106866 (Історія розвитку вокального мистецтва на Буковині у ХІХ – поч. ХХ ст.), страница 6
Описание файла
Документ из архива "Історія розвитку вокального мистецтва на Буковині у ХІХ – поч. ХХ ст.", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "музыка" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "остальное", в предмете "музыка" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "106866"
Текст 6 страницы из документа "106866"
На жаль, композитор не зміг розвинути з цього чудового тематичного зерна всю композицію, бо саме завдання музичного розвитку завжди становило найбільшу трудність для Воробкевича: давався взнаки брак композиторської техніки.
Серед інших слід назвати також «Минають дні», «Заросли шляхи тернами», «Тече вода з-під явора», «І широкую -долину», «Думи мої», які свого часу були дуже поширені на західноукраїнських землях.
Поезія Шевченка «Минають дні» сповнена глибокого філософського змісту. В центрі твору — образ знеможеної неволею людини, який асоціюється з завмираючою осінньою природою. В неволі важко, говорить поет, але страшнішим є сон на волі. В кінці повертаються настрої початкових рядків вірша.
Для першої частини хору «Минають дні» характерні короткі мотиви, ніби відірвані один від одного паузами-зітханнями. Настрій осінньої сонливості композитор підкреслює заколисним ритмом, монотонне повторюваним звуком «ля» у тенорів. Соло тенора наче вносить деяке просвітлення, ніби промінь сонця прорізує товщу важких осінніх хмар. Та зараз же повертається попередній гнітучий сум. Відповідь на розпачливий зойк наболілої душі «Доле! Де ти? Де ти?» звучить глухо, байдуже: «Нема ніякої».
Рішуче, ніби імперативне, починається середня частина хору на слова «Не дай спати ходячому, серцем завмирати». В наступному розділі композитор вдається до «інструментального» прийому: в партію баритона він впроваджує заколисну остинатну фігурацію вісімками, яка добре відтворює зміст тексту. Решта голосів «протягує» слова «спати, спати, спати на волі». Як і в попередніх композиціях, третя частина хору відіграє роль смислової і ладотональної репризи. Цікаво відзначити тут одну деталь: на словах тексту «заснути і ні сліду по собі не кинуть, однаково, чи жить, чи загинуть» у музиці на мить повертається мажорна гармонія, що яскраво виділяється на фоні згасаючої мінорної фрази, ніби утверджуючи волю й гаряче прагнення до активного творчого життя.
Розглянуті хори належать до кращих творів С. Воробкевича на тексти Т. Шевченка. Останні хори збірки С. Воробкевича, редагованої Д. Січинським, нічим істотно не виділяються. Своїми інтонаціями, гармонічною фактурою і структурою вони близькі до народних пісень («І широкую долину», «Утоптала стежечку», «Тече вода з-під явора», «Титарівна-Немирівна»).
Збірка закінчується хором «Думи мої». Він, як і перші, розбудований ширше. Середня його частина Магсіаlе «В Україну ідіть, діти» вдвічі довша за крайні. Композитор увесь час чергує однойменні тональності ре мажор і ре мінор, досягаючи цим колоритної ладової мінливості. Такий прийом зустрічається і в інших хорах Воробкевича. Але на особливу увагу заслуговує розвиток музичного матеріалу методом повторення одного мотиву. Його супроводжує динамічне наростання до фортіссімо: «... Там найдете щире серце і слово ласкаве».
Як бачимо, Воробкевич звертався не тільки до ліричних поезій «Кобзаря», як це переважно робили тодішні галицькі композитори, а пробував також покласти на музику волелюбні драматичні поеми. В цих останніх творах приваблює різноманітність структури — від простої куплетної до масштабних драматизованих композицій. Мелодика їх переважно позначена українським колоритом, вона м'яка й задушевна, нерідко щиро народна, хоч інколи зустрічаються звороти, що нагадують італійські оперні арії чи німецькі романтичні пісні.
В цілому комплексі засобів музичної виразності, застосовуваних Воробкевичем, іноді вражає деяка стандартність у використанні технічних прийомів і прояви сентиментальної ліричності (досить звернути увагу на його позначення в тексті: doloroso, lacrimoso, con amorezza, flebile). Ясно, що
Воробкевичеві не завжди вистачало таланту й майстерності, щоб піднестися до Шевченкового генія і передати в музиці всю ідейну й емоційну глибину його полум'яного слова.
Крім хорів, що увійшли до розглянутої збірки, С. Воробкевич скомпонував ще кілька десятків творів на тексти Т. Шевченка — це «Вечір на Україні», «Гей по горі ромен цвіте» та ін. В рукописній спадщині його знаходимо також багато одноголосних мелодій, які композитор, очевидно, мав намір пізніше опрацювати для хорів («На вгороді коло броду», «Якби мені черевички», «Ой гляну я, подивлюся» тощо).
Поряд з хорами на слова Т. Шевченка стоять композиції С. Воробкевича на тексти Івана Франка: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», дві веснянки «Весно, що за чудо» і «Розвивайся, лозо, борзо», складені в 1895—1898 роках, а також низка хорів на слова поетів Ю. Федьковича, М. Шашкевича, Я. Головацького, О. Поповича та ін. За характером і художніми прийомами вони нічим істотно не відрізняються.
Серед патріотичних пісень С. Воробкевича на власні слова найперше місце посідає чоловічий хор «Збудилась Русь» («Задзвенімо разом, браття»), написаний у 1898 році на відзнаку 50-річчя революції 1848 року. Він часто виконувався на святкових академіях і концертах як гімн, як заклик до єднання і боротьби проти поневолення, за краще майбутнє. Завдяки актуальному, глибоко патріотичному текстові, урочистому й піднесеному характерові мелодії і маршовому, чеканному ритмові цей твір швидко здобув всенародне визнання на західних землях України. В 1902 р. М. Павлик, друг і однодумець І. Франка, підтекстував під цю музику нові слова, назвавши «Піснею галицьких трударів». У такому вигляді хор Воробкевича вперше прозвучав у Львові на вечорі робітничого товариства «Зоря», організованому на користь жертв потерпілих під час демонстрації на Стрілецькій площі 1902 року. Твір «Задзвенімо разом, браття» часто виконувався робітничими і студентськими хорами в роки загального революційного піднесення, що настало на західноукраїнських землях під впливом російської революції 1905 року. І пізніше він постійно включався до програм прогресивних літературно-мистецьких вечорів.
Виправлений і змінений М. Павликом текст прямо закликав до збройної боротьби з тиранією. Цікаво, що деякі його звороти перегукувалися з «Інтернаціоналом» у перекладі М. Вороного:
Задзвенімо разом, браття, Покажім панам-тиранам,
Пісню трударів нову, Що вже сила є у нас
Що розпалює завзяття Рабські пута розламати,
Побороти долю злу. Що настав розплати час!..
Відповідно до трьох строф вірша хор має три куплети. Він починається типовим для гімнів і революційних пісень інтервалом кварти, що з'являється потім кілька разів на найважливіших словах тексту.
Мелодія в цілому близька до мелодій багатьох революційних пісень.
Завдяки виразному маршовому ритму, ясному гомофонному складові і простій куплетній формі хор «Задзвенімо разом, браття» став на початку нашого століття однією з найулюбленіших робітничих пісень і завжди виконувався разом з хором А. Вахнянина на відомий революційний текст «Шалійте, шалійте».
Хор «Чи такая наша доля» на слова І. Федоровича, розрахований на мішаний склад співаків, було написано як заключний номер мелодрами «Убога Марта». Композитор висловив у ньому свої мрії про краще майбутнє рідного народу, про вільне життя.
Дуже популярною протягом багатьох десятиліть була пісня Воробкевича «Мово рідна». Як вірш Данила Млаки вона вміщувалася майже в усіх букварях, читанках, підручниках, а як пісня побутувала в різних аранжировках для чоловічого, .мішаного та дитячого хорів, для голосу з супроводом фортепіано, а також для самого фортепіано чи цитри.
У важкі роки національного гніту, коли українська культура повсюдно переслідувалася, виховання любові й шани до рідної мови було справою першорядної ваги. Не дивно, що Воробкевичева пісня «Мово рідна» дуже полюбилася і швидко стала популярною. У двоголосному укладі автор постійно включав її до своїх співаників для школярів.
Мелодія пісні близька до побутового романсу. Якщо перший її восьми-такт характеризується спокійним ліричним настроєм, то в другому, де автор таврує ту частину українського суспільства, яка цурається рідної мови, з'являється драматичний елемент.
Дещо відмінним від інших у цій групі є хор «Цар-ріка, наш Дніпро.», скомпонований одразу ж після повернення композитора з Києва у 1875 році. Це ніби ода Дніпру-Славуті, який був живим свідком слави і страждань, що їх зазнав український народ у минулому.
Хор написано в куплетній формі. У кожному з шести куплетів перший восьмитакт-заспів виконує соліст-бас. Лінія його мелодії розлога, ніби розповідь народного Кобзаря. Приспів виконує чоловічий хор. Як щодо задуму, так і щодо використання засобів музичної мови «Цар-ріка, наш Дніпро» наближається до кращих творів на шевченківські тексти.
Найбільшу за кількістю групу хорів Воробкевича (понад 200) становлять лірико-побутові пісні-хори. Всі вони написані на власні слова композитора. За тематикою серед них можна виділити любовні, сімейні, колискові, пісні розлуки тощо. Особливо популярні «Над _Прутом у лузі», «Там, де Татран круто в'ється», «Заграй ми, цигане старий», «Сині очі», «Баркарола», «Чабан вівці ганяє», «Якби була я зазулев», «На чужині загибаю».
За змістом і музичною мовою вони нагадують побутові пісні-романси. Виконуються в основному хором, але часто звучать і як сольні пісні в супроводі інструмента чи виключно в інструментальній аранжировці. Для цих творів характерні м'яка кантиленна мелодика з дещо сентиментальним забарвленням, плавний ритм ноктюрна, колискової або вальса і прозора, легка фактура гармонізації.
Найвідомішою серед них є пісня-хор «Над Прутом у лузі хатина стоїть», позначена глибоко ліричним, елегійним настроєм. І888 р. вона з'явилася у збірнику «Бонн» (редагованому композитором В. Матюком), куди увійшли ще п'ять пісень-хорів G. Воробкевича: «Там, де Татран», «Іван з Путилова», «Сині очі», «Вечір.» і «При вині». У 1891 році хор «Над Прутом у лузі хатина стоїть» виконувався в програмі відомого концерту «Львівського Бонна» в Празі поряд з творами М. Лисенка, А. Вахнянина та В. Матюка і дістав загальне схвалення.
Того ж року цю пісню переклав для скрипки з супроводом фортепіано композитор-дилетант Степан Сужинський, а Денис Січинський згодом включив її до своєї збірки «150 українських пісень для фортепіано». Пізніше вона вміщувалась у різних вокальних та інструментальних збірниках.
Для хорів «Там, де Татран круто в'ється», «Сині очі» характерні м'які, заокруглені, де-не-де хроматизовані мелодичні фрази, ритми вальсу, баркароли чи колискової, чергування сольних епізодів і повних хорових звучань.
У «Баркаролі» композитор вдається до інструментального прийому, використовуючи спів з закритим ротом. На фоні хору murmurando звучать репліки баритона соло. Такі виразові засоби в хоровій музиці галицьких композиторів до Сидора Воробкевича не вживалися, тому твір звучав свіжо, по-новому.
Щира ліричність і задушевність, прозора гармонічна фактура і простота форми спричинилися до життєздатності і надзвичайної популярності цих пісень протягом довгих років, їх співали в Буковині й в Галичині молоді й старі, селяни й інтелігенція, фахівці-музиканти і самодіяльні гуртки, неписьменні люди і студентська молодь. Вони передавалися від батьків до дітей, включались у все нові збірники хорів і пісень: «Кобзар», «Бонн», «Торбан», в пісенники для шкільної молоді. Багато з них втратили авторство і співаються досьогодні як народні.
Серед хорів Воробкевича на власні тексти окрему групу складають жартівливі й застольні пісні. Вони передають веселу вдачу, здоровий товариський гумор композитора («Ой Василю, Василечку», «Старий Ной» та ін.). Багато з цих творів складені в сатиричному плані з метою висміяти ледарів, ченців-пияків і вітрогонів. Як правило, вони створювалися принагідне, і композитор сам не надавав їм великої ваги, музика в багатьох з них мало оригінальна.
Типовим явищем для української музики другої половини XIX ст. були в'язанки народних пісень, так звані Quodlibet'u, або попурі. Відомо, що твори такого типу писав М. Лисенко. Кілька їх скомпонував і С. Воробкевич (наприклад, «Руський кадриль», «Гей, слов'яни, брати мої», «Вінок, сплетений з 36 рідних квіток» та ін.).
Працюючи довгі роки з шкільною молоддю, Воробкевич добре знав інтереси дітей та юнацтва, розумів їхні турботи і мрії. Він прекрасно усвідомлював, що спів е для них природною потребою, що молодь, як і дорослі, любить не тільки словом, а й піснею, музикою виражати свої переживання і почуття. Тим часом українській дітворі, зокрема на Буковині, не вистачало відповідної музичної літератури: збірників пісень, доступних підручників з музичної грамоти і сольфеджіо. Враховуючи все це, Воробкевич одним з перших на Західній Україні взявся випускати пісенники для школярів, які, по-перше, склали репертуар для класних занять, пікільних ранків, вечорів, різних святкових виступів і, по-друге, стали єдиними на Буковині методичними посібниками для вчителів музичної грамоти і співів у школах, бо до них, як правило, додавалася невеличка музично-теоретична частина.
1870 р. у Чернівцях вийшов друком перший збірник пісень С. Воробкевича, призначений для школярів. Туди увійшло 20 пісень у двоголосному викладі. Тексти для них склав Данило Млака, музику — С. Воробкевич (або «напів народний», як було зазначено під деякими заголовками). Пісні розміщено в порядку підвищення складності від найпростіших (з діапазоном кварти й квінти) до трудніших (з хроматичними ходами і модуляційними відхиленнями).
Тематика збірника зв'язана з побутом школярів, про що свідчать і назви пісень: «Пісня школярів», «Веснянка», «Прогулка». 6 тут і кілька патріотичних пісень: «Мово рідна», «Сирота на чужині», «У горах Карпатах».