96635 (Теорія неореалізму у міжнародних відносинах), страница 4

«Еволюціоністи» відмовляються від фіксованої ієрархії суб'єктів політики і їхні атрибути. Передбачається більше вільний вибір одиниць аналізу, куди крім держав можуть входити фірми, міжнародні організації, ідеології, окремі особистості. В аналіз включаються глобальні процеси, яким власне кажучи надається статус самостійних факторів політики. У цій світоглядній гнучкості прихильники еволюційної теорії бачать для себе можливість встати «вище» міжпарадигмальних спорів.

2.4 Теорія гегемоністської стабільності Р. Гілпина

У теорії гегемоністської стабільності Р. Гілпин [Gilpin 1981; Gilpin 1987; концепція гегемонізму розвивалася також у роботах: Organski 1968; Kindleberger 1973; Krasner 1976; Mckeown 1983; Stein 1984; Mansfield 1992] висунув альтернативу й одночасне доповнення теорії Уолца, вказавши на статичність поняття структури. Концепція Гілпина є варіантом теорії довгих циклів з елементами структурного реалізму й історизму. У ній також підкреслюється, що міжнародна система існує в безперервному розвитку. В основі вчення лежать узагальнення економічних досліджень про тенденції розвитку великих імперій й інтерпретація на їхній основі природи змін у світовій політиці.

Центральне місце в теорії займає концепція економічного лідерства однієї держави, що визначає розвиток міжнародної системи. Гілпин відзначає, що державний інтерес лідера не може бути статичним. До кінця XX ст. став особливо важливим контроль над міжнародним подолом праці. Він превалює над політичним домінуванням або розширенням території. Теза про вплив міжнародної структури на державу зводиться до часткового контролю гегемона. Тобто Гілпин вважає структурою міжнародних відносин той вид підпорядкування, що складається в міжнародній системі.

В історії людства виділяється три види таких структур. Перша з них, гегемоністська, фактично переважає в історії, тому що всі відомі системи мали тенденцію розвиватися убік гегемонії однієї держави. Друга форма, біполярна, відповідає періоду «холодної війни», вона була менш стабільною й недовговічною. Третя, багатополярна структура існувала за законом балансу сил, але теж відносно недовго. Аналогічно теорії циклів у Гілпина найбільш мирний стан міжнародної системи доводиться на фазу найбільш стійкого панування чергового гегемона. Панування забезпечується насамперед економічною міццю. Зліт і неминуче падіння чергового гегемона або імперії є функцією нагромадження й наступного вичерпання економічних надлишків.

Серед найважливіших постулатів Гілпина, які характерні для неореалізму в цілому, можна відзначити наступні:

• суверенні держави як головні суб'єкти в міжнародній політиці, конфліктність відносин держав через розходження інтересів;

• розподіл сили як істотна характеристика міжнародної системи;

• вплив системних обмежень на поведінку держав [13, C. 43].

Теорія Гілпина відрізняється декількома особливими ідеями. Інтереси держави не зводяться до однієї мети (або їхньої ієрархії), будь то безпека або нарощування сили. Це якийсь рівнодіючий вектор, який відбиває сукупність декількох інтересів та диктує відповідну політичну стратегію. Інтерес не може бути статичним, тому що в історії зовнішні пріоритети держав мінялися.

До кінця XX ст. найважливішим інтересом держави варто вважати контроль над міжнародним поділом праці. Він превалює над прагненням до політичного домінування або розширення території. За Гілпином, замість статичного розуміння розподілу сили як відносин потрібно опиратися на поняття «динаміки силових взаємодій у часі». Значна увага приділяється впливу внутрішньополітичних факторів на політику держави. У методології Гілпину ближче структурно-функціональна точка зору на природу міжнародної системи, хоча сам він і посилається на структурні принципи Уолтса. Він не вводить яких-небудь критеріїв про приналежності елементів до структури.

Поняття про міжнародну систему, за визнанням Гілпина, у цілому інтуїтивне й зводиться до наступного:

• Елементами є держави різного типу (міста-держави, імперії, національні держави, а також їхні властивості, політичні процеси й структури.

• У системі відбуваються регулярні дипломатичні, військові, економічні, культурні взаємодії, які можуть мінятися від рідких контактів до тісного співробітництва й взаємозалежності держав. При цьому визначальними є фінансово-економічні відносини й міжнародний поділ праці.

• Для анархічної системи характерно певний пристрій, у якому присутні різні регулюючі механізми, від неформальних правил до формальних інститутів.

За Гілпином, теза структурного реалізму про анархічність міжнародної системи не цілком коректна. Всі держави відчувають певний вплив з боку системи, обумовлений розподілом сили. Але не система взагалі, а саме держава-лідер нав'язує свою волю іншим, реалізуючи власні національні інтереси. У зв'язку з особливим розумінням анархічності Гілпин вважає структурою міжнародних відносин певний вид підпорядкування, що складається в міжнародній системі.

Розглядаючи еволюцію міжнародної системи у світі концепції гегемонії, Гілпин виділяє два головні етапи її розвитку. На імперському, котрий існував до Вестфальскої системи національних держав (1648 р.), економічний розвиток держави-лідера залежав від торгівлі й землеробства. Останнє було засновано на експлуатації праці рабів або селян і примітивних знарядь праці. Економічний приріст йшов переважно за рахунок екстенсивних методів розвитку. Технологічний й економічний прогрес відбувався досить повільно, а тому імперії існували століттями. В управлінні панували командні методи. Будь-яка імперія жила доти, поки могла забезпечити зміст армії й виробництво новітньої зброї. Але темпи росту військових витрат перевищували нагромадження економічних надлишків, що ставило часову межу існуванню древніх імперій [13, C. 44].

Новий етап розвитку, властиво гегемонізм, відрізняється трьома ознаками:

• національна держава стала головним суб'єктом міжнародної політики;

• економічний приріст став забезпечуватися головним чином за рахунок впровадження науково-технічних досягнень;

• з'явився світовий економічний ринок.

Ринкові економічні відносини прийшли на зміну командним, а на рівні держави й міжнародної системи сформувалися плюралістичні політичні структури. Підвищилися темпи економічного розвитку, а місце територіальної експансії поступово зайняли важелі управління світовою економікою й політичний вплив. Скоротився час панування гегемонів у порівнянні з «імперським» періодом. Новому етапу відповідало два типи міжнародних структур: балансу сил і гегемонії (Великобританії до Першої світової війни й США після закінчення Другої світової).

Якщо стабільність міжнародної системи за Уолтсом залежить від приблизно рівного розподілу сил, то в Гілпина вона доводиться на фазу найбільш стійкого панування гегемона. Стабільність не може тривати вічно в силу циклічності розвитку. Зліт і падіння чергового гегемона (імперії) «багато в чому є функцією нагромадження й потім вичерпання економічних надлишків». Циклічність Гілпин описує логістичною S-подібною кривою, що відбиває динаміку нерівномірного зростання показників економічної, військової й технологічної сили. На першому етапі сила й влада гегемона ростуть. У вищій точці розвитку приплив ресурсів, одержуваний у результаті експансії, приводить до найбільшого посилення його сили й влади. Але далі гегемон зіштовхується із протидією інших держав, що повертають міжнародну систему в силову рівновагу. На останньому етапі циклу лідер поступово занепадає.

Стримування безперервного поступального росту могутності гегемона визначається декількома факторами. Насамперед, існують природні межі експансії держави (географія, клімат, комунікації), які впливають на витрати. Із часом держави-конкуренти намагаються відновити баланс сил і розширити зони свого впливу. У кожну історичну епоху між умовами економічного процвітання й політичної інтеграції, з одного боку, і розмірами імперії, з іншої, існує оптимальна залежність. Виходячи за ці межі, держава-гегемон не має досить ресурсів і не може забезпечити ефективний контроль.

Теорія Гілпина не носить яскраво вираженого прикладного характеру, як теорія циклів. По його власному визнанню, вона не претендує на наукову строгість і значимість загальної теорії, подібно неореалізму Уолца, а лише пропонує інші рамки для міркувань про згадані питання [13, C. 44].

2.5 Історико-системний напрямок та інші концепції неореалізму

Поява історико-системного аналізу політики [Kennedy 1987; Schraeder 1995; Gaddis 2001; Pelz 2001; Liska 1998] пов'язана з тим, що неореалізм залучив до себе увагу істориків, які вивчають міжнародну політику, дипломатичну й військову історію. З неореалізмом їх зближає визнання таких положень, як анархічність міжнародної системи, вирішальна роль провідних держав, конфліктність міжнародної системи й закон балансу сил.

Незважаючи на трохи інше трактування цих понять, більшість вчених-істориків вважає, що, принаймні, для періоду 1648-1945 р. реалістичний напрямок залишається найбільш адекватним із всіх існуючих теорій міжнародних відносин. Увагу до неореалізму в останнє десятиліття підігріли суперечки про те, наскільки переконливі аргументи цієї парадигми при поясненні такого масштабного явища, як закінчення «холодної війни». Тим більше, що його представники намагаються інтерпретувати й навіть пророчити розвиток міжнародних відносин у постбіполярному світі.

Оскільки історична наука також не дає однієї відповіді, виникло запитання: якою мірою тут може бути корисний неореалізм, що претендує на загальну теорію політики? Саме в такого роду теорії зацікавлені історики, схильні шукати в історії пояснення, а не тільки відбиття минулих епох.

Інтерес до неореалізму порозумівається прагненням істориків працювати з довгостроковими процесами й загальними концепціями: роль гегемонії в історії; тенденції розвитку міжнародної системи в умовах анархії; значення ядерних озброєнь у сучасній політиці; зв'язок між війною як загальним і конкретним явищем. Великою популярністю серед істориків користуються теорія гегемоністської стабільності, теорія циклів й еволюційний підхід, який формується на його основі. У свою чергу, структурний реалізм зазнає ґрунтовної критики за антиісторизм і дедуктивність. які, з одного боку, досить критично ставляться до претензій неореалізму на знання універсальних законів і значимість загальної теорії, а з іншого боку - цілком співзвучні йому по багатьом положенням.

Таким чином, історико-системний напрямок, яскравим представником якого є П. Кеннеді, розвивається на стику історії й теорії міжнародних відносин. Книга історика Пола Кеннеді «Розквіт і занепад великих держав» являє собою яскравий приклад міждисциплінарного дослідження, що з'єднує концепцію циклічного розвитку міжнародної системи з історичним аналізом. Книгу Кеннеді не можна беззастережно відносити до неореалізму, про що попереджає й сам автор, але той факт, що історики відгукнулися про неї в основному критично, а неореалісти схильні вважати Кеннеді своїм колегою по цеху й навіть власником власної теорії, говорить сам за себе. Явних формулювань його теорія не одержала, але неореалісти бачать її в наступному вигляді:

• Значні зміни міжнародної системи пов'язані з розвитком економіки й технологій. У свою чергу, вони приводять до змін у соціальних структурах, політичних системах, військовій силі й ієрархії відносин у міжнародній системі.

• Темпи змін у регіонах і державах нерівномірні. На це впливають коливання в кількості й швидкості впровадження винаходів і технологій, особливості клімату й географії, війни.

• Військова міць держави визначається інфраструктурою виробництва, технологіями й фінансовою системою. Нерівномірність економічного розвитку зменшує військову силу й погіршує стратегічні позиції держави. Війни між великими державами пов'язані з їхнім піднесенням і наступним занепадом. Виграє той, хто здатний мобілізувати на військові потреби більше матеріальних ресурсів. У результаті війн встановлюється новий поділ світу.

• Держава стає великою державою в особливих історичних обставинах, які дозволяють опанувати незвичайно великими силовими й економічними ресурсами. Із зникненням цих умов відбувається повернення до «нормального» розміру території й ієрархії відносин. Причому занепад може бути прискорений, якщо держава буде намагатися виконувати зобов'язання, які перевершують її можливості [10, C. 233].

Позиціям істориків-«партикуляристів», які особливо підкреслюють неповторність й індивідуальність у кожному епізоді розвитку історії, Кеннеді протиставив узагальнену картину міжнародних відносин як історію політики балансу сил між великими державами. Він стверджує, що «міжнародна система піддається постійним змінам, але не тільки тим, що викликаються щоденними діями державних діячів і припливами й відливами політичних або військових подій, але також і тим, що походять від більш глибоких трансформацій у основах світової сили, які не відразу проявляються на поверхні».

Кеннеді робить умовиводи на основі історичних узагальнень. В основі його концепції лежить переконання, що існує причинний зв'язок між положенням, яке держава займає в міжнародній політиці, і загальним балансом економічного розвитку. Слідом за прихильниками гегемонізму й теорії довгих циклів Кеннеді пов'язує великі зміни міжнародної системи, включаючи глобальні війни, з економічними факторами. В основі процвітання - впровадження корисних інновацій в економіку й військову справу.

Аналогічно Гілпину Кеннеді виділяє доіндустріальний й індустріальний періоди розвитку міжнародної системи (піднесення Британії з 1815 р.). Черговий переділ світу завжди відповідав перерозподілу сили в системі.

Слід зазначити, що представники історико-системного підходу не схильні жорстко прив’язуватися до тієї або іншої парадигми теорії міжнародних відносин. Подібні роботи можуть виявитися близькі не тільки неореалізму, але також лібералізму. Частина дослідників іде по шляху синтезу різних концепцій і методів, намагаючись залишитися «вище» суперечок між різними парадигмами.