96635 (Теорія неореалізму у міжнародних відносинах), страница 5

Синтез методів історії й неореалізму покликаний зберігати специфіку історичних узагальнень. Це проявляється в тому, що виведені тенденції носять обмежений у часі й просторі характер, не претендуючи на універсальність. Причинні зв'язки трактуються істориками менш категорично, як умови, які носять ймовірнісний характер. Границі між причинами й наслідками, залежними й незалежними змінними, не можуть бути задані жорстко в силу закону загального зв'язку речей і безперервного розвитку. Історики схильні бачити в політиці процес, у якому узагальнення невіддільні від комплексу подій; вони не є ізольованими ланцюжками причинно-наслідкових зв'язків. Саме це дозволяє враховувати, яким чином сам перебіг часу впливає на події. Перевага віддається ретроспективним висновкам, а не прогнозам. Модель минулого будується як реконструкція, а не аналог. Саме пояснення для історика означає головним чином простежування того, як процеси й події міняються в часі й просторі.

Концепція аналізу політики як нелінійної системи з'явилася в результаті взаємного інтересу вчених-природників і гуманітаріїв. Значною мірою вона являє собою «технократичну» точку зору через прямий перенос у сферу вивчення політики понять, далеких гуманітарній науці [17, C. 227]. Нелінійний аналіз має особливу спрямованість: показати на імітаційній моделі, коли й при яких обставинах міжнародна система перебуває на грані хаосу, чреватого потрясіннями або глобальною війною. Для побудови моделі, що представляє собою максимально повний аналог дійсності, використовується складний математичний апарат (теорія складних систем, теорія хаосу, теорія клітинних автоматів й ін.) і суперкомп'ютери.

В основі наукового світогляду авторів даного напрямку лежить наступний постулат: увесь навколишній світ перебуває в стані не завжди передбачуваних змін. Це означає, що міжнародна система при тих самих вихідних умовах може приходити в рівновагу різними шляхами. Тільки випадок визначає, який з подібних сценаріїв буде реалізований. Той факт, що тільки одна з багатьох можливостей стане дійсністю, надає системі (і її моделі) історичний вимір. Це свого роду «пам'ять» про минуле, яка впливає на подальшу еволюцію системи.

У нелінійному уявленні про світ, зв'язок явищ не обов'язково пропорційний й однозначний; причини й наслідки не завжди можна виразити явно й пророчити; система як ціле не зводиться до суми частин й їхніх функцій. Нелінійність означає, що події не можна пророчити із заданою вірогідністю, але в той же час у певних межах потік подій має властивість самоорганізації. При цьому межі передбачуваності рухливі. Останнє робить неадекватним планування й керування у звичайному (лінійному) розумінні.

Найбільш ефективна стратегія поведінки в подібній системі - управляти на основі знань про межі її стійкості. Міжнародна система періодично переходить зі стану відносної стабільності в хаос. Але якщо Уолц використовує поняття «хаос» як принцип впорядкування системи, то тут мова йде про характер взаємодій. Однак природа структури Уолца, що обмежує поведінку держав і спонтанно виникає з їх різнонаправлених дій, близька до розуміння поведінки держави в термінології лінійного аналізу.

Модель міжнародної системи імітує процеси руху різних ресурсів, які переміщаються в результаті взаємодій між суб'єктами політики. Елементи, у число яких входить не тільки держава, і взаємодії між ними утворюють так звані мережі, які з'являються й зникають, забезпечуючи адаптацію системи до мінливих умов.

Особливу актуальність цьому напрямку додали нездатність політичної науки пояснити несподівані й драматичні зміни в Східній Європі й СРСР, а також помітне наростання хаосу в міжнародних відносинах, що виявилися в перерозподілі сфер впливу й виникненні безлічі нових джерел конфліктів.

Малі війни більше не стримуються супердержавами. Тому, якщо нелінійний аналіз буде освоєний гуманітарними науками, очікується істотний прогрес у їхньому якісному розвитку. Цей напрямок також активно використовується для розробки нової стратегії й тактики воєнних дій в умовах швидкоплинності сучасної війни, паралельного розгортання операцій, відмови від твердої ієрархії управління боєм. Правда, при всій привабливості методу, сам по собі він не вирішує концептуальних проблем політичної науки, тому що багато в чому є технологією. У недавньому минулому такий же бум спостерігався у зв'язку із широким залученням методів теорії ігор і біхевіоризму.

Існує близький різновид системного аналізу міжнародної політики, що опирається на поняття теорії складних систем і концептуально тяжіє до неолібералізму. Він виник на початку 1990-х років як ще одна спроба охопити системним аналізом динамічні зміни, що ускладнилися та пов'язані із закінченням «холодної війни». Цей напрямок позначають терміном complexity analysis, і його відмінність від неореалістичного варіанта складається лише в тому, що міжнародна система вважається впорядкованою тим або іншим способом. З одного боку, держава є ієрархічною структурою стосовно свого суспільства, а зовнішня й внутрішня політика взаємозалежні. З іншого боку, хаос міжнародної політики почасти впорядкований через міжнародні норми, транснаціональні інститути або картельні угоди [13, 52].

Численні теорії приватного характеру утворюють нижній щабель у парадигмі неореалізму. Вони не претендують на закінчену картину міжнародної політики. Деякі з авторів можуть бути віднесені до досить умовної «лінії Уолца» [Mandelbaum 1988; Snyder 1997; Walt 1987; Posen 1984; Mearsheimer 2001; Krasner 1978; Krasner 1985; Ikenberry, Lake, Mastaduno (eds.) 1988; Betts (ed.) 1994]. Справа в тому, що, з одного боку, вони відштовхуються від положень структурного реалізму, а з іншого, не завжди досить послідовні в дотриманні його канонів. Ймовірно, стосовно приватних теорій як відмітну ознаку краще використати проблемний критерій.

У зв'язку з особливостями трактування концепції балансу сил виділяють «наступальний» (offensive) реалізм (інші його назви - «агресивний» або «песимістичний»). Його прихильники наголошують на прагненні держав максимально нарощувати силу для забезпечення безпеки з урахуванням складного балансу, думаючи, що тільки активна політика в цьому напрямку дає гарантію виживання.

Альтернативою вважається «оборонний» (defensive) реалізм (інші назви - «оптимістичний» або «посткласичний»). Відповідно до цього напрямку, міжнародна система може створювати умови не тільки для конфлікту, але й для співробітництва, тому держава повинна піклуватися про досягнення оптимальної сили [13, C. 52].

Інший варіант, що представляє собою гібрид структурного реалізму й наступальної-оборонної логіки, одержав назву «умовний» (contingency) реалізм. Відповідно до цієї концепції, суперництво й співробітництво - це два взаємно додаткових способи виживання держави. Розуміння балансу сил лише як суперництва представляється однобічним. Крім того, не тільки розподіл сили, але й наміри держав, які проявляються у військовій політиці, значно впливають на їхню стратегію [13, C. 53].

Залежно від того, чи вважається баланс сил як і раніше серцевиною теорії міжнародної політики чи ні, неореалістів умовно ділять на прихильників «вузького» (specific) реалізму (до них відносять найбільш послідовних прихильників Уолца й класичних реалістів, починаючи з Моргентау) і «широкого» (generalist) реалізму. Представники останнього вважають, що баланс сил перестав бути визначальним законом теорії міжнародної політики, тому не тільки розподіл сил, але й інші фактори мають значення. Наприклад, держави для захисту спільних інтересів активно створюють супранаціональні інститути, які також впливають на політику. Отже, балансування не обов'язково є найбільш регулярною або кращою політикою [13, C. 53]. «Широкі» реалісти досить близькі до позицій неоліберальних інституціоналістів.

Виділяють також прихильників балансу сил і балансу інтересів. Тут розходження засноване на тому, що вважається головним фактором міжнародної політики. Перші підкреслюють важливість виду полярності як показника розподілу сили й зневажають впливом малих держав. Другі звертаються до характеру й спрямованості зовнішніх погроз державі й прояву агресивних намірів політичних опонентів, а також до мотивів поведінки малих держав. Демонстрація великими державами неагресивності політичного курсу створює умови для співробітництва.

Прихильники відносного росту значимості економічних інтересів держави й включення економічного й технологічного аспекту в сферу безпеки в якості головних, які витісняють властиво військову складову, називають свою концепцію «меркантилістичного» (merchantile) реалізму [13, C. 54].

Під впливом конструктивізму деякі дослідники говорять про «реалізм ідентичності» (identity realism), пов'язуючи утворення анархічної міжнародної системи як змагального середовища з тим, що кожна держава має свою власну ідентичність. Міжнародна система розглядається крізь призму соціології й психології поведінки малої групи. Поняття ідентичності в остаточному підсумку витісняє «національні інтереси» й «безпека», що представляється досить спірним моментом. Природа конфліктності вбачається прихильниками цього напрямку в тому, наскільки інтенсивно відбувається процес зміни ідентичності держав. При цьому міра для швидкості зміни ідентичності не пропонується. Автори концепції опираються на непрямі показники, одержувані на основі аналізу політичної термінології й мови. Наприклад, у відношенні сучасного Китаю це ступінь витиснення марксистської термінології націоналістською; мовні прояви нетерпимості до маргінальних груп. Держави із близькою ідентичністю співіснують більш мирно, навіть якщо сила між ними розподілена нерівномірно. Таким чином, розподіл сили разом з ідентичністю визначають характер міжнародної системи [13, C. 55].

Еволюція неореалізму пов'язана також зі зростаючим інтересом до країн «третього світу», який диктується тим, що країни, які розвиваються, здатні швидко перейти в стан нестабільності й повного хаосу. У політичних теоріях малим країнам традиційно приділялася мінімальна увага. Сьогодні висувається ідея створення «молодшого» (subaltern) реалізму [13, C. 55], який повинен у рамках структурного реалізму врахувати специфіку держав, які розвиваються, їхню роль у міжнародній політиці. У цьому випадку багато фундаментальних понять вимагають уточнення, тому що часом перетворюються в парадокси. З погляду малих держав, анархія міжнародної структури обертається ієрархією, яка регулюється великими державами; ієрархія зовнішнього світу найчастіше виступає регулятором внутрішньої політики; принцип раціонального вибору, заснований на стереотипах західного світу, виявляється неспроможним; держави не мають ознак, на які опирається неореалізм (розвинені ефективні інститути влади, визнані границі, монополія на насильство). Категорія сили не має настільки великого значення, тому що ці держави занадто слабкі в порівнянні із країнами Заходу. Зміни в їхній політиці більше залежать від ідей, ніж від розподілу сили.

Дихотомія «війна й мир» для ідеології країн «третього світу» не так актуальна, оскільки вони увесь час перебувають у стані боротьби зі своїм оточенням і з великими державами.

Ще один варіант теорії, так званий «периферійний» реалізм, пропонує інший спосіб адаптації структурного реалізму до проблематики «третього світу». Основна проблема теорії Уолца бачиться в недоробці рівня аналізу, що відповідає державі. У цьому зв'язку пропонується розрізняти великі держави, які самі живуть в умовах анархії, але встановлюють ієрархію для інших, і периферійні держави. Серед них, у свою чергу, перебувають більшість покірних держав й «заколотники», які прагнуть жити за правилами анархії, подібно великим державам. Через недостачу ресурсів «заколотники» змушені жертвувати інтересами своїх громадян.

Системно-структурний аналіз не дозволяє пояснити поведінку периферійних держав, тому що на них впливають більшою мірою не загальні, а специфічні умови. Нова ідея полягає в тому, щоб доповнити структурний реалізм аналізом зовнішніх і внутрішніх факторів,які впливають на політику конкретної держави. Визначальна роль приділяється рівню держави, а не структурі. У главу кута зовнішньої політики ставляться інтереси національної економіки, тому що без цього політичну владу очікує крах.

Таким чином, не просто влада, а влада плюс внутрішній добробут стають основним мотивом міжнародної політики периферійної держави. Загалом, це відповідає ідеї Уолца про поєднання системного аналізу міжнародної політики з теорією зовнішньої політики держави, але пріоритети перевернені. Крім того, Уолц не вважав за можливе поєднувати ці дві теорії в одну.

До відмітних рис «периферійного» реалізму варто віднести інше тлумачення анархії. Прихильники цього напрямку пропонують розглядати анархію як плід реальних обставин, знімаючи, до речі, досить незручну для неореалізму проблему сполучення протиріччя інтересів і можливості співробітництва. У міжнародних відносинах анархія існує поряд з ієрархією, причому порядку в реальному світі більше, ніж анархії. Відповідно до цій «переверненій» логіці відкидається й теза про відносну незалежність зовнішньополітичної сфери. Можна помітити, що й «периферійний», і «молодший» реалізм ідуть по шляху подолання антиісторизму структурного реалізму Уолца. Але в цілому, ані вони, ані інші різновиди неореалізму не дають ясної відповіді на питання, що лежить у основі міжнародної політики країн «третього світу», крім вказівок на хаос і непередбачуваність.

Отже, незважаючи на розмаїтість підходів, що демонструють представники загальних і приватних теорій, неореалістів поєднують положення, які утворюють стрижень даної парадигми, а саме:

• системне уявлення про міжнародну політику;

• визнання держави найважливішим актором;

• анархічний характер і конфліктність міжнародної системи;

• концепція балансу сил.

Своєрідність основних напрямків неореалізму (теорії циклів, теорії гегемоністської стабільності, історико-системного аналізу, нелінійного аналізу політики) полягає в тому, що вони по-своєму прагнуть перебороти антиісторизм Уолца, відірваність внутрішньополітичних факторів від зовнішньополітичних, а також пропонують інше трактування умов міжнародної стабільності. У роботах представників цих напрямків приділяється більше уваги зв'язку між політикою й економічним розвитком у міжнародному й національному масштабах, що свідчить про певну еволюцію убік парадигми глобалізму. У дусі неолібералізма політика співробітництва всі частіше трактується не як виключення із правил, а як частина дихотомії «співробітництво - забезпечення безпеки». Описуючи еволюцію неореалізму, можна відзначити тенденцію до синтезу, що простежується як по шляху розвитку міждисциплінарної методології, так і по шляху адаптації концепцій інших парадигм. Приватні теорії демонструють аналогічні тенденції.

2.6 Міжнародний конфлікт у теорії неореалізму

У всій сукупності глобальних процесів, що чинять вплив на сучасну світову політику, саме глобалізація безпеки (Globalization of Security ) розглядається в теорії міжнародних відносин як сполучена найбільш тісно з ризиками, пов'язаними з викликами міжнародного тероризму й радикального фундаменталізму.

Неореалізм відрізняє державно-центричний підхід і пріоритетність тези про поляризацію впливу наддержав у системі міжнародних відносин, а саме ідеї про біполярності, однополярності, багатополярності й інших комбінацій полярності пристрою світової системи.

Предметом досліджень, проведених у рамках теорій неореалізму, є проблеми розподілу економічного впливу в системі міжнародних відносин як, детермінуючого фактора, глобальної політичної структури, що визначає у свою чергу, і структуру безпеки.

Основний акцент у неореалізмі робиться на конфлікті й конкуренції, коли країни співпрацюють і одержують якийсь загальний прибуток, вони задаються питанням, як його розділити. При цьому вони вирішують хто саме одержить більше. Визначним є положення, відповідно до якого вирішальне значення в сучасних міжнародних відносин чинить глобальний рівень системи міжнародних відносин, тобто сама міжнародна структура. Вона й «задає» розподіл можливостей (у першу чергу військових) серед держав.