Нинішня грузинська влада бачить кілька варіантів виходу з цього етнополітичного конфлікту. Зокрема, домогтися виведення російських миротворців із зони безпеки й замінити їх на миротворчі сили НАТО, а вже потім починати переговори. Усі варіанти врегулювання концентруються навколо обов'язкового етапу – нейтралізації впливу Роси та її військ в Абхазії [10, с. 7].

Росія завжди брала участь у грузино-абхазькому конфлікті на боці Абхазії. З 1995 року абхазький парламент звернувся з пропозицією про входження Абхазії до складу Російської Федерації. Росія надала всім охочим абхазцям російське громадянство, й більшість із них на початку 2000-х років його отримала. Це дало підставу Абхазії з 2001 року домагатися входження до СНД та об'єднання з Росією на правах незалежної асоційованої держави. Грошовою одиницею в Абхазії є російський рубель, з 2005 року діють внутрішні паспорти. Незалежність Абхазії не визнається, ані Грузією, ані іншими державами. Однак Тбілісі не контролює більшу частину Абхазії. Через намір Грузи вступити до НАТО Росія розпочала на неї тиск [3, с. 42].

Експерти та провідні аналітики, такі як Чарльз Кінг – професор Джорджтаунського університету, автор багатьох книжок, зокрема «Народи за кордоном: діаспора та міжнародні відносини в колишньому СРСР» і «Чорне Море. Історія», Андрій Циганков – професор Університету Сан-Франциско, Сванте Корнелл – директор досліджень Інституту Середньої Азії – Кавказу, професор Університету Джонса Хопкінса, визначають ряд політичних причин, які зумовили російсько-грузинській конфлікт [20].

Одною із перших причин конфлікту аналітики вважають розпад СРСР і пов’язаному з цим зміцненням політичних амбіцій етнократичних еліт у колишніх радянських республіках. Сьогодні значною мірою в результаті цих чинників колишні республіки функціонують як слабкі неефективні держави, виживаючи на образі зовнішнього ворога, західної допомоги та за рахунок відкритості російської економіки, в якій головним чином нелегально зайнята значна частина працездатного населення нових держав. Грузія – надзвичайний випадок дії усіх відзначених чинників. Наслідки згубного бажання Звіада Гамсахурдія створити «Грузію для грузинів» нічому не навчили грузинів, які продовжують підтримувати наміри уряду Саакашвілі будь-якою ціною вирішити питання територіальної цілісності. Образ внутрішнього ворога зміцнюється образом ворога зовнішнього – Росії, що начебто прагне позбавити Грузію незалежності. І це при тому, що Грузія та Молдова найбільше залежать від Росії в питаннях економічного виживання й енергопостачання. Нарешті, західні держави, прагнучи зміцнити свою військово-стратегічну й енергетичну присутність у регіоні, продовжують підтримувати войовничий етнократичний режим, таким чином сприяючи подальшій дестабілізації. Будь-яка підтримка Заходу інтерпретується Тбілісі як індульгенція на продовження небезпечного курсу на конфронтацію з Росією. Сьогодні ситуація ускладнюється й тим, що Росія більше не готова здавати свої позиції у світі та на Кавказі зокрема. Кремль наполягає на своїх інтересах у регіоні та демонструє зростаючу готовність захищати ці інтереси будь-що. Попри тиск із боку Грузії та Держдепартаменту США, що недавно вгледів в арештах російських громадян зв’язок із небажанням Росії вивести своїх миротворців із територій Південної Осетії й Абхазії, Кремль продовжує «упиратися» та надавати всіляку підтримку самопроголошеним державам [20].

Другою причиною конфлікту між Росією та Грузією визнано зближення Грузії з НАТО, хоч це і не становило безпосередньої воєнної загрози для Росії, але само собою обіцяло загострення російських відносин із Заходом і Грузією. Реальність така, що сьогодні російсько-західні та насамперед російсько-американські відносини в регіоні наближаються до стану холодної війни. США насаджують проамериканські режими, купують лояльність правлячих еліт, виштовхують Росію з давно освоєних енергетичних маршрутів, зважаючи лише на свої інтереси і, як і раніше, наполягаючи на необхідності для Кремля бути «корисним» Вашингтону.

Позиція США не сприяла зміцненню відносин між Росією та Грузією. Прагнення Вашингтона закріпитися на Кавказі, попри традиційно сильну присутність Росії в цьому регіоні, викликало в Москві дедалі більше роздратування. У цієї кризи в світі цього питання завжди був потенціал до ускладнення. Президент Грузії постійно заявляв, що конфлікти в Абхазії та Південній Осетії – насправді конфлікти між Тбілісі й Москвою, а не між Тбілісі й Сухумі з Цхінвалі. З погляду Москви, Грузія є однозначно прозахідною країною, до свого південного флангу Росія особливо чутлива, зважаючи на її проблеми на Північному Кавказі [22].

Але існує ще одна думка, виникнення серпневого конфлікту – дії Росії у Абхазії. Миротворчі сили з боку Росії, були скоріше постійними підбурювачами конфлікту. Російських миротворців неодноразово ловили на перевезенні зброї для південно-осетинських військових формувань. Майже все керівництво цього бунтівного регіону складалося фактично зі штатних співробітників спецслужб Росії, які раніше не мали жодного стосунку до цього регіону і метою яких було все що завгодно, тільки не стабілізація ситуації. В умовах постійного підтримування нестабільності з боку Росії, коли в Південній Осетії майже не було можливостей для працевлаштування та заробітку, надання російською владою соціальної допомоги лише особам, котрі прийняли російське громадянство, було кроком, відверто спрямованим на анексію цієї території Грузії. І це все на тлі постійних обстрілів сіл – як із грузинського, так і з південно-осетинського боку. Суттєвим чинником було також небажання західних країн втручатись у проблеми вибухонебезпечного регіону [29].

Отже, якщо спробувати об’єктивно підвести підсумок і визначити причини виникнення російсько-грузинського конфлікту, то можна назвати кілька причин.

По-перше, що це була спланована політична гра декількох ключових гравців – Росії, США та самого Саакашвілі, але на жаль, у якій про долю і життя простих людей ніхто навіть не замислювався.

По-друге, Саакашвілі, безперечно, бажав повернути контроль над владою у Цхінвалі. В свою чергу головною метою Росії було й залишається недопущення вступу Грузії в НАТО та появи нових гравців у регіоні, який забезпечує транзит каспійської нафти на світові ринки.

Для США ж з свого боку важливим є, навпаки, сприяння вступові Грузії в НАТО та забезпечення легітимізації своєї присутності на Кавказі. Західні експерти вважають причиною військових дій Росії скерування не лише на вирішення проблеми статус-кво у Південній Осетії. Москва хоче повалити прозахідний уряд Грузії. Кремлівським босам не подобається хода демократії на кордонах Росії і розширення ЄС та НАТО. Руйнуючи Грузію, Росія демонструє, що тісні відносини з Вашингтоном і Заходом не приносять дивідендів.

З сторони Росії думки сходяться в тому, що основною причиною виникнення російсько-грузинського конфлікту є бажання США поширити свій вплив на а сусідні з Росією країни, і насамперед послабити вплив російських політичних сил на Кавказі.

Що стосується думки України в даному питання, то насамперед, треба наголосити, що питання щодо Грузії дуже серйозне, багатогранне, і до нього не можна ставитися однозначно. Україна не повинна займати односторонню позицію в російсько-грузинському конфлікті і підтримувати тільки Грузію. Це має значення в тому світлі, що якщо в російсько-західних відносинах не відбудуться кардинальні зміни, то Україна, як проілюструвала російсько-грузинська війна, і надалі балансуватиме на межі військової конфронтації між двома ядерними державами.

Взагалі, на нашу думку, будь-який не вирішений конфлікт між державами, такий як грузино-абхазький, може будь коли вибухнути, і стати лише розмінною монетою у світовій політиці великих держав. І як це сталося в даному випадку, Росія, США і Грузія, відстоюючи політичні та економічні інтереси, не ставили у розрахунок людське життя.

Розділ 2. Рушійні сили політичного конфлікту між Росією та Грузією

Для розуміння того, що ж насправді сталося на Кавказі, треба звернутися до поняття природи конфліктів. Природа конфліктів залишилася незмінною, ми можемо говорити про зміну форми конфлікту, що є результатом об’єктивних змін: технологічна революція запровадила нові засоби ведення війни, що зменшує безпосередню участь солдата у веденні традиційної війни, водночас НТР збільшила вразливість розвинутих країн до «м‘яких загроз», зумовила виникнення такого нового явища як асиметричні конфлікти, що є відповіддю на значний дисбаланс силових потенціалів та прагненням використати його для встановлення гегемонії.

Зник ідеологічний чинник, який протягом «холодної війни» став основою для блокового протистояння. Ліквідація блокового протистояння зумовила принаймні три негативні тенденції для сучасної системи міжнародних відносин, що підвищило її конфліктогенність [4, с. 19].

По-перше, зріс вплив етнонаціонального чинника, перешкодою для реалізації якого в минулому було ідеологічне протистояння.

По-друге, зросла кількість регіональних конфліктів середньої та низької інтенсивності, які під час холодної війни були відображенням протистояння між двома наддержавами, відповідно управління ними відносно було простим, оскільки існувала загроза масового знищення, що ґрунтувався на ядерному стримуванні.

По-третє, виникли загрозливі тенденції у нерозповсюдженні ядерної зброї, про що свідчать заяви США про намір почати розробку ядерної зброї малої потужності та використати в них замінники уранових детонаторів, що ліквідує загрозу радіаційного забруднення. Реалізація цього задуму фактично дозволить використовувати зброю на рівні із звичайним озброєнням, що може мати непередбачувані наслідки [4, с. 20].

Реалізація права народів на самовизначення, боротьба із транснаціональним тероризмом, демократизація, пропагування ідеї глобального управління, гуманітарні інтервенції, економічна інтернаціоналізація, розвиток ринкових економік – які б високі цілі вони не ставили перед собою, завжди знайдеться група людей, яка прагне реалізувати свій інтерес, розширити і укріпити свою владу, прикриваючись цими процесами. Все перелічене вище є лише зовнішньою оболонкою, виявом однієї рушійної сили – власного інтересу. У будь-якому конфлікті потрібно розрізняти інтереси політичного керівництва, інтереси держави, інтереси населення країни. Те, що зараз відбувається в російсько-грузинському конфлікті – це велика трагедія і для грузин, і для абхазів, і для росіян. Саме ця теза – ключ до розуміння того, що сталося на Кавказі.

Особливість конфлікту на Кавказі полягає в тому, що вперше визначення «війна» було використано не у відносинах між країнами СНД, а «між Росією і Заходом». Вперше проблема військового конфлікту євразійських країн і Заходу була сформульована і виникла в Кавказькому конфлікті. Кавказький конфлікт показав, що світ дійсно де-факто багатополярний. Кавказ став проявом реальної напруги конкуренції як мінімум трьох імперських центрів – консолідованого Євросоюзу, який вперше переграв Республіканські штати на Кавказі, Росії, як територіального Євразійського центру і США, які розраховували красиво зіграти з Саакашвілі, але програли час.

Від початку ситуація трактувалася як південно-осетинсько-грузинський конфлікт. Сьогодні – це російсько-грузинський конфлікт. Але є всі підстави вважати, що цей конфлікт трансформується в американо-російський, тому що американці вже входять в зону цього конфлікту і у фізичну взаємодію з його учасниками [11].

Аналізуючи велику кількість інформації, вивчаючи різні думки політиків та експертів щодо цих подій, як російських так західних, можна зробити певні припущення про складну гру декількох ключових гравців – Росії, США та самого Саакашвілі, у якій головною рушійною силою, яка спричинила розв’язання війни на Кавказі, були політичні і економічні інтереси цих країн.

Звернемося до США. Досягнувши піку своєї міці в 90-і роки минулого століття, американці об'єктивно постали перед найскладнішим завданням будь-якої імперії – зберегти свою гегемонію якомога довше найменш витратним чином. По суті, Америка постала перед вибором: продовжувати експансію, чи розпочати реорганізацію підконтрольного їм простору. Зазвичай, другий варіант означає початок заходу будь-якої імперії, оскільки знаменує поворот переходу до стратегічної оборони своїх завоювань. Після терактів 11 вересня 2001 року американці пішли першим шляхом – розширюючи сфери свого впливу шляхом «превентивної оборони» або як її ще називають «війни з тероризмом». Кампанії в Іраку і Афганістані ознаменували собою спробу США укріпитись у ключових районах Євразії.

У цьому контексті спробу американців зайняти кавказький майданчик слід невідривно розглядати крізь призму їх стратегічних інтересів на Близькому і Середньому Сході. Там ключова мета США – Іран, за який вона бореться з Росією і Китаєм. Останні блокують будь-які спроби силового тиску Вашингтона на Іран, використовуючи для цього весь інструментарій у рамках ООН. Отримавши Іран, США не тільки взяли б під свій контроль величезні вуглеводневі запаси цієї країни, а й посіли стратегічно важливі позиції біля «підчерев’я» Росії, одночасно підсилюючи свої позиції у Центральній Азії. Вони також поліпшили б свої позиції у Афганістані, який є тиловим районом відносно Китаю і прохідним коридором до Центральної Азії, а звідти знову ж таки в глибинку РФ. Крім того, Іран це 15% китайського імпорту нафти, а, враховуючи амбіції Китаю, який є головним реальним конкурентом США, що росте, мати такий інструмент впливу на Пекін більш ніж важливо [22].

Попри агресивність, Росія в цьому контексті посідає швидше оборонні позиції. Хиткість позицій федералів у північнокавказьких республіках природним чином обмежує будь-які спроби розширити сфери впливу на Кавказі. Росія втратила контроль над Азербайджаном і Грузією, та й її позиції у Вірменії не так вже безперечні. От чому підтримка сепаратистів у Південній Осетії і Абхазії стала важливим елементом російської зовнішньої політики. Через невизнані республіки Росія справляє істотний вплив на Грузію, а втрата контролю над ними безпосереднім чином позначилася б вже на ситуації всередині самої Російської Федерації.