139081 (Уявлення стародавніх слов’ян), страница 5

Охарактеризувати єдиний загальнослов’янський пантеон богів, як ми бачимо практично не можливо, бо його як такого не існувало, але перерахувати і охарактеризувати богів можливо.

Крім імен богів та коротких відомостей літописців жодних безпосередніх свідчень про слов’янських богів ми не маємо. Релігійно-міфологічна традиція підтримувалась професійними жерцями – волхвами; з їх зникненням зникла і система. Волхв міг набути потрібний йому авторитет серед пастви лише за умови володіння впливовим словом. Можна припускати, що стан жерців поповнювався шляхом природного відбору осіб, котрі володіли особливим даром слова. Якщо звернути увагу на дощечки «Велесової книги», бачимо що тексти наділені сильним патріотичним зарядом. Як і належить жерцям, у цих текстах вони приділяли особливу увагу зміцненню у своєї пастви релігійних почуттів. Також тексти дощечок постійно навіюють у свідомість читачів думку, що найвиразніше звучить і таких словах: «Будете синами своїх богів, і сила їхня прибуде з вами до кінця». [1.6; 45] Автори «Вересової книги» (жреці) тонко нав’язують своїм слухачам думку, що вони, русичі, є Даждьбожі внуки, тобто є людьми в певній мірі обраними. Що більше в них буде віри у своїх богів, то прихильнішою буде до них доля, то більше допомоги вони відчують від зверхніх, божеських сил: «Дажбожі внуки ви, улюбленці божеські, і боги мало не десниці тримають на ралах ваших». [1.6; 45] Вірте у богів своїх, скріплюйте молитвою душу й тіло, і вони допоможуть вам у всьому, в ратних справах і справах трудівничих, хліборобських – таке запевнення звучить з вуст служителів язичницького культу. Крім того віра в богів – це теж одна з запорук виживання, бо саме віра несе в собі об’єднуюче начало: «А в ті часи у нас не було єдності, І лишилися ми без Велеса як віск». [1.6; 45] Тема єдності народу є наскрізною у «Велесовій книзі». Вимога єдності тут поєднана з вимогою дотримуватися суспільної ієрархічності. Таким чином вносився сильний елемент організованості: «Отож переможемо до кінця і продовжимо до віків множеських завдяки богам, і ніщо нас не знищить. Станьте як леви один за одного і тримайтеся князів своїх». [1.6; 45] З цих прикладів ми бачимо, як волхви впливали на людей і задля чого вони це робили. За допомогою Богів і ораторського мистецтва волхви мали змогу значно впливати на світогляд населення. Треба однозначно прийняти такий висновок: стан жерців (волхвів) був органічною частиною язичницького суспільства, в якому він виконував виключно важливу функцію, що є аналогічною тій функції, яку в більш розвинутих суспільствах виконує так звана духовна еліта (вчені, митці, церковні діячі тощо). Зрозуміло, що в середовищі волхвів існувала своя ієрархічність – були волхви, що в межах невеликої сільської общини були відунами – виконували знахарські функції. Але були й такі волхви, які в тогочасному суспільстві займали найвище положення, яке прирівнювалося мало чи не до князівського. З цього приводу, ґрунтуючись на літописах, Б.Рибаков в своїй монографії «Язычество древней Руси» відзначає, що «волхви 980-х років займали в християнській думі таке ж почесне місце, як у подальшому – православне духовенство - митрополит та єпископат російської церкви…». [2.15; 337] Волхви були найбільш поінформованими і найбільш знаючими людьми. Їх знання стосувалися не лише різних релігійних питань, а й астрономії, історії, географії.

Християнство нав’язало людям уявлення про волхвів як про таких собі «князів тьми», носіїв зла. Насправді ж у дохристиянські часи народ сприймав волхвів як носіїв світлого духу. Їх навіть зображували у багатому одіянні білого кольору. Український дослідник Іван Огієнко неодноразово підкреслював, що волхви користувалися в людей великою повагою: люди вірили, що волхви мають надлюдські знання, що вони віщі, що вони добре знають, чим і як уласкавити богів, а тому стоять близько до них. Волхви були в великій пошані як народу, так і князів. Волхви були носителями таємної глибокої мудрості, і саме слово волхв в Євангелії визначає мудрець. До того ж, літописання було розпочате зовсім не монахами християнських монастирів, а язичницькими жерцями. Населення сприймало богів саме через посередництво волхвів і меншою мірою самостійно.

Сучасні дослідники називають і характеризують наступних богів, шанованих у східнослов’янському світі.

Род і Рожаниці. Род вважався Богом над Богами, творцем всесвіту. Живе на небі, посилає людям і звірам життя, дарує дощ, дає людям долю. Жіночі божества рожаниці опікуються дітонародженням і мають таємний зв’язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню – зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить, коли людина помирає. Волхви (язичницькі священики) складали книги, за якими можна було дізнатися про свою долю. Їм приносили безкровні жертви у вигляді хліба, сиру, меду, каші. Перед вживанням ритуальної страви куті (каші), на Різдво, батько кидає ложку вгору в святий куток – Покуть, або під стелю. Цей звичай і досі подекуди зберігся. Батько родини ототожнюється зі служителем культу. Коротше кажучи культ Рода пов’язаний з культом предків і водночас з силами родючості, а рожаниці – з людськими долями.

Сварог.[див. дод.6] Прабог, творець Всесвіту, чоловіче втілення Роду. За народними уявленнями від Сварога, Бога світла і небесного вогню, походять інші Боги – його сини Сварожичі. Сварожичем називали вогонь, він був втіленням («сином») Сварога як іншої сили – небесного світла-блиску. Він населив землю різними істотами, створив перших людей, став покровителем шлюбу й сім’ї. «У слов’ян Сварог зображався тільки символічно, бо був збірним поняттям для всіх Богів-Місяців. Він має епітет прекраснорукий, тобто Бог-митець. Саме від цього образу походить вислів «золоті руки», яким позначають майстрів якоїсь справи. Сварог є втіленням космічних першопочатків світла, Вогню, Повітря (ефіру), а також Батько зодіакальних сузір’їв, які отримали імена Сварожичів».[2.9; 32-33] Коло Свароже означає річне коло сузірь’їв – тобто календар.[див. дод. 7] Слов’яни називали домашній вогонь Сварожичем (сином Сварога). Вогонь охороняли жреці в святилищах, матері в домі і його ніколи не виносили з приміщення, за виключенням свята літнього сонцестояння , коли його символічно гасили, а потім знов розпалювали. «Можливо, ім’я Сварог співвідноситься з індоєвропейським “svargas” – «сонячне небо» від “svarati” – «блищання». Суфікс log показує, що його ім’я скіфського, тобто іранського походження».[2.4; 198] В Іпатієвському літописі читаємо: « Нъкогда царствовалъ на землъ Соварогъ (височайше существо, отець свъта), научилъ человека искусству ковати и брачным связям; потомъ царствовал сынь его Дажьбогъ, еже нарицается сонце» [1.7; 88]

Перун. Володар блискавок і грому, покровитель воїнів. Про це ми бачимо у «Велесовій книзі»: «Слався Перун – Бог Огнекудрий! Он посылает стрелы в врагов, верных ведет по стезе. Он же воинам – честь и суд, праведен Он – злато рун, милосерд!». [1.1; 13] У X ст. все більше заступає Сварога. Він тотожний грецькому Зевсові. Перун оберігає дружину на війні, завідує громом і блискавкою. «Слово перун існує в українських діалектах як синонім блискавки і грому, наприклад, у Карпатах є лайка: «Бодай тя Перун вдарив». Цей же корінь мають слова перти, уперти, періщити, уперіщіти: «дощ уперіщив». Слово періщити первісно означало - метати каміння».[2.9; 33] З цим богом пов’язані деякі географічні назви: Перунова рінь (на Дніпрі), яка називається так тому, що Володимир впроваджуючи християнство звелів знищити ідолів, а Перуна кинути у Дніпро і коли він перетнув пороги він пішов на рінь: «І коли прибув, повелів поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з гори на ручай. І, приволікши його, вкинули в Дніпро. І приставив Володимир (до нього людей), сказавши: «якщо де пристане він, то ви одпихайте його од берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його». І вони вчинили звелене. Коли пустили (його) і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь»; [1.3; 49] урочище Перуни (на Черкащині) тощо. Грім і блискавка мають як позитивне (викликання плодотворного дощу), так і негативне значення (страх бути забитим блискавкою).

Світовид – бог Неба, небесного світила, найвищої святості. Ім’я цього Бога походить від – світло в його різноманітних значеннях: сонячне світло (день), білий світ, святий, священний. Гельмонд у « Слов’янській хрониці» називає Світовида «Богом Богів». Він символізує духовну божественну сутність.

Дажбог.[див. дод.8] Сонячний Бог, має прозоре для народного розуміння ім’я: даждь - «дай» і Бог – близьке до «багатство», тобто дослівно Даждьбог – «податель» добра, багатства («Ой дай Боже» - «Ой Дажбоже»). Він той, що дає буття. Хоча Дажбог цілком пов’язаний з небом, сонцем, як син Сварога, він також є богом земного достатку, що символізується врожаєм жита і пшениці. Тому певний час серед дослідників досить була поширена думка про Дажбога (Даждьбога) як Бога дощу, але вона не отримала широкої підтримки.

Хорс. [див. дод.9] Немає одностайної думки про походження і функції цього Бога. Згадується у «Слові о полку Ігоревім».Переважно вважають, що ім’я Хорс походить з іранського xvar - сяйво, ново перського xurset – блискуче сонце, санскритського bara – вогонь. Хорс пов’язаний з небесним вогнем узагалі. Йому приносили жертви у вигляді хлібних виробів.

Стрибог. У «Слові о полку Ігоревім» Стрибог згадується як Бог-родоначальник всіх вітрів: « Се ветри, Стрибожи внуки, веют с моря стрелами на храбрыя плъки Игоревы». [1.3; 73] Назва цього Бога, як вважають деякі вчені походить від слова страта (знищувати). «Д.Шеппінг висловив припущення, що Стрибог є однією з іпостасей Перуна – його втіленням у повітрі. Він, як і перун, пов’язаний зі стрільцем та його атрибутами: стрілами й луком. Його стріли летять за вітром, тому й Божество уособлює силу вітру». [2.9; 41] Він є творцем музичних мелодій, адже саме «подих вітру» - дихання в найпростіші музичні інструменти (сопілки, дудки, ріжки) – створює музику. Пізніше Стрибог отримав назву Позвізда або Посвистача – покровителя погоди. Пантелеймон Куліш записав у Козелецькому повіті на Чернігівщині в 1856 р. розповідь 85-літньої жінки Гуйдихи та стару козацьку «Думу-сказання про морський похід старшого князя-язичника в християнськую землю»: «своєму Богові Посвистачу моляться, щоб він їм годину (погоду) дав та моря не турбував». [2.9; 42] У «Велесовій книзі» читаємо: «А Стрибог также ветрами ярится по Земле». [1.1; 15] «Можливо, його ім’я походить з індоєвропейського кореня “srei” – дути і іранського “sriva” – «красивий», «прекрасний». Це слово є епітетом, який використовували, як по відношенню до вітру, так і для прославлення сонця». [2.4; 201]

Велес (Волос).[див. дод.10] Один з найстаріших богів. Противник Перуна – володар «нижнього світу», водних і земних сил, пов’язаний з померлими предками. Вважається богом достатку. Християнин-літописець називає Велеса «скотьїм Богом», тобто опікуном домашніх тварин. А якщо врахувати, що череди худоби у давнину вважалося символом заможності взагалі, то стає зрозуміло, чому Велес – Бог багатства і достатку. Крім того, Велес – опікун купецтва, торгівлі. Також підтвердження цьому ми маємо з «Синопсису»: «Другий ідол Був Волос, бог скоту». [1.9; 155]

Те, що Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий «Велесовим внуком»: «Чили въспети было, вещей Бояне, Велесов внуче…» [1.3; 72], вказує також і на те, що Велес був ще й Богом поезії та музики, тобто покровителем мистецтва. Ім’я Велеса, за деякими гіпотезами, походить від «волох» - волохатий.

Мокоша (Макош, Мокша). Богиня пов’язана з жіночою сферою в господарстві: рукоділлям, прядінням, тканням та ін. В давніші часи вона була Богинею землеробства і родючості, жіночої життєвої сили, достатку, покровителькою полів та домашніх тварин. Оскільки від врожаю і родючості тварин переважно залежала доля давніх русів («сповідників руської (язичницької) віри називали русами, русинами на противагу «християнам» (грекам – не русам)»[2.9;34], то Мокоша вважалась і Богинею Долі. Мовознавці стверджують, що ім’я дослівно означає «Матір долі».

Дана. Всеслов’янська Богиня Води, втілення жіночого першопочатку життя. В скіфо-сармацький період перестало бути ім’ям Богині, а стало позначати просто річку. Таке ж значення має й слово Дон («вода», «ріка»), Донець, Дністер, Дніпро або Дунай – назви річок, оспіваних у багатьох слов’янських піснях. Переказ про Богиню Дану записав Геродот, описавши її, як незрівняну красуню, непорочну діву і мати всього живого, Богиню родючості.

Купайло (Купала). Бог літнього сонця, а також назва свята на його честь. Іван Нечуй-Левицький у дослідженні української міфології пояснює назву так: «Ясні літні небесні зливи, сонце, блискавка й грім спільними силами ніби купають землю, даруючи їй найбільшу в час празника Купала родючу силу, а може, йод того, що на празник купала люде купались у воді, віруючи в її чудову силу».[2.9; 47] Інші дослідники припускають, що назва купала близька до індоєвропейського «кипіти», «палати», «пристрасно бажати». Однак нові дослідження довели, що назва Купайло походить від давньоруського коло – круг, колесо, коловорот – або ж грецького polos – полюс, вісь обертання, поворотна точка. Саме з цього погляду Купайло пов’язується з сонячним круговоротом та календарем. Свято Купала ніби ділить рік на дві протилежні частини: теплу і холодну, світлу і темну, проростання рослин і збору врожаю.

Ярило. Бог Весняного Сонця, розквіту природи, родючості, пристрасті. Корінь слова Яр - означає яри, нестримний, збуджений, сильний, завзятий, пристрасний, гнівний. «Слов’яни уособлювали яр – весну, тобто ярість, мужність; молодість, свіжість – відновлення життя після зими». [2.2;15] Зберігся запис промови жерця храму Яровита, яку він виголосив у лісі від імені самого Бога: «Я – Бог твій, я той, хто вдягає поля муравою, а ліси листям; в моїй волі плоди нив і дерев, приплод черед і все, що служить на користь людині, - все це даю тим, хто шанує мене, і відбираю в тих, хто нехтує мною». [2.9; 48] Ярило – божество, близьке за своєю сутністю до купала, тільки діє навесні. Бог любові й пристрасті, весняного розквіту природи, Ярило вважається символом родючості, чоловічої запліднюючої сили.