42901 (Iменниковi деривати чоловiчого роду в "Матерiалах до словника..." Е. Тимченка), страница 3

Неослабний інтерес до вивчення віддієслівних іменників у слов’янському мовознавстві спостерігається ще з ХХ століття. У сфері наукових досліджень перебували питання історії формування девербативних субстантивів (Л.Булатова, Л.Гумецька, І.Ковалик, А.Майборода), вивчено окремі типи цих похідних (А.Вовк, В.Токар, Л.Третевич, М.Наконечний), їх семантичну та морфологічну валентність (М.Кравченко), стилістичні функції (Л.Дідківська, Л.Родніна).

Останнім часом актуалізується дериваційний аспект вивчення згаданих похідних з огляду на високу продуктивність окремих словотвірних типів і моделей віддієслівних іменників у сучасній українській мові, зокрема девербативів із граматичним значенням предметності. Увагу вчених привертає, насамперед, словотвірний статус розгляданих похідних, їхня дериваційна будова. Дериваційний аспект вивчення віддієслівних похідних дав підстави для вибудови концепції словотвірної категорії опредметненої дії (І.Вихованець, К.Городенська), або категорії опредметнених значень дієслівних предикатів (В.Олексенко). Однак згадана категорія не стала ще предметом спеціального системного аналізу, хоча й потребує глибокого і об’єктивного розгляду [35, с.7].

Пильну увагу лінгвісти приділяли й питанням становлення такого способу творення іменників як основоскладання. Історію виникнення й формування складних іменників досліджували С.П.Самійленко, І.Й.Тараненко, Н.П.Москальова, Л.П.Павленко, В.М.Ліпич, частково на матеріалі певних лексико-семантичних груп – Л.М.Полюга, О.П.Білих та ін. Семантичну та дериваційну природу композитів сучасної української мови описано в працях Л.Є.Азарової, К.Г.Городенської, Н.С.Родзевич та ін. Але історія формування складно – суфіксальної підсистеми українського іменника вивчена фрагментарно. Значна частина іменникових суфіксів, які брали участь у складно – суфіксальній деривації, їх функціональний обсяг, сполучуваність з різними типами основ, ступінь активності використання для вираження певної словотвірної семантики, їх дистрибуція на певних етапах розвитку української мови залишається поза увагою мовців [33, с.3-10].

На сьогодні сформувалися різні погляди на словотвірну вивідність складно – суфіксальних похідних, а критерій невживаності другого компонента визначається не всіма вченими. Майже всі композити середньоукраїнської мови є похідними з підрядними відношеннями компонентів (трапляються лише поодинокі складно – суфіксальні лексеми, творення яких базується на сурядних відношеннях між елементами). Опорними компонентами вони могли мати основи дієслівні або іменникові.

У теорії складних слів ще й на сьогодні дискутується питання про термін для позначення процесу творення дериваційно складених лексем: «словоскладання» чи «основоскладання», хоча немало дослідників їх ототожнює (В.М.Немченко, В.О.Виноградов та ін.). Це проявляється і в кодифікуванні термінів: основоскладання – це те ж, що й словоскладання (О.С.Ахманова). І.В.Каллістова, Л.П.Павленко та ін. вважають, що найбільш придатним видається термін «словоскладання», оскільки складні слова творяться внаслідок поєднання двох слів в одне лексичне ціле, тому що основи як самостійні одиниці в мові не існують. Проте більшість учених наголошує на необхідності розмежування цих понять, відводячи кожному з них окреме місце в словотворенні (М.Н.Родзевич, О.І.Моісєєв, В.О.Горпинич та ін.). В історичному плані словоскладання розглядається як перший ступінь творення складних слів, другим є основоскладання [33, с.5-8]. Неоднозначність трактування явища основоскладання призводить до різних тлумачень поняття «композит», яке в лінгвістичній літературі сприймається в широкому й вузькому розумінні. Широке трактування композитів полягає в розумінні їх як складних слів, утворених з двох або кількох слів, основ чи коренів, об’єднаних в одну лексичну одиницю, яка набула формально-граматичних і семантичних ознак окремого слова. У вузькому розумінні композити – це складні слова, утворені основоскладанням (Н.Ф.Клименко).

Префіксальні похідні іменники, які не мають в своїй структурі матеріально виражених суфіксів, викликають до себе велику увагу лінгвістів, хоча тривалий час не були предметом дериваційного дослідження. Такий спосіб словотворення називають ще конверсією, десуфіксацією, безафіксним, фонетичним, реверсивним чи флективним способом [49, с.14]. В.В.Лопатін вперше у слов’янському мовознавстві обґрунтував нульсуфіксацію як спосіб творення похідних слів і дійшов висновку, що в «безсуфіксних» типах носієм словотвірного значення є нульовий суфікс [34, с.15], Л.Л.Гумецька винесла девербативи, утворені «безсуфіксним способом», за межі суфіксальної деривації [15, с.79], послідовно вживає термін «нульовий суфікс» у своїй монографії Н.Ф.Клименко. А вже у вітчизняному мовознавстві поняття нульового суфікса було сформовано і зникла підстава для назви безсуфіксний спосіб.

Аналіз мовного матеріалу приводить до висновку, що історичний словотвір української мови досліджує численні й різноманітні історичні зміни словотворчих одиниць слова, закономірності збереження та зміни будови, вживання і функцій словотворчих одиниць у їх історії.

РОЗДІЛ 2

СПЕЦИФІКА СЛОВОТВОРУ ІМЕННИКІВ ЧОЛОВІЧОГО РОДУ В СЕРЕДНЬОУКРАЇНСЬКІЙ МОВІ XV –XVIII ст. ( НА БАЗІ «МАТЕРІАЛІВ ДО СЛОВНИКА…» ЄВГЕНА ТИМЧЕНКА)

2.1 Особливості суфіксальної реалізації іменникових дериватів чоловічого роду у середньоукраїнській мові

Різні підходи до позначення предметів і явищ навколишнього світу (об’єктивно – нейтральні, суб’єктивний і підсилювальний) зумовлюють вибір певного кола словотворчих формантів. В українській мові спостерігається тяжіння до використання формантів, які в давньосхіднослов’янській мові займали позицію високої продуктивності (-никъ, -ецъ, -аръ), здебільшого для творення лексики стилістично нейтральної. Це зумовлюється не лише значенням суфікса, а й вибором твірних основ: такі форманти не поширюють твірні основи просторічних, розмовних слів. З другого боку, деривати, що займають у лексичній системі стилістично марковані позиції, творяться за допомогою суфіксів, які розгорнули свою продуктивність раніше (-анъ, -унъ) та ін. Це свідчить про те, що розвиток словотвірної системи мови значною мірою інтенсифікований не лише розширенням денотивної бази словотвору, а й потребами збагачення стилістичних ресурсів української мови, їх розбудовою.

Щодо функцій всі суфікси можна поділити на три категорії: 1) суфікси, що постійно зберігають лексичне значення (напр., суфікси назв дій на -нье\\-ние, -енье\\-ение; 2) суфікси, позбавлені реального значення, які виконують роль чисто структурних формантів і, внаслідок своєї непродуктивності, в свідомості мовців майже перестали вимовлятися (зна-к, ста-н тощо); 3) багатофункціональні суфікси, які в сполученні з одними основами зберігають своє лексичне значення, у сполученні ж з іншими – служать тільки іменниковими визначниками (-ець як формант, що субстантивує прикметникову основу – стар-ець).

У процесі розпаду давньоруської мовної єдності на основі відповідних говірок між XIV- XV ст. в основному вже сформувалася мова української народності, яка разом з лексико – граматичною системою успадкувала від давньоруської мови й систему катайконімного словотвору.

З давньоруської мови перейшли в середньоукраїнську і основні засоби катайконімного словотвору – суфікси –ц-і (-ець), -ан-и (-ян-и), - ичан-и.

Найпродуктивнішими був суфікс –ц-і, який приєднувався до топонімних основ як слов’янського, так і неслов’янськоо походження: волбырєвцєм, борысовцомъ, стрыець, бастунцы, радуньцы, церкасцовъ, каневцовъ, болоховцовъ, запорожцовъ, бучатець, нежиловцы, чигиринць, полтавци, запорожци, коломийци, полтавць, погорци.

У писемних пам’ятках української мови фіксуються катайконіми з суфіксом –ичан-и: львовчанє, тетеровчане, мазувчанинъ. Є.М.Прокопович, В.Н.Хохлачова, Н.Т.Шеліхова вважають, що в середньоукраїнській мові назви жителів продуктивно утворювались і за допомогою суфікса –ич– і становлять специфічну рису середньоукраїнської мови.

Вибір моделі з тим чи іншим суфіксом (простим чи складним) зумовлюється переважно «словотвірним середовищем», але трактується, що вибір словотворчих засобів зумовлюється аналогією та місцевою традицією, дія яких не піддається моделюванню [8, с.34].

Відтопонімний словотвір є відносно самостійною одиницею за своїми особливостями, моделями, словотворчими засобами і ресурсами, тенденціями і закономірностями, що робить правомірним дослідження відтопонімного словотвору. Це нова сторінка в ономастиці, тільки вона дає можливість до кінця пізнати природу власної назви, оскільки при утворенні похідних топоніми такі свої властивості, які за інших умов існування залишаються надійно прихованими від дослідника.

Не вивчивши системи відтопонімного словотвору, не можна створити повної картини загальної словотвірної системи мови, бо перенесення закономірностей відапелятивного словотвору на систему відономастичного не сприяє всебічному і глибокому його пізнанню, спотворює наше уявлення про справжній стан відтопонімної словотвірної системи.

Суфікс –ник (-ик)

В українській мові функціонували словотвірні моделі, що входили до словотвірних структур «прикметник – іменник», «дієслово – іменник», «іменник – іменник». Окремі дослідники віддають перевагу відприкметниковому типу творення, якщо в мові певного періоду є прикметник, який можна вважати твірним, напр.: безбожникъ – безбожный, неповинникъ – неповинный, побожникъ – побожный. Кваліфікування таких іменників як полімотивованих допускає вважати утвореними від будь-якої частини мови: іменника, дієприкметника, дієслова, якщо останні фіксуються в пам’ятках досліджуваного періоду.

У відприкметниковому словотворенні українська мова зберегла давньосхіднослов’янські лексико - словотвірні типи дериватів з формантом -ник. Деякі іменники цього типу мали супровідне значення місця дії: церковникъ (79:2,469), у окремих дериватів нової української мови значення місця дії висувається на перший план. Напр.: городовникъ (79:1,184) – «міський житель», дорожникъ (79:1,224) – «придорожний вартівник».

Серед відприкметникових дериватів з формантом –ник лексико – словотвірна група найменувань осіб за соціальним станом у середньоукраїнській мові поповнювалася не дуже інтенсивно, адже були збережені майже всі іменники, що фіксувалися в пам’ятках X-XIII ст. (служебникъ, будникъ, наказникъ). Напр.: бобровникъ (79:1,60) – «чиновник», обходникъ (79:2,23) – «посол», незникъ (79:1,487) – «бідняк» тощо.

Давньосхіднослов’янські іменники, що належали до лексико – словотвірного типу назв осіб за зовнішньою чи внутрішньою ознакою, поступово виходили з ужитку, однак тип у середньоукраїнській мові зберігся, про що свідчать поодинокі утворення: сильникъ (79:2,320) – «сильний», бездольникъ (79:1,47) – «нещасливець», знаменникъ (79:1,331) – «обманщик».

Кілька назв осіб за характерною поведінкою – давньосхіднослов’янський спадок: праведникъ (79:2,46), грешникъ (79:1,188). Матеріал пізніших середньоукраїнських пам’яток дає можливість поповнити цей ряд іншими іменниками, що функціонують у відповідних творах (прелесникъ). Більше їх у новій українській мові. Напр.: облудникъ, бездольникъ тощо.

Віддієслівні назви осіб у середньоукраїнській мові групуються за тими ж лексико – словотвірними значеннями. Деякі з наведених нижче іменників можна віднести і до відприкметникових похідних, твірні основи яких в сучасній мові втрачені [19, с.84].

Група назв осіб – виконавців дії, названої дієсловом (за сталим тимчасовим заняттям або за професією), поступово втрачали в своєму складі церковнослов’янські, книжні елементи, що фіксувалися в пам’ятках давньосхіднослов’янської доби. Однак основний її склад був збережений. Матеріал пізніших староукраїнських пам’яток показує словотвірну регулярність розвитку розглядуваного типу. Напр.: мерочникъ (79:1,426), мосяжникъ (79:1,436), клинникъ (79:1,367), колесникъ (79:1,371), крашенникъ (79:1,383), будьникъ (79:1,72) (робітник), бьльникъ (79:1,80).

Група назв осіб , які є об’єктами чи результатами дій, досить стійка в українській мові. Приклади: колодникъ (79:1,372), страдникъ (79:2,369).

Група найменувань осіб із формантом –ник за характеризувальною дією продовжила свій розвиток в українській мові. Майже всі давньосхіднослов’янські іменники, які називали осіб за процесуальною ознакою, що означає їх поведінку, погляд тощо, перейшли в українську мову, панівна більшість із них збережена в сучасній мові. Напр.: бездольникъ (79:1,46), вымысленикъ (79:1,145), притворникъ (79:2,236).

У лексико – словотвірній групі назв осіб, де процесуальна ознака вказує на соціальний стан особи, зміни відбулися не так бурхливо. Їх ядро, успадковане з попередньої епохи українською мовою у цілому задовольняло потребу мовців. Небагато новотворів цього типу дала нова українська мова, напр.: обивателъ (79:2,9) – «громадянин», наказникъ (79:1,458) – «приказчик», будникъ (79:1,71) – «робітник».

У пам’ятках старої і нової українських мов фіксується також ряд нових дериватів на –ник з різноманітними характеризувальними значеннями: тип стосунків, внутрішня чи зовнішня ознака. Напр.: провинникъ (79:2,224) – «той, хто провинився», роздорникъ (79:2,280) – «розлучник».