73640 (Творча спадщина Леся Мартовича), страница 3

Багато селян так зубожіло, що легше було вмерти, аніж виплутатися з боргів. Про дітей-сиріт Михайло-сусід говорить: «Пролетарі!» А Процисі здавалося, що це слово повторювали й дзвони.

Бідняк Михайло згадує, як на селі з'явився лихвар Короп: «Кажу вам, дранки не мав на собі. А як узявся за гиндель, та назбирав суми суменні. Та й де він тілько маєства назбивав? Таже в селі й не видко тільки маєства» [13, 160]. А сусід Іван відповідає йому: «Та як не назбивати, як лупить з остатнього» [13, 161]. Селяни одверто, прямо в очі Коропові говорять: «Ти обснуєш чоловіка, як павук, та й висисаєш із нього кров, як павук з мухи... Ми, робітні люди, продукуємо гроші, а ви, легкобити, ужиткуєте» [13, 155]. Злочинів лихваря «не списав би й на воловій шкурі».

З лютою ненавистю ставляться бідняки й до «першого багача у селі» Сафата [15, 111].

Таким чином, «Мужицька смерть» – одне з найтрагічніших оповідань Леся Мартовича. Але і в ньому письменник не відходить від властивої йому манери оповивати серпанком гумору розповідь про трагічне, передавати його в комічній формі. Так, наприклад, змальовані два Микити – великий і малий, які, одягнувши однакові нові кожухи, сховалися у хворого Гриця від екзекутора. Вони чують, як жінка картає Гриця за те, що той збирається вмирати. І от малий Микита допікає своєму кумові: «А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сегодня тягли душу за податки, а жінка би сказала: «Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак чи умреш» [13, 165]. Дмитро дотепно відповідає малому Микиті: мовляв, не врятувати тобі свого нового кожуха від екзекутора, – той неодмінно повернеться і стягне цю одіж з плечей.

Письменник прагне передати оптимізм та дотепність, що не залишали бідняків і в найтяжчих обставинах. Важко селянам, але в розпач вони не впадають, не втрачають почуття власної гідності, відкрито виявляють свою ненависть до багачів.

2.3 Драматичне зіткнення пана і селянина, обвинуваченого і потерпілого в оповіданнях «За топливо», «За межу»

Оповідання «За топливо» і «За межу» – це драматичні сценки, картини в суді, у яких зіткнуто, в першому випадку, селянина й пана, у другому – інтереси самих селян – обвинуваченого й потерпілого. Трагічні в своїй основі історії, як селянина-наймита покарали за те, що брав з панського лісу хмиз і як Грицько «за межу» бив, «скільки сам хотів», сусідку Йваниху, письменник розповів з властивим йому гумором і дотепом, змалювавши своїх героїв у легкому комедійному плані.

Названі вище оповідання – двопланові: це водночас і характерні побутові малюнки, і гостросоціальні картини, в яких письменник відобразив реальні риси життя трудового люду [15, 98].

Драматична сценка «За топливо» – це ніби витяг з судового акта про обвинувачення селянина-наймита в крадіжці хмизу з панського лугу. Мартович протиставляє право «мужицьке» і «панське». Селянин цілком резонно вважає, що йому належить топливо, бо така була умова з паном: «А чим же мені жінка обід зварить? Тепер коло плуга... тяжка робота... враз із волом від досвіту до темної ночі» [13, 13]. Наймит без дозволу узяв в'язанку хмизу, а пан подав до суду, бо це ж, мовляв, непослух: «...що за безличність! Соціаліст, ділив ся би зо мною!» [13, 18] – репетує пан. Звичайно, суд став на бік пана, і селянина засудили на два тижні тюрми.

На одному життєвому факті письменник показав, до якого економічного упадку дійшло трудове галицьке селянство, розкрив, до якої міри воно було залежне від польсько-шляхетського поміщицького господарства, яким важким ярмом для трудового люду був цісарсько-королівський суд, що обороняв інтереси панівного люду. Офіційному законодавству, антинародному в своїй основі, Лесь Мартович протиставляє мужицьке право, правда, ще до кінця не усвідомлене народними масами. Адже повне усвідомлення свого права пов'язане з активною боротьбою за його впровадження. Герої оповідань Леся Мартовича стихійно відчувають справедливість своєї мужицької правди, але через затурканість, неорганізованість відстоюють її пасивно, не вдаються до рішучих дій.

Письменник пише про той перехідний період у суспільно-культурному розвитку українського трудового населення Покуття й Галичини, коли народні маси, вириваючись з пут економічного визиску, морального упокорення, темряви й забобонності, все ясніше усвідомлювали необхідність боротьби проти соціального й національного поневолення. Лесь Мартович, як письменник-громадянин, вважав патріотичним обов'язком допомогти трудовому людові позбутися духовного рабства; письменник прагнув утвердити в його психології такі риси, як непримиренність до будь-якої форми гніту. Тому-то він з особливою симпатією відображав «культурні проблиски проміж нашим народом» у творах про виборчий й читальняно-просвітній рух в Галичині, показував зародження в селянській душі почуття самосвідомості, народної честі, людської гідності. Не буде перебільшенням, коли сказати, що вся творчість Лесь Мартовича була скерована на витравлення з душі селянина (і не лише селянина) всього рабського, егоїстичного, низького і на утвердження в ній високих людських ідеалів, насамперед, ідеалів боротьби за новий світ, в якому господарем був би «порядний чоловіка, той хто працює, а не злодій і розбійник» («Забобон») [15, 102-103].

Отже, драматичні оповідання «За топливо», «За межу» – це характерні побутові малюнки, гостро соціальні картини, у яких письменник відобразив реальне життя трудового люду. Герої його творів сильно відчувають справедливість своєї правди, але через пригніченість та заляканість не вдаються до радикальних кроків.

2.4 Повість «Забобон» – цінний здобуток українського красного письменства переджовтневого часу

Повість «Забобон», як і вся літературна творчість Леся Мартовича, була живим відгуком на злободенні питання тогочасної галицької дійсності. Письменник-демократ з позицій захисника інтересів народу показав безправне, злиденне животіння сільського трудового люду, протиставивши йому сите й розбещене життя панівних верств галицького суспільства, польської шляхти, уніатського попівства. У жодному іншому творі Мартович так гостро й безкомпромісно не викрив «мертві душі» галицької провінції, як у «Забобоні». Визначаючи ідейний зміст повісті, Ф. Федорців прийшов до висновку, що вона є обвинувальним актом-проти буржуазно-міщанської інтелігенції, яку письмениик-сатирик посадив на лаву підсудних, виніс їй безкомпромісний вирок [14, 32]. Викриття мертвотності цієї інтелігенції, паразитизму й ретроградності галицького попівства – основна тенденція повісті, саме вона визначає загальне сатиричне спрямування твору. Водночас у «Забобоні» важливе значення має й інша тенденція, що проходить крізь всю повість, а саме: утвердження моральної сили трудового селянства, яке прагне звільнитися від духовного «невільництва», виступає за «новий світ», в якому був би господарем «порядний чоловік», той, хто працює, а не злодій і розбійник». Лише разом взяті ці аспекти дають повне уявлення про ідейне спрямування твору Леся Мартовича.

Сюжет повісті розгортається двома основними лініями: історія забобонного й безцільного життя поповича Славка, в образі якого письменник втілив характерні риси тогочасної буржуазно-клерикальної інтелігенції, та показ важкого життя народних мас, народження нових сил у галицькому селі, їх боротьба проти світу зла й несправедливості. Таким чином, з одного боку – духовно убоге галицьке попівство (образи Матчуків – батька і сина, Тріщина, Радовича та інших), розбещена й вороже настроєна до мужика польська шляхта (образ Краньцовського); з другого боку – знедолена й безправна селянська маса, яка шукає шляхів боротьби за свої права (образи Неважука, Оском'юка, Гаєвого, Грицишина та інших), демократична народолюбна інтелігенція (образ студента Потурайчина), яка, незважаючи на переслідування властей, стає на захист інтересів трудового люду, закликає його до єднання й боротьби з «невільництвом» за «новий світ».

Звичайно, було б неправильним розглядати ці протиборствуючі сили, що виступають у повісті, відокремлено одна від одної і вважати, що буржуазну інтелігенцію, представлену образом Славка, письменник змальовує лише в негаїивному аспекті, що він не бачить у цьому середовищі людей, здатних тверезо мислити, а народні маси показує тільки в позитивному світлі. При всій своїй любові до пригноблених і знедолених, письменник, чесно дивлячись своєму народові у вічі, говорить і про темні сторони життя й побуту відсталої, забитої частини селянства. Лесь Мартович належав до тієї генерації українських прозаїків, яка руйнувала усталену в народницькій літературі традицію романтичної ідеалізації селянства. Цілком слушно зауважив О. Назаріїв, що оповідання Мартовича – це талановиті сатиричні твори, пересипані яскравими перлинами живого і теплого гумору, про негативні сторони селянської психології [4, 23].

У центрі повісті – життя попівської родини Матчуків: старого здитинілого панотця, його дружини – роботящої і чесної жінки, дочки Галі, звихненої польсько-шляхетським вихованням, сина Славка – головного персонажа твору. Це попівське середовище доповнює отець Тріщин, ретроград і цинік, та зять Матчука – Радович – п'яниця і невіглас. Основне завдання, яке поставив перед собою Мартович, виводячи на сцену цих представників буржуазно-клерикальної інтелігенції, полягало у викритті духовного убозтва, моральної ницості, соціальної шкідливості уніатсько-попівської касти, яка вважала себе проводирем народу, «цвітом нації», подібно до того, як польська шляхта – «основами суспільності». Яке смішне, дивакувате й жалюгідне те клерикальне середовище, що його змалюнав письменник! До Леся Мартовича, за винятком І. Франка, ніхто з українських письменників у Галичині не показував попівської інтелігенції в такому непривабливому світлі. Ніхто так рішуче не зривав з неї масок добропорядності й благочестивості, ніхто не наважувався так широко розпанахати ту запліснявілу заслону, за якою «значна частина галицької інтелігенції продовжувала животіння в оточенні задушливих традицій псевдопанства», серед «святощів гнилого багна умової нерозвитості, безхарактерності, повного безвілля, безсердечності». Така повість як «Забобон» могла з’явитися лише після того, як інтелігенція в Галичині, згуртована навколо І. Франка й М. Павлика, виступила проти старосвітських рабських традицій у громадському житті, почала розхитувати віками утверджуваний церквою авторитет духовних пастирів народу, оголосила нещадну війну войовничій клерикальній реакції.

Клерикальне середовище в «Забобоні» зображене в гостросатиричному, а подекуди навіть шаржованому плані. Характерні риси старшого покоління галицького попівства Лесь Мартович втілює в образі дикуватого й недолугого панотця Матчука. Його характер письменник розкриває у зіткненні з рідними, з наймитом Іваном, парафіянами. Образи добродушних «старосвітських батюшок» в українській літературі добре відомі з творів І. Нечуя Левицького, А. Свидиицького. Деякими звичками, манерою поведінки Матчук нагадує традиційні образи панотців з творів названих письменників. Але, разом з тим, Мартовичів Матчук – цілком оригінальний художній тип, що міг постати лише на галицькому ґрунті в конкретно-історичних умовах, свого часу [15, 161-163].

Отець Матчук, його син Славко навіть не знають, що в їхньому селі Вороничах закладається читальня. Надії читальників почути від Потурайчина, як змінити свої давні звичаї, «щоби стати до боротьби зі старим пережитим світом», «обновити життя», не виправдалися. Промова, на яку чекали селяни з увагою і завзяттям, не відзначалася ні новизною ідей, ні практичними порадами:

«Потурайчин говорив дуже плавно й своїм звичаєм дуже хутко, не договорюючи деяких слів до кінця. Сам зміст його промови не додавав слухачам духу. Те, що треба голосувати на Сосновича, а не на кого іншого, вони вже знали. В самій промові хотіли ж дослухатися того заповіту, як їм повести своє життя, щоби переродитися на нових людей. Для того більше цікавили їх ті частини промови, на які Потурайчин покладав найменшу вагу, а саме: поклик до боротьби, до єднання мужицьких сил. Потурайчин був політичний агітатор, поза програму своєї політичної партії нічого більше слухачам не роз'ясняв. Не почував навіть потреби дати їм щось більше понад таке роз'яснення. А зрештою, не був навіть свідомий того, чого прагне мужицька душа від нього довідатися. Та ще питання, чи мав би він чим заспокоїти те бажання своїх слухачів» [13, 318].

Об'єктом своєї повісті Л. Мартович обрав не дрібні побутові теми, а суспільно-значущі явища, що само по собі знаменувало дальший розвиток сатири. Повість присвячено гострому розвінчанню антинародної політики австро-угорської монархії, діяння реакційних партій, «свинській» конституції, а найбільше – деградації, виродженню української інтелігенції, її псевдопатріотизмові, духовній убогості. Тип такого здеградованого до карикатури інтелігента виведено в образі Славка Матчука – гнилої колоди із запитами живота і плоті – типу без знання, без світогляду, без життя.

М. Рудницький вважає, що «в характері «героя» – Славка, Л. Мартович схопив не одно власне переживання – можна зрозуміти, скільки глуму і їди вмів він добувати з себе, щоби глядіти на людину таким стуленим оком!» [17, 42], з чим можна погодитися лише частково. Проникнення в зміст творів будь-якого письменника фактів і портретних рис рідних, коханих і приятелів – типове явище, властиве і Лесеві Мартовичеві. Так, деякі риси матері письменника вгадуються в образі їмості – єдиної з персонажів повісті, що зберігає рівновагу і здоровий глузд. Ще помітніші автобіографічні відгуки статусу «залізного правника» в образі Славка. Його внутрішній світ, моральні муки через нескладені іспити, комплекс неповноцінності як людини і чоловіка, що не заслуговує на увагу не тільки служниці Пазі, а й сільської повії Варвари – виписані з тонким осягненням і з великою силою живого особистісного почуття презирства, оповитого співчуттям. Так, без сумніву, міг написати автор, який опанував цим типом не лише як художник, а й як людина, що сама мала тривалу й безпосередню причетність до подібної проблеми [13, 589-593].

Постійне відчуття ущемленості запаморичили думку і розум Славка такою мірою, що він поповнив групу тих людей, до котрих значення розмови доходило лиш «рік над нею подумавши, та й то лиш тоді, коли затямлять собі нехотячи слова тої розмови. Якийсь туман, якась хмара відділює їх розум від слуху. Заки той туман розійдеться, то слух уже глухий: не має що розумові передати» [13, 222].

«Інколи Славко дивувався, де інші находять час до якоїсь-науки? Хіба ті люди ніколи не їдять, не сплять і не спочивають? Ні! Тут щось інше мусить бути, – роздумував собі Славко. – Певно, інші розумніші від мене. їм вистачить раз прочитати та й уміють. А я йолоп і туман. Де мені братися до науки?!

Від таких думок мав себе за посліднього дурня. Уважав себе за гіршого від усякого іншого товариша. Тратив відвагу й охоту до життя» [13, 195].

Лесь Мартович наголошує на причинах деградації патентованої псевдоінтелігенції, найголовнішою з яких є духовний занепад суспільства, домашнє та шкільне виховання. Після гімназії чи семінарії сильніші духом ідуть до університетів, записуються в академічні, просвітні товариства і тим заповнюють прогалини гімназійної науки; більшість випускників виходять звідти духовно бідними, не підготовленими до самостійної праці, «попадають дуже скоро в зневіру й нидіють». До останніх належав і Славко Матчук:

«Гімназіальна наука не дала йому ніякого світогляду на життя. Та й він його тоді не потребував. Тепер же, коли задумував жити сяк-так незалежним життям, вироблював собі той світогляд. Але яке життя – такий світогляд. Дотеперішнє життя не дало Славкові розумного досвіду. А якісь неясні відблиски перебутої шкільної науки творили в його голові якесь замішання, якийсь дивогляд» [13,198].