43461 (Перекладацька адаптація та типологія прагматичного аспекту складних речень з каузативними конекторами da, weil, denn), страница 3

Однією з проблем у розумінні тексту, що викликає суперечки лінгвістів, є ствердження його письмового характеру. Так, деякі вчені вважають, що текст - це продукт письмового варіанта мови, що завжди має графічне втілення. "Текст, - пише І.Г. Гальперін, - це повідомлення, об'єктивоване у виді письмового документа" [19, 73].

X. Брінкман протиставляє поняття "текст" і "мовлення": перший, на його думку, передбачає письмову форму, а друга - усну [20, 183].

В.В. Богданов відзначає, що текст являє собою складне мовне утворення, яке виникає у результаті інтелектуальної діяльності людини, відображає той чи інший фрагмент реальної дійсності або дійсності в уявленні і фіксується за допомогою певного коду на матеріальному носії [18, 63].

Г.В. Колшанський докладно спростовує доводи про письмовий характер текстів: "Незважаючи на укорінені асоціації, пов'язані з категорією тексту як мовленнєвого продукту письмового характеру, необхідно все ж таки повернутися до початкового поняття мовлення як усної форми спілкування людини, а отже і до поняття такої дискретності мови, що властива усному мовленню в процесі його реального використання в комунікації. Будь-яка частина, уривок, сегмент спілкування, що має інформаційну повноцінність, а, значить, структурно маркірований, являє собою таку одиницю мовлення, насамперед усного, котра містить у собі всі ознаки оформленості, закінченості і цілісності. Навряд чи є підстави думати, що письмова фіксація усного мовлення (що виникла історично досить пізно) створила такі нові структурні властивості мовлення, характерні саме для письмової форми, що дозволили б вважати текст одиницею тільки письмового мовлення. Природно, що детальна обробка письмової форми мовлення створює більш наочне уявлення про упорядкованість письмового тексту в порівнянні з його усною формою. Однак це, власне кажучи, тільки поверхнева картина - більш сувора стилістична і логічна коректність тексту не торкається його основних властивостей, що виявляються в первинній - усній - сутності мовлення, і не дає підстав відносити текст як категорію мовлення тільки до письма. Ілюзія самостійності письмового мовлення породжена частково технічними обставинами матеріального бачення тексту, а не його сутністю" [21,91].

Л.Р. Зіндер говорить про те, що письмова форма мови є фікцією, оскільки вона завжди передбачає усну і спирається на неї. Поки мова зафіксована в оптичних знаках і не сприймається людиною, вона залишається мертвою матерією. Справжньою мовою вона стає лише тоді, коли має місце акт комунікації, коли текст читається, тобто коли він хоча б подумки озвучується [22, 21].

Дослідження фактичного матеріалу дає підстави вважати, що особливості, які відрізняють письмовий текст від усного, не торкаються головних релевантних ознак тексту як такого. Тому останній, на наш погляд, може існувати в двох варіантах - усному і письмовому.

Наступний суперечливий момент полягає в тому, чи є текст одиницею мови або все ж таки одиницею мовлення. У багатьох визначеннях тексту центральне місце займає його функціональна сторона - він визначається як вища комунікативна одиниця. Інші автори підкреслюють, що текст має свої постійні, як вони говорять, мовні ознаки, що утворюють його структуру. У цілому виділяється чотири основні концепції тексту за даним критерієм:

а) перша концепція акцентує результативно-статичні властивості тексту (текст як інформація, відчужена від свого носія і зафіксована у виді послідовності висловлювань, об'єднаних значеннєвим зв'язком; текст як єдина форма, у якій мова є доступною спостереженню дослідника) [23, 14];

б) інші концепції підкреслюють процесуальність тексту і розглядають свій об'єкт у двох аспектах: у відношенні до реального виробника (текст як реалізація мовленнєвої здатності індивідуума); у відношенні до мовної системи (текст як вживання мови, приведення в дію мовного механізму);

Той і інший підхід ніби синтезовані у формулюванні Е. Бенвеніста: "Висловлювання і є приведення мови в дію за допомогою індивідуального акта її використання" [24, 312];

в) деякі концепції висувають на перший план каузуючий елемент, реальне джерело тексту (текст як продукт мовленнєвої діяльності людини) [25, 147; 26, 97];

г) і, нарешті, стратифікаційна концепція розглядає текст як найвищий рівень мовної системи, що виконує особливу роль у комунікативному процесі. Прихильники такого підходу підкреслюють доцільність розмежовувати, з одного боку, "текст-реалізацію", з іншого боку, - текст як абстрактно-теоретичну категорію(Text in potentia, Text in abstracto), аналогічно тому, як робить лінгвістика зі всіма іншими утвореннями до текстового рівня [27, 155].

Перша концепція представляє природу тексту у відриві від його живого джерела, від його реального виробника - людини. Друга теорія ігнорує мовні ознаки тексту. Третя концепція є занадто психологізованою. Четверта концепція представляється найбільш вдалою, оскільки розглядає текст як на рівні мови, так і на рівні мовлення, враховує багатосторонність його ознак. Таким чином, необхідно розрізняти текст на мовному, докомунікативному рівні (абстрактно-теоретична категорія) і текст на мовленнєвому, комунікативному рівні. На наш погляд, було б неправомірним вживати один і той самий термін в обох випадках. На даному етапі варто розглянути проблему дискурсу.

Термін "дискурс" знаходить широке розповсюдження в гуманітарних науках у 60-70-ті рр. XX ст. у лінгвістиці - пізніше, а саме в нинішній час. Дискурс - багатозначний термін лінгвістики тексту, який вживається різними авторами у значеннях майже омонімічних. Найважливіші з них:

а)зв'язний текст, тобто група висловлювань, пов'язаних між собою за змістом;

б)усно-розмовна форма тексту;

в)діалог;

г)мовленнєвий витвір як даність - письмова чи усна;

д)мовлення, занурене в життя, тобто, власне кажучи, другий членсоссюровської пари "мова - мовлення" [28, 467].

Так, дискурсом називають зв'язний текст І. Беллерт [29, 172], Р. Барт [ЗО, 443], Ц. Тодоров [31, 459], А. Ребоул і Ж. Моешлер [32, 285]. За ствердженням А. Ребоул і Ж. Моешлера, дискурс - недовільна (тобто зв'язна) послідовність висловлювань [32, 285]. І. Беллерт пише, що дискурс - це така послідовність висловлювань S_h ..., S_n, у який семантична інтерпретація кожного висловлювання Si (при 2 < і < гі) залежить від інтерпретації висловлювань у послідовності S_h ..., S_t . \... Іншими словами, адекватна інтерпретація висловлювання, що виступає в дискурсі, вимагає знання попереднього контексту. Таке визначення стосується як конверсаційного дискурсу, так і лекції, а також літературних і наукових текстів [29, 172]. В. Кох говорить про те, що будь-який текст (чи частини тексту), що містить прояви одного й того ж самого конкретного мотиву, буде вважатися дискурсивним текстом [33, 163]. Дане визначення дискурсу представляється нам досить ілюзорним, розпливчастим і, нарешті, неправомірним. Якщо дискурс - це зв'язний текст, то існують незв'язні тексти, які потрібно позначити безпосередньо терміном "текст". Але зв'язність є невід'ємною ознакою тексту. Таким чином, наявною є невідповідність.

3. Хойзінгер визначає дискурс як кооперативний процес розвитку теми, обміну інтенціями і спонтанності, яка спостерігається особливо в повсякденних діалогах. При цьому 3. Хойзінгер вважає, що етимологія даного терміна така: від італ. discorso - "безцільно бігати туди-сюди" [14, 52]. На наш погляд, етимологія терміна простежена в даному випадку невірно, оскільки італійське слово, що має сему "безцільність", не може відбивати цілеспрямований процес комунікації. Термін "дискурс" походить від англ. discourse і фр. discours - "мовлення".

Н.Д. Арутюнова й О.В. Падучева вважають, що дискурс відбиває суб'єктивну психологію людини і, отже, на відміну від теоретичного міркування він не може бути відчужений від мовця [2, 23]. їхня позиція основана на теорії Е. Бенвеніста, що розмежовує план оповідання і план дискурсу - мови, "яка привласнюється людиною, що говорить" [24, 276]. Е. Бенвеніст розуміє дискурс як усяке висловлювання, що передбачає адресанта й адресата і намір першого певним чином впливати на другого. Виходячи з цього, слід вважати, що теоретичне міркування може бути відчужене від адресанта, а оповідання не носить комунікативного характеру, тобто не припускає наявності адресанта / адресата і їхньої взаємодії. З цим не можна погодитися.

Деякі дослідники розрізняють суб'єктний і безсуб'єктний дискурси:

а) суб'єктний дискурс - дискурс, де є присутнім суб'єкт - хазяїн мовлення, айого присутність описується й аналізується через систему слідів;

б) безсуб'єктний дискурс - дискурс, де відбувається відокремлення мовця, і виробника акта висловлювання (тобто мовець може вимовляти чуже висловлювання) [34, 47].

М.Фуко відзначає, що безсуб'єктний дискурс - це свого роду вітальний об'єкт, "мовне тіло", що саме себе живе [35, 111]. Згідно з М.Фуко, індивідуум зникає за дискурсом [цит. за: 36, 232]. О.Г. Ревзіна вважає, що дискурс подібного типу не мислиться в парі "мова - мовлення" як другий її член, про що можна говорити у випадку із суб'єктним дискурсом. Дискурс безсуб'єктний сам займає місце мови. У безсуб'єктному дискурсі не є присутньою ні свідомість суб'єкта, що говорить, ні ситуація позамовної дійсності, а тільки зовнішня форма - не ідеальна, а матеріальна, котра, у свою чергу, існує в полі висловлювань. Такий дискурс - це система висловлювань, тобто сукупностей знаків. Стосовно одних висловлювань і дискурсів (такими є, наприклад, релігійні, юридичні тексти) основою згрупування стає коментар, стосовно інших - автор (не як індивідуум, який вимовив чи написав текст, але як центр зв'язності насамперед літературних дискурсів), у третіх - т. зв. принцип дисципліни, представлений насамперед у науковому дискурсі; суть принципу дисципліни полягає в постійній реактуалізації правил. Так поле дискурсу починає «проріджуватися», розпадатися на окремі дискурсивні серії. Виникає грандіозна картина дискурсивного всесвіту, який складається з різноманітних дискурсивних співтовариств, серій і утрупувань, зі звуку і матеріальності грандіозного, нескінченного і неприборканого бурління безсуб'єктного дискурсу, що, однак, має цілком очевидну реальність [37, 29]. Поняття безсуб'єктного дискурсу представляється нам штучним. Фактично, мова йде про локутивний акт. матеріальну оболонку мовленнєвого акта. Крім того, допускається груба помилка у ствердженні розриву між дискурсом і мовцем, між дискурсом і ситуацією спілкування. На наш погляд, навіть якщо мовець, цитує чиїсь слова, він робить це свідомо, з визначеною мeтою - що-небудь підтвердити або спpостувати, висловити згодом свою згоду чи незгодy з висловлюваннями, що цитуються.

Визначення дискурсу як мови, що використовується у певних видах усного мовлення і письма [38, 383], фактично ототожнює це поняття з поняттям "функціональний стиль". Таким чином, виникає закономірне питання: навіщо вводити два терміни для одного й того ж самого поняття? Тому ми вважаємо таке визначення теж неправомірним. Схожу помилку ми також знаходимо в концепції Г. Брюннер і Г. Граефен, на думку яких дискурс являє собою сукупність інтеракцій між членами певних соціальних груп або ж інтеракцій в умовах певної суспільної області [4, 7]. У словнику "Linguistische Grundbegriffe" дискурс визначється як бесіда між комунікантами зі зміною мовця [5, 43], тобто як діалог. Таким чином, ми знову стикаємося із зайвим та неправомірним введенням двох термінів для одного поняття.

Тепер перейдемо до найбільш прийнятних і обґрунтованих визначень дискурсу. "Дискурс - зв'язний текст у сукупності з екстралінгвістичними -прагматичними, соціокультурними й іншими факторами; текст, узятий у аспекті події; мовлення, розглянуте як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їхньої свідомості (когнітивних процесах). Дискурс включає паралінгвістичний супровід мови (міміку, жести) і вивчається разом з відповідними формами життя (репортаж, інструктаж, світська бесіда тощо)" [39, 137]. Це визначення дискурсу представляється найбільш детальним з існуючих.

На думку О.С. Кубрякової і О.В. Александрової, дискурс слід розуміти саме як когнітивний процес, пов'язаний з реальним мовотворенням, створенням мовленнєвого витвору, а текст є кінцевим результатом процесу мовленнєвої діяльності, що виливається у визначену закінчену (і зафіксовану) форму. Текст може трактуватися як дискурс тільки тоді, коли він реально сприймається і потрапляє у поточну свідомість сприймаючої його людини [40, 19].

Як указує М.К. Бісімалієва, поняття "дискурс" пов'язане з аналізом мовленнєвого відрізка як процесу з урахуванням учасників цієї події, їхнього знання ситуації спілкування, що склалася; поняття "текст" пов'язане з аналізом мовленнєвого відрізка як продукту, і тут увага звертається головним чином на формальні засоби зв'язку його частин [41, 82].

На наш погляд, дискурс - це прагматизована форма тексту. Таким чином, ми пропонуємо наступні дефініції:

а) текст на мовному, докомунікативному рівні, як абстрактна категорія —»текст;

б)текст на мовленнєвому, комунікативному рівні —» дискурс.

Отже, дискурс - це текст у дії, засіб, що дозволяє здійснювати мовну комунікацію у певному соціальному і предметному контексті.

Дана дефініція розкриває поняття "дискурс" у вузькому розумінні. Крім цього існує повністю правомірне визначення дискурсу у широкому розумінні, представлене в концепції Ю.С. Степанова. Як стверджує цей дослідник, дискурс -це мова в мові, але представлена у вигляді особливої соціальної даності. Дискурс існує насамперед і головним чином у текстах, але таких, за якими стоїть особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання і синтаксису, особлива семантика, - нарешті - особливий світ. У світі будь-якого дискурсу діють свої правила синонімічних замін, свої правила істинності, свій етикет. Це -можливий (альтернативний) світ, у повному розумінні цього логіко-філософського терміна. Кожен дискурс - це один з можливих світів. Фрагменти історії світу, що носять характер закритих систем - це і є аналог дискурсу, те, що описується дискурсом [42, 45]. Тобто існує об'єктивна реальність, що сприймається індивідуумами і переломлюється в їхній свідомості у суб'єктивні світи, втілені в мовній формі. Такий суб'єктивний світ ми називаємо дискурсом у широкому розумінні. У кожної людини своє особливе розуміння, сприйняття об'єктивного світу, свій особливий світогляд, а, значить, кожна людина носій особливого дискурсу. Тобто існує певний простір адресанта і певний простір адресата. Для успішної комунікації необхідне максимальне перехрещення цих сфер або наявність засобів їх співвіднесення.У нашому подальшому дослідженні ми будемо використовувати вузьке розуміння дискурсу. Однак на даному етапі нам представляється необхідним встановити статус причинних відносин і в дискурсі широкого плану.