73640 (Творча спадщина Леся Мартовича), страница 2

В галицькому селі широкі маси селянства страждали від безземелля й малоземелля. Десятки різних податків і поборів заганяли бідноту в кабалу до лихварів, куркулів та інших п'явок. Відбувався болісний процес «розселянення», перетворення дрібних власників у бідноту, які йшли в найми, емігрували в інші країни, вмирали з голоду...

У творах Леся Мартовича відбилося глибоке співчуття до знедолених і палюча ненависть до експлуататорів та їх прислужників. Співчуваючи бідноті, письменник був безпощадним до таких її негативних рис, як роз'єднаність, дрібновласницькі прагнення, індивідуалізм, темрява і затурканість, розпач і невміння постояти за себе. Мартович хотів бачити селянські маси дружними, згуртованими, сміливими й мужніми в боротьбі за свої права.

Зубожіння селян, їхня економічна безвихідність, великі страждання в умовах важкого соціального й національного гніту, робота в наймах, родинно-побутові трагедії, породжені злиднями, – усе це відтворено в оповіданнях «Лумера», «Винайдений рукопис про Руський край», «Мужицька смерть», «За топливо», «За межу», «Ось поси моє», «На торзі», «Стрибожий дарунок», «Народна ноша» та ін.

2.1 Сатиричне змалювання галицького селянина в оповіданнях «Не читальник», «Лумера», «Винайдений рукопис про Руський край»

Першим опублікованим твором Леся Мартовича, написаним ще в гімназії в 1888 р. за участю В. Стефаника, було оповідання «Нечитальник». Хоч у ньому молодий письменник ще не спромігся глибоко розкрити соціальні протиріччя на селі, все ж вдало накреслив образ темного селянина Івана, який топить своє лихо в горілці. Сидячи в корчмі і все більше п'яніючи, Іван говорить: «Вип'ю, вважаєте, один вип'ю другий, побалакаю, та й душа на місци. Бо й хто то, вважаєте, знає, – чи є завтра?» [13, 335]. Цей селянин ще не знає, хто його справжні друзі, а хто вороги. У кожному його слові відчувається затурканість і забобонність.

Основним художнім прийомом у цьому оповіданні є самовикриття персонажа. Іван лає писаря, який «з людей дере, великі податки, сучий син, накладає на мир християнський»; ненавидить учителя-донощика, проклинає здирщика-війта... Ці сільські верховоди «деруть, уважаєте, псяюхи, а все з нас, а все, наприклад, із нас». Іван слушно висміює й тих панів, що вбираються у мужицьку сорочку, тих послів, які після виборів ідуть, «куди пани скажуть», і ті газети, що пишуть не про нужду народну, а про якусь панну, в якої на долоні волосся росте. Разом з тим дуже смішною і наївною є віра цього селянина в цісаря: буцім тільки той може поліпшити становище селян, дати їм кращого писаря і війта, «вменшить дачку». Газету «Громадський голос» Іван називає «Громадський волос», «мапа» у нього «мавпа»... Чимало в мові Івана тавтологій («А я, каже, сказав так, як ви, каже, казали казати...» та ін.).

Вже оповідання «Нечитальник» свідчило про наявність у Мартовича сатиричного таланту. Товариші письменника по гімназії згадували, що Лесь Мартович умів артистично наслідувати манеру розмови знайомих йому людей. Це відбилося і в «Нечитальнику». Оскільки весь твір є монологом п'яного галицького селянина, а авторська мова відсутня, письменник широко використав діалект. Це, звичайно, утруднювало розуміння твору широкими колами читачів. Тому всі наступні оповідання Лесь Мартович став писати тогочасною літературною мовою, а діалектизми вживав обмежено, переважно з певною стилістичною метою [10, 21-23].

Ще навчаючись у Дрогобицькій гімназії, у 1891 р. в журналі «Народ» Мартович надрукував нове оповідання «Лумера». Він мав намір розгорнути його у повість, але задум залишився не здійсненим. Оповідання свідчило про швидкий творчий зріст молодого письменника, який все глибше проникав у соціальні процеси і міцніше ставав на позиції реалізму.

Лесь Мартович у своєму творі «Лумера», спираючись на уважне вивчення життя села, показав попа у ролі павука, що обплутує і висмоктує останні соки з бідноти.

Іван Притика і його дружина Аниця збідніли так, що в них лишилася тільки хата, маленький помірочок ґрунту й поросятко. З господарства, як говорить Аниця, «не тільки цього хісна, кілько короводїв за податки». Доводиться цілий рік тяжко працювати, а коли зібрано урожай, «перше лумеро – мужик несе, де кажуть, друге лумеро – мужик несе... третє... та цих, мой, таких лумерів, що звізд на небі, що піску в морі!» [13, 200] – розмишляє Іван про тяжку долю таких бідняків, як і сам. Увесь здобуток цілорічної праці трудівника забирають дармоїди.

Іван і Аниця зовсім зубожіли і пішли батракувати до попа Кабановича. Цілими днями працювали вони на попівськім полі, доки голод не звалив Івана. Щоб лікувати хворого чоловіка, Аниця пообіцяла своєму хазяїну за борг «днювати й ночувати» на його роботі. Коли Іван став видужувати, подружжя вирішує тікати з попівської кабали. Але становище бідняків безвихідне. Віддавши попові борг (зароблене влітку зерно), вони йдуть наймитувати в інше село.

Найбільшою удачею Мартовича в оповіданні «Лумера» є яскравий сатиричний образ сільського експлуататора попа Кабановича. Автор звертається до засобів іронії й гротеска при змалюванні портрета, вчинків цього кровопивця, який вихваляється своїм «патріотизмом» і «народолюбством» та лає «дикий нарід». Цікавою художньою деталлю в характеристиці попа є його прізвище – Кабанович. Воно дуже відповідає його зовнішності: піп роз'ївся так, що втратив людську подобу і коли йде, то не розбереш, чи бочка котиться, чи віз із снопами сунеться. Без допомоги палиці він неспроможний встояти, йому не пропхатися у селянську хвіртку. Таким Кабанович став від неробства, живучи за рахунок праці інших. Цілими днями він вилежувався чи розважався з попадею, а коли підвечір спадала спека, йшов сваритися з тими селянами, котрі не працювали на його полях. В кожному поповому слові існує ненависть до трудящих. Він «верещить на все горло», зневажливо називає своїх батраків «жебрачією», «лайдаками», «дармоїдами», «крутіями», «пияками», «злодіями», «гнилими, песіми мужиками», погрожує криміналом. А потім цей «добродійник» пише про себе анонімні дописи в газети, що нібито він «великий патріот і народолюбець...».

Сатирик вдало добирає епітети, порівняння, прислів'я, щоб яскравіше підкреслити соціальні контрасти. Іван і Аниця, жнучи за сніп на поповому лані, прагнуть більше заробити, щоб взимку не померти з голоду: «Їв гадці собі не мають, що сьогодні лиш раз їли, як коли ті пани не зважають на ціну напитків, чи вони дешевші, чи дорожчі, але п'ють загалом, як уже розсмакують» [13, 194]. У працьовитої Аниці дома «є вода, ще коби муки, та й готова кулеша». А лежебоці-попові набридли м'ясні шніцелі.

У сатиричне русло твору цілеспрямована і синоніміка, котрою користується автор. Кабанович не просто сказав чи закричав, а «заверещав на все горло», «трохи не сказився»; він додому не пішов, а «покотився», дома через поріг «пересадився» і т.д. Образ Кабановича – один із яскравих сатиричних образів попа в українській літературі кінця ХІХ – початку ХХ ст. [10, 21-26].

Працюючи після гімназії у адвокатських конторах, Мартович продовжував вивчати тяжке становище широких селянських мас, закабалених цісарською державою, панами, попами. В 1897 р. сатирик виступає з твором «Винайдений рукопис про Руський край». Цей памфлет мав таке бурхливе звучання, що подавати його до цензури на той час було марною справою. Він зберігся в архіві І. Франка, був справді «винайдений» і вперше опублікований недавно (в 1943 p.).

Лесь Мартович скористався щедрінським прийомом «видання» знайдених рукописів, застосованим при написанні славнозвісної «Історії одного міста». Ще в 1877 р. І. Франко надрукував у «Друзі» вільний, «прибитий трохи до галицького життя» переклад одного з розділів цього твору Салтикова-Щедріна під назвою «З якого кореня Дуреньки». У передмові перекладач зауважував, що, читаючи твори великого російського сатирика, «можна щиро насміятися над людськими дуренствами, почім гірко стає чоловікові» [9, 18]. Салтиков-Щедрін, використовуючи форму давніх рукописів, висміював сучасних йому «дуреньків», які покірно терпіли розбишацтво і знущання різних «крутарів-злодюжок», цим самим їм потурали. Цікаво, що в тому ж 1877 р. І. Франко вдався до форми старого рукопису і у власному сатиричному оповіданні. «Сморгонська академія». Пізніше до цього прийому звернувся і Лесь Мартович, щоб у «Винайденому рукописі» висміяти сучасну йому цісарську Австрію, її буржуазно-поміщицький лад, панів, релігію, церкву і попів.

У «передньому слові» автор говорить про цікаву знахідку філологів – римський рукопис, що «подає деякі прикмети нашого краю й народа». Перекладаючи рукопис на рідну мову, автор не міг зрозуміти слів муссікус, паннус і поппус. Далі з тексту «рукопису» прояснюється, що істинними людьми вважаються паннуси і потгауси, а муссікуси тільки мають людський вигляд, – а насправді – це «мудра й робуча скотина, що працює сама без погону». З дитячих літ і до самої смерті працюють муссікуси на панів і попів. Письменник тричі повторює слова про те, що муссікуси всі плоди тяжкої праці віддають тим, хто вважає себе істинними людьми, «собі ж нічого не залишають, як хіба тілько, щоб жити; більше – ніколи, менше дуже часто». З них здирають податки, їх споюють і грабують у шинку та на базарі, їх отуманюють і «відбирають від них усі гроші» в церкві, їх силоміць забирають до війська й гонять на братовбивчі війни... «Тільки м'яса з тих муссікусів не їдять...»

Нещадно викриваючи гнобительський суспільний лад та показуючи паннусів і поппусів як «скажених вовків», що своїм «звірством» поганять «людську породу», Лесь Мартович з обуренням говорив і про «муссікусів», котрі не насмілювалися скинути з себе гніт і відстояти людську гідність. «...Чи може бути, щоби людина дала над собою так знущатися та йне скинула з себе ганьблячого ярма?! Адже всім нам відома древня історія нашої імперії, який бунт і яку різню справили невільники, коли стало їм тісніше жити» [7, 53], – з такими словами нібито римського літописця звертався український сатирик до своїх сучасників.

Письменник широко використовував засоби казки, зокрема прийоми гіперболізації, гротеска, щоб яскравіше розкрити потворність буржуазного ладу, викликати в людей бажання знищити його. Показуючи муссікусів в ролі «робучої скотини», письменник був далекий від презирства і зневаги до трудових мас, – він щиро їх любив, але хотів бачити іншими, здатними до збройної боротьби проти експлуататорів, і кликав їх до цього [10, 26-28].

Отже, опрацювавши оповідання Леся Мартовича, бачимо, що письменник детально вивчав тяжке становище широких селянських мас, пригнічених царською державою, панами, попами. Спираючись на уважне вивчення життя села, він сатирично змальовує образ галицького селянина, нещадно викривання гнобительський суспільний лад та ще більше проникає в тогочасні суспільні процеси.

2.2 Зображення бідноти та зубожіння селянина в оповіданні «Мужицька смерть»

Кожним новим оповіданням Лесь Мартович виявляв швидкий ідейно-творчий зріст та удосконалення письменницької майстерності. Велику славу принесло йому оповідання «Мужицька смерть» (1898 p.), що і темою, і трагічним звучанням було близьке до творів «Сам собі винен» І. Франка, «Банку рустикального» О. Кобилянської, «Синьої книжечки» В. Стефаника та «Чічки» Марка Черемшини. Знову йшлося про болісний процес перетворення селянина в жебрака.

Лесь Мартович показував бідноту, що безрезультатно намагалася вирватись із лабет податкових екзекуторів, банків, лихварів та куркулів. Один з персонажів оповідання «Мужицька смерть» говорить: «Чоловік, що працює, та йому вже на роду написано, аби з нього шкіру лупити. Робить ураз із волом на ниві, а прийдеся збирати – нема що. Поле не вродить, то хапайся хоть бритви: дають у банку, бери в банку. Тисне банк, то ти питай милосердної душі, аби зарятувала. Та й лучиш саме на порядного лупія, бо добрий чоловік так само мліє з голоду, як ти. Залізеш лихвареві в руки, то-с господар із його ласки, доки йому до вподоби, аби-с був господарем» [13, 158].

В цих словах типова тяжка історія життя Гриця Баната. Колись у нього був достаток. Але померла роботяща дружина, а другу ревматизм зробив калікою. Господарство почало занепадати. Щоб заплатити «дачки», Гриць узяв борг у банку. Щоб розрахуватися з банком, позичив грошей у лихваря Коропа. Пройшло небагато років, а борг виріс удвічі. Господарство зовсім зруйнувалося. Немає ніякої змоги у Гриця розрахуватися з боргами, і лихвар зазіхає вже на його ґрунт. Бідняк із горя став пити сивуху, а потім тяжко захворів. Каліка-жінка не дає Грицеві й хвильки спокою, все нагадує, що він помре, а її з дітьми чекають жебри. Вона над живим ще мужем голосить: «Чи я годна довги сплатити, чи я годна податки заплатити, чи я годна відумерщину оплатити, чи я годна діти вигодувати, чи я маю хоча за що тебе поховати?»

Гриць бадьориться, вдає, що ще одужає і все буде добре, але й сам розуміє, що виходу з цієї біди нема, що його поле вже «в чужих руках», що остання земля «сьогодні-завтра не його. Довги на ній такі, що й сто літ живи, то стільки не приробиш».

Коли з'являється екзекутор, щоб забрати речі за несплачений зубожілим селянином податок, тоді «по селі зойк і плач... Це так само, якби хто пустив чутку, що йде чума, й холера, й пожежа. Одного обібрали до сорочки, другому забрали муку з корита...» [13, 161] Жінка розповідає Грицеві, як «діти небіжчика Гаврила та валялися цілий місяць, як песята, попід людські плоти». «А ви ж гадаєте, – говорила сусідка Проциха, – що в нас гаразди, що ми не на такій стежці? Ой кумко, кумко! Таже бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду вмирати» [13, 167].

Коли помер Гриць і його несли в домовині, «цвинтар заступав собою цілий виднокруг від сходу сонця... Ніби за тим цвинтарем і не було вже нічого далі на світі» [13, 175]. Цей пейзаж набуває в оповіданні символічного звучання.