союзі країн ЄС. Мова йде про те, що члени Ради не представляють певну кількість голосів відповідно до економічного і фінансового потенціалу країни, а виступають дійсно як абсолютно незалежні представники інтересів усього Євро­пейського Союзу, в даному випадку — у валютно-фінансовій сфері.

Поряд із гармонізацією бюджетної та податкової політики в Євро­пейському Союзі триває активний процес уніфікації діяльності бан­ківської сфери, створення єдиного ринку банківських послуг, форму­вання якого в основному завершилося до початку 1993 p. Цей ринок передбачає такі принципи діяльності європейських банків:

Ø для здійснення банківської діяльності на території будь-якої країни — учасниці ЄС достатньо одержати ліцензію в одній із цих країн (як правило, мається на увазі країна походження банку);

Ø основною моделлю організації європейських банків є універсальний банк, який здійснює фінансові операції всіх видів, включаючи операції з цінними паперами;

Ø регулювання банківської діяльності й нагляд за нею здійснює країна походження банку.

Перша банківська директива (1977 р.) та друга банківська директива, яка набрала чинності з початку 1993 p., містять узгоджені правила захисту інтересів вкладників, інвесторів і споживачів фінансових послуг; регулюють проблеми платоспроможності банків, встановлюють співвідношення власних і запозичених активів, ступінь покриття ризику банківських операцій; принципи захисту банківської таємниці; правила фінансової звітності; рекомендації щодо прозорості закордонних фінансових оборудок з метою попереджен­ня відмивання "брудних грошей". Багато принципових положень першої і другої банківських директив базуються на рекомендаціях Банку міжнародних розрахунків (БМР) у Базелі — найавторитетнішої міжнародної банківської установи світу, свого роду "головного банку центральних банків". Саме це значно полегшило процес узго­дження цих важливих положень та їх прийняття країнами — чле­нами ЄС.

Запровадження єдиної системи ліцензування банків означає сво­боду доступу на національні ринки фінансових послуг іноземних банків, що значно загострює конкуренцію між національними та іно­земними банками. Наслідком цього є зниження національних ста­вок за банківськими операціями до середньоєвропейського рівня і скорочення прибутків. Посилення конкуренції примушує банки постійно вдосконалювати технологію роботи, створювати нові високо-технологічні продукти і послуги, запроваджувати передове обладнання, здійснювати перепідготовку кадрів.

У червні 1994 p. міністри фінансів країн — членів ЄС домовились щодо основних положень нової Директиви про посилення контролю за діяльністю банків та інших фінансових інститутів. Директива спрямована на посилення прозорості діяльності фінансових груп. У ній ставиться вимога реєстрації фінансової компанії в тій же країні, де знаходиться її штаб-квартира. Директива розширила умови обміну інформацією і зобов'язала аудиторів сповіщати в контролюючі органи про будь-які порушення, виявлені ними в діяльності компанії. Спільно з Комісією по споживацькій політиці ЄС розроблено закони, якими регулюються відносини банків і споживачів.

Щодо регулювання ринку цінних паперів, то ще в 1985 p. було прийнято пакет директив, які стосувалися регулювання транспортних операцій, здійснюваних взаємними і спільними інвестиційни­ми фондами; взаємного визнання терміну цінних паперів, допущених на фондові біржі; фондових операцій; питань інформування широкої публіки про передбачувані випуски цінних паперів.

Однак закони, принципово важливі для розвитку інвестиційних послуг, набрали чинності в 1993 p. Згідно з ними, як і в банківській сфері, встановлювалися принципи одної ліцензії, на основі якої можна надавати інвестиційні послуги на території будь-якої країни — учасниці ЄС, контролю діяльності фінансових інститутів країною походження (за винятком діяльності, пов'язаної із захистом прав споживачів).

З 1994 p. діє домовленість про використання компаніями національної документації при реєстрації переліку цінних паперів на фондових біржах інших країн.

З 1996 р. для фінансових інститутів вступив у дію принцип відповідності власних капіталів ризикам здійснюваних операцій.

Отже, заходи, що реалізуються у фінансовій сфері керівними органами ЄС, ведуть до відміни обмежень і бар'єрів на шляху переміщен­ня капіталів і фінансових послуг, перегляду цілої низки національ­них стандартів діяльності фінансових інститутів і введення єдиних правил контролю за їхньою діяльністю, встановлення основних прин­ципів гармонізації контрольних стандартів та інших правил. Крім того, вживаються заходи щодо полегшення організації операцій з мобілізації капіталів на фондових біржах і ринках капіталу, введені й діють єдині правила, які регулюють питання емісії і обігу цінних паперів, у тому числі боргових.

За останні 10 років ринок цінних паперів ЄС суттєво розширився за рахунок впровадження великої кількості нових видів фінансових зобов'язань. Завдяки цьому, з одного боку, у промислових компаній з'явились нові можливості одержання кредитів із банківських дже­рел. З іншого — це зумовлює розширення спектра й більшу до­ступність для клієнтів різного роду фінансових послуг та значне зни­ження їхніх затрат.

У цілому, за деякими прогнозами, посилення конкуренції на єди­ному фінансовому ринку ЄС та запровадження нових видів фінансо­вих послуг дасть змогу клієнтам зекономити понад 22 млрд ЕКЮ.

Успішному функціонуванню фінансової системи ЄС активно сприяє діяльність Європейського інвестиційного банку (ЄІБ) та ство­рених у його рамках фондів: Європейського інвестиційного фонду (ЄІФ), Тимчасового Единбурзького фонду кредитування (ЄФК) та Премії ЄІБ, а також Європейського фонду розвитку (ЄФР).

Європейський інвестиційний банк (European Investment Bank) — головний інвестиційний інститут Європейського Союзу був створений у 1958 p. відповідно до Римського договору, підписаного в 1957 p. Статут ЄІБ є частиною Договору про Європейський Союз, а Банк — фінансове автономною і юридичне самостійною організацією в рамках Союзу. Головні завдання банку визначаються на основі рішень Євро­пейської ради. Із 15 членів ЄС до складу ЄІБ не входить лише Франція.

Європейський інвестиційний банк має відділення в Римі (Італія), Афінах (Греція), Лісабоні (Португалія), Лондоні (Велика Британія), Мадриді (Іспанія) і представництво в Брюсселі.

Фінансові ресурси Банку складаються з оплаченої частини статут­ного капіталу, накопичених резервів, а також запозичених коштів. За межами Європейського Союзу він здійснює фінансові операції як за рахунок власних коштів, так і (за умови одержання відповідних повноважень) за рахунок бюджетних коштів ЄС або окремих країн — учасниць Союзу.

Головним завданням ЄІБ є сприяння вирівнюванню економічно­го розвитку країн ЄС шляхом фінансування проектів у менш розви­нутих країнах, а також підтримка проектів загальноєвропейського масштабу в галузях транспорту, зв'язку, охорони навколишнього се­редовища, енергетики. Окрім країн — членів ЄС, банк надає кредити країнам, які підписали з Європейським Союзом угоди — учасни­кам Ломейської конвенції, країнам, що підписали угоди про співро­бітництво, а також перебувають в асоціації з ЄС (наприклад, краї­нам — членам Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ)) і т. ін. Із країн, які не входять до складу ЄС, найбільш чисельною є група із 66 країн, що розвиваються, з Африки, Карибського басейну і Тихого океану (АКТ), які свого часу в місті Ломе (Тоголезька Республіка) підписали відповідні конвенції, що передбачають досить широку кооперацію між цими країнами і ЄС, у тому числі надання учасникам Ломейської конвенції фінансової допомоги і кредитів.

У рамках Європейського інвестиційного банку діє Європейський інвестиційний фонд, утворений у 1994 p. Цей фонд надає довгострокові гарантії для фінансування транс'європейських транспортних та комунікаційних і енергетичних сіток, а також для розвитку малих і середніх підприємств.

Тимчасовий Единбурзький фонд кредитування був заснований згідно з рішеннями Європейської ради в місті Единбург (Велика Британія) у 1992 p. з метою прискорення фінансування проектів розвитку капітальної інфраструктури для сприяння економічному зростанню.

Премія Європейського інвестиційного банку (12 тис. євро) при­суджується раз на два роки за докторську дисертацію на тему інве­стицій і фінансування.

Європейський фонд розвитку (European Development Fund) здій­снює фінансування стабілізаційних фондів і венчурного капіталу[1], надає спеціальну допомогу у випадку стихійних природних лих, фінансує допомогу біженцям, а також структурні перетворення в країнах, які здійснюють економічні реформи. Фінансує Стабекс (Stabex) — спеціальний фонд стабілізації експортної виручки при реалізації країнами — учасницями Ломейської конвенції сільськогосподар­ської сировини; Сисмін (Sysmin) — фонд підтримки гірничодобув­ної промисловості країн Ломейської конвенції, продукція якої над­ходить на ринки ЄС.

2. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ'ЄКТИ МІЖНАРОДНИХ ФІНАНСІВ

Міжнародні економічні організації вступають у взаємовідноси­ни з урядами окремих країн з приводу формування власного бюджету чи інших фондів. Отримані кошти використовуються на фінансу­вання централізованих заходів, проектів і програм цих організацій, на утримання їхнього апарату та на фінансову допомогу окремим країнам.

Міжнародні фінансові інститути можуть мати взаємовідносини як з урядами, так і з суб'єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини з урядами складаються за двома напрямами.

1. Економічні організації системи ООН

Міжнародні організації — це створені на основі міжнародного договору і статуту для виконання певних функцій об'єднання суверенних держав, які мають систему постійно діючих органів, володіють міжнародною правосуб'єктністю і засновані відповідно до міжнародного права.

Найвідомішою такою організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН), яка функціонує понад півстоліття. Аналіз практики діяльності цієї організації показує, що поряд із всестороннім зростанням ролі світових політичних проблем, все більше місця в її діяльності відводиться вирішенню економічних і фінансових питань розвитку сучасного світу.

Економічна діяльність ООН включає в себе чотири головні на­прями:

• вирішення загальних для всіх країн глобальних економічних проблем;

• сприяння економічному співробітництву держав із різними рівнями соціально-економічного розвитку;

• сприяння господарському розвитку країн, що розвиваються;

• вирішення проблем регіонального економічного розвитку.

Основними структурними підрозділами системи органів економіч­ного і фінансового співробітництва в рамках ООН є три із шести головних органів, вказаних у Статуті: Генеральна Асамблея, Еконо­мічна і Соціальна Рада та Секретаріат.

Генеральна Асамблея (ГА) згідно з відповідними статтями Ста­туту несе відповідальність за виконання функцій ООН у сфері міжнародного співробітництва і керівництво конкретною діяльністю у цій сфері Економічної і Соціальної Ради. Головне завдання Асамблеї — служити вищим форумом у рамках Організації для обговорення найбільш важливих, ключових проблем економічного характеру. Свої функції в цьому напрямку Асамблея здійснює головним чином через Другий комітет (з економічних і фінансових питань), який є одним із головних комітетів Асамблеї.

Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) є другим за старшинством органом у системі економічного механізму ООН і по суті координує всю діяльність Організації в соціально-економічній сфері. Членами Ради є 54 країни — члени ООН, яких обирає Генеральна Асамблея ООН, причому 5 постійних членів Ради Безпеки є незмінними членами Ради.

У діяльності Ради можна виділити три головні функції. Вона виступає як:

• відповідальний спеціалізований форум держав у рамках ООН для кваліфікованого обговорення міжнародних економічних і соціаль­них проблем і розробки принципової політичної лінії;

• координатор всієї діяльності ООН з економічних і соціальних питань та діяльності спеціалізованих установ ООН;

• організатор підготовки кваліфікованих досліджень із загальних і спеціальних проблем економічного і соціального розвитку та міжнародного співробітництва.

Секретаріат ООН — третя основна ланка в системі органів економічного співробітництва. Це адміністративно-виконавчий орган, який обслуговує нормальне функціонування інших ООНівських інститутів та установ і виконує конкретні доручення. Переважна більшість співробітників центрального апарату працюють на економічну служ­бу. До складу економічного апарату ООН входять також декілька спеціальних підрозділів, найбільшим з яких є Департамент з еконо­мічних і соціальних питань.

Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО) — спеціалізована установа ООН для сприяння індустріалі­зації країн, що розвиваються, їх промисловому розвитку шляхом мобілізації національних і міжнародних матеріальних і фінансових ресурсів. ЮНІДО була створена в 1966 p. Її вищим органом є Гене­ральна конференція, яка скликається один раз на два роки. Керівні органи ЮНІДО — Рада з промислового розвитку і Комітет з програмних і бюджетних питань. Штаб-квартира знаходиться у Відні.

З початку 1986 p. ЮНІДО набула статусу спеціалізованої установи системи ООН, що привело до її реорганізації. Сьогодні ЮНІДО має власний регулярний бюджет, який формується з обов'язкових внесків країн-членів і призначений головним чином для утриман­ня Секретаріату ООН.

Фінансування оперативної діяльності здійснюється з коштів Програми розвитку ООН і Фонду промислового розвитку ЮНІДО, який складається з добровільних внесків країн — членів Організації.

Оперативна діяльність ЮНІДО згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН включає крім управлінських, науково-дослідницьких та технічних питань здійснення конкретних проектів, також розробку рекомендацій і надання конкретної допомоги країнам у підго­товці програм індустріалізації з урахуванням політичних, економіч­них та фінансових обставин.

Якщо ЮНІДО має статус спеціалізованої установи ООН, яка пра­цює з країнами, що розвиваються, то інша організація — Програма розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН) — є допоміжним органом Генеральної Асамблеї ООН, міжнародною програмою з на­дання багатосторонньої технічної і передінвестиційної допомоги країнам, що розвиваються, у найважливіших секторах економіки.

Допомога ПРООН фінансується за рахунок добровільних внесків і надається тільки урядами, через їх посередництво або за їхнім проханням. До середини 90-х років XX ст. глобальна сітка ПРООН розширилася до 132 відділень у різних державах світу, які обслуговува­ли 175 країн і територій. На той час загальний обсяг добровільних внесків становив близько 1 млрд дол. США. Це означає, що програми ПРООН реально функціонують і успішно реалізуються, причому мова йде про досить значні кошти. Є приклади реального здійснення проектів з іригації, рибальства, експлуатації лісових ресурсів тощо. Запорукою цього виступає жорсткий і дійовий контроль за викорис­танням добровільних внесків.

Стосовно регіональних економічних комісій, то вони були ство­рені згідно з резолюціями Економічної і Соціальної Ради (ЕКОСОР), яка координує їхню діяльність.

Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК) була створена в 1947р. як тимчасовий орган ООН з 5-річним строком повноважень для сприяння економічному відродженню післявоєнної Європи. Од­нак уже в 1951 p. ЄЕК отримала статус постійного органу ООН.

ЄЕК сприяла розвитку торгівлі, економічного і науково-техніч­ного співробітництва. У її складі функціонує ряд галузевих комі­тетів — з питань сільського господарства, хімії та ін. — всього близько 15. В останні роки ЄЕК сконцентрувала свою діяльність головним чином у галузях екології, особливо в питаннях транскордонного ха­рактеру й ефективного використання енергії (програма "Енерге­тична ефективність в 2000 p."); транспорту (з позицій екології) і лісових ресурсів.

Економічна і соціальна комісія для Азії і Тихого океану (ЕСКАТО) створена в 1947 p. як регіональний орган. Її членами є більшість країн регіону, включаючи США, Нідерланди, Велику Бри­танію, Францію. Комісія провадить роботу в рамках програми дій з регіонального економічного і фінансового співробітництва в галузі передачі технології під інвестиційні проекти. Досягнуто певних ре­зультатів у рамках реалізації програми "Транспорт і зв'язок" і про­грами розвитку інфраструктури, які мають вкрай важливе значення для регіону, де мешкає більше половини населення земної кулі.

Економічна комісія для Латинської Америки і Карибського басейну (ЕКЛАК) створена в 1948 p. Вищий орган — сесія, а в період між сесіями — Комітет у складі представників усіх 40 країн-членів:

Ø країн Латинської Америки, США, Канади, Великої Британії, Франції, Нідерландів, Іспанії. У складі ЕКЛАК діють постійні органи: Комі­тет з економічного співробітництва країн Центральної Америки;

Ø Комітет з розвитку і співробітництва країн Карибського регіону;

Ø Комітет з торгівлі; Комітет урядових експертів. Основні напрямки роботи ті самі, що й у вищеперелічених комісій.

Економічна комісія для Африки (ЕКА) була створена в 1958 p. з метою сприяння африканським народам у вивченні й аналізі про­блем розвитку континенту. ЕКА розробляє заходи щодо економічного розвитку цього регіону, надає консультативні послуги відповідно до запитів країн-членів. Комісія має чотири субрегіональні відділення: для Північної Африки (місцезнаходження — місто Танжере (Марокко)); для Західної Африки (місто Ніамеє (Нігер)); для Східної Африки (місто Лусака (Замбія)); для Центральної Африки (місто Кіншаса (Заїр)). Останніми роками ЕКА сприяє наданню консультативних технічних послуг у галузі боротьби з посухою, створенні проек­тів з іригації, підготовки кадрів. Бюджет ЕКА на середину 90-х років XX ст. становив понад 70 млн дол. США і був більший, ніж в Інших регіональних комісіях.

Міжнародні та регіональні економічні структури

Однією з основних міжнародних економічних організацій є Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Конвенція про створення якої була підписана в 1960 p. і набрала чинності в 1961 p. Вона стала спадкоємницею створеної в 1948 p. Організації європейського економічного співтовариства (ОЄЕС), до складу якої входили 18 європейських держав. ОЄЕС була створена з метою опти­мального використання допомоги США за "планом Маршалла" і координації відбудови Європи після Другої світової війни.

Основними напрямами діяльності ОЕСР є:

Ø сприяння ефективному використанню економічних і фінансових ресурсів, дослідженням і професійній підготовці в галузі науки і техніки;

Ø проведення політики забезпечення економічного зростання, а також внутрішньої і зовнішньої фінансової стабільності;

Ø зменшення або усунення перешкод на шляху обміну товарами, послугами, а також поточних платежів, подальша лібералізація руху капіталів;

Ø сприяння розвитку країн, що розвиваються.

З визначених конкретних спільних питань ОЕСР може запропо­нувати організаційні рамки для переговорів із прийняттям рішень. Так, ця організація досить швидко відреагувала на перший "нафто­вий шок", створивши у 1974 p. Міжнародне енергетичне агент­ство (МЕА), завданням якого є сприяння країнам в економії енергії і в розробці замінників нафти. Крім того, члени ОЕСР прийняли рішення про взаємний перерозподіл своїх нафтових ресурсів на ви­падок перебоїв у постачанні нафти, подібних до тих, що були викли­кані країнами ОПЕК наприкінці 1973 p. У межах ОЕСР з 1958 p. функціонує Агентство з ядерної енергії (АЯЕ), яке до 1972 p. но­сило назву Європейське агентство з ядерної енергії. З 1968 p. діє Центр досліджень і нововведень у галузі освіти (ЦДНО).

З 1995 p. в рамках ОЕСР ведеться підготовка Багатосторонньої угоди з інвестицій (БУЇ) для регулювання прямих іноземних інвестицій у міжнародному масштабі, метою якої є:

Ø встановлення високих стандартів режиму і захисту інвестицій;

Ø вихід за рамки існуючих зобов'язань для досягнення нових стандартів лібералізації, які охоплювали б всі стадії інвестиційного процесу (до і після створення підприємств), з широкими зобов'язаннями у використанні принципу національного режиму та ліквідації наявних обмежень, використання принципу недискримінації і най­більшого сприяння нації, транспарантності (прозорості), привнесен­ня необхідної дисципліни в ті сфери лібералізації, які недостатньо забезпечуються чинними угодами ОЕСР;

Ø створення юридичного обов'язкового документа, який вміщу­вав би положення з метою ще більшого посилення зобов'язань сторін;

Ø поширення сформульованих зобов'язань на всі країни, які при­єдналися до багатосторонньої угоди з іноземних інвестицій, на всіх рівнях управління;

Ø розробка необхідних заходів у сфері взаємовідносин з регіо­нальними інтеграційними організаціями економічного характеру;

Ø сприяння процесам врегулювання і забезпечення ефективно­го розв'язання інвестиційних суперечок з урахуванням уже діючих у цьому плані механізмів;

Ø прийняття до уваги міжнародних зобов'язань країн-членів з метою запобігання конфліктам з угодами, досягнутими в рамках СОТ[2], податковими угодами і т. ін.

У процесі підготовки Багатосторонньої угоди з інвестицій спо­чатку планувалось її підписання у квітні 1998 p. Однак під час пере­говорів у січні 1998 p. виникли суперечки між країнами-членами, і вони не змогли досягти домовленості з найважливішого питання про те, наскільки кардинальною має стати лібералізація прямих іноземних інвестицій. Причин цьому декілька:

Ø по-перше, ініціатива США щодо початку переговорів з Багатосторонньої угоди з інвестицій згодом не знайшла підтримки інших країн — членів ОЕСР у зв'язку з небажанням самих Сполучених Штатів надати більшу свободу іноземним інвесторам в Америці;

Ø по-друге, на ґрунті того, що органи Європейського Союзу наполягали на наданні європейським державам переваг перед третіми країнами у вирішенні інвестиційних питань на території ЄС, на перегово­рах виникли розбіжності щодо позик між країнами — членами ЄС, з одного боку, та іншими країнами — членами ОЕСР, з другого;

Ø по-третє, екологічні рухи, профспілки та інші недержавні організації піддали критиці угоду як таку, що відповідає інтересам перш за все ТНК.

Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК) була створена в 1960 p. на конференції в Багдаді. Її статут, затверджений у 1961 p., згодом неодноразово переглядався. Згідно зі статтею 7 Статуту повноправними членами цієї міжнародної економічної організації можуть бути тільки члени-засновники та країни, чиї заявки на член­ство були схвалені Конференцією. Будь-яка інша країна, що експортує нафту в значних кількостях і має інтереси, які в основному збігають­ся з інтересами країн-членів, може стати повноправним членом ОПЕК за умови, що її прийняття буде схвалено більшістю в 3/4 голосів, включаючи голоси всіх країн-засновниць. Статус асоційованого чле­на не може бути наданий жодній країні, яка не має інтересів і цілей, схожих у своїй основі з інтересами країн — членів цієї організації.

Головна мета діяльності ОПЕК:

Ø координація й уніфікація нафтової політики країн-членів та захист їхніх інтересів, у тому числі шляхом забезпечення їм сталих доходів;

Ø забезпечення стабільності цін на світовому ринку нафти та постачання нафтою країн-споживачів;

Ø забезпечення одержання справедливих доходів інвесторами від капіталовкладень у нафтову промисловість;

Ø забезпечення охорони навколишнього середовища;

Ø співробітництво з країнами — нечленами ОПЕК з метою реа­лізації ініціатив щодо стабілізації світового ринку нафти.

Поряд із специфічними питаннями забезпечення та захисту еко­номічних і фінансових інтересів країн-членів у нафтовій промисло­вості, організація у 1976 p. створила Фонд міжнародного розвитку (Фонд ОПЕК) як багатосторонній фінансовий інститут, покликаний сприяти співробітництву між країнами — членами ОПЕК та інши­ми країнами, що розвиваються. Допомогою Фонду можуть користу­ватися міжнародні інституції, діяльність котрих приносить користь краї­нам, що розвиваються, а також всі інші країни, що розвиваються, які не входять в ОПЕК. Членами Фонду є всі 12 країн — членів ОПЕК.

Метою діяльності Фонду є:

Ø здійснення фінансового співробітництва між країнами — членами ОПЕК та іншими країнами, що розвиваються, шляхом надання пільгових позик для фінансування платіжних балансів, для здійснен­ня проектів і програм розвитку;

Ø сприяння і/або надання позик міжнародним агентствам, діяльність яких відповідає меті Фонду;

Ø фінансування діяльності з надання технічної допомоги. Основним напрямом діяльності Фонду вважається надання позик і субсидій на пільгових умовах (під низький процент). Фонд надає позики трьох типів:

Ø позики на здійснення конкретних проектів розвитку; націо­нальним банкам розвитку надаються також кредитні лінії для фінан­сування малих і середніх підприємств;

Ø позики для фінансування програм на відновлення або модер­нізацію певних галузей економіки, на закупівлю сировини, облад­нання, запасних частин, список яких узгоджується з Фондом;

Ø позики для фінансування платіжних балансів, як от, на імпорт продуктів харчування і споживчих товарів; на закупівлю обладнан­ня для сільського господарства і виробництва споживчих товарів.

3. МІЖНАРОДНІ ФІНАНСОВІ ІНСТИТУЦІЇ

МВФ

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжнародна наднаціональна валютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи Організації Об'єднаних Націй. МВФ розпочав свою діяльність з березня 1947 p. Місцеперебування — Вашингтон.

Згідно зі Статутом, метою створення МВФ було сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют, створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримування рівноваги платіжних балансів країн — членів Фонду, вжиття системи  заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, підвищення ступеня конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам — членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їхніх платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань.

Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його ресурси складаються з внесків країн-членів, для кожної з яких вступна кво­та встановлюється залежно від частки країни у світовій торгівлі. Ця квота переглядається кожні 5 років. Квота країн — членів МВФ під час дії Бреттон-Вудської валютної системи складалася з 25 % у зо­лоті й 75 % — у національній валюті даної країни, а з моменту введення в дію Кінгстонської валютної системи ця квота складаєть­ся з 22,7 % — у вільно конвертованій валюті й 77,3 % у націо­нальній валюті.

Тільки в 1991—1992 pp. членами Фонду виявили бажання стати понад 20 країн світу, в тому числі країни — колишні республіки СРСР. Всього на сьогодні членами МВФ є 181 країна. Україна, разом з іншими державами, що входили до складу колишнього СРСР, була прийнята до МВФ у 1992 p.[3] Її квота становить 0,69 % у загальному капіталі фонду (табл. 9.1)»

Керівні органи Фонду — Рада управляючих. Директорат, Секре­таріат. Вищим органом є Рада управляючих, яка приймає у Фонд нових членів, затверджує зміни паритетів валют країн-учасниць, пе­реглядає квоти, розподіляє чистий прибуток Фонду. Директорат займається поточним регламентуванням діяльності цієї організації.

Голоси в Раді управляючих МВФ розподіляються залежно від розміру квоти тієї чи іншої країни. Кожний член Фонду має в Раді 250 голосів плюс один голос на кожні 100 тис. СДР квоти. Тому США фактично володіють правом "вето" при вирішенні найважли­віших питань діяльності МВФ, чим ставлять у залежність всі інші країни — члени Фонду. Так, частка США у загальній кількості голосів становить 17,7 %, а прийняття ключових рішень вимагає ква­ліфікованої більшості — 85 % голосів. Сполучені Штати Америки разом з країнами ЄС мають близько 44 % голосів у МВФ, а 56 % належить іншим країнам, які складають 86 % від загальної кількості членів Міжнародного валютного фонду.

Міжнародний банк рекон­струкції і розвитку (МБРР). Місцеперебування його — Вашингтон. Це одна з найбільших у світі міжнародних фінансово-кредитних установ, яка надає довгострокові кредити під державні програми тільки урядам та центральним банкам країн-членів. Членами МБРР можуть бути тільки члени МВФ.

Прийнято вважати, що МБРР є головною складовою Світового банку (СБ), до складу якого також входять: Міжнародна асоціація розвитку (МАР), Міжнародна фінансова корпорація (МФК); Багато­стороннє агентство з гарантій інвестицій (БАТІ) та Міжнародний центр із врегулювання інвестиційних суперечок (МЦВІС).

Головним завданням Світового банку є сприяння сталому еконо­мічному зростанню, яке веде до скорочення бідності в країнах, що розвиваються, шляхом надання допомоги у зростанні виробництва через довгострокове фінансування проектів і програм розвитку.

Нині Банк надає технічну та фінансову допомогу більше ніж 100 країнам світу, які є членами Міжнародного валютного фонду. Основ­на маса кредитів направляється на розвиток виробничої інфра­структури та сільського господарства — галузей відносно малорентабельних, з високим строком окупності й витрат, куди не досить охоче вкладає кошти приватний капітал. МБРР фінансує як пріори­тетні державні програми в галузях енергетики, імпорту обладнання для розвитку гірничої промисловості, інвестування проектів для бу­дівництва нафто- і газопроводів, модернізацію підприємств тощо. Сьогодні налічується 180 держав — членів МБРР.

Статутний капітал МБРР утворюється шляхом підписання країн-членів на його акції та випуску облігацій. Акції розподіляються між країнами-членами відповідно до їхніх квот у Міжнародному валютному фонді. Першочергові внески до статутного капіталу здійснюються в розмірі 20 % від суми підписання, для створення власних ресурсів Банку, необхідних для здійснення його операцій. Інші 80 % мають бути сплачені за першою вимогою Банку. Значну частину позик МБРР надає з коштів, одержаних від розміщення на ринку капіталів своїх облігаційних позик.

Позики МБРР надаються, як правило, на термін 15—20 років і мають п'ятирічний пільговий період. Ці позики надаються країнам, які продемонстрували певне економічне зростання та соціальний прогрес. Кожна позика надається урядові чи під його гарантії заці­кавленій країні. Відсоткова ставка позик змінюється кожні шість місяців і орієнтується на рівень відсоткових ставок міжнародних ринків позикового капіталу. Поточна відсоткова ставка становить 7,6 %. Ці відсоткові ставки залежать від наявних у Банку коштів, які надходять від продажу облігацій МБРР на світових ринках капі­талу, від нерозподіленого прибутку, погашення раніше наданих по­зик та додаткових пожертвувань економічно розвинених країн.

Рішення про надання кредиту приймаються Банком на основі експертних оцінок МВФ та попередніх оцінок ефективності проекту, визначених експертною комісією МБРР, причому технічна допомога (експертиза) входить в умови надання кредитів. Обумовлюються також необхідність надання допомоги, типи тих чи інших проектів, потреба у фінансуванні тощо. У розробці та здійсненні проектів Банку беруть участь близько 7 тис. фахівців із більш як 100 країн світу з досвідом роботи у різних галузях економіки. Щороку МБРР дає зго­ду на фінансування понад 100 проектів та програм, загальна вартість яких перевищує 15 млрд дол. США.

Міжнародна асоціація розвитку (МАР) була створена як філія МБРР у 1960 p. з метою зберегти вплив розвинутих західних дер­жав на країни, що розвиваються. МАР надавала безпроцентний кредит на строк до 50 років (з 1986 p. строк надання кредитів скорочено до 40 років для найменш розвинутих країн та до 35 років — для інших країн "третього світу"). Погашення кредитів починається з 11-го року після початку їх використання. Кредити надаються урядам та приватним організаціям країн, що розвиваються, без процентів.

Кредити МАР призначені найбіднішим і найменш платоспро­можним країнам і виділяються з урахуванням розмірів їхньої території, річного доходу на душу населення, ступеня ефективності економічної політики. Тільки країни з річним доходом на душу населення, що становить менше ніж 1305 дол. США, можуть користуватися позиками МАР. Більшість кредитів МАР надає країнам з розмірами річного доходу на душу населення 800 дол. США або меншими.

Кожний фінансований МАР проект підлягає обов'язковій політико-економічній експертизі з метою найефективнішого використання фінансової допомоги. Кредити надаються в національній ва­люті держави чи її території.

У рамках програми спеціальної допомоги здійснюється підтрим­ка країн, розташованих південніше Сахари, з низькими доходами і високими боргами.

Членами МАР сьогодні є 159 країн світу.

Міжнародна фінансова корпорація (МФК) була створена в 1959 p. з ініціативи США. Її мета — заохочування розвитку приват­них підприємств у країнах, що розвиваються. МФК надає кредити високорентабельним приватним підприємствам без гарантії уряду на строк від 5 до 15 років з умовою, що частину акцій компанії-позичальники продають МФК. Рівень відсоткових ставок відповідає існуючим на міжнародних фінансових ринках.

Статутний капітал МФК створено з внесків країн-членів. Розмір внесків пропорційний частці їхніх внесків до МБРР. У МФК беруть участь тільки члени МБРР. Свою діяльність МФК здійснює у таких основних напрямках:

Ø інвестування приватного сектору (головним чином країн, що розвиваються);

Ø надання комплексних консультаційних послуг урядам і під­приємствам у здійсненні приватизації;

Ø формування ринку капіталів у країнах з перехідною еконо­мікою.

Сьогодні до складу МФК входять 170 країн. У 1993 р. до МФК приєдналась Україна, що створило можливості надання нашій країні прямих інвестицій у приватний сектор економіки, фінансування проектів приватних компаній тощо. Експерти МФК вивчали мож­ливості та потенційні механізми реалізації програм приватизації в Україні, взяли участь в організації першого аукціону з продажу ма­лих підприємств у Львові, орендного підприємства в Одесі.

Тема: ТНК

1. Признаки и сущность ТНК, причины возникновения и этапы развития

2. Среда финансовой деятельности  ТНК и их внутренняя финансовая структура.

1. Признаки и сущность ТНК, причины возникновения и этапы развития

Транснациональные корпора­ции — это компании, деятельность которых имеет международный ха­рактер. Они владеют или контроли­руют производство продукции (ус­луг) за пределами своей страны, при этом зарубежные операции яв­ляются существенным источником доходов компаний.

Сам термин "транснациональ­ные корпорации" появился в начале 60-х годов XX в. и часто использует­ся как синоним международных, мультинациональных, многонацио­нальных компаний. По своему со­держанию понятие ТНК довольно широко и пока нет четкого фор­мального определения, какая имен­но компания является ТНК, а ка­кая — нет. Так, по определению Ор­ганизации Объединенных Наций, ТНК — это компания с годовым оборотом более 100 млн долл.:

♦ включающая  единицы  в двух или более странах, независимо от юридической формы и полядеятельности;

♦ оперирующая в рамках системы принятия решений, позволяю­ щей проводить согласованную политику и осуществлять об­ щую стратегию через один или более руководящий центр;

♦ в которой отдельные единицы связаны посредством собствен­ности или каким-либо другим образом так, что одна (или бо­лее) из них может иметь значи­тельное влияние на деятельность других и, в частности, делить знания, ресурсы и ответствен­ность с другими. В последнее время к ТНК отно­сят  крупные  корпорации,  вклю­чающие головные предприятия и их зарубежные филиалы (дочерние компании), причем головное пред­приятие контролирует активы дру­гих экономических единиц в госу­дарствах за пределами страны бази­рования  материнской  компании, как правило, путем участия в капи­тале. В качестве нормативной ниж­ней границы для осуществления контроля  за  активами   считается доля капитала не менее 10% обык­новенных акций.

В Германии на изломе ХІХ-ХХ ст. меньше чем один процент предприятий контролировало свыше 3/4 общей паровой и электрической мощности национальной промышленности.

В Германии в 1909 г. 9 наибольших берлинских банков контролировали 11,3 млрд. DM, или 83% капиталов страны.

В конце XIX - начале XX ст. происходит становление таких известных транснациональных компаний, как:

Ø американские "Дженерал моторз" (возникшая в 1908 г., вывозить капитал начала с 1918 г.),

Ø "IBM" (1911 г., первые заграничные подразделы были открыты в 1917 г.),

Ø «Истмен кодак» (1901 г., заграничные дочерние фирмы - со времени создания);

Ø немецкие "Байер" (1863 г., иностранная экспансия с первого года образования, ),

Ø "Маннесманн" (1890 г., внешнеэкономическая экспансия фактически с момента учреждения),

Ø "Бош" (1886 г., вывоз капитала с 1920 г.),

Ø "Хенкель" (1876 г., заграничное инвестирование компания начала в 1913 г.);

Ø швейцарская "Нестле" (1905 г., в 1914 г. имела заводы в пяти странах мира).

Формирование ТНК приходится на 60-те года XX ст., когда ведущие компании западных стран начали осуществлять массовый вывоз капитала.

В этот период как транснациональные функционируют:

японские компании:

n "Тойота" (организованная в 1937 г., экспорт капитала начала в 60-х годах),

n "Мацусита" (1935 г., создание зарубежных филиалов с конца50- х годов)",

n "Тошиба" (1904 г., вывоз капитала с начала60- х годов),

n  "Мицубиси" (1950 г., вывоз капитала с 60-х годов),

n "Шарп" (1935 г., создание заграничной сети с конца60- х годов);

британские

n "Ренк Ховис Макдаугл" (1899 г., заграничные подразделы с 60-х ),

n "БОК" (1886 г., вывоз капитала с конца60- х);

немецкие

n "Фольксвагенверк" (1938 г., вывоз капитала с 60-х),

n "Фридрих Флик индустрифервальтунг" (1915 г., создание заграничной производственной базы с 1955 г.);

n французские "Рено" (1899 г., создание заграничной сети с 60-х и чрезвычайно отвесное ее расширение в 70-х годах),

n "Л'Ореаль" (1909 г., вывоз капитала со второй половины60- х)

Преимущества ТНК:

1. Возможности повышения эффективности и конкурентоспособности.

2. Несовершенство рыночного механизма в реализации собственности на технологии, производственный опыт и другие "неощутимые" активы, прежде всего управленческий и маркетинговый опыт.

3. Дополнительные возможности повышения эффективности и конкурентоспособности через доступ к ресурсам иностранных государств.

4. Близость к потребителям продукции иностранного филиала фирмы и возможность получения информации о перспективах рынков и конкурентный потенциал фирм принимающей страны

5. Возможность использования в собственных интересах особенностей государственной, в частности налоговой, политики в разных странах, разности в курсах валют и др.

6. Способность продолжать жизненный цикл своих технологий и продукции.

7. С помощью прямых иностранных инвестиций фирма получает возможность избегать барьеров при вхождении на рынок определенной страны через экспорт товаров и/или услуг.

Этапы развития ТНК

На первом этапе происходил процесс инвестирования прежде всего в сырьевые области иностранных экономик. Он сопровождался созданием в этих странах распределительных и сбытовых подразделов компании, которая инвестировала.

Необходимость продиктована: 

1) тем, что создание собственных заграничных распределительных и сбытовых подразделов нуждалось в значительно меньше инвестициях, чем создание за границей производственных предприятий;

2) возможным отрицательным влиянием новых производственных мощностей на способность поддерживать эффективный уровень загрузки мощностей на предприятиях фирмы, которые расположены в стране-метрополии.

Хронологически первый этап охватывает период со второй трети XIX ст. - первую половину XX ст.

Второй этап эволюции ТНК - усиление роли зарубежных производственных подразделений ТНК и интеграции зарубежных производственных и сбытовых операций.

Производственные филиалы ТНК переориентируются на производство продукции, отличной от продукции материнской фирмы, а сбытовые подразделы - на обслуживание региональных рынков.

Наибольшей инвестирующей страной были США, они направляли инвестиции преимущественно в страны, которые развиваются.

С начала 70- х годов XX ст. рост прямых зарубежных инвестиций замедлился, изменилась их направленность - прежде всего к странам Западной Европы.

С начала 80- х годов - прямые инвестиции из Великобритании, Германии, Канады в США, причем именно США становятся наибольшим принимающим государством.

Прямые иностранные инвестиции – реальные капиталовложения на долгосрочной основе в предприятия и землю, которые осуществляются при помощи экспортных, инвестиционных товаров или передачи технологий, опыта управления, когда инвестор получает контроль над инвестиционным капиталом.

Третий этап.

Стратегия ТНК - стремление к образованию сетей внутрифирменных связей регионального и глобального масштаба.

Особенность третьего этапа - формирование ТНК в странах, которые не принадлежат к экономически развитым.

По критерию международной экономической активности в развитии ТНК выделят четыре поколения.

Деятельность ТНК первого поколения - разработка сырьевых ресурсов бывших колоний, которая дает основание определить их как "колониально-сырьевые ТНК".

По своей организационно-экономической форме и механизмам функционирования это были картели, синдикаты и первые тресты.

Картель — простейшая форма монополистического объединения.

В отличие от других, более устойчивых, форм монополистических структур сохраняет финансовую производственную самостоятельность.

Объектами соглашения могут быть: ценообразование, сферы влияния, условия продаж, использование патентов.

Действует, как правило, в рамках одной отрасли. 

Синдикат (англ. syndicate) — в финансовом бизнесе — группа банков, сформированная для осуществления конкретной сделки для обслуживания заемщика или процесса андеррайтинга.

Как правило, работа синдиката имеет ограниченные временные рамки.

Трест — одна из форм монополистических объединений, в рамках которых участники теряют производственную, коммерческую, а порой даже юридическую самостоятельность. Реальная власть в тресте сосредотачивается в руках правления или головной компании.

ТНК второго поколения - ТНК типа "трест", их специфика - крепкая связь с производством военно-технической продукции.

ТНК третьего поколения  60-е года - широко использовали достижение научно-технической революции.

Они выступали в организационно-экономической форме концернов и конгломератов.

В 80-е года в деятельности ТНК объединялись элементы национального и зарубежного производства:

Ø реализация товаров,

Ø управление и организация работы персонала,

Ø научно-исследовательские работы,

Ø маркетинг и послепродажное обслуживание.

ТНК третьего поколения формировали экономические предпосылки для появления международного производства с единым рыночным и информационным пространством, международным рынком капитала и рабочей силы, научно-технических услуг.

ТНК четвертого поколения - начало  80-х годов -  мировое видение рынков и функционирование в условиях глобальной конкуренции.

2. Среда финансовой деятельности  ТНК и их внутренняя финансовая структура.

Увеличение мирового влияния ТНК происходит под воздействием таких факторов, как:

n распад Советского Союза и смена ориентации в бывших социалистических странах, что привело к распространению мирового рынка на новые значительные территории, а процессы приватизации сделали возможным доступ ТНК к отраслям, которые ранее были не доступны;

n глобализация и интеграция финансовых рынков, стимулировавшие создание транснациональных финансовых корпораций, которые способны мобилизовать и направлять глобальные потоки капиталов, существенным образом влияющие на международные рынки и отношения;

n ужесточение конкуренции в результате распространения современных технических достижений и технологий их применения, которые создают новые возможности для предпринимательства (особенно, информационная революция);

n усиление региональных интеграционных процессов. Отдельные рынки и национальные экономики стали более взаимозависимы.

В 2001 г.

ü в зарубежных подразделениях ТНК было занято 54 млн работников,

ü объем продаж составил 19 трлн долл.,

ü величина прямых иностранных инвестиций достигла 6,6 трлн долл.

ЮНКТАД рассчитывает и публикует индекс транснациональности компаний, отражающий соотношение деятельности компании внутри страны базирования и за ее пределами. Он рассчитывается как

Ітр = 1/3(А3 /А0 + П3/ПО + 33/ 30),

где Ітр — индекс транснациональности;

     А3 — зарубежные активы;

    АО — все активы компании;

    П3 — объем продаж товаров и услуг зарубежными подразделениями;

   По — весь объем продаж товаров и услуг;

   33 — численность занятых в зарубежных подразделениях;

   30 — общая численность работников компании.

По данным ЮНКТАД, в среднем по всем ТНК в 2003 г. индекс составлял около 0,5, т.е. около половины активов, продаж и занятых расположены за пределами страны базирования компаний.

Российские компании в списке 500 крупнейших мировых компаний занимают следующие места:

"Газпром"     197-е

"ЮКОС"      206-е

"ЛУКОЙЛ"  304-е

"Сургутнефтегаз"  339-е.

---

[1] Венчурний капітал — якісно новий засіб фінансування (інвестування) ризи­кованого підприємства, яке працює над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту. Такі підприємства не повертають вкладені у них інвестором кошти і не виплачують відсотки з них. Інвестор отримує право на всі запатентовані и незапа­тентован! "ноу-хау", інновації і засновницький прибуток від ризикованих підприємств у разі їхнього успіху. Це також капітал, вкладений в акціонерну компанію з вели­ким ризиком банкрутства.

[2] Світова організація з торгівлі є єдиною правовою й інституційною основою всесвітньої торгової системи. Створена в 1995 p. замість Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) відповідно до підсумків Уругвайського раунду, СОТ об'єднує ГАТТ з рішеннями Уругвайського раунду і включає всі прийняті під патронажем ГАТТ угоди і домовленості.

[3] 3-го червня 1992 p. Президент України підписав Закон України "Про вступ України до Міжнародного валютного фонду. Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Міжнародної фінансової корпорації. Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій".