132954 (Самоконтроль та саморегуляція), страница 2

Вищою формою раціонального пізнання об'єктивного світу є мислення, за допомогою якого у свідомості людини відбивається сама сутність навколишніх її речей, закономірність зв'язків і відносин між предметами і явищами дійсності.

Все більше визнання одержує підхід до вивчення розумової діяльності як саморегульованого процесу. Операція звірення передбачуваних і реально досягнутих результатів з висунутими гіпотезами є ключовою в механізмі саморегуляції розумової діяльності.

Звірення як акт самоконтролю представлений на всіх етапах рішення розумового завдання, включаючи постановку проблеми, формування гіпотези і її послідовну конкретизацію в ході рішення завдання. При цьому гіпотеза являє собою як би проміжний еталон, правильність якого або підтверджується, або ставиться під сумнів після звірення з ним реально отриманого результату. Неузгодженість між прогнозованим і фактичним результатами стає умовою для вироблення подальшої стратегії рішення. У принципі вона може звестися або до повторного огляду вже отриманого результату, або до формування нової гіпотези і її наступної верифікації.

Звичайно, зайвий самоконтроль, надмірна опіка з його боку за рухом творчої думки небажані, оскільки їхнє включення в процес генерування ідей гальмує його. Інша справа, що у творчому процесі повинен обов'язково наступити момент критичного осмислення вже досить оформлених гіпотез або ідей для оцінки ступеня їхньої життєздатності й обґрунтування доцільності наступних витрат духовних і матеріальних сил на їхнє практичне втілення. [11]

Неодмінною умовою доцільної діяльності людини є її пам'ять. Організована робота пам'яті можлива лише при участі в ній самоконтролю, за допомогою якого забезпечується правильність протікання таких анемічних процесів, як запам'ятовування й пригадування. Так, у процес активного пригадування раніше відбитого матеріалу неминуче входить звірення результатів пошуку (виконуючих роль контрольованих змінних) з вихідним матеріалом, що дозволяє суб'єктові або припинити подальший пошук, або відкинути спливаючі сліди як неадекватні й знову продовжити пошук, щоб все-таки знайти правильне рішення.

В основі процесу спілкування, керування людиною своїм поводженням у суспільстві лежить мовна діяльність. Відповідно до концепції функціональних систем академіка П. К. Анохіна мовному втіленню кожного слова, кожної фрази передує формування в мозку "контрольного апарата" (акцептор дії), що стежить за правильністю їхнього проголошення. У складну організацію мовної діяльності залучені різні види механізмів самоконтролю: слуховий, зоровий, кінестетичний й ін.

Звичайна увага розуміється як спрямованість і зосередженість свідомості на певному об'єкті. Сучасні дослідження нейрофізіологічних механізмів уваги, виконані під керівництвом А. Р. Лурія, указують на їхній тісний взаємозв'язок із самоконтролем. Іншими словами, є підстава говорити про те, що складна форма довільної уваги є в той же час і вищою формою самоконтролю людини, що проявляється в її можливості самостійно контролювати власне поводження й свою діяльність.

Специфіка волі полягає у свідомому подоланні людиною труднощів (перешкод) на шляху до поставленої мети. Психічна саморегуляція здобуває вольовий характер, коли її звичний, нормальний хід по тих або інших причинах утруднений й тому досягнення кінцевої мети вимагає з боку суб'єкта додатка додаткових сил, підвищення власної активності для подолання виниклої перешкоди.

Таким чином, воля як психічний феномен знаходить своє конкретне вираження за допомогою здійснення вольового зусилля.

Самоконтроль, включений у протікання вольового зусилля, допомагає йому не ухилитися від наміченого шляху, тим самим запобігаючи даремним, невиправданим енерговитратам, не пов'язаним з досягненням кінцевої мети.

Насиченість вольового зусилля актами самоконтролю може в загальному випадку визначатися різними об'єктивними й суб'єктивними факторами. Оптимальним співвідношенням між ними варто визнати таке, при якому розподіл енерговитрат на їхню реалізацію вирішується все-таки на користь вольового зусилля.

Надмірний самоконтроль буде невиправдано виснажувати їх загальну енергетичну основу, знижуючи тим самим ефективність вольового зусилля. І навпаки, чим раціональніше розподіляться акти самоконтролю, тим більше енергетичних можливостей може бути вивільнене на прояв вольового зусилля, тим більше інтенсивним і розгорнутим у часі може воно стати.

Принципова роль у психомоториці людини належить самоконтролю. Правильна координація руху здійснюється під контролем відповідних м'язових, дотикальних і зорових вражень. Ми перевіряємо правильність здійснення кожного руху, перш ніж переходимо до виконання наступних.

Саморегуляція необхідної дії протікає при постійному зіставленні поточних результатів зі зразком, що зберігається в пам'яті (еталоном) його виконання.

Самоконтроль органічним образом вбудовується в загальну мелодію виконання рухової навички, як би зливаючись в одне безперервне ціле з його змістом. При цьому процес реалізації рухової навички й включеного в неї самоконтролю протікає не усвідомлено. У цьому випадку спроба додаткового, навмисного самоконтролю з метою переконатися, а чи всі в здійсненні навички робляться як треба, тобто чи йде все своєю чергою й чи правильно при цьому виконується, може виявитися зайвим й просто шкідливим, оскільки за нею, як правило, йде збій у роботі вже добре налагодженого механізму. Інша справа, що здійснення окремих навичок підлегле загальній меті психомоторної діяльності, і тому правильність досягають із їхньою допомогою результатів повинна увесь час із за допомогою усвідомленого самоконтролю.

На відміну від психічних процесів стани характеризуються більшою цілісністю й стійкістю. Специфіку "взаємин" самоконтролю й психічних станів розглянемо на прикладі найбільш представницької їхньої групи, до якої звичайно відносять емоційні стани.

У психології вже давно відомі й описані особливості прояву емоційної сфери залежно від того, наскільки вона перебуває під контролем суб'єкта. Порушення або ослаблення здатності до самоконтролю спричиняє поява в людини емоційних проблем. Інтенсивний розвиток емоційного реагування (радість, страх, гнів й ін.) супроводжується наростанням дефіциту самоконтролю аж до повної його втрати. Уже на власному досвіді ми переконуємося в тім, що люди розрізняються між собою в способі й силі вираження своїх емоцій, умінні контролю. Звичайно людину, у якої ослаблений емоційний самоконтроль, характеризують як збудливу, запальну, імпульсивну, неврівноважену, експансивну.

Людина з легко збудливою емоційною сферою особливо схильна до здійснення імпульсивних учинків, прийняттю необдуманих рішень і недостатньо обґрунтованих суджень. Імпульсивні натури варто розглядати як протилежні людям урівноваженим і тим, хто собою володіє.

Таким чином, у поводженні одних людей емоційне реагування може бути виражене надмірно, в інших, навпроти, відмітною рисою їхніх взаємин з навколишнім світом є безстрасність сприйняття й відгуку на зовні явища. Звичайно, це крайні приклади, між якими розподілене різноманіття відтінків взаємодії самоконтролю з емоціями.

Самовладання є тією дуже важливою рисою характеру, що допомагає людині управляти собою, власним поводженням, зберігати здатність до виконання діяльності в самих несприятливих умовах. Людина з розвиненим самовладанням уміє при будь-яких, навіть надзвичайних обставинах підкорити свої емоції голосу розуму, не дозволити їм порушити організований лад її психічного життя. Основний зміст цієї властивості є робота двох психологічних механізмів: самоконтролю й корекції (впливу).

За допомогою самоконтролю суб'єкт слідкує за своїм емоційним станом, виявляючи можливі відхилення (у порівнянні з фоновим, звичайним станом) у характері його протікання. Із цією метою вона ставить собі контрольні питання, наприклад: чи не виглядаю я зараз схвильованим; чи не занадто жестикулюю; чи не говорю я зайво тихо або, навпаки, голосно; занадто швидко. Якщо самоконтроль фіксує факт неузгодженості, то це є поштовхом до запуску механізму корекції, спрямованого на придушення, стримування емоційного "вибуху", на повернення емоційного реагування в нормативне русло.

Говорячи про характер людини, ми звичайно орієнтуємося на якісь найбільш типові, стійкі властивості. Знаючи риси характеру, можна пророкувати найбільш імовірні форми поводження людини в різних життєвих ситуаціях. Однієї з таких рис із самоконтроль. По тому, як людина поводиться в спілкуванні з іншими людьми, які вона робить учинки, як ставиться до своїх обов'язків у побуті й на роботі, ми судимо про ступінь сформованості в неї самоконтролю.

Як властивість особистості самоконтроль органічним образом пов'язаний із цілим поруч чорт характеру, виявляючи в них свою слабість або явну виразність. Наприклад, за такими рисами, як безалаберність, бездумність, недбалість, необачність, панікерство, розхитаність, недбалість й ін., неважко побачити дефіцит самоконтролю. Навпроти, якщо ми характеризуємо людину як розважливу, акуратну, витриману, надійну, чималу, цілеспрямовану, то за кожною з перерахованих рис добре проглядається вміння контролювати свої дії й учинки. Можна навіть виділити сукупність чорт характеру, дуже близьких по своєму змісту. Об'єднуючою їхньою основою є самоконтроль. До них насамперед варто віднести борг, відповідальність і дисциплінованість.

Стабільність й організованість суспільства залежать від рівня сформованості правосвідомості в її громадян, від їхнього вміння й бажання контролювати своє поводження відповідно до правових норм. Неповноцінність або відсутність правового самоконтролю типово, як правило, для випадків антигромадського поводження. Нерідко дефекти правового самоконтролю пов'язані з наявністю в суб'єкта установки, що виключає дію внутрішніх моральних або правових норм; зі звичними стереотипами неправомірного поводження; свідомою зневагою або незнанням закону. [10]

Самоконтроль може виявитися виключеним під впливом щиросердечних переживань і сильних емоційних хвилювань, утоми, хвороби, що приводить до серйозних відхилень у саморегуляції суспільного поводження.

Соціальні форми саморегуляції стають у принципі можливими завдяки формуванню шляхом виховання й самовиховання необхідної системи почуттів, через переживання яких людина управляє своїм поводженням, виходячи з певної моралі як сукупності принципів і норм суспільного поводження.

Величезну роль у суспільному житті людини грає самоконтроль, що актуалізується в процесах морального поводження. Цей вид самоконтролю особливо часто згадується в широкій, у тому числі й спеціальній, психологічній літературі й більш відоме як поняття совісті. Контрольну сутність цієї етичної категорії підкреслюють багато авторів. Совість піддає ретельній перевірці все, що людина виконує або тільки те, що має намір здійснити. У сучасному трактуванні совість виступає як свого роду "внутрішній контролер" дотримання людиною суспільних ідеалів, принципів і моральних норм, що спонукують її критично ставитися до свого поводження. Сигнал неузгодженості між фактичним або ще тільки передбачуваним учинком й еталоном (так званою відповідною нормою моралі), що надійшов з виходу механізму морального самоконтролю, переживається людиною як почуття сорому, "каяття совісті". Однак саме по собі каяття совісті зовсім не обов'язково змушує людину надійти за правилами моралі. Людина може роками жити із хворою совістю, але так і не зважитися на те, щоб зняти із себе вантаж пережитої провини. Іноді вона йде на поступок перед совістю, намагається заглушити почуття сорому шляхом самовиправдання (раціоналізації) своїх поганих вчинків. Нарешті, виразність деяких рис особистості (таких, наприклад, як догідництво, лицемірство, пристосовництво, боягузтво й ін.) виключає або, принаймні, робить малоймовірним поводження людини по велінню совісті.

Невиразність або відсутність адекватних соціальному оточенню механізмів морального самоконтролю тією чи іншою мірою порушує гармонійність особистості, сприяє її щиросердечному розладу. Деформація морального самоконтролю знімає бар'єри на шляху до соціально небезпечного, протиправного поводження. Люди без правил і порядку, помітив Кант, ненадійні. Нерозвиненість морального самоконтролю звичайно є причиною людських нещасть.

1.3 Формування самоконтролю поведінки в онтогенезі

До моменту народження дитини "архітектурно" виявляються дозрілі всі функціональні системи: подиху, ковтання, ссання й ін., необхідні для забезпечення її життєдіяльності. Виходить, можна сказати, що дитина народжується з певним набором механізмів самоконтролю, що функціонують на біологічному рівні. Надалі механізми самоконтролю за протіканням фізіологічних процесів розвиваються відповідно до генетичної програми, і при цьому кожен вид біологічної саморегуляції із включеним у неї самоконтролем з'являється на певній стадії розвитку організму. Сама ж генетична програма виробляється в ході тривалої еволюції. Разом з тим дитина, що з'явилася на світло, не має ніяких генетично обумовлених видів самоконтролю в соціальному плані. Механізми самоконтролю вищих рівнів життєдіяльності формуються в дитини тільки в процесі її наступного виховання.

Перші тижні й місяці життя дитини - це пора інтенсивного оволодіння своїми органами почуттів. Научавсь сприймати дотиком, дитина одержує перші подання про відносини простору й часу. Дотик, смак і нюх розвиваються з деяким випередженням стосовно вищих органів почуттів - зору й слуху. З розвитком сенсорних систем починає поступово накопичуватися й уточнюватися досвід почуттєвого відбиття дитиною навколишньої її дійсності. Образи, що формуються, зовнішнього світу (сенсорні еталони) ще тільки готовлять ґрунт до рішення дитиною однієї з головних завдань першого року життя - оволодіння руховою сферою. Рухи немовляти відрізняються хаотичністю й імпульсивністю. Однак досвід рухових можливостей дитини послідовно нарощується, і безпосередньо у взаємозв'язку із цим процесом відбувається формування здатності контролювати власні рухи. Насамперед дитина навчається контролювати рухи м'язів ока, губ і мови. Протягом другого й третього місяців життя вона опановує контроль за рухом голови, а ще пізніше - за координацією м'язів тулуба.

Функціональне об'єднання зорової й рухової систем є вирішальним етапом онтогенетичного розвитку. На другому й третьому місяцях життя дитина усе стійкіше фіксує свій погляд на русі рук, а в наступні три місяці вже навчається під контролем зору використати їх для навмисного діставання предметів. Маніпулюючи із предметами зовнішнього світу, дитина не тільки розширює, але й учиться перевіряти подання, що формуються, про навколишню дійсність. Саме із другої половини першого року в дитини починає проявлятися здатність до довільних рухів, що припускають їх цілеспрямований і контрольований характер. До кінця першого року (8-10 місяців) дитина вже опановує навички самоконтролю за рухами тулуба: вона здатна сидіти без сторонньої допомоги, може самостійно перевертатися й пересуватися поповзом. Таким чином, проглядається певна закономірність у становленні рухового апарата й включених у його роботу механізмів самоконтролю. Вона виражається в розвитку насамперед великих м'язових груп, а потім м'язів, що обслуговують більш дрібні рухи. Розвиток рухів йде в напрямку від тулуба, відповідно до чого насамперед формується самоконтроль за м'язами плеча й стегна, а вже пізніше за іншими. Така координація пальців рук при захопленні предметів з'являється тільки після того, як дитина навчиться користуватися рухом руки, міняти її місце розташування. При цьому в "топографічному" відношенні функціональний розвиток м'язів і контролю за їхньою роботою йде як би зверху вниз: спочатку дитина навчається управляти рухом очей, піднімати, тримати й повертати голову, потім здобуває здатність управляти положенням тіла при сидінні й рухом рук при маніпуляції із предметами, нарешті, вона стає здатною пересуватися поповзом й уживати перші спроби встати на ноги.