96635 (Теорія неореалізму у міжнародних відносинах), страница 3

Якщо виходити із цих трьох ознак, то структура міжнародної політики характеризується, по-перше, відсутністю вищого керівного органа, тобто анархічністю. У цьому випадку це поняття не суперечить упорядкованості. Уолтс прибігає до аналогії з мікроекономікою Адама Сміта, який описує вільну ринкову конкуренцію. Упорядкованість спонтанно формується із взаємодій незалежних фірм, кожна з яких сподівається тільки на себе, захищає свій інтерес, але при цьому не здатна поодинці контролювати ринок. Ситуація на ринку складається незалежно від намірів окремих учасників: усе прагне збільшити прибуток, але в результаті середня прибутковість падає; кожний прагне працювати менше й одержувати за це більше, а результат прагне до зворотного.

Відповідно до теорії Уолтса, подібним чином утворюється міжнародна структура, де як елементарні одиниці виступають суверенні держави. Вона створюється реальною різнонаправленою політикою держав і не має заздалегідь ніякої «внутрішньої ідеї» свого розвитку. Уолтс вважає, що анархія не є чимось негативним для міжнародної системи, а навіть має ряд переваг перед ієрархією. Насамперед, це найдешевший спосіб організації: немає керуючої бюрократії й спеціальної інфраструктури. Анархія більше безпечна, тому що не створює підстав для унітарного володіння важелями глобального керування.

В умовах відсутності загальних законів і справедливості ієрархія постійно ставила б світ на грань «громадянської» війни. У жодної держави немає прав на владу більше, ніж в інших. Реальний закон міжнародної політики — сила, а не законодавча норма. Нарешті, це найбільш гнучкий спосіб організації співтовариства, що дозволяє державам у міру необхідності створювати супранациональні органи управління й координації.

По-друге, головною функцією держави як елемента міжнародної системи є захист свого суверенітету. Підвищення активності субнаціональних і супранаціональних акторов не заважає державі залишатися головним суб'єктом політики. Важливо помітити, що для Уолтса поняття суверенітету не припускає повної свободи в діях, тобто «суверенітет» й «залежність» не протилежні. Суверенітет означає, що держава «визначить сама, як вона буде вирішувати внутрішні й зовнішні проблеми, включаючи й те, чи буде вона шукати допомоги в інших [держав] і через прийняття зобов'язань обмежувати свою волю. Держави самі формулюють свою стратегію, свій курс і все інше, на що спрямовано їхню діяльність» [15, C. 44].

Всі інші функції держави вторинні, тому що без збереження суверенітету вони неможливі. На рівні міркувань про міжнародну структуру держава береться в абстракції від її властивостей, таких як ідеологія, традиції, інтереси, форма правління, політичний лад. Міжнародна політика держави вважається незалежною від внутрішньополітичних факторів.

Виходить, що найголовніше — захист суверенітету. Дане положення теж є свідомим спрощенням Уолтса для побудови теорії, а не відбиттям реальної мотивації держав, що на практиці не така однозначна.

Третя ознака міжнародної структури — нерівний розподіл сили між державами. Мова йде не про силу окремих держав, а про розподіл, що є властивістю структури. Якщо анархія й захист суверенітету дотепер залишаються незмінними атрибутами міжнародної системи, то розподіл сили міняється. Тому лише з його допомогою теорія повинна показувати, як держави діють на міжнародній арені й чому відбуваються зміни міжнародної системи в цілому. Із цього слідує висновок Уолтса, що розподіл сили найбільшою мірою забезпечує пояснювальні можливості теорії міжнародної політики.

Отже, властивості структури, вивчення яких стає ключем до аналізу міжнародної політики, полягають у наступному: анархічність структури; виконання кожною державою функції захисту свого суверенітету; нерівномірний розподіл сили між державами. Будь-яка міжнародна система може розглядатися як залежна від двох змінних: числа великих держав і розподілу сили.

Структурна теорія Кеннета Уолтса дотепер продовжує дуже впливати на розвиток різних напрямків теорії міжнародних відносин, служачи одним концептуальною основою дослідження, іншим — відправною точкою розвитку нових ідей і предметом спорів [13, C. 22-23].

Критики відзначають кілька слабких пунктів структурного реалізму. Протиставлення ієрархії й анархії як принципів організації міжнародної структури невиправдано спрощує реальну картину. Ні те, ні інше не може існувати в чистому вигляді. Створюючи анархічну структуру, держави, проте, часом розділяють близькі політичні традиції, норми, цінності, та й саме їхнє існування опирається на легітимне визнання іншими державами.

Вважається перебільшенням положення Уолтса про тотожність держав з погляду виконуваної функції (захист суверенітету). Критики вказують на середні століття, які передували модерну, і на такі видимі риси епохи постмодерна, коли поняття суверенітету в одному випадку ще не сформовано, в іншому вже зникає. Виходить, що суверенітет явище тимчасове, а не істотна ознака міжнародної системи, як постулує Уолтс.

Залишилося недостатньо розробленим питання про те, як відбувається зворотний вплив держави на міжнародну структуру. Багато дослідників вважають, що в результаті вплив структури на державу перебільшений. Зокрема, непереконлива теза Уолтса про те, що якщо держава проводить політику всупереч структурним тенденціям, вона неминучо програє, і навпаки.

Структурний реалізм показує, як міжнародна система виникає із взаємодій держав, які мають свої особливості й переслідують свої цілі, але не говорить, як дана держава буде поводитися в умовах анархії хоча б у самому типовому випадку. Ще один недолік вбачають у тому, що структура Уолтса не залишає місця деяким факторам. Не зовсім ясно, куди відносити (до рівня елементів або системи) розвиток технологій; ступінь взаємозалежності держав і розвиненості міжнародних інститутів; сформовані умови міжнародного співробітництва; націоналізм, що може, як з'єднувати, так і роз'єднувати народи. Тим часом ці умови значно впливають на зовнішню політику окремих держав, умови їхньої взаємодії, а також на перерозподіл сили.

Теорія Уолтса антиісторична, тому що вона не пояснює причин виникнення сучасної міжнародної структури й природи держави, а як наслідок - можливої трансформації самої структури, функцій і властивостей держави. Теорія спрямована лише на вивчення повторюваних, регулярних процесів й явищ, навмисно відволікаючись від проблеми нагромадження змін як несуттєвих [13, C.45].

Викликає заперечення положення про державу як унітарного актора, досить незалежного від внутрішньополітичних факторів, на приклад, від характеру політичних інститутів або впливу окремих сегментів суспільства. Але ж така помітна подія, як закінчення холодної війни, не знаходить структурних пояснень. Більшість дослідників зв'язують колапс Радянського Союзу із провалом реформ Горбачова, що не мав обґрунтованої концепції, тобто завдяки внутрішньополітичним факторам.

Багато дослідників вважають, що структурний реалізм залишається незавершеним, тому що говорить в основному про міжнародну політику в цілому, але не про зовнішню політику окремої держави. На їхню думку, тільки з'єднання цих двох аспектів однієї проблеми в рамках єдиної теорії дасть адекватне знання про міжнародну політику. Не всі згодні з тим, що раціональну природу міжнародної політики можна виявити за допомогою теорії. Державні лідери не обов'язково керуються схемами неореалізму або іншої парадигми, а їхні дії далеко не завжди раціональні й логічні.

Деякі вчені схильні бачити в теорії Уолца специфічно американську рефлексію політичної думки на умови холодної війни. Основна помилка Уолца бачиться їм у тому, що теорія побудована виходячи з конкретних історичних умов протистояння двох супердержав, але, використовуючи структуралістський підхід, вона одночасно претендує бути універсальною.

2.3 Теорія довгих циклів

У рамках неореалізму теорія довгих циклів почала розвиватися з кінця 1970-х рр. Вона представлена в роботах Джорджа Моделскі, Вільяма Томпсона, Керена Реслера, Джека Леві, Патрика Моргана, Джошуа Голдстейна. З неореалізмом Кеннета Уолтса теорію циклів зближає системний аналіз міжнародної політики, опора на універсальні закони (циклічність), залучення концепції балансу сил.

Держава вважається головним суб'єктом політики, при цьому визначальна роль приділяється найбільш могутній з них — світовому лідерові. Теорія опирається на положення про конфліктність міжнародної системи, породжуваної суперечливими інтересами, що робить неминучими війни.

На противагу антиісторизму структурного реалізму Уолтса, теорія циклів розвертає міжнародну політику в часі. На відміну від парадигми глобалізму теорія циклів віддає пріоритет політичним, а не економічним факторам глобального розвитку. Родоначальником теорії циклів у рамках неореалізму вважається Джордж Моделскі, який очолив велику групу дослідників з Університету імені Дж. Вашингтона. Замість міжнародної системи Моделскі воліє говорити про світову систему (world system). Її найважливішим компонентом є глобальний політичний пристрій (global polity). Вона визначається як підсистема світової системи у вигляді «спеціалізованої [у сфері політики] мережі керування для організації й регулювання глобальних проблем, у яку входять всі великі держави, але в її центрі перебувають відносини держави-лідера і її суперника».

Крім цього, у світовій системі співіснують глобальна економіка (міжнародна торгівля, транснаціональні корпорації), глобальні забезпечуючи системи (засоби масової інформації, система освіти і науки), глобальні співтовариства (організації еліти для вирішення світових проблем). Всі підсистеми працюють у декількох вимірах, які створюють ієрархію: глобальному, регіональному, національному й локальному.

Зміст розподілу полягає в тому, що вплив глобальних проблем відбувається «зверху вниз». Таке уявлення про світову систему багато в чому опирається на ідеї Телкота Парсонса. В основі теорії лежить положення про циклічність світової політики. Це означає, що через регулярні проміжки часу сила концентрується в руках держави-лідера, але потім відбувається її обов’язковий перерозподіл [13, С. 37].

Кожен цикл триває приблизно сто — сто двадцять років, проходячи чотири фази розвитку, кожна приблизно по тридцятьох років. Він завершується війною за першість між великими державами (global war). Ситуація «історичного вибору», що випадає на долю держави-лідера, дозріває об'єктивно. На якійсь період від неї у вирішальній мірі залежать відносини в міжнародній системі. Цикли показують істотні моменти політики, виступаючи механізмом історії, що виводить на її сцену нового лідера.

Теорія циклів спрямована на вивчення політики в декількох аспектах, які до того ж можуть бути обмірювані кількісними показниками й описані кореляційними залежностями.

Поляризація - концентрація сили навколо держави-лідера, що відбувається протягом кожного довгого циклу в глобальній політичній системі.

Час - довжина циклу, протягом якого система здатна відтворювати себе, зберігаючи цілісність. Часовий фактор дозволяє розгорнути послідовність подій, що змінили глобальну політичну систему.

Коаліції - політичні союзи, які створюються протягом виділених циклів. Вони показують подібність внутрішньої структури, відносну стійкість і передбачуваність змін у часі.

Глобальний конфлікт - зіткнення інтересів, чревате найбільш масштабними й руйнівними війнами. Він може закінчитися заключенням прийнятної угоди. Вирішення конфлікту стабілізує систему усередині чергового циклу.

Відповідно до теорії, лідерами завжди були великі морські держави, тому сила держави зводиться до поняття морської сили (враховується тоннаж, кількість кораблів й ін.). Оскільки теорія покликана показувати, на якому етапі розвитку перебуває міжнародна система, вона дає можливість побачити в довгих циклах не тільки процес, але й визрівання системних проблем найближчого майбутнього. Фаза найбільшої стабільності міжнародної системи пов'язана з піком політичної й економічної могутності чергового гегемона.

У підсумку теорія циклів не переборола антиісторизм. Аналіз звівся, власне кажучи, до екстраполяції в майбутнє чисельних показників розвитку держав. Сама ідея довгих циклів не є універсальною, адже відомо всього п'ять циклів в історії людства. Теорія не змогла дати відповіді, за яким законом від циклу до циклу міняється напрямок інноваційної активності, що створює базу для економічного «прориву» до гегемонії. Без цього прогноз не має змісту. Застаріле уявлення про морську силу як найважливішу складову сили держави. Не випадково прогнози прихильників теорії циклів не вгадали ривка в економічному розвитку Китаю в 1990-і роки. Вважалося також, що СРСР, всупереч негативним тенденціям в економіці, збереже досить значні позиції й швидше за все залишиться головним опонентом США до 2000 р.

У результаті ідейної кризи до середини 1990-х років теорія циклів була перетворена в новий напрямок - еволюційну теорію. До нього примкнули практично всі колишні адепти теорії циклів: У. Томпсон, Дж. Моделскі, К. Реслер, Д. Рапкин, В. Фалджер, С. Патрик, Х. Спрут, П. Хенсел, К. Мерфі, Б. Поллінз, Дж. Харт, Дж. Стерлинг-Фолкер й ін. [13, С. 39-41].

Еволюційна теорія, не відкидаючи циклічності, робить особливий акцент на облік різного роду змін. Вона запозичує досягнення сучасної антропології й біології у вивченні еволюції живих систем. Розвиток світової системи інтерпретується як безперервний процес. Постійна еволюція вважається нормою, а існування світової системи вподібнюється потоку. Ця теорія опирається на постулати про те, що розвиток людини відбувається як взаємодія її біологічної природи й культури; людина має багато спільного з іншими представниками тваринного світу (приматами) в організації суспільних форм життя. Цикли здобувають трохи інше трактування: передбачається зв'язок між тривалістю історичного циклу (100 років) і зміною трьох суспільних поколінь (30 років) [13, С. 41].