138850 (Полеміка як чинник раціоналізації релігійного дискурсу), страница 3

Процес поступового надання переваги формально-логічним критеріям під час полемічних протистоянь відбувається також завдяки розвиткові коментаторської та полемічної літератури. Коротко можна схарактеризувати властивості коментаторських та полемічних текстів на прикладі індійської літератури шастр. "Шастри зазвичай або безпосередньо коментували доктринальні тексти (наприклад, "Падартха-дхарма-санграха" Прашастапади є коментарем до "Вайшешика-сутри" Канади), або стисло висвітлювали окрему систему філософської думки (наприклад, "Ньяя-анусара-шастра" Сангхабхадри систематизує погляди школи кашмірських вайбхашиків), або навіть викладали погляди кількох течій (як "Абхідхармакоша" Васубандху охоплює погляди вайбхашиків та саутрантиків, а "Сарва-даршана-сіддханта-санграха" Шанкари торкається всіх шкіл, відомих авторові). Шастри часто мали на меті захист власної системи від зазіхань опонентів (наприклад, "Парамартха-саптатіка" Васубандху є відповіддю санкхьяїкам, представник яких незадовго до того переміг у диспуті вчителя Васубандху, Буддхамітру). Через це шастри нерідко будували в стилі діалогів або полілогів. Завдяки шастровому жанру філософія Індії була відносно незалежною від доктринальних текстів, оскільки шастри претендували максимум на роль коментарів і не повинні були відповідати термінології та рамкам дискурсу, що закладені в сутрах, а вміщували будь-які теоретичні напрацювання попередників і вводили до обігу нові категорії, проблеми чи аргументи" [24, с.322]. Отже, коментаторська література часто використовується в полеміці через те, що не претендує на статус сакральної, а тому може не вкладатися в суворі межі сакральних текстів, може вільно розвивати будь-які положення та аргументувати авторські позиції насамперед у межах людського дискурсу, а не божественного. Для відповідності ж суто людським критеріям тексти повинні бути раціонально, логічно несуперечливими.

Таким чином, релігійний дискурс підмінюється або доповнюється філософським. Тут варто згадати відоме відокремлення О.О. Розенбергом у межах буддизму трьох переплетених рівнів дискурсу - релігійного, філософського та психотехнічного, які існують поруч і задовольняють потреби як освічених адептів, так і мирян, а також - містиків, що зорієнтовані на психотехнічні вправи [22]. Відповідний поділ можна знайти в інших розвинених релігійних системах. Процес раціоналізації релігійних систем відбувається з плином часу, коли з’являється напруження всередині системи чи між кількома системами. Незгода між опонентами призводить до полеміки, намагання довести істинність власної позиції за рахунок іншої, а єдиним гідним аргументом у полеміці, врешті-решт, виявляється формально-логічна несуперечливість положень, які доводяться. Крім того, вагомим чинником раціоналізації релігійної дискусії виступає ставлення до опонентів третьої сили, а саме - світської влади, яка може слугувати арбітром у суперечці. Світський арбітр часто не орієнтується в змістовному підґрунті дискусії, тому задля переконання його в істинності позиції треба доводити її формальним шляхом, тобто робити аргументи логічно переконливими. Звертатися до змістовних боків аргументації стає дедалі проблематичніше з розвитком коментаторської та полемічної літератури та з розвитком вторинних нашарувань у межах традиції; наводити змістовні аргументи під час суперечки між різними системами взагалі майже безперспективно. Логічно переконлива аргументація є найбільш прийнятною та не викликає нарікань з боку опонентів, надає підтримки з боку арбітра, якщо це не зацікавлена особа. Отже, логічність аргументації стає необхідною рисою релігійної дискусії, поступово переводячи її в філософську площину.

Розділ 3. Наслідки раціоналізації релігійно-філософської полеміки

Поступова раціоналізація релігійно-філософської полеміки призводить до наслідку, який охоплює два протилежні процеси. З одного боку, складається система формальної логіки (або приймається вже існуюча), апеляція до якої стає бажаною чи навіть обов’язковою для успішності аргументації. З іншого боку, з’являється заперечення легітимності апеляцій до раціональних побудов під час релігійної дискусії, або навіть зневага до самої дискусії через її неспроможність відшукати істину іншу, ніж та, яка лише формально досконала. Простежити відповідну ситуацію на історичному прикладі дозволяє звернення до ситуації в китайській думці періоду Чуньцю - Чжаньго, або доби "суперництва всіх шкіл". На європейському ж матеріалі можна звернутися до полеміки доби ренесансу та бароко між прихильниками та противниками унії між православ’ям та католицизмом.

3.1 Створення раціональних та антираціональних систем як результат полеміки. Досвід Китаю

доба Чуньцю (770-476 рр. до н. е) - Чжаньго (475-221 рр. до н. е) характеризувалася для Китаю загостренням полемічної боротьби релігійно-філософських шкіл, серед яких особливо активними були жуцзя (конфуціанці), моцзя (моїсти), даоцзя (даосисти), фацзя (легісти), мінцзя (номіналісти, або полемісти) та іньянцзя (натурфілософи). Кожна з цих шкіл висувала свої світоглядові концепції, які мали пояснити сутність Неба, співіснування Неба та людини, розробляла натурфілософські, етико-політичні та гносеологічні проблеми. Представники різних напрямків намагалися, зокрема, реалізувати ту чи іншу теорію державної влади та досконалого імператора, полемізуючи з опонентами при дворах монархів. Досліджуваний період характеризувався відносно вільним пропагуванням різних філософських поглядів аж до приходу до влади Цинь Ши-хуан ді, який об’єднав основні царства та сформував централізовану владу. Цей імператор визнав переможцем у боротьбі філософських течій школу фацзя і жорстоко переслідував представників інших напрямків, особливо конфуціанців.

Розвиток полемічної традиції стимулював дослідження у сфері лінгвістики та семантики, вивчалися поняття та їх співвідношення з предметами. Суперництво шкіл "стимулювало підйом логічного мислення й виникнення ідейної течії, що називалася "Суперечки про назви предметів", представники якої спеціально займалися поглибленим вивченням назв предметів і понять, що ними виражені" [12, с.111]. Роль школи мінцзя значною мірою збігається з роллю давньогрецьких софістів - це каталізатор створення системи формальної логіки. Відомі софістичні диспути Хуей Ши про тотожне й різне, а також Гунсунь Луна про тверде та біле (тобто про можливість співіснування різних якостей в одному конкретному предметі) та подібні підійняли питання, відповідаючи на які представники інших шкіл повинні були спиратися на дослідження в галузі поняттєвого апарату й системи формальних критеріїв істини. Китайські історики філософії вважають авторами системи логіки пізніх моїстів, що узагальнили та формалізували досвід полеміки всіх напрямків, висунувши певну кількість логічних правил, а також форм і методів побудови логічних суджень. Створення системи логіки дозволило формалізувати диспути, що велися між представниками різних традицій, позбутися софістичної аргументації та викрити тих, хто використовує псевдо раціональні докази для доведення своїх аргументів. Таке завдання ставив перед собою також Аристотель: "Справа того, хто знає - щоразу, зіставляючи одне з іншим, говорити правду щодо того, що він знає, та вміти викривати брехуна" [2, с.536]. Отже, полеміка вчить відрізняти формально бездоганні ствердження від софізмів, використовувати перші та уникати останніх, щоб наведені під час суперечки аргументи виглядали переконливими. Каталізатором подібного пошуку іноді слугують напрямки, на зразок мінцзя чи софістів, які не мають власної концепції, а виникають лише на хвилі численних суперечок, вправно орієнтуючись у мистецтві доказів. Традиційні напрямки мають щось відповісти на ці полемічні закиди. І якщо представники моцзя обрали шлях узагальнення логічних законів і принципів, то, наприклад, даоцзя взагалі почали пропагувати відмову від полеміки через її неспроможність віднайти об’єктивну істину. Найвідомішим представником даного напрямку був Чжуан-цзи, якому приписують створення однойменного філософського трактату (принаймні, перших семи розділів), який став класичним текстом даосизму поряд із "Дао Де Цзин" Лао-цзи.

Трактат "Чжуан-цзи" є, з одного боку, взірцем полемічної літератури, а з іншого - різко критикує власне полеміку, що розгорнулася на той час. Проти полеміки висуваються кілька аргументів, серед яких домінує засада суб’єктивного релятивізму в оцінці істини, правда і неправда визнаються відносними, і кожну позицію можна аргументувати з однаковим успіхом. В розділі "Про рівність речей" автор говорить: "Шлях всюди, де ж його нема? Мова існує, чого ж вона не спроможна висловити? Шлях затьмарюють нікчемні вчення. Мову затьмарюють барвисті вислови. Тому й пішли суперечки між конфуціанцями та моїстами: одні стверджують те, що інші заперечують, і заперечують те, що інші стверджують" [27, с.21]. Отже, будь-яка думка має право на існування, може бути висловлена й аргументована, проте відповідна ситуація призводить до виникнення протилежних світоглядних позицій, жодна з яких не може повністю заперечити аргументацію іншої. Отже, суперечки недоцільні й невиправдані.

Інший аргумент проти полеміки між напрямками "демонструє позицію даосизму щодо державної та взагалі культурної діяльності. Теорія Чжуан-цзи передбачала, серед іншого, що мудра людина не прагнутиме слави та високого становища в соціумі, а отже не намагатиметься за допомогою свого розуму покращити своє становище" [25, с.452]. Між тим, Чжуан-цзи констатує щодо сучасного йому суспільства, що "чеснота марнується через славу, знання з’являються через суперництво. Заради слави один одного витісняють; знання ж - знаряддя суперництва. Це - зло, і прибігати до цього не можна" [27, с.38], і далі - "Надмірності в суперечках призводять до нагромадження фраз, наче черепиці або вузлів на мотузці, до насолоди тотожністю та різницею, твердістю та білизною, нестримними, даремними словами заради хвилинної слави" [27, с.87]. Таким чином Чжуан-цзи засуджує як полеміку (через її неспроможність довести справжню, а не формально несуперечливу, істину), так і полемістів (які, на думку мислителя, воліють перш за все не знайти істину, а покращити своє становище у суспільстві за рахунок перемог у диспутах).

3.2 Розмежування прихильників і прибічників раціональності в межах дискусії. Досвід України

Полемічна традиція в історії української думки пов’язана також безпосередньо з релігійним протистоянням. Особливо гострою боротьба на цій території стала в XVI-XVIІI ст. ст. під час розповсюдження ренесансних, реформаційних ідей, а також після впровадження Берестейської церковної унії 1596 р. В цей час зіткнулися католицький, православний та реформатський напрямки християнства, йде масштабна богословська полеміка між ними. Боротьба здебільшого ведеться між освіченими полемістами, які добре володіли грецькою та латиною, тобто могли звернутися до першоджерел з логіки. Крім того, ще в XIV-XV століттях було перекладено трактати з логіки Маймоніда та аль-Газалі, а також анонімний арабський текст "Аристотелеві врата" (відомо також, що, наприклад, Станіслав Оріховський знав творчість Аверроеса) [16, с.112-113]. Отже, традиція логіки та раціональності була поширена серед українських діячів культури, причому користувалася неабиякою шаною. У творах письменників XVI-XVIІ ст. ст. можна знайти чимало реверансів у бік розуму як важливого засобу пізнання істини, хоча в українській думці набагато більше значення, ніж у тогочасній європейській, надається серцю, тобто інтуїтивно-містичному пізнанню на засадах християнської віри. Юрій Дрогобич пише в передмові до книги "Прогностична оцінка 1483 року":

Обшири неба для наших очей для наших очей незбагненно великі,

Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть.

Наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм,

Так відкривається шлях, що до ефіру веде… [9, с.15]

Можна також навести цитати з полемічного твору Іпатія Потія, що захищає Берестейську унію в полеміці з Кліриком Острозьким: "Бачу, ижъ ти слов доставаетъ: много мовиш, але мало пробуешъ. Бо то есть кгрунтъ твого всего доводу, яко бачу (поведаешъ): ижъ тая единость наша не зъгажаетъся зъ волею Божею. Альбо-сь ты порадъцею у Бога былъ, ижъ хочешъ ведати умъ Господень? … Неправду мовишъ, бо того всего не доведешъ … О, незмероное глупство ваше! Же ся обачити не можете, и неподобную речь быти розумеете!" [19, с.151-152, 163].

Одним із характерних пріоритетів цієї доби було створення всіма трьома напрямками систем потужної освіти, що дозволяло успішно вести полеміку, остаточною метою якої було захоплення монополії на ортодоксальність і домінування в духовному житті суспільства. Важливість таких освітніх центрів підкреслює В. Литвинов: "На відміну від західних філософів, українські гуманісти замало уваги надавали розробці логічної проблематики, теорії абстрактного мислення, зокрема теорії категорій, висновку, доказу, методу, тобто таким дослідженням, в яких розум стає самоцінністю, звільняється від теології. Це стало можливим згодом, із відкриттям Києво-Могилянської академії" [16, с.120]. Серед наукових центрів XVI-XVIІІ ст. ст. можна крім Києво-Могилянської академії побачити як братські школи (1585 - львівська, 1615 - київська, 1620 - луцька тощо), так і колегіуми (1632 - Києво-Могилянський, 1700 - Чернігівський, 1721 - Харківський тощо), університети (1661 - Львівський, 1805 - Харківський, 1834 - Київський). Також раціоналістичний світогляд культивувався при книгодрукарнях, перекладницьких та культурних центрах (наприклад, Острозький - 1576-1636) тощо.

Під час полеміки в таборі православно налаштованих полемістів поступово виокремлюються дві полярних тенденції. "Якщо в здобутку багатьох письменників-полемістів (М. Смотрицький, С. Зизаній і Л. Зизаній) досить яскраво виявленою є тенденція до осмислення філософсько-богословської проблематики з позицій раціоналізму, на ґрунті творчого засвоєння передових ідей західноєвропейської філософії, то другу тенденцію репрезентують діячі культури, що відзначаються особливою схильністю до збереження православних традицій Київської Русі..." [7, с.59]. Передбачувані й наслідки подібного розгалуження. З одного боку, тенденція до раціоналізації поступово переходить із релігійного дискурсу до формально-логічної філософської полеміки - філософи "в своїй боротьбі проти філософії томізму фактично почали підривати релігію зсередини, самі того, напевно, не усвідомлюючи" [21, с.12]. Проти надмірного надання переваги в пошуку істини й ортодоксії виступав, наприклад, Василь Суразький: "И ни которое учение в них, ни человеческое, ани божественное твердо быти мнися, если не аристотелевскими силогизмами ствердят его" [21, с.30]. Подібну думку мав також Іван Вишенський, що виступає проти надання беззаперечного ступеню авторитету розуму, через його неспроможність пізнати єдиний гідний пізнання об’єкт - Бога. За Іваном Вишенським, "пізнавальна діяльність людини має спрямовуватись не на часову, минущу природу, а до осягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної, само тотожної, абсолютної істини людина має здолати "лож", "прелесть", які є неістинним, поверховим знанням, що відображає хвильове, минуще" [7, с.61]. Проте містичні та антираціональні тенденції не змогли нарівні брати участь у полеміці з прокатолицькими колами, які, завдяки діяльності освічених полемістів-єзуїтів, перемогли в боротьбі за домінування серед мирян і протестантів, і, значною мірою, православних.

Отже наслідки побудови логічних теорій під час релігійно-філософської полеміки охоплюють два полярних процеси - визнання раціонального критерію адекватним для пошуку істини, намагання якомога чіткіше дотримуватися формальних положень з одного боку; відмову брати участь у полеміці та сумнів у її спроможності віднайти об’єктивну істину, яка може не співпадати з раціональними побудовами, - з іншого. Перша позиція спрямовує своїх адептів на все повніше надання переваги розумові перед доктринальними положеннями, які відтепер не є самостійними істинами, а вимагають легітимації з боку раціональних логічних систем. Таким чином відбувається підміна цінностей, коли істина позараціональна замінюється істиною раціональною, тобто суто людські висновки домінують перед не завжди зрозумілими положеннями, даними харизматичним засновником від імені надприродного авторитету. Але такий перебіг подій не відповідає первинній ситуації, для якої властиве безумовне надання першого місця позараціональній істині одкровення, сприяє виникненню недовіри до розуму як засадничого критерію істини, появі містичних течій чи окремих мислителів - наприклад, у гущі розвитку традицій раціонального релігійного диспуту з’являються антираціональні вчення Ніколая Кузанського, Іоганна Екхарта, Чжуан-цзи. При цьому не можна вважати цих людей просто неосвіченими у питаннях логічних систем - перший закінчив найкращі університети Європи, був доктором канонічного права та кардиналом, другий був професором Паризького та Страсбурзького університетів, третій був одним з найяскравіших теоретиків свого часу, але невизнання примату розуму перед надприродним знанням змушує таких мислителів обережно ставитися до перемоги раціонального - тобто передусім формального - критерію над змістовним у полеміці. Таким чином друга позиція характеризується униканням логіки та, як наслідок, аргументація її представників може бути сприйнятою лише завдяки особистій харизмі, залишаючись на периферії розвитку релігійно-філософської полеміки. Прихильники раціональної та формалізованої аргументації перемагають тим більше, чим далі розвивається релігійна система, чим менше в ній залишається місця первинній апеляції до харизматичного авторитету засновника традиції та базових догматичних положень.

Висновки

Робота, що проведена згідно зазначеної мети та з урахуванням поставлених завдань, дозволяє дійти певних конкретних висновків. По-перше, релігійна система в своєму історичному розвитку зазвичай стикається з проблемою виникнення розбіжностей у трактуванні певних догматичних положень або канонічних текстів, коли вже нема можливості регламентувати загальновизнані принципи вказівками харизматичних функціонерів чи єдиного авторитетного центру. В таких випадках напруження часто переростає в полемічне протистояння, яке покликане встановити істину. Проте ця полеміка не в змозі привести два боки до загального знаменника, якщо залишається в межах з’ясування змістовної істини. Порозуміння можливе здебільшого в плані формальної структури аргументації, коли найбільш бездоганно побудований аргумент визнається найбільш переконливим. Формальний бік полеміки реалізується переважно через логічність побудови та намагання спростувати в логічній площині ґрунтовні змістовні положення системи-опонента. Дещо інакше розвивається полеміка, якщо вона відбувається не в межах однієї традиції, а при зіткненні кількох. У такому випадку ще важче знайти порозуміння в межах апелювання до змістовного підґрунтя полеміки, тому коротшає шлях до визнання критерієм істинності раціональної (логічної) несуперечливості аргументу.