175838 (Аналіз ефективності використання виробничого потенціалу підприємства ВАТ "Жовтоводський хлібозавод"), страница 6

а) коефіцієнт використання номінального фонду робочого часу, який розраховується як співвідношення фактично відпрацьованого часу за рік до номінального фонду робочого часу;

б) коефіцієнт використання можливого фонду робочого часу – відношення фактично відпрацьованого часу до його можливого фонду.

2. Рівень використання робочого дня характеризує коефіцієнт, який визначається як відношення середньої фактичної тривалості робочого дня до встановленої законом.

Середня тривалість робочого дня визначається шляхом ділення загальної кількості відпрацьованого часу в годинах на кількість працівників, що брали участь у роботі. Цей показник обчислюють за день або за певний період часу – тиждень, місяць, рік.

Характеристика рівня використання робочої сили буде неповною без визначення ступеня виконання змінних норм виробітку. Остання розраховується шляхом зіставлення даних про фактично виконаний обсяг робіт та затрати праці за нормативами.

Структура персоналу підприємства визначається складом і кількісним співвідношенням окремих категорії! і груп працівників підприємства.

Ефективність використання трудових ресурсів підприємства характеризує продуктивність праці, яка визначається кількістю продукції, виробленої за одиницю часу, або витратами праці на одиницю виробленої продукції.

Основними показниками продуктивності праці на рівні підприємства є показники виробітку (В) і трудомісткості (Т_р) продукції, які розраховуються за формулами:

(1.36),

(1.37),

де Q – кількість виробленої продукції в натуральних одиницях або в умовно натуральних одиницях;

Ч_сп – середньооблікова чисельність працюючих, осіб;

t – час на виробництво всієї продукції, нормо-годин.

Найбільш поширеним і універсальним показником продуктивності праці є виробіток, який визначається кількістю виробленої продукції в натуральних або умовно-натуральних одиницях у розрахунку на одну відпрацьовану людино-годину (годинний виробіток), один відпрацьований людино-день (денний виробіток), на одного середньоспискового працівника за рік, квартал або місяць (річний, квартальний або місячний виробіток).

Трудомісткість продукції являє собою витрати робочого часу на виробництво одиниці продукції і послуг. При значній номенклатурі продукції трудомісткість визначається по виробах-представниках, до яких належать вироби, що складають найбільшу питому вагу в сумарному випуску продукції.

Розмір заробітної плати залежить від складності й умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці й господарської діяльності підприємства й максимальним розміром не обмежується.

У відповідності до статті №1 Закону про оплату праці заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому вираженні, що, відповідно до трудового договору власник або уповноважений ним орган, виплачує працівникові за виконану роботу.

Згідно ст. 2 Закону про оплату праці основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників і посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи й винахідництво і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні й компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій (частина друга ст. 2 Закону про оплату праці).

Відповідно до Інструкції №323 до складу додаткової зарплати також включаються:

• оплата відпусток;

• оплата невідпрацьованого часу у випадках, передбачених законодавством.

Під іншими заохочувальними виплатами (частина третя ст. 2 Закону про оплату праці) розуміються виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії по спеціальних системах і положеннях, компенсаційні й інші грошові й матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або проводяться понад установленими зазначеними актами норми.

Джерелом коштів оплати праці є кошти підприємства, отримані від господарської діяльності, а в бюджетних установах – бюджетні асигнування й (або) частина їхніх доходів від господарської діяльності.

Основною на території України є грошова форма оплати праці. Виплата заробітної плати може провадитися грошовими знаками, що мають законний обіг на території України. Колективним договором як виключення може бути передбачена часткова виплата заробітної плати натурою.

Підприємство самостійно (колективним договором) установлює форми й системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови призначення й розмір надбавок, доплат, премій, винагород й інших заохочень. Але при цьому воно повинно враховувати норми й гарантії, передбачені чинним законодавством, генеральними й галузевими (регіональними) угодами.

1.7 Основні тенденції розвитку харчової промисловості України

Харчова промисловість завжди була важливою складовою матеріального виробництва. До 1991 року кондитерська промисловість України займала одне з ведучих місць у структурі виробництва кондитерських виробів колишнього Союзу. Так, 1990 року підприємства України виготовили 1111,5 тисяч тон солодощів, у тому числі на підприємствах Держхарчопрому – 901,9 тисяч тон.

Починаючи з 1991 року, виробництво продукції поступово знижувалося й в 1999 році склало лише 170,7 тисяч тон.

Скорочення обсягу виробництва зумовлене застосуванням економічної ситуації в країні й, внаслідок цього, зниженням купівельної спроможності громадян, погіршенням постачання сировини й допоміжних матеріалів, зростанням залежності галузі від критичного імпорту, недосконалою ціновою й податковою політикою, високими процентними ставками за кредити, кризою неплатежів, бартеризацією торговельних відносин, руйнуванням системи ринкової торгівлі й т. д.

Що стосується асортиментів продукції, її якості й оформлення, навіть примхливий покупець може бути задоволений. Крім відновлення випуску традиційних виробів, кондитерські фабрики й інші харчові підприємства почали освоювати нові. Багато кондитерських фабрик почали випуск продукції в новому пакуванні «Флоупак».

Але просування нової продукції на ринок здійснюється дуже складно. Вітчизняні підприємства обмежені в коштах, які можна направити на рекламу, до того ж якість цієї реклами значно уступає західної. Ця проблема особливо гостра для невеликих підприємств, які не мають відомої торговельної марки, такий як, наприклад, «Світоч».

Входження в ринок українських виробників ускладнюється також відсутністю високоякісного сучасного устаткування. Дотепер на більших кондитерських фабриках готову продукцію розфасовують й укладають у тару вручну. На підприємствах діють майже повністю відпрацьовані технологічні лінії, на заміну яких не вистачає коштів.

Більше 50% вітчизняного устаткування фізично й морально застаріло. Провадити конкурентоспроможну продукцію на такому устаткуванні практично неможливо. Деякі кондитерські підприємства намагаються вирішити цю проблему, купуючи устаткування за кордоном.

Крім цього, практично всі пакувальні матеріали також необхідно купувати за кордоном, оскільки вітчизняна поліграфічна база не має можливості провадити пакувальну продукцію високої якості.

За останні роки значно знизився експорт кондитерських виробів. Найбільшим імпортером українських кондитерських виробів була й залишається Росія. Але з кожним роком українським солодощам все складніше витримувати конкуренцію на російському ринку.

Харчова промисловість була, є і буде в перспективі важливою складовою матеріального виробництва. Від технічного стану, забезпечення сировинними, енергетичними та іншими ресурсами, а отже, від сталої роботи її підприємств визначальною мірою залежить продовольча безпека держави. Ось чому проблеми відтворення і раціонального використання потенціалу харчової промисловості в умовах поглиблення ринкових відносин стали надзвичайно актуальними не тільки в теоретичному плані, а й у практичному.

Перехід до ринкових умов господарювання виявився досить складним для підприємств харчової промисловості. Недооцінка її структурно-формуючої ролі для розвитку економіки в цілому призвела до значного зниження обсягів виробництва. Хоча за останні роки, починаючи з 2007 року, відбувається збільшення виробництва окремих видів продукції продовольчих товарів у натуральному вираженні. Однак, оскільки це зростання відбувається на фоні істотного скорочення обсягів виробництва саме тих продуктів, які відіграють найважливішу роль у раціоні харчування (м'яса і м'ясопродуктів, ковбасних виробів, продукції незбираного молока, хліба і хлібобулочних виробів, кондитерських виробів, макаронних виробів та ін.), це призвело до підвищення цін на ці товари.

Тому однією із головних соціально-економічних задач розвитку харчової промисловості держави є стабілізація та забезпечення росту обсягів продукції, що буде сприяти підвищенню рівня задоволення потреб населення в продуктах харчування за рахунок вітчизняних джерел та збільшення їх експорту в інші держави.

Невиконання харчовою промисловістю повною мірою своєї функції щодо забезпечення науково обґрунтованих потреб населення в продуктах харчування пов'язане як із значним скороченням протягом тривалого часу обсягів переробки сільськогосподарської сировини, падінням купівельної спроможності населення, так і з техніко-технологічною та організаційно-економічною відсталістю галузі більшість підприємств харчової промисловості потребують докорінного оновлення матеріально-технічної бази, оскільки умови конкурентної боротьби вимагають впровадження сучасного високопродуктивного устаткування і новітніх технологій, широкого залучення наукового потенціалу.

Істотним фактором, який лімітує виробничі можливості харчової промисловості, є стан основних виробничих фондів – рівень їх спрацювання сягає 45–50%. Продуктивність праці в галузі є у 4–5 разів нижчою, ніж у розвинутих країнах, рівень механізації праці становить близько 50–60%. Половину технологічного устаткування, встановленого в переробній сфері, потрібно замінити і близько чверті – модернізувати. Світовим стандартам відповідає лише 1/6 активної частини основних виробничих фондів. Зазначені дисбаланси, обмежена і технологічно недосконала структура виробничої бази, готової продукції, що збільшує розрив між наявністю ресурсів і споживчим попитом на вітчизняні продовольчі товари. Розв'язувати інвестиційну проблему потрібно шляхом залучення всього кола джерел інвестування. Капітальні вкладення мають направлятись, насамперед, на модернізацію і техніко-технологічне переоснащення підприємств, прискорений розвиток і підвищення ефективності функціонування пріоритетних базових галузей і виробництв.

Перспективний розвиток галузі має обов'язково передбачити подальше поліпшення розміщення її продуктивних сил, посилення комплексного розвитку і спеціалізації господарств економічних районів і областей України, основними напрямами якого повинні стати:

• поглиблення спеціалізації окремих економічних районів і областей на розвитку тих галузей і виробництв харчової промисловості, які мають необхідні умови для створення ефективної сировинної бази;

• доведення рівня розвитку ряду галузей харчової промисловості в економічних районах і областях до масштабів, які б забезпечували потреби регіонів у відповідних харчових продуктах;

• оптимізація розмірів підприємств за їх типами в економічних районах і областях відповідно до вимог ринкової економіки, новітніх досягнень науки, техніки, технології виробництва і прогресивного світового досвіду.

Державна інвестиційна політика повинна орієнтуватись на задоволення таких потреб харчової промисловості, як випуск спеціальних видів транспорту для перевезення харчових продуктів, створення розвинутого виробництва таропакувальних матеріалів для харчових продуктів, розвиток інфраструктури для довгострокового зберігання продовольчих товарів, організацію виробництва харчових замінників цукру для діабетиків та ін.

Важливою умовою створення в Україні розвинутої харчової промисловості повинно стати формування науково обґрунтованої цінової, податкової і фінансово-кредитної політики.

Щодо хлібопекарської промисловості, то вона існує у всіх містах України. Дніпропетровська область, де територіально розміщено підприємство, що аналізується, є однією з провідних областей в Україні з виробництва хлібобулочних виробів. Сьогодні в країні нараховується більше 10 тис. хлібозаводів (у т.ч. 1,5 тисячі великих) і пекарень, здатних виробляти щодоби близько 70 тис. т. хліба в асортименті (більше 700 найменувань), чи; 500 кг хліба на людину. Потужності їх складають приблизно 25 млн. т. продукції на рік. Виробництво хлібобулочних виробів зосереджено, насамперед, на хлібозаводах (більше 90% обсягу). В останні роки скрізь прискореними темпами створювалися малі пекарні, асортимент їхньої продукції в основному доповнює асортимент, що випускається хлібозаводами. Створення малих пекарень на території держави трохи послаблює проблему забезпечення свіжим хлібом глибинних районів країни. Кондитерська промисловість України, до якої також відноситься ВАТ «Жовтоводський хлібозавод», займає одне з провідних місць в структурі виробництва кондитерських виробів.

Що стосується асортименту продукції, її якості й оформлення, то крім відновлення традиційних виробів, кондитерські фабрики й інші харчові підприємства почали освоювати нові, але просування нової продукції на ринок здійснюється дуже складно. Вітчизняні підприємства обмежені в засобах, які можна направляти на рекламу, до того ж якість цієї реклами значно поступається західній. Ця проблема особливо гостро постала для невеликих підприємств, що не мають відомої торгової марки. Входження на ринок українських виробників ускладнюється також відсутністю високоякісного устаткування. Деякі кондитерські підприємства намагаються вирішити цю проблему, купуючи устаткування за кордоном.

1.8 Загальна характеристика підприємства ВАТ «Жовтоводський хлібозавод» як структурної ланки харчової промисловості

1.8.1 Історія розвитку підприємства та його організаційна структура

Підприємство було створено в березні 1988 р. як підрозділ Східного комбінату (СхідК). У вересні 1995 р. хлібозавод був виведений зі складу СхідК і на його базі організовано самостійне підприємство державної форми власності «Жовтоводський хлібозавод».