42006 (Порівняльні конструкції у творах В. Симоненка)

Вступ

Порівняння належать до класичних тропів, так чи так систематизуючись та розглядаючись ще з античних часів, а тому дослідники стилістики вважають їх уже цілком знаними і шукають інших секретів художнього мовлення. Вони існують, ці секрети – знайдені і на разі ще не знайдені, але свої незвідані секрети і глибини має й порівняння. Якщо добре розібратися, то з’ясовується, що порівняння – не просто троп, а врешті-решт основа людського мислення з його асоціативністю і напрямком від знаного до незнаного. У термінах компаративної структури це шлях від об’єкта до суб’єкта. Цей шлях порівняння пізнавального, гносеологічного, яким ішло і йде людство, пізнаючи світ, повторює й порівняння художнє. Однак останнє слугує не так пізнанню суб’єкта, як глибшому й емоційнішому розкриттю його сутності.

Поза тим значний, усе зростаючий і всесвітній інтерес до метафори якось відсунув порівняння на другий план. При всій вагомості метафори для мови і художнього мовлення таке відсунення видається несправедливим. Відому тезу про те, що метафора – це стягнене порівняння, можна переформулювати й так: метафора становить собою порівняння, лише імпліцитне. Адже метафора – це перенос значення слова з одного предмета (явища, події, ознаки) на інший за їх схожістю. Так само перенос за суміжністю предметів – метонімія. Він відбувається, коли людина так чи інакше зближує два предмети. І таке зближення фактично є синонімом порівняння. Якраз порівняння і є психологічним механізмом будь-якого переносу значення – і метафори, і метонімії. Семантичне зрушення може фіксуватися в стадії своєї реалізації – як можливість, як імовірність. У цьому випадку називаються два предмети – і той, від якого значення береться, і той, на який воно переходить. Така ситуація дає класичну компаративну конструкцію – порівняння, про що і йде мова в моїй курсовій роботі. Коли ж семантична зміна фіксується вже як результат, як закінчений процес, тоді маємо метафору або метонімію.

Отже, подальша розробка проблематики порівнянь в українській мові, зважаючи на складність, розмаїтість та фундаментальну вагомість їх для мови в цілому і художнього мовлення зокрема, залишається нагальною потребою. У курсовій роботі зроблено спробу розібратися в цій проблематиці, спираючись переважно на творчість Василя Симоненка. Порівняння Василя Симоненка в більшій чи меншій мірі використані в багатьох роботах, присвячених компаративним конструкціям української мови. Робота Г.Я. Довженко, насичена цікавим матеріалом, зосереджується навколо розмежування простого і складного речення із сполучниковими порівняльними конструкціями. Змістовні спостереження дослідниці, стосовні стилістичної ролі порівнянь у творах Василя Симоненка, залишаються неповними і статистично необробленими. Порівняння Василя Симоненка вимагають подальших студій самі по собі і водночас становлять собою лабораторію для дослідження порівняльних конструкцій української мови. Цим зумовлена актуальність нашої роботи.

Об’єктом дослідження є художнє мовлення Василя Симоненка. Це зумовило звернення не тільки до художніх текстів письменника, а й до всього творчого доробку митця, до чорнових варіантів, до пов’язаної з темою образної творчості інших письменників, зокрема до вжитих ними порівнянь.

Предмет дослідження становлять порівняння, компаративні конструкції Василя Симоненка.

Метою моєї роботи є аналіз порівняльних конструкції у творах В. Симоненка, що дає можливість всебічно і глибоко усвідомити наскільки мовні засоби дозволяють автору виразно змалювати образи персонажів, розкрити їх характери.

Розділ 1. Порівняння як спосіб пізнання дійсності

1. Порівняння як структурна одиниця мовної системи

Термін "порівняльна конструкція", значно обмежує розуміння порівняння як явища. Так, згідно зі змістом цього терміна, порівняннями не вважаються вищий і найвищий ступені порівняння прикметників та прислівників, порівняння-прикладки тощо, які, однак, на нашу думку, теж входять у систему структурних засобів вираження порівняння. Вищий і найвищий ступені порівняння ми кваліфікуємо як різновид порівняльних конструкцій, оскільки у них суб’єктом порівняння може виступати звичайний (вихідний) ступінь якості й властивості якогось предмета, а об’єктом (по відношенню до нього) – вищий і найвищий ступені якості – різновиду цього ж або іншого предмета у ролі об’єктів порівняння при спільній основі порівняння (колір, розмір, температура тощо), напр.: Ця мука біла, та біліша, а та найбіліша; асфальт твердий, бетон твердіший, граніт найтвердіший і т.д.

Таке розуміння термінів "порівняння" і "порівняльна конструкція" охоплює в українській мові й так звані ірреальні порівняння, зокрема у складнопідрядних порівняльних реченнях. Основним засобом зв’язку в складнопідрядних порівняльних реченнях реального порівняння виступає сполучне слово як, напр.: Як вихор, як буря страшенна мчиться, трощить і ломить усе по своєму сліду, так весілля промчалось Чіпчиним двором й наробило нетрохи шкоди у господарстві (Панас Мирний). Як засіб оформлення складнопідрядних речень із реальними порівняннями використовується також сполучник як, прислівникова семантика якого більшою чи меншою мірою нівелюється, набуваючи при цьому синонімічності із сполучниками мов, немов та відтінку ірреальності, напр.: Знов думки, як перед бурею птахи, неспокійно літають (Б.Лепкий). Засобами зв’язку у складнопідрядних порівняльних реченнях ірреального порівняння виступають звичайно сполучники мовби, начеб, неначеб, ніби, нібито, буцім, гейби і под., у яких формант би вказує на цілковиту ірреальність порівняння, напр.: Сніжок став політати, ніби Бахмач вбрав на свята білу сорочку (Б.Лепкий). Лексико-семантичне навантаження сполучників мов, немов, мовби, наче, неначе, начеб, неначеб, ніби, нібито в мовознавчій літературі трактується неоднозначно. Більшість сучасних мовознавців вважає, що основне їх призначення – надавати виразам непевності, подібності, схожості, припущення при порівнянні. Від ірреально-порівняльних сполучників мовби, немовби, ніби, начеб, неначеб і под., на наше переконання, слід відрізняти сполучники мов, немов, наче, неначе, які своїм значенням можуть наближатися як до ірреальних, так і до реальних порівняльних сполучників. У тих випадках, коли сполучники мов, немов, наче, неначе у порівняльних конструкціях можна замінити синонімічними ніби, начеб, вони, без сумніву, є ірреально-порівняльними сполучниками, напр.: Рідко-рідко траплялось, що жоден братчик до ковша не доторкавсь, а проходив мимо, мов і не бачив нічого (П.Куліш) – порівняй: ...жоден братчик до ковша не доторкавсь, а проходив мимо, ніби і не бачив нічого. Якщо ж сполучники мов, немов, наче, неначе у порівняльних конструкціях можна замінити синонімічним як, то вони вже своїм лексико-семантичним значенням наближаються до реально-порівняльного сполучника як, хоч і виражають при цьому ірреальне порівняння, напр.: Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, Так наші молоти гриміли раз у раз... (І.Франко) – порівняй: Як водопаду рев, як битви гук кривавий, Так наші молоти гриміли раз у раз [2; 225].

За нашими спостереженнями, основним структурним типом реальних і ірреальних порівнянь у сучасній українській мові є сполучникові порівняння, для вираження яких спостережено вживання 21 сполучника, не враховуючи вузькодіалектних форм типу єк у текстах письменників західноукраїнського регіону та стилістичного яко у П.Куліша, а саме: як (у ролі власне сполучника і сполучного слова), мов, мовби, немов, немовби, мовбито, немовбито, наче, начеб, начебто, неначе, неначеб, неначебто, ніби, нібито, ніж, гей, гейби, буцім, буцімто, що. Найчастіше вживаними є конструкції із як та із мов, які простежуються в усіх опрацьованих текстах українських письменників різних часів і регіонів України. При цьому кількісно переважаючими у більшості текстів є конструкції із як. Лише окремі письменники (О.Кобилянська, І.Франко, П.Тичина, М.Стельмах та деякі інші) перевагу надають конструкціям із мов, що пояснюється, очевидно, перш за все, індивідуальними уподобаннями у доборі синонімічних конструкцій із як та мов. Цим же, мабуть, пояснюється і вживання багатьма письменниками поряд із як та мов синонімічних конструкцій із немов, рідше – конструкцій із мовби, немовби тощо. Друге місце щодо частотності вживання посідають конструкції із синонімічними сполучниками ніби та наче та їх синонімічними варіантами нібито та неначе, неначеб, неначебто, зрідка буцім, буцімто. Конструкції із порівняльними сполучниками гей, гейби, виявлені у текстах М.Черемшини, – це відбиття живорозмовного мовлення українських говорів Карпатського регіону, у яких ці сполучники – дуже типове явище [12; 457].

Не мотивується формулою "порівняльна конструкція" так зване "метафоричне порівняння", оскільки порівняння становить собою двочленну порівняльну конструкцію, а метафора з точки зору структури – одночленна лексико-семантична одиниця. Метафора і порівняння – це явища, генетично пов’язані, оскільки деякі з метафор утворилися із порівнянь внаслідок редукції форми з усуненням сполучників як, мов, наче, тому метафора і порівняння – явища семантично близькі. Прикладом можуть послужити конструкції, у яких суб’єкт порівняння виражений орудним відмінком іменника як складової частини фразеологічних порівняльних присудків чи складової частини безсполучникових порівнянь-фразеологізмів у функції обставини способу дії та порівняння-прикладки, які виникли в результаті редукції порівняльних зворотів: В неї щоки палали вогнем…(І.Нечуй-Левицький); Природа-мати ненастанно тут працює…(І.Франко).

Але якщо у порівнянні суб’єкт порівняння частково уподібнюється об’єкту, то в метафорі знаходимо їх повне ототожнення. В образному порівнянні конкретний, індивідуальний предмет чи дія або стан порівнюється, асоціативно зближується з іншим предметом, дією, станом тощо, а в метафорі конкретний предмет іменується назвою іншого предмета. Отже, хоч ці явища в дечому й близькі, однак, по суті, це різні структурні, граматичні, лінгвостилістичні одиниці [9].

Порівняння, які становлять сполучення називного відмінка іменника із сполучним словом як, сполучниками як, мов, немов, наче, неначе, ніби і под. і відносяться до співвідносно-вказівних слів – прислівників так, так само, або займенників такий (-а, -е, -і), які вказують на обов’язковість підрядного речення для смислової повноти усього речення, слід кваліфікувати як підрядні неповні речення відповідного функціонально-семантичного типу, обумовленого функцією співвідносно-вказівного слова, напр.: Зажив Грицько тихим пахарським життям... – так, як і люди (Панас Мирний) – підрядне способу дії; Вона була така працьовита, мов бджола... (О.Кобилянська) – підрядне міри й ступеня. Порівняльні вирази з відсутнім присудком зараховуємо до неповних підрядних порівняльних речень у тих випадках, коли: а) суб’єкт і об’єкт є назвами істот, а основою порівняння є дії, тотожні для суб’єкта і об’єкта порівняння, напр.: Пан походжає, як чорногуз (М.Коцюбинський); б) суб’єкт є назвою неістоти, а об’єкт – назвою істоти, яка може виконувати дію, що лежить в основі порівняння, напр.: Нема кому розказати, Чого серце хоче, Чого серце, як голубка, День і ніч воркує... (Т.Шевченко); в) суб’єкт є назвою істоти, а об’єкт – неістоти, яка за своїм семантичним навантаженням здатна виконувати дію, що закладена в основі порівняльної конструкції, напр.: Сохне вона, як квіточка... (Т.Шевченко); г) до порівняльної конструкції відноситься підрядне речення, дієприслівниковий або дієприкметниковий зворот, незалежно від форми вираження суб’єкта і об’єкта порівняння, напр.: А рояль... вив дико, як звір, стікаючий кров’ю (М.Коцюбинський); ґ) суб’єкт і об’єкт є назвами неістот, дія суб’єкта семантично тотожна з дією об’єкта, а об’єкт за своїм семантичним навантаженням здатний виконувати дію дієслова-присудка, напр.: Як квіточка, надія розцвіла (Л.Глібов). Якщо ж і суб’єкт, і об’єкт є назвами неістот, а дія суб’єкта семантично тотожна з дією об’єкта порівняння, який за своїм семантичним навантаженням не здатний виконувати дію, що лежить в основі порівняння, то такі порівняльні конструкції ми схильні трактувати як порівняльні звороти, напр.: Над Римом виснуть, наче тіні, знамена чорних перемог... (В.Сосюра) [10; 190].

Що ж до порівняльних конструкцій, в яких не наявний жоден із головних членів речення, ми вважаємо за доцільне трактувати такі порівняльні конструкції як підрядні неповні порівняльні речення, якщо вони становлять структурну синтаксичну одиницю з обставин, додатків чи обставин і додатків, особливо ж якщо такі порівняльні структури залежать від співвідносно-вказівних слів так, так само або такий (-а, -е, -і), напр.: Ніколи він не здавався їй таким чужим, як нині (Б.Лепкий); Як же здивувався Петро, пізнавши Кирила Тура!... Так йому зрадів, наче рідному братові... (П.Куліш).

1. Порівняння як члени речення, їх структура та синтаксичні функції

З семантико-синтаксичної точки зору однослівні порівняння у межах речення становлять собою різні типи порівняльних синтаксем, зумовлених семантикою і позицією порівняння. У цьому розділі аналізуємо також трансформаційні процеси в системі порівняльних одиниць української мови, оскільки порівняльні звороти у функції різних членів речення, як і окремі порівняльні словоформи, з точки зору діахронії становлять собою редуковані утворення із підрядних порівняльних речень. Порівняння-члени речення з точки зору їх структури умовно поділяємо на безсполучникові і сполучникові, хоча при цьому в деяких типах порівнянь-членів речення ми спостерігаємо транспозицію сполучників у частки, напр.: ...ніч – наче озеро в берегах неба... (М.Коцюбинський) – складений іменний присудок, який утворився внаслідок трансформації складного речення у просте:…ніч мала такий вигляд, наче озеро в берегах неба…, а отже модально-порівняльна частка наче у складі іменного складеного присудка сполучникового походження [11].