73261 (Образний світ поезії шістдесятників), страница 2
Описание файла
Документ из архива "Образний світ поезії шістдесятників", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "зарубежная литература" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "курсовые/домашние работы", в предмете "литература : зарубежная" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "73261"
Текст 2 страницы из документа "73261"
Творчість Вінграновського не припускає риски між художнім та філософським, соціальним та естетичним, бо є суцільним актом напруженої взаємодії душі і дійсності, що переформовується за законами краси й такою утривалюється в слові. Незалежність художника від своєї доби – ось творче кредо М.Вінграновського.
Уперше вірші М. Вінграновського побачили світ 1957 р. Але справжній розголос принесла його велика добірка віршів у «Літературній газеті» 1961 р. «З книги першої, ще не виданої». Наступного року та книга, названа «Атомні прелюди», вийшла у світ і стала каталізатором шуму навколо нової поетичної генерації. Космізм шістдесятників, прикрашений НТР, витворив громадянина самостійного, здатного діяти на власний розсуд. Критика звинувачувала Вінграновського у нагнітанні трагічних образів-символів. На поета сипалися звинувачення в абстракціонізмі та сюрреалізмі, вкладені в уста людей, які поняття не мали про смисл уживаних термінів. Читачі у більшості радо визнали право поета на власну неповторність, значимість кожного «я», спробу осмислити індивідуальне буття, зрештою, пошук естетичних аргументів на користь життя.
В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного. Не споживання, а розуміння і творення краси є моральним кодексом ліричного персонажа.
Народе мій! Поки ще небо
Лягає на ніч у Дніпро –
Я на сторожі коло тебе
Поставлю атом і добро14.
Лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих прагнень і шляхетних закликів, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності, разом з тим вона виходила з попередньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. Тому в “Атомних прелюдах” відчувається невдоволеність, непритульність, що є зворотним боком життєлюбних поетових поривань:
Кого мені, глибокомудра земле?
Чи, може, поля? Ось мої поля...
Чи роду-племені? Тут рід мій, і сім'я
І мир, і злагода... Собі ж не ворог я!
Я Кого мені?15
І людський світ, і людина в ньому – недосконалі, і подолання цієї недосконалості можливе тільки творенням іншої реальності, якою виступає мистецтво. У цьому сенсі художник, поет – ворог собі як людині певного часу з усіма притаманними йому оманами. У своєму бутті він має спиратися на щось інше, ніж те, що йому пропонує і нав'язує дійсність.
На крилах журавлів весна вже сушить весла,
Загомоніли про життя діди,
І на стежин пахучі перевесла
З снопів тополь тече зелений дим16.
Це – естетично й етично перевтілена реальність, смислом якої є сам феномен перевтіленості, інобуття, а не вірність утилітарне тлумаченій «правді життя». Краса – то є правда.
Розглянемо вірш «Вже зеленіє синій сніг» (1963), наскрізь сучасний інвективний пафос якого монументалізується, підноситься над історичною миттю «вийнятим» із цієї миті художнім образом народу:
...П'явки із черевом китів,
Іхтіозаври кабінетів,
Вам не минути в часолеті
Моїх неспинних слів-катів!
Кривавсь, мій гніве, чорно, тлусто,
Кривавсь вогнем своїх щедрот,
І дмухай в світ, і дмухай в людство,
В мій кукурудзяний народ!17
«Мій кукурудзяний народ» – цей образ настільки етично глибокий, віковий, художньо достатній, що, звичайно, виходить за межі асоціацій з хрущовськими безумами. Він відповідає всьому українському родові в його незлобивому трудовому бутті, так само величному, як і упослідженому. Це вже – інша реальність, над якою не владні жодні ідеологічні химери доби, що викликали у поета щире громадянське обурення.
Здається, Вінграновському байдуже, з чого видобувати поетичний зміст, що блискуче продемонстровано віршем «У синьому небі я висіяв ліс...», де все – небо, море, птиці, стебла, фантазії і мрії – з волі художника і його почуття, яке ось зараз і саме так себе виявляє:
Дубовий мій костур, вечірня хода,
І ти біля мене, і птиці, і стебла,
В дорозі і небо над нами із тебе,
І море із тебе... дорога тверда18.
Хто «ти» – «любов моя люба»? Кохана? Україна? Доля? Душа? Будь-яка конкретизація цього розлитого в навколишньому світі образу почуття збіднює його. Він універсальний, бо відбиває стан душі – тонкої, чуйної, сповненої любові і до жінки, і до вітчизни,– до життя в усій його величі. Стан душі, яка сама себе пізнає в дзеркалі світу. Це – «тверда», надійна дорога, бо чим більше віддається, тим більше лишається.
Ці особливості поетики Вінграновського ще більше увиразнилися в книжці «Сто поезій». Вільна, щаслива собою суб'єктивність переживання породжує несподівану і водночас неспростовно достеменну метафору: «Мазниці густо сплять і кругло сплять колеса ». Так, це неправильно – але це гарно. Так само гарним є поетів гнів, коли він у рідких (а далі все рідших!) випадках торкається суто соціальних проблем, наприклад, таких, як споживацтво: «Я задихаюсь, біль до млості, я всі прокляття розпрокляв і фіолетовий від злості ножами серце обіклав » («Недавно ще я в цьому колі жив...»). Гарними є сарказм та бридливість до ідеологічного фальшу («Душа наїлася та бреше...»). Гарною є його напружена, світлоока національна гідність, що потребує не теми (як у багатьох інших випадках нашої лірики), а буття в тверді образу:
Ми знову є. Ми–пізні. Найпізніші.
Що наросли з худеньких матерів
в саду порубанім.
Я знаю, не для тиші
вулкани дивляться
з-під наших юних брів.
Є Віра. Є Свобода. Кров і шмаття.
Естрада, сало, космос, кавуни.
І є народ, в якого є прокляття,
Страшніші од водневої війни19.
Та найбільше в «Ста поезіях» – сяйливого, дзвінкого, запахущого світу: «Я покажу вам сливи на сучках, що настромились, падаючи мовчки, затисла груша в жовтих кулачках смачного сонця лагідні ковточки ». Порятований красою – таким постає світ у ліриці М. Вінграновського. Взаємозлитість митця й дійсності – цілковита, остаточна, істинна (природа у Вінграновського дивиться, думає, слухає, коригує чуття ліричного персонажа тощо), тому що це вже не власне дійсність з притаманною їй суперечністю й ущербністю, а її естетичний іноваріант, мистецька подоба, не заторкнута жодним злом. Між нею і творцем немає ніякої конфліктності, лише напружена цікавість, насолода перевтілень, які обом заповідають безсмертя: «А світ стояв у синіх постолах. Стояв в моїх очах і придивлявся, як саме світиться він, світ, в моїх очах ». «Сто поезій» свідчать і про активні творчі пошуки самовираження поета.
Частина ІІІ.
Сонячні мотиви поезії Івана Драча.
У творчості молодих поетів того часу спільним був пафос соціальної активності ліричного героя, прагнення побачити складні проблеми часу, зокрема (коли це підказується реальними життєвими випадками) й «безневинну провину» (вислів І. Драча) за нереалізовані в умовах «казарменого соціалізму» духовні можливості людини. Але в кожного поета ця проблематика вирішувалася по-різному, відповідно до характеру обдарування митця, його творчої індивідуальності. Якщо Д.Павличко співвідносив подію, ситуацію, колізію свого ліричного героя з народними етичними нормами, вимірював вартість людини її ставленням до хліба, народних цінностей (цикл «Пахощі хвої»), то в Л.Костенко бачимо тяжіння до слова парадоксального, пройнятого іронією, до сюжетів, з яких вимальовується особистість, непримиренна до байдужості, нещирості, фальшу (збірка «Мандрівки серця»); якщо В.Симоненко зосереджував у самому факті тривогу ліричного героя, його болючу причетність до «парадоксів доби» («Піч», «Дід умер», «Жорна»), то І.Драч буденний факт підносив до рівня світових.
Навіщо я?
Куди моя дорога?
І чи моя тривога проросла
Од сивої печалі Козерога
В глевке болото рідного села?
Справжня вартість поета визначається не тільки тим, що він творить сьогодні, не тільки енергією його поступального руху по висхідній, а й живучістю. І в цьому зв'язку Драчева поема «Ніж у сонці» нині звучить, можливо, ще сучасніше, аніж в 60-х, коли вона творилася.
Про поему чимало говорилось і писалося в різних аспектах і тональностях. Як на мене, то ключ до її розуміння схований в оцій поетовій тезі: «Сонце – це втілення людських прагнень до правди, до краси, до сміливості, до справедливості, до ніжності і т. д. Як виникло Сонце? Сонце виникло у фокусі людських поглядів, звернених у небо, бо ж людина звикла дивитись у небо, якщо вона не тварина».
Отже, сонце в контексті Драчевої поеми – то не стільки небесне світило, джерело енергії нашої галактики. Це скоріше морально-етична категорія, символ і знак ідеалу, тих світлих, поривних і чистих начал, що е в кожній людині. Це те вище, облагороджуюче, до того має прагнути кожен, якщо він хоче називатись людиною. Це – крайній антипод обивательщини, яка у своїй ницій філософії шлунка живе одним днем, байдужа не лише до долі світу, а навіть до свого ближнього.
У кожного, твердить Драч, мусить бути своє сонце, своя заповітна верховина, у вічному русі до якої ми очищаємось од випадкового, від суєти суєт, стаємо вищі і красивіші...
І ті жахи, що в часи появи «Ножа в сонці» трактувалися як апо-каліптичні гіперболи поета, нині вже стали жорстокою реальністю.
Одна з найхарактерніших рис поетики І.Драча – відтворення в контрастних образах драматизму світосприймання людини, що, як ніколи, реально відчула свою належність до космічного буття, до вселенського безміру, світового розуму, а відтак ще більше – нерозривну єдність із земною, колискою. Ліричний герой тієї ранньої віршованої трагедії замислюється над найголовнішим: «Що маю нести в сиві, сині далі? Пшеничну ласку в молодих руках Чи чорний рак водневих вакханалій, Що серце їсть п'яти материкам?» Пройшовши крізь випробування і спокуси, відкинувши «вічного чорта» сумнівів, він вирушає рятувати сонце правди, найсвітліших поривань:
На золотім щиті палаючого Сонця
Умру я переможцем.
Прощавайте!
Нелегким і не встеленим трояндами був цей шлях, але в тих неуникненних для наших справжніх «улюбленців муз» противенствах доби гартувався громадянський характер і темперамент митця, відточувалась на гостру прозірливість його «ланцетогостра мова»:
Перо, мій скальпелю вогненний,
Ти мій жорстокий лиходій,
Мій дикий поклик цілоденний,
Первоцвіт мій, перволюб мій!
Нам розтинати дні ці карі
До серцевини, до зорі,
Куди не дійдуть яничари
В облудній словоблудній грі.
Творчість І. Драча чи не найпоказовіше репрезентує спраглий потяг «шістдесятників» до знань і естетичного осягнення здобутків людства, їх синтезу з прадавніми фольклорними джерелами, з літературними, культурними, мистецькими надбаннями рідного народу. Цьому сприяли й розпогоджена суспільна атмосфера кінця 50-х – початку 60-х років, у яку молодь повірила як у закономірне торжество добра, справедливості; й манливі обрії, відкриті ще донедавна офіційно таврованими генетикою, кібернетикою, виходом людини в космос...
Солярні, сонцепоклонницькі мотиви проймають усю творчість І. Драча – від першої збірки «Соняшник» до почорнобильської «Храм сонця». Відчайдушний реформатор і новатор у сфері поетики («Художнику – немає скутих норм. Він – норма сам, він сам в своєму стилі...»), митець водночас виступає і тут продовжувачем традицій. «Протуберанці сонця» – так І. Драч називає свою збірку, ідейно-змістовим центром якої стає одноймений вірш, де перекинуто асоціативний місток від серця до сонця («Так б'ють з сердець протуберанці – Повстанці сонця...»). Ця метафора стає своєрідним наскрізним образом-символом, що передає потужну активність розумового й почуттєвого, наукового й естетичного осягнення сокровенних таємниць буття, самооновну, воскрешальну енергію Всесвіту.
Наша скам'яніла естетична свідомість початку 60-х із неабиякою натугою сприймала поетику раннього Драча, однією з найхарактерніших особливостей якої була віддалена асоціативність, різке, ніби аж механічне поєднання предметної, чуттєвої конкретики реалістичних деталей із незвичним їх метафоричним наповненням, символізацією. У «Баладі про соняшник» автор заключними рядками ніби аж розтлумачує, що йдеться про поета й поезію, а все ж досить незвично було читати спочатку: «В соняшника були руки і ноги, Було тіло шорстке і зелене. Він бігав наввипередки з вітром...» Призабулося, що і фольклорним баладам притаманні такі метаморфози: дівчина стає тополею, калиною, козак – явором...
Взаємопереплетене з традицією новаторство І. Драча не тільки у зовні незвичних словосполуках, сміливому введенні наукової лексики в мову вірша, а насамперед – у прагненні поєднати в цілісному образному баченні прадавнє народнопоетичне й сучасне «науково-художнє» розуміння, осягнення й переживання першооснов, джерел буття. Це породжує філософські роздуми над вічними гносеологічними питаннями, над колобігом світових перетворень, плинністю в них окремої людини та неминущістю її прозрінь, творчої роботи на благо свого краю. Землі, Космосу («Таємниця початку», «Балада зі знаком запитання», «Таємниця буття», «Зелена брама» та ін.). Драматично втілено й проблему духовного, морального «забезпечення» науково-технічного поступу («Балада ДНК...», «Балада про кібернетичний собор»). Майже три десятиріччя тому тут прозвучали пророчі перестороги щодо загрози використання найвищих досягнень генетики, кібернетики, ядерної енергетики, не на користь, а на погибель людству.
У «Поезіях», крім розділів «Соняшник» та «Протуберанці серця», куди увійшли вибрані твори з однойменних збірок, був і новий розділ, який згодом переріс у книжку тієї ж назви, – «До джерел» (1972). У цьому розділі знаходимо ще один попереджувальний вірш, «Каравела», де в алегоричній картині аварії літака з цирковими артистами на борту вгадуються апокаліптичні візії, основний притчевий зміст яких – неминучість розплати за брутальне знущання чи витончений глум над природою і людиною: не врятуються ні ошукані, ані ошуканці.
Висновки
Помітні з початку 60-х років ознаки збагачення, з одного боку, життєвої правди в літературі і, з другого, збагачення літератури як такої, урізноманітнення її форм, розкутість мови, щирість вислову, тобто розгортання обох її крил – правди і краси – проявлялися в різних митців і в різних жанрах, звичайно, неоднаковою мірою.
Сам час з його багатьма перемінами, зокрема в соціально-економічній галузі, в освоєнні космосу, демократизацією життя, наскільки це було можливим за умов однопартійної системи, накладав свій безумовний відбиток на суспільний настрій, а відтак і на художню свідомість, на літературу, всі її роди й жанри.