96274 (Передумови, рушійні сили та перспективи еволюції російсько-грузинського конфлікту у Південній Осетії)

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

«Ужгородський національний університет»

Факультет суспільних наук

Кафедра Політології

Курсова робота

Передумови, рушійні сили та перспективи еволюції російсько-грузинського конфлікту у Південній Осетії

Виконала:

Студентка 2 курсу

Денного відділення

Мотико Аліна Василівна

Науковий керівник:

доц.. Лендьєл М. О.

Ужгород – 2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичні витоки та сучасні причини виникнення російсько-грузинського конфлікту 2008 року

Розділ 2. Рушійні сили політичного конфлікту між Росією та Грузією

Розділ 3. Наслідки російсько-грузинської війни для міжнародної політики та українсько-грузинських відносин

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми даної курсової роботи визначається тим, що Росія і Грузія є важливими партнерами України. Грузія також є важливим українським партнером по міжнародній організації ГУАМ. І Україна, і Грузія, і Росія є членами програми НАТО «Партнерства заради миру». І саме тому те, що відбувається в Грузії, важливо для нашої держави. Не менш важливим є ще один аспект, який стосується загальної ситуації в Україні – саме ці події на Кавказі загострили питання про безпеку. Для України важливе багаторазове посилення безпеки, сьогодні – це співпраця з НАТО та членство в цьому Альянсі.

Українсько-грузинські міждержавні відносини на сучасному етапі формувалися на тлі складних трансформаційних процесів. Для українсько-грузинських відносин є характерною висока динаміка політичних контактів. Регулярно проводяться зустрічі представників керівництва двох держав у рамках міжнародних форумів. Схожими є більшість ключових напрямків зовнішньої політики України і Грузії: європейська та євроатлантична інтеграція, всебічний розвиток регіонального співробітництва, тощо. Спільність цілей і пріоритетів визначають тісна взаємодія України і Грузії на міжнародній арені, зокрема, у рамках Організації Об’єднаних Націй (ООН), Організації з питань безпеки та співробітництва (ОБСЄ), Ради Європи й інших міжнародних організацій і форумів.

Історичне минуле, політичні реалії сьогодення та взаємні економічні інтереси двох країн створили атмосферу дружби і взаєморозуміння, у якій ось уже тринадцять років з часу встановлення дипломатичних відносин розвиваються відносини між Україною та Грузією.

Але ситуація вкрай ускладнилися після подій 8 серпня 2008 року, сумнозвісної дати початку російсько-грузинського конфлікту. Україна опинилася на перехресті інтересів країн Заходу (країни Європейського союзу, США) і сходу (Росія), тому проблемність ситуації в міжнародних відносинах не можливо обійти увагою, тому що зв’язки як і з Росією, так і з Грузією дуже важливі для зовнішньої політики України.

Джерельною, зокрема факторіальною базою нашого дослідження виступають оприлюднені в наукових виданнях та популярних засобах масової інформації точки зору різних науковців, експертів та політиків стосовно причин і наслідків російсько-грузинського конфлікту. Це, відбулося, насамперед, у рамках експертної дискусії у Національному інституті стратегічних досліджень на тему: «Російсько-грузинський конфлікт: причина та наслідки для європейської безпеки» [23]. Основним питанням, яке розглянули учасники дискусії: аналітики, експерти-політологи, соціологи, громадські діячі – стала участь України у загальносвітових геополітичних процесах та майбутнє нашої держави як учасника й творця європейської системи безпеки. Інтерес також представляють для ряд статей політиків і журналістів, в яких робиться спроба проаналізувати проблемність ситуації та знайти об’єктивне рішення щодо відношення до цього конфлікту України. Це такі статті у газети «Дзеркало тижня», як «Якщо завтра війна?» Сергія Рахманна [21], інтерв’ю з колишнім спікером Грузії Ніно Бурджанадзе [16], «Грузинські мотиви на азербайджанський лад» Олексія Коваля [10], а також публікації у журналі Віче «Витоки грузино-абхазького конфлікту» [3] та інші, в яких робляться спроби об’єктивно оцінити ситуацію, не зважаючи на складність та неоднозначність фактів.

Метою даної курсової роботи є визначення сутності, причин, рушійних сил та наслідків російсько-грузинського конфлікту в контексті їх значення для зовнішньої політики України.

Для досягнення визначеної мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

• На основі аналізу різних точок зору оприлюднених в інформаційному потоці спробувати визначити причини виникнення російсько-грузинського конфлікту;

• проаналізувати різні погляди стосовно означених подій та зробити висновок про рушійні сили російсько-грузинського конфлікту;

• визначити наслідки та тенденції розвитку російсько-грузинського конфлікту у майбутньому, зокрема їх вплив на зовнішню політику України та міжнародні світові стосунки.

Об’єктом дослідження курсової роботи є сукупність політичних процесів, які зумовили виникнення, вплинули на розвиток та рушійні сили російсько-грузинського конфлікту.

Предметом дослідження є причини, рушійні сили та наслідки російсько-грузинського конфлікту.

В процесі написання даної курсової роботи використано сукупність загальнонаукових методів: метод аналізу фактів та статей, метод порівняння, а також міждисциплінарного підходу з використанням даних історії, політології, країнознавства та інших дисциплін.

Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділі роботи «Історичні витоки та сучасні причини виникнення російсько-грузинського конфлікту 2008 року» розглядається політичне тло теми нашого дослідження і робиться спроба визначити причини цього конфлікту. В другому розділі «Рушійні сили політичного конфлікту між Росією та Грузією» подається розгорнута характеристика політичних подій на основі даних та фактів представлених аналітичними службами різних країн. В третьому розділі «Наслідки російсько-грузинської війни для міжнародної політики та українсько-грузинських відносин» аналізуються наслідки російсько-грузинської війни для світової спільноти, та тенденції визначення зовнішньої політики Україні в світі цих подій.

Розділ 1. Історичні витоки та сучасні причини виникнення російсько-грузинського конфлікту 2008 року

Будь-який політичний конфлікт між державами ніколи не виникає сам по собі, а завжди має історичні корені. Ось і в даному випадку, для того, що зрозуміти і визначити причини російсько-грузинського конфлікту, нам необхідно звернутися до історії грузино-абхазьких відносин.

Абхазія, як і інші регіони країни (Імеретія, Гурія, Аджарія), була провінцією Грузії. У феодальній Грузії ці провінції були князівствами або дрібними царствами. У 1921 – 1931 роках Абхазія мала статус союзної республіки, що об'єднувалася з Грузією на основі особливого союзного договору. У лютому 1931-го її статус знизили до рівня автономної республіки в складі Грузії. Це продиктовано поглядами Сталіна, згідно з котрими абхазці, як «примітивний» народ, мали розчинитися в середовищі «культурного» грузинського народу. Протягом XX століття Грузія стосовно абхазців проводила не найсприятливішу політику. У період перебудови за одним із проектів автономіям пропонувалося надати такі само права, що й союзним республікам. Абхазький національний рух активно підтримав цю ідею. У листі-зверненні 1988 року було висунуто вимогу «повернення Абхазії статусу Радянської Соціалістичної республіки, який вона мала в перші роки (1921 – 1931) Радянської влади» [3, с. 40].

Напруженість між грузинами і абхазами з'явилася в кінці 1980-х років, що було викликане закликами грузинських націоналістичних угрупувань до незалежності від СРСР. Абхазьке керівництво, навпаки, хотіло б залишитися у складі СРСР, особливо після того, як в 1989 році в Тбілісі пройшли масові демонстрації, в ході яких, зокрема, звучали вимоги ліквідації абхазької автономії. Побоюючись нової хвилі «грузинізації», абхазькі власті розглядали для себе відділення від Грузії як кращий варіант. При цьому слід зазначити, що на той період абхази складали національну меншість в республіці.

Одночасно з розпадом СРСР політичні конфлікти в Грузії перейшли у фазу відкритого озброєного протистояння як між Грузією і автономіями (Абхазія, Південна Осетія), так і усередині Грузії як такий. 21 лютого 1992 року правляча Військова порада Грузії оголосила про відміну радянської конституції і відновлення конституції Грузинської демократичної республіки 1921 року.

Повернувшись до Грузії в березні 1992 року, Шеварднадзе очолив тимчасовий парламент – Державну Раду. Держрада контролювала велику частину території Грузії, за винятком Південної Осетії, Аджарії і Абхазії. Одночасно продовжувалася громадянська війна в Мінгрелії, на батьківщині Гамсахурдіа, де вірні йому сили утримували місто Зугдіді.

Абхазьке керівництво сприйняло відміну радянської конституції Грузії як фактичну відміну автономного статусу Абхазії, і 23 липня 1992 року Верховна Рада республіки (при бойкоті сесії з боку депутатів-грузин) відновила дію Конституції Абхазької Радянської республіки 1925 років, згідно якої Абхазія є суверенною державою (це вирішення Верховної Ради Абхазії не було визнане на міжнародному рівні). Верховна рада розділилася на дві частини – абхазьку і грузинську [5].

До жовтня 1992 року, отримавши поповнення і велику кількість сучасного озброєння, абхази взялися до наступальних дій. Першим було відбито місто Гагри, в боях за який велику роль зіграв так званий «абхазький батальйон» під командуванням Шаміля Басаєва.

При цьому в зоні конфлікту, на території, контрольованій абхазькими і грузинськими силами, виявилося декілька частин російських Озброєних Сил, що знаходилися тут ще з радянських часів. Вони офіційно зберігали нейтральний статус, займаючись охороною майна Міністерства оборони РФ і забезпеченням безпеки гуманітарних операцій. В той же час російські військовослужбовці виконували і розвідувальні операції на користь абхазів.

Нейтральний статус російських військовослужбовців не заважав грузинським озброєним загонам піддавати їх обстрілу, викликаючи у відповідь вогонь. Ці провокації частенько наводили до жертв серед мирного населення.

Ситуація на абхазькому фронті з осені 1992 роки до літа 1993 роки залишалася незмінною, поки в липні абхазькі сили не почали настання на Сухумі, узявши його в кільце і піддаючи артилерійському обстрілу. Сам Шеварднадзе, що узяв на себе керівництво обороною, виявився в пастці. 20 - 28 вересня 1993 року розгорілася битва, що увійшла до історії конфлікту як «Битва за Сухумі». Абхази порушили перемир'я і відновили настання. Для посилення свого угрупування грузини спробували перекидати війська в Сухумі на цивільних літаках. Абхази, розвернувши справжнє полювання на цивільну авіацію, зуміли збити декілька літаків, що заходили на посадку в аеропорту Сухумі. 28 вересня Сухумі був узятий абхазами, причому Шеварднадзе був вивезений з міста на російському катері, а потім був вимушений рятуватися втечею на літаку з пораненими [5].

До 4 жовтня 1993 року абхазькими озброєними формуваннями була звільнена вся територія республіки. Стрімкий розвиток подій викликав поголовну втечу грузинського населення – декілька сотень тисяч грузин покинули свої будинки і пішли самостійно через гірські перевали або були вивезені до Грузії по морю. Лише невелика їх частина через декілька років змогла повернутися додому. По існуючих оцінках, в ході втечі загинуло до 10 тисяч мирних жителів.

В умовах повного розвалу озброєних сил і кризи в економіці Шеварднадзе заявив про згоду вступити до СНД, взамін попросивши військової допомоги в Росії, Вірменії і Азербайджану. Це переламало хід подій. Росія «рекомендувала» абхазам зупинити наступ, і грузинські сили змогли концентруватися на придушенні заколоту в Західній Грузії.

Озброєний конфлікт з грузинською армією в 1992 – 1993 роках, за офіційними даними, поніс життя 17 тисяч чоловік, у тому числі 4 тисяч абхазів. Більше 270 тисяч грузин були вимушені бігти з Абхазії (за даними ООН на листопад 2004 року, в Грузії і за її межами було офіційно зареєстровано 280 тис. біженців з Абхазії). Втрати абхазької економіки склали 10,7 млрд. доларів.

Неврегульованість стосунків між Абхазією і Грузією, наявність багатотисячних груп грузинських біженців є постійним джерелом напруженості на Кавказі, засобом тиску на керівництво Грузії.

Протягом п'яти років після закінчення конфлікту Абхазія існувала в умовах фактичної блокади з боку як Грузії, так і Росії. Потім, проте, Росія почала поступово відновлювати трансграничні господарські і транспортні зв'язки з Абхазією. Російські власті стверджують, що всі контакти між Росією і Абхазією здійснюються на недержавному рівні. Грузинське керівництво вважає дії, що робляться з боку Росії, потуранням сепаратистському режиму.

Ситуація в Абхазії знову почала загострюватися з 2001 року. Грузію не влаштовувала присутність російських військ у регіоні, вона вбачала в цьому додатковий чинник нестабільності. У вересні 2006 року стала відомою інформація про можливе застосування Грузією «силового варіанта розв'язання абхазької проблеми». В Абхазії оголосили часткову мобілізацію, місцеве телебачення повідомило про початок бойових дій. Тоді ж у районі Кодорської долини, що контролюється грузинською стороною, сталися сутички, після чого в Кодори ввійшли регулярні війська Грузії. Це було порушенням Московської угоди 1994 року. ООН виступило проти їхньої присутності, бо це посилювало нестабільність у регіоні. В свою чергу Абхазія відмовилася від будь-яких переговорів із врегулювання, вимагаючи безумовного виведення грузинських збройних формувань Кодорська долина – єдина частина Абхазії, яку контролює Грузія [5].

Нині в Абхазії розташовані російські миротворці та спостерігачі ООН. Грузинська влада вважає, що Абхазія де-факто окупована Росією під прапором ООН. Президент Михайло Саакашвілі негативно оцінює присутність миротворчих сил Росії в зоні грузино-абхазького конфлікту. На його думку, «в минулому Росія занадто часто збільшувала нестабільність у регіоні і п «миротворці» лише намагаються втримати шматки старої імперії». Грузинське керівництво відкрито заявляє, що не зацікавлене в збереженні статус-кво в зоні грузино-абхазького й грузино-осетинського конфліктів і в участі Роси у процесі їх урегулювання «Ми повністю виключаємо участь Роси в процесі врегулювання, а також розмову з нею як із посередником В ООН Росія вже не згадується як посередник і миротворець, ми робимо все, щоб вона була визнана дестабілізуючою силою», – наголосив голова комітету парламенту Грузії з оборони і безпеки [11].

Слід зазначити, що всупереч усталеній практиці ООН, від самого початку припустилося стратегічної помилки замість уведення багато національних сил у регіоні було збережено мононаціональний контингент сусідньої держави, чиї колоніальні інтереси простягаються далеко на Південний Кавказ. Тим самим ООН мимоволі надала окупації Росією частини Грузії квазіюридичної сили, вважають у Тбілісі. Адже в Абхазії дуже сильні проросійські настрої, які Москва підтримує всіма можливими способами Тож урегулювання грузино-абхазького етнополітичного конфлікту тепер видається проблематичним. Позиція Абхазії відзначається крайнім радикалізмом, більшість и населення не вірить у можливість проведення паритетних переговорів. Це, у свою чергу, зумовлене передусім жорсткою позицією грузинської влади (включення Абхазії до складу Грузи) Тим часом абхазці навідріз відмовляються залишатися в складі Грузії. Для абхазької еліти етнополітичний конфлікт воєнного характеру став засобом здобуття незалежності від Грузії та побудови власної держави. Однак відокремлення Абхази суперечитиме територіальній цілісності Грузії.