139081 (Уявлення стародавніх слов’ян), страница 8

З історичним розвитком, склався традиційний порядок відзначення різних подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів тощо.

Народна обрядовість у багатьох випадках тісно пов’язана з народним календарем. Найдавнішим способом визначення більших відтинків часу були пори року, спершу дві – тепла і холодна, літо і зима; згодом чотири, початок яких припадав залежно від кліматичних умов на різний час. «Роками почали рахувати час лише у Київській русі (від створення світу), і тому давні українські документи датуються від того часу (а з IV ст. – також від народження Христа з різницею між цим датуваннями в 5508 років)»[2.20; 43]

Народні звичаї і обряди супроводжувались, як правило, магічними діями, релігійними церемоніями, замовлянням та співом, танком і ходінням, драматичними дійствами. Звичаєвість була у великій пошані особливо серед українського народу. Тарас Шевченко писав, звертаючись до України, як до матері: «Чи то рано до схід сонця Богу не молилась? Чи діточок непевних звичаю не вчила?» Як бачимо з цих слів, не вчити своїх дітей звичаїв – то чи не найбільший гріх для матері.

Східнослов’янська звичаєвість надзвичайно давня, вона зародилася задовго до прийняття християнства. Літописець Нестор писав: «Усі племена мали ж свої обичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов». [1.3; 38] Тому є підстави вважати, що прийняття візантійської культури Володимиром великим не було, як вважають дослідники(О.Воропай, В.Хоменко та інші), поєднанням бідного з багатим – це була зустріч двох рівновеликих, а різних за духом і характером культур. З часом вони так злилися, що важко їх відрізнити.

Всі стихійні сили природи умиротворяються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі, а несли в дім благополуччя і добробут. У цих діях, рухах і словах у календарні дні чотирьох пір року полягає і вся поезія світосприйняття і світобачення.

Зимові звичаєві обряди, як правило, починаються з Введіння(4 грудня за новим стилем), що колись було пов’язано з початком нового року, а пізніше з християнським святом Введіння в храм Пресвятої Богородиці. З першим снігом господарі ховають реманент, лагодять сани, готуються до різдвяних свят. Господині прядуть, дівчата вишивають, щоранку вмиваються «першим снігом» та витираються червоною крайкою – щоб були рожеві. А ще був звичай у дівчат – «чарівниць) святити воду з річки в ніч проти Введіння, пропускаючи її між двох вогнів: «…там дівчата зійшлися на таке місце, де три води докупи зійшлися – три струмки зливаються водне русло. Набрали дівчата у глечик води, запалили два поліна, а коли вогонь добре розгорівся, тримали їх над череп’яною мискою і лляли воду так, щоб вона проходила між двома вогнями. Щось вони там ще шепотіли, але що саме – не чув…» [1.4; 12]

Далі шанують свята Катерини, Андрія, варвари, Миколая, вечорниці, святвечір, коляда, вертеп, щедрий вечір, Новий рік, або свято Василя, голодна кутя, Водосвяття тощо.

Одним із найцентральніших свят залишалося вшанування язичницького Бога Коляди. Напередодні Різдва готували різні страви, серед яких обов’язковою була кутя, святково прибирали хату, накривали стіл. Кутю ставили поряд із снопом жита чи пшениці, символізуючи врожай у наступному році. Важливим елементом даного свята було колядування – поздоровлення та добрі побажання, які висловлювалися у формі пісень-колядок: «Бігла теличка з березничка Та до дядька в двір. Я вам, дядьку, заколядую, А ви дайте пирога. А як не дасте пирога, Візьму бика за рога Виведу на поріг Та викручу правий ріг. Буду рожком трубити, А воликом робити, Пужкою поганять, Хліб-сіль зароблять. Будьте здорові з празничком!» [1.4; 46]

Прихід весни святкувався як одне з найбільш очікуваних свят і супроводжувався різними обрядами. Весна розпочинається, звичайно, з пробудженням природи від зимового сну, і в народі цей період відповідно повниться циклом свят, пов’язаних із стародавніми міфами та віруваннями, що супроводжуються піснями, іграми та хороводами. У своїх легендах та казках слов’янський народ створив чудовий образ весни – чарівної молодої дівчини з вінком квітів на голові. Цю дівчину-весну як бажаного гостя піснями-веснянками закликають до господи: діти – солодким печивом у вигляді пташок, а молодь – чудовим обрядом: найвродливіша з дівчат напередодні святого Юрія (раніше – Леля) одягається в білу вишиту сорочку, кладе на голову вінок з весняних квітів, підперізуються зеленім поясом із трави і квітів і роздає дівчатам свої дари – вінки, що є символом незабарного весілля. Народний образ весни в білому і в зелені – це символ надії, сили і краси. Найпоширенішими серед обрядів були проводи зими. Вена, згідно з звичаями починається зі Стрітення Господнього, що злилося з народним віруванням про Стрічання. У цей день зима, кажуть, іде туди, де було літо, а літо – де була зима. По дорозі вони зустрічаються і говорять між собою: «-боже, поможи тобі, зимо, - каже літо. – Дай, Боже, здоров’я, - відповідає зима. –Бач, зимо, - дорікає літо, - що я наробило і напрацювало, ти поїла і попила!» [1.4; 119] На Стрітення старої зими і молодого літа якщо до вечора стане тепліше – перемогло літо, а якщо холодніше – зима. Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай і роїння бджіл. Вітер – погана ознака. Відлига – жди пізньої весни і бережи корм та хліб, бо в поле вийдеш не скоро. «Як на Стрітення півень води з калюжі нап’ється, то господар біди набереться» [1.4; 120], тобто ще бути стужі.

Одними з найцікавіших є Зелені свята, які відносяться до сонячного культу – свята Ярила з поєднанням культу квітів. Під час Зелених свят квітне і половіє жито й, за народними віруваннями, прокидаються мерці, виходять на світ русалки-нявки. Вночі вони блукають у житах, і тих, хто туди заникне, залоскочуть до смерті. Господині білять бузком, жасмином, трояндою хати, заквітчують їх у середині клечанням, лопухом, липою, вербою (тільки не осикою, бо це відьомське дерево), встеляють долівку пахучими травами, дівчата плетуть вінки. Зелені свята мають свої під свята: «плетіння вінків», «клечальна субота», «клечальна неділя», «русалки», «проводи русалок», «поминання мертвих». Ось уривок пісні яку наспівували дівчата в полі, завиваючи вінки: «Ой, зів’ю вінки та на всі святки, Ой, на всі Святки, усі празнички, Бо в саду весна розвивається…». [1.4; 335] А ось уривок з пісні, яку співали підчас проводів русалок: «Проводили русалочок, проводили, Щоб вони до нас не ходили, Т а нашого житечка не ломили, Та наших дівчаток не ловили». [1.4; 349]

Наступним, теж одним з найцікавіших, є язичницьке старослов’янське свято Купала (Івана Купала), яке відзначалося з давніх-давен 24 червня й збігалося з літнім сонцестоянням; складається з двох свят – Купала (поганського Бога зелених плодів, якому приносили в жертву хліб – головний плід землі) і християнського свята Різдва святого пророка Предтечі – хрестителя Господнього Іоанна (Івана) (7 липня за новим календарем). Упала відзначала переважно молодь у купальську (іванівську) ніч. Свято поєднувало елементи культу Сонця, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів. Найбільше поширення отримало плетіння вінків з різних квітів і трав, розпалювання вогнищ примітивним способом і перестрибуванням через них, купання або обливання водою означало очищення. В цей вечір дівчата ворожили на вінках [див. дод.14]: «В гаю зелеленьким соловейко щебече, соловейко щебече; там дівчина мила віночок пустила З барвіночку, з барвіночку. Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку, За милесеньким, за милесеньким…» [1.4; 365]

Це були основні народно-календарні свята в яких більш-менш збереглися старослов’янські звичаї. Як ми бачимо етнічні народні звичаї, обряди тощо, значно потерпіли від християнської релігії, яка намагалася стерти з народної пам’яті поганські звичаї і нав’язувала їм свої, хоча вони були дещо схожі. Звідси ми можемо і говорити про те, що до прийняття християнства в нас вже була високо розвинута культура, яка злилася з християнською, а не щезла взагалі. Вона розвивалася паралельно з християнською, яка прийшла з Близького Сходу, мала вже сформовану календарну систему, більше того, слов’яни наблизилися самі до віри в одного Бога – Вседержителя. Християнство дещо прискорило історичний процес, але при цьому занепала етнічна майже сформована релігія, з цілим комплексом народних звичаїв, обрядів, ритуалів, вірувань тощо. Східнослов’янські народи йшли власним шляхом розвитку, будували, хоч і повільніше, ніж в інших регіонах, але власну «культуру», при якій їм, природно, жилося б краще. Тож для етнічної культури Християнство тільки зашкодило, м’яко кажучи. Бо певні здобутки, які ми отримали, хоч і були сприятливими для прискорення розвитку, але розвитку не етнічного. Ось така в нас і вийшла культура.

Висновки

Дослідивши народну демонологію і міфо-ритуальну традицію слов’ян ми дійшли таких висновків.

В ході роботи був охарактеризований міф як джерело релігійних вірувань, демонологічних уявлень. Була описана міфологічна система. Розглянули міф в трьох рівнях, відповідно до яких і розглядались питання в курсовій роботі. Міфи – це форма світогляду. Це також різновид усної народної творчості, в якій переважають фантастичні уявлення про навколишній світ. Реально існував основний міф, на основі якого вже створювались інші (наприклад, боротьба «світла» і «темряви», «небесного і «земного» тощо).

Народні уявлення розвивались паралельно із історичним розвитком, тобто з самого початку формування слов’янських народів. Спочатку вони ще мали досить примітивний характер, приблизно ще з ІІ тис. до н.е., проста віра в жіночі божества, але згодом, минаючи віки, з соціально-економічним розвитком, з’являються нові божества, закріплюються старі, або занепадають, створюється високорозвинений культ верховного божества – Вседержителя, в залежності від домінуючої діяльності, ставився й бог, який відповідав за цю діяльність. Формуються уявлення про всесвіт, розвиток, закономірності, результатом чого став створений слов’янський календар.

Релігійні вірування виникли з міфів, які створив слов’янський народ, це була своєрідна форма світогляду, спосіб пояснення дійсності, це був засіб консолідації людей. Релігійні вірування напряму були пов’язані з потребами населення. Міфів було багато, як і варіантів релігійних вірувань. Вони були різними майже скрізь, бо не було консолідації, не було єдності, того зв’язку, який би зумів сформувати єдиний пантеон. Основний міф який існував, тільки те і зробив, що суть у всіх варіантах була одна ї таж.

Язичники чи як їх ще називали поганці, м’яко кажучи, значно постраждали від Християнської релігії. Щоб зазначити як вона вплинула слід зазначити на що вона могла вплинути, що було таке, що могло зачепити світову релігію і наштовхнути до рішучих дій, чому це її непокоїло. Слов’янська язичницька релігія досягла високого рівня розвитку, сформовані культи богів, окремі пантеони, наближені один до одного, зроблена спроба зробити єдиний пантеон при Володимирі Великому, так званий князівський, разом з спробою об’єднати слов’янські землі. Язичницька релігія наблизилася до віри в верховного Бога, який керував би всіма іншими, йому би поклонялись усі в першу чергу, вони поступово наближувались до віри в єдиного Бога, до створення своєї власної етнічної релігії. І тоді втрутилась світова релігія яка, природно, придушила розвиток етнічної, бо в цьому вже немає потреби – існує єдиний Бог у трьох іпостасях: отець, син і святий дух, який відповідає за все. Більше того, Християнська церква хотіла якнайскоріше знищити поганську віру, вводила різні заборони, примушувала хреститися, знищувала язичницьких ідолів, культи та нав’язувала свої суворі закони, називаючи язичницьких божеств – бісами, а духів – демонами, в розумінні – злий, поганий (від поганський – християнське позначення язичників, початково означало – селянський, селянин, а після християнізації змінилося, тому, що в сільську місцевість християнізація пройшла стороною і тому жителі села – поганці стали асоціюватися з словами не хрещений, язичник). Розуміючи, що стерти з народної пам’яті уявлення, віру, яка складалася тисячоліттями і яка була основою їхнього існування, практично не можливо, православна церква почала приєднували язичницькі культи до своїх, сподіваючись, що з часом люди забудуть свої рідні. На сучасному етапі ми це добре спостерігаємо, якщо порівняти календарі, свята, ритуали проведення (наприклад, язичницьке свято вшанування Бога Купала і християнське свято Івана Купала – різдво святого пророка Предтечі і Хрестителя Господнього Івана). З огляду на це не можна не помітити той факт, що якби не було сформованої релігії не було б що і приєднувати до сформованої. І ще одне спостереження: якщо можливе навіть часткове приєднання язичницької віри до християнської, разом з своїми обрядами, ритуалами, то це свідчить перш за все про схожість цих релігій. Вони схожі, бо суть в усіх релігіях одна. І всі релігії при цьому розвивались кожна в своїй колисці, і головне, майже нічим не відрізняються за суттю. Так само розвивалась і слов’янська етнічна релігія, тільки набагато пізніше, з об’єктивних історичних причин. Завдяки християнізації, відбулось прискорення розвитку культури слов’ян, але не етнічної.

Етнічні слов’янські звичаї зародились дуже давно, з незапам’ятних часів. Вони були тими неписаними законами якими керувались люди в повсякденному житті. З історичним розвитком був створений певний порядок виконання дії. Звичаї були напряму пов’язані з народним календарем, тобто існувала система звичаїв, як змінювалась циклічно раз на рік. Звичаї збереглися до нашого часу, тільки більш спростовані, аніж раніш.