42901 (Iменниковi деривати чоловiчого роду в "Матерiалах до словника..." Е. Тимченка), страница 6

У «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка наявні віддієслівні похідні з постпозитивним компонентом -ець, які утворюють кілька лексико-словотвірних груп: а) найменування осіб за характерною ознакою, поведінкою: облюбенецъ (79:2,12) – «жених», безженецъ (79:1,50) – «нежонатий»; б) назви осіб за видом діяльності: дознавецъ (79:1, 216) – «дослідник», дозорецъ (79:1,217) – «наглядач», перекупецъ (79:2,95) – «той, що перекуповує», видавецъ (79:1,134) – «той, хто щось виготовляє»; в) назви осіб за соціальним станом: выволанецъ (79:1,131) – «вигнанець», выбранецъ (79:1,129) – «обраний», вырванецъ (79:1,151) – «обідранець».

Конфікси з постпозитивним компонентом –телъ

Дослідники одностайні в тому, що давньосхіднословянський суфікс –телъ праслов’янського походження, де він служив для творення назв осіб чоловічого роду [37, с.150]. У мові східних слов’ян суфікс –телъ був автохтонним елементом, а старослов’янська мова стимулювала його словотворчу активність [37, с.151]. Нечисленні конфіксальні форманти з фінальним –телъ вичленовуються в іменниках XVІ-XVIII ст. і великою продуктивністю не відзначаються.

У розглядуваному нами словнику Євгена Тимченка знаходимо поодинокі утворення, що позначають особу, котра виконує дію, названу мотивувальним словом: помстителъ (79:2,165) – «месник», захователъ (79:1,295) – «зберігач».

Деривати, що називають особу з огляду на її спосіб життя: распотрошителъ (79:2,291) – «марнотратник», зневажитель (79:1,333) – «порушник».

Конфіксальні форманти з фінальним –телъ, що називають особу за внутрішніми ознаками: помстителъ (79:2,165) – «месник», взгордитель (79:1,97) – «той, хто зневажає щось або когось», потьшителъ (79:2,197) – «той, хто заспокоює», вышпотителъ (79:1,163) – «исказитель».

Конфікси з постпозитивним компонентом –ачъ

Суфікс –ачъ наслідок ускладнення парсловянського суфікса «аkъ». У слов’янських мовах цей суфікс був досить продуктивним, виступаючи здебільшого в агентивній функції [37, с.152].

Як постпозитивний елемент конфіса –ач траляється лише у чотирьох формантах, які вичленовуються в похідних XV– к.XVII ст. Вони називають осіб за видом діяльності: выдирачъ (79:1,135) – «грабіжник», выкладачъ (79:1,139) – «той, хто пояснює», розливачъ (79:2,280) – «поливальник», повьдачъ (79:2,124) – «розповідач».

Також у «Матеріалах до Словника…» Є.Тимченка наявні іменники чоловічого роду з постпозитивним елементом : -якъ : змышелякъ (79:1,329) – «той, хто щось вигадує», –ячъ: змыслячъ (79:1,329) – «той, хто прикидається», –ыръ: поводыръ (51:2,120) – «поводир», –енъ: отходенъ (79:2,65) – «християнин, що пішов від господаря», – ычъ: опгонычъ (79:2,127) – «погонщик», – инъ: предмьщанинъ (79:2,246) – «житель передмістя».

При конфіксації елемени тієї частини словотвірного значення, яку виражає афікс, розподіляються між елементами конфікса. Препозитивна частина конкретизує загальне відношення предмета до поняття, виражаючи різні значеннєві модифікації, тобто зумовлює належність деривата до певного загального словотвірного значення. Постпозитивний елемент виконує класифікуючу функцію, тобто виражає загальне відношення предмета до того, що позначає мотивуюче слово. Друга частина конфікса також формує лексико-словотвірну семантику слова або надає йому певного семантичного відтінку, зумовлює семантичну дистрибуцію форманта в словотвірно-семантичних полях, а також впливає на сферу поширення іменника та його стилістичну маркованість. Постпозитивний компонент конфікса виконує модифікаційну функцію – модифікує граматичне значення твірного слова.

Вивчення становлення і розвитку конфіксальної словотвірної підсистеми іменника дає підстави стверджувати, дана підсистема української мови ХV-ХVІІІ ст. є закономірним продовженням цієї системи праслов’янського періоду. Участь конфіксальних формантів у реалізації лексико-словотвірних значень неоднакова, тому що на конфіксальну деривацію іменника істотно впливали як екстра-, так і інтралінгвальні чинники. Конфіксація стоїть в одному ряді з іншими морфологічним способами: вона служить творенню слів у одиничному акті словотворення, що здійснюється за допомогою двохелементної морфеми.

Конфіксальні деривати становлять цілісну систему, в якій кожен елемент виконує визначену йому функцію, виражаючи певне, лише йому притаманне словотвірне значення, не ускладнюючи мовну модель, в якій вона реалізується, що дає можливість точно та чітко висловити думку.

Конфіксальна система середньоукраїнської мови – продукт багатовікового попереднього розвитку. Історія кожної з груп конфіксів чи навіть одного конфікса може бути предметом спеціального дослідження.

2.3 Словотвірна підсистема безсуфіксних іменників чоловічого роду

На думку вчених, нульові словотворчі засоби давньої мови ХІ – ХІІІ ст. ст. виникли на основі матеріально виражених тематичних суфіксів індоєвропейської епохи. Саме тому слова, утворені таким способом, спочатку мали у своєму складі кореневу, суфіксальну і флексійну морфеми, напр.: ходъ – cho-d-o-s [53, с.61]. Вчені також вказують, що звичайний вплив на відповідні іменники мали їхні дериваційні зв’язки з девербативами. Спочатку іменники й дієслова «перебували в практичних словотвірних відношеннях», згодом уже в праслов’янській мові, вони стали сприйматися як похідні, і, врешті – решт, це стимулювало творення нових віддієслівних іменників [2, с.21]. Нульовий суфікс продукує девербативи з різними граматичними показниками роду й числа, зокрема: іменники чоловічого роду з нульовою флексією (типу напад, хід). Більшість таких дериватів утворюється на базі префіксальних дієслів. Отже, префіксація стимулює процеси нуль суфіксального девербативного словотворення.

Сучасний підхід до з’ясування словотвірних процесів дозволяє визначити іменники з транспозиційним значенням опредметненої дії як синтаксичні деривати, які виникли внаслідок трансформації вербатива у субстантив, що пов’язано зі зміною синтаксичних умов функціонування дієслова в реченні (переміщення дієслівних предикатів у граматичну позицію підмета). На противагу лексичним дериватам, які містять у своїй структурі компонент, відсутній у семантиці мотивувального, зміст синтаксичного деривата збігається зі змістом твірного, що дає підстави кваліфікувати такі семантичні відношення як транспозиційні. Формант за таких умов лише переводить дієслівну основу в іменникову.

Девербативні іменники, об’єднані спільним значенням «опредметнена дія/стан», є репрезентантами різних родів дії: тривалої, розгорнутої в дії, результативної та ін.

Категорію опредметненої дії, процесу, стану формують іменники на позначення інтелектуальної, комунікативної діяльності людини; процесів , пов’язаних зі сферою її трудової та професійної діяльності; волевиявлення; морально – етичних понять і відносин; стану, почуттів; переміщення, пересування; виробничих та технологічних процесів; психічних та фізіологічних процесів; дій суб’єктів живої і неживої природи; обрядів, звичаїв, традицій; дій, що належать до різних галузевих сфер.

Нульовий суфікс продукував розглядані віддієслівні іменники з різними граматичними показниками роду і числа, зокрема іменники чоловічого роду з нульовою флексією (типу драпьжъ (79:1,232) – «пограбування», падежъ (79:2,79) – «падіння»). Більшість таких дериватів утворено на базі префіксальних дієслів, отже, є підстави вважати, що префіксація певною мірою стимулює процеси нульсуфіксального девербативного творення іменників із граматичним значенням предметності.

Нульові словотворчі засоби давньосхіднослов’янської мови виникли на базі матеріально виражених тематичних суфіксів індоєвропейської епохи, а тому слова згаданого типу творення спочатку мали в своїй структурі кореневу, суфіксальну і флексійну морфеми: бьгъ, ходъ. Великий вплив на подальшу долю таких імен справило встановлення ними відношень з дієсловами, що активізувало словотвірну активність у праслов’янській мові деяких частин цих суфіксів. Паралельно від одних і тих же кореневих основ могли утворюватися ітеративні і каузативні дієслова. Це дало поштовх для творення нових девербативів.

Суфікси -ъ, -ь, -а в праслов’янській мові мали специфічний характер, вони поєднували в собі дві функції: словотвірну і флексійну, тобто виконували роль дериваційних формантів і одночасно вказували на належність дериватів до певного типу відмінювання. Ця двофункціональність була рисою, яка суттєво відрізняла структури з нульовим суфіксом від дериватів з матеріально вираженим формантом. Тематичний суфікс поступово втрачав своє словотвірне значення і повністю поглинався флексією. Виразником словотвірної похідності між словами стала нульова морфема [2, с.67].

Пари «іменник – дієслово» в історичний період почали сприйматися мовцями як взаємозалежні, в яких відбувалася зміна мотиваційної співвіднесеності, що дало ґрунт для зворотного словотворення. Г.О.Ніколаєв ці іменники в плані їх генетичного відношення до однокореневих дієслів поділяє на три групи: а) утворення незалежно від дієслів і паралельно до них від одного давнього кореня (сучасні брід, грім тощо); б) утворення від дієслова (прохід, загін); в) імена, що послужили твірною базою для дієслів (рід, суд, лов та ін. «безпрефіксні утворення») [37, с.12].

Розвиток залежності нульової суфіксації від дієслів пов’язаний з рядом факторів: 1) посиленням дієслівності в розвитку дієслівно-іменних словотвірних відношень; 2) із збереженням у семантиці віддієслівних імен, що втратили давні похідні від даного імені, і дієсловом, яке часто є синонімом до втраченого; 3) з розвитком у цих іменах абстрактного значення дії чи стану; 4) з відсутністю матеріально вираженого елемента, який закріпив би їх місце в словотвірному ланцюгу та ін.

Занепад зредукованих голосних викликав зміни у формально – фонетичних модифікаціях нульового форманта. Так на місці давнього поєднання нульового суфікса й матеріально вираженої флексії – ь або –ъ виник формант, який являє собою єдність нульового суфікса і нульового закінчення. При цьому давній суфікс – ь не зникає безслідно, а залишає по собі морфонологічні зміни в похідній основі ( пам’ятати – пам’ять, печатати – печать, мазати - мазь, зелений - зелень). У сучасній українській мові відсутні історичні умови, що породили ці та більш давні чергування [2, с.68].

Ці зміни формують нові різновиди твірних основ у складі похідних, допомагають уникнути небажаних фонемних сполучень, створюють необхідні умови для поєднання словотворчих одиниць.

В українській мові для творення назв осіб чоловічого роду нульовий формант виступає у двох модифікаціях: нульовий суфікс з додаванням закінчення –а та нульовий суфікс з додаванням нульового закінчення.

За допомогою нульового суфікса в XV– к.XVII ст. чоловічі назви осіб творилися в основному від дієслів. Іменників зі значенням особи фіксується небагато. Їх основний масив успадкований з давньосхіднослов'янської мови.

Поступово збільшується кількість назв осіб - носіїв процесуальної ознаки, що визначає їх поведінку, соціальний стан, родинні стосунки тощо. Так, іменник вьжа (79:1,161) – «знавець» в «Матеріалах до Словника..» Є.Тимченка подається аж під XVIII ст. Цей іменник послужив основою для творення префіксального невіжа, що фіксується в пізніших пам’ятках.

Іменники чоловічого роду зі значенням опредметненої дії, утворені за моделлю ДО + -О (дієслівна основа з додаванням нульового суфікса) становлять основний масив розгляданих похідних, які позначають тривалу дію більшої чи меншої інтенсивності, наприклад: пописъ (79:2,170) – «перепис», друкъ (79:1,234) – «друкування», похопъ (79:2,200) – «намаганння», примусъ (79:2,277) – «примушування», розмыслъ (79:2,283) – «роздумування», споръ (79:2,349) – «сварка». Згаданий словотвірний тип на різних етапах розвитку української мови був досить продуктивним. Після ХVІІІ ст. іменники зазначеного типу збільшують свою чисельність.

Віддієслівні іменники чоловічого роду з нульовим суфіксом можуть позначати їх одноактну дію. Вони репрезентуються утвореннями, у яких виступає твірна основа інфінітива з усіченою фіналлю. Нульсуфіксальні утворення на позначення одноактової дії вже функціонували в XVІ – к.XVIIІ ст., наприклад: разъ (79:2,265) – «удар», хоч зустрічаються вони рідше вище зазначених іменників.

Девербативи, утворені за розгляданою моделлю, тяжіють до різних лексико – словотвірних груп, що є свідченням семантичної поліорієнтації нульового форманта. У розглядуваному нами словнику Євгена Тимченка це непоодинокі іменникові утворення на позначення переміщення, пересування, наприклад: наиздъ (79:1,457) – «наїзд», упадъ (79:2,431) – «падіння», отходъ (79:2,73) – «відхід».

Вже фіксувались утворення на позначення комунікативної діяльності людей: викладъ, одчетъ, доказъ, розказъ і. т. ін. А у «Матеріалах до Словника…» наявний лише один іменник розглядуваного типу: опытъ (79:2,50) – «допит».

Іменники на позначення вчинків людини виявили певну стійкість в історії української мови. Окремі давньоруськоукраїнські іменники вийшли з ужитку, але більшість збереглася, слугуючи моделлю для нових девербативів [53, с.66]: арештъ (79:1,34) – «арешт».

Активно відбувався процес творення девербативів на позначення морально-етичних вчинків, стосунків між людьми: сваръ, отпоръ, посваръ, заводъ, допроси [53, с.66]. Але у розглядуваному нами словнику знаходимо лише два приклади: заводъ (79:1,262) – «суперечка», падежъ (79:2,79) – «падіння».

Іменників на позначення звукових процесів, що супроводжують дію словник Євгена Тимченка фіксує порівняно невелику групу: гукъ (79:1,193) – «тріск», покрикъ (79:2,155) – «крик», брязкъ (79:1,71) – «звук»;

Зустрічаються й структури на позначення дії, що належить до різних галузевих сфер: драпежъ (79:1,232) – «грабіж», пописъ (79:2,170) – «перепис».

Поступово розширюється коло іменників на позначення стану, почуттів, бажань і взагалі людських якостей: подзоръ (79:2,133) – «підозра», поспьхъ (79:2,185) – «поспішність», похопи (79:2,200) – «стремління». Ця група слів у староукраїнській мові належала до активного шару лексики і тому майже в повному складі зберігається в сучасній мові [2, с.132].