41633 (Аналіз вокальних методик другої половини ХХ століття: на прикаді методичного досвіду І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева)

Аналіз вокальних методик другої половини ХХ століття: на прикаді методичного досвіду І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева

Магістерська робота За спеціальністю 8.02207 „Музичне мистецтво”

Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка

Луганськ 2008

В ступ

Розвиток вітчизняної вокальної школи триває вже майже два століття. За цей час виробився свій національний стиль співу, що визначається особливостями національної музики і традиціями виконавської культури. Українські і російські співаки мають у своєму арсеналі велику кількість технічних прийомів володіння голосом, передачі художнього образу, сценічної майстерності. Існує немало праць, вокальних посібників, у яких викладено погляди видатних майстрів вокалу, сумується їх методичний і методологічний досвід.

Засновником вітчизняної вокальної школи цілком справедливо вважається М. Глінка. Його погляди на питання співацького дихання, використання регістрів, особливості вимови тощо до теперішнього часу залишаються фундаментальними, на які спираються і якими користуються більш пізні вокальні теоретики, педагоги-методисти.

Неперевершену цінність мають праці з вокальної педагогіки таких відомих вчених-вокалістів, як Л. Дмитрієв, В. Морозов, Г. Стулова, А. Менабєні, Д. Люш, М. Павлов, О. Полякова. В них розглядаються усі центральні проблеми формування співацьких навичок.

Відомі дослідження у галузі постановки голосу педагогів Н. Малишевої, М. Донец-Тессейер, Ф. Анікєєва і З. Анікєєвої, О. Агаркова, Ю. Ковнер, Б. Васильєва, І. Алієва та інших. В них розглядаються питання розвитку основних вокальних навичок: звукоутворення, співацьке дихання, артикуляція, слухові навички, навички емоційної виразності. Більшість авторів доходять висновку про те, що основним критерієм оволодіння будь-якою навичкою є якість співацького звучання.

Однак, співацькі технології не можуть бути самоціллю, це лише засіб, який дозволяє передати голосом стан душі. Розвиток голосу – одна із сторін комплексного процесу, яким є співи. Про це говорять усі вокалісти-практики і виконавці: «спів як переживання» – єдиний ідеал у процесі, коли пісня сприймається як джерело радості й предмет духовного спілкування.

Як будь-який інший вид виконавства співацька діяльність є творчістю. Відоме положення про те, що самому творчому акту навчити неможливо, але можливо створити певні педагогічні умови які будуть сприяти розвитку в учня творчого початку, творчого мислення й уяви, художнього смаку.

Незважаючи на могутній потенціал, яким володіє вітчизняна школа співу, сучасний стан її розвитку, сучасні запроси вокального мистецтва висувають нові проблеми. Серед них: недостатнє вивчення й узагальнення історико-теоретичного матеріалу, недостатнє вивчення, відсутність узагальнення педагогічних поглядів, загальних умов виховання, методичних принципів багатьох педагогів-вокалістів минулого. Ті узагальнення, що існують, часто не мають відповідного оформлення для того, щоб повноцінно служити мистецтву сьогодення.

Все це викликало бажання зробити власний внесок в узагальнення існуючого педагогічного досвіду педагогів-вокалістів (І. Прянішникова, В. Луканіна та В. Самарцева), чиї методи стали нашим надбанням під час навчання. Тому темою магістерського дослідження обрано: «Аналіз вокальних методик другої половини ХХ століття: на прикладі методичного досвіду І. Прянішникова, В. Луконіна, В. Самарцева».

Об'єкт дослідження: вокальні методики другої половини ХХ століття.

Предмет дослідження: методичній досвід педагогів-вокалістів І. Прянішникова, В. Луканіна та В. Самарцева.

Мета дослідження: узагальнення досвіду вокально- методичної роботи педагогів І. Прянішникова, В. Луканіна та В. Самарцева, виявлення типових закономірностей та розбіжностей.

Завдання дослідження:

Проаналізувати науково-методичну, мистецтвознавчу літературу за проблемою.

Визначити особливості становлення вітчизняної вокальної школи та її розвитку у другій половині ХХ століття.

Проаналізувати методичний досвід вокальної роботи І. Прянішникова,

В. Луконіна, В. Самарцева.

Узагальнити методичні прийоми постановки голосу трьох представників вітчизняної вокальної школи.

Виявити не відомі раніше особливості методів роботи педагогів-вокалістів: І. Прянішникова, В. Луканіна та В. Самарцева.

У дослідженні був використаний комплекс методів:

Теоретико-методичний аналіз мистецтвознавчої, наукової, методичної літератури.

Спостереження педагогічної діяльності В. Самарцева.

Узагальнення методів і прийомів вокальної роботи.

Наукова новизна та практичне значення дослідження: узагальнено досвід вокально-педагогічної роботи трьох представників вітчизняної вокальної школи: І. Прянішникова, В. Луконіна, В. Самарцева; проаналізовано особливості вокальної методики В. Самарцева у порівнянні з іншими методиками вітчизняних педагогів-вокалістів (І. Прянішникова та В. Луконіна).

Апробація результатів дослідження відбулася шляхом публікацій статті „Аналіз вокальних методик другої половини ХХ століття на прикладі методичного досвіду І. Прянішникова, В. Луканіна, В. Самарцева” у зб. Студентських праць ЛДПУ „Науковий пошук майбутніх дослідників” (Луганськ: Альма-матер, 2007), виступу на конференції (інституту культури і мистецтв Луганського Національного педагогічного університету ім. Т. Шевченко).

РОЗДІЛ 1

ІСТОРИКО-ТЕОРЕТИЧНИЙ АНАЛІЗ ОСОБЛИВОСТЕЙ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОКАЛЬНОЇ ШКОЛИ.

Становлення вітчизняної вокальної школи (М. Глінка та його послідовники)

Між історією опери й історією оперного виконавства існує прямий зв'язок, що випливає з обумовленості образу співака. М. Глінка перший підняв російську оперну культуру не тільки до західноєвропейського рівня, але й значно вище. Він почав процес музично-драматургічних реформ, що послідовно відбувалися в оперному жанрі протягом усього XIX століття у творчості О. Даргомижського, П. Чайковського, М. Римського-Корсакова та М. Мусоргського.

З появою опер М. Глінки потрібен був новий тип оперного співака, підготовленого не тільки для виконання опер, але й для засвоєння нових творчих завдань. Роль М. Глінки була виняткової тому, що композитор був чудовим співаком і педагогом-вокалістом. По суті, перший композитор-професіонал, М. Глінка був і першим педагогом-вихователем професійних російських оперних співаків. Композитор, працюючи з виконавцями, пред'являє звичайно до них свої художні вимоги. Але рідко хто з композиторів уміє, ставлячи перед виконавцем художні завдання, підказати вокально-технічні та художні рішення.

На досвіді особистого співу та розумінням співочого процесу, виробленого винятковою допитливістю вимог М. Глінка багато й довго вчився співу. Вивчаючи манеру співу оперних співаків, він вдумувався у вокальний процес, слухав, як викладають інші, вивчав не тільки як треба співати, але і як не треба співати. З величезною пристрастю М. Глінка любив спів, не - як дилетант, а з повним розумінням значення співу для нього як композитора. Він завжди прагнув зрозуміти людський голос і його можливості.

„Виховання слуху, - каже Б. Асафьєв,- от основна та головна лінія поведінки М. Глінки, що є риса його творчої біографії. Тому й сам, як співак, він був зразковий, співак змісту й сенсу” [1,22].

М. Глінка почав учитися співу на сімнадцятому році життя у домашнього вчителя Тоді, потім продовжив своє вокальну освіту в італійця Беллолі.

М. Глінка, під час перебування в Італії, не брав уроки співу, неможливо припустити, щоб М. Глінка не згадав у своїх „Записках” про заняття, якби вони дійсно там були. Тим часом, про значення перебування в Італії він говорить багато: „Не зайвим вважаю вивести тут короткий підсумок придбаного мною в моє перебування в Італії... Частий обіг із другокласними, першокласними співаками та співачками, аматорами й аматорками співу практично познайомило мене з важким мистецтвом управляти голосом і спритно писати для нього. Nozzari і Fodor у Неаполі, були для мене представниками мистецтва, доведеного до nес plus ultra (вищого ступеня) досконалості; вони вміли сполучити неймовірну (для тих, хто не чув їх) виразність (fini) з невимушеною природністю (grd.ce naturelle), які після їх навряд чи мені вдалося коли-небудь зустріти. Не кажу про Дж. Рубіні, навіть у співі Пасти було не без деякого роду претензії на ефект... Чималої праці коштувало мені підроблятися під італійське sentimento brillante (блискуче вираз відчуття), як вони називають відчуття добробуту, що є наслідком організму, щасливо влаштованого під впливом благодійного південного сонця” [2,93].

Про одного з вокальних педагогів Італії М. Глінка пише так: „Він був літня людина, важливої зовнішності, з нарочито обміркованим шарлатанством. Він був tenor serio, співав навіть і в Лондоні. Тому що до Дж. Россіні італійські maestro не писали рулад і прикрас, а просто вульгарні музичні безхарактерні фрази, які співак повинен був сам прикрашати й різноманітити за своїм розсудом, то Bianchi виставляв при кожному зручному випадку свою спритність у тім, що він називав vesti il canto”[2.72].

Зовсім інакше він висловлюється про педагогів, що зробили на нього найглибше враження й безсумнівно допомагали йому вивчити вокальне мистецтво італійських майстрів. Це були співак і педагог Нозарі й співачка Ж. Фодор. Про цих співаків Глінка висловлюється з величезною повагою й повідомляє цікаві методичні подробиці про їхню роботу. Про співачку Ж. Фодор-Мєйнвіель, що залишила вже сцену, він пише так: „...Вона ще чудово співала та виробляла важкі пасажі так спритно й вільно, як у Берліні німки в'яжуть панчохи під час різних подань, не зранивши ні однієї петлі. Вона дуже часто співала з Івановим і, поправляючи його, дотримувалася тіє ж методи, як і Nozzari, що змусив Іванова співати речитативи Роrрога, жадаючи від його не примушеного, м'якого (не треба розуміти як розслабленого, зніженого) і виразного виконання”. Коли Іванов підсилював голос, М. Глінка його зупиняв, говорячи, що „сила голосу здобувається від вправи та часу, а що раз втрачена ніжність (delicatezza) назавжди гине. Я Nozzari і Fodor зобов'язаний більше всіх інших maestro моїми пізнаннями в співі” [2,82].

Що ми знаємо про спів М. Глінки? Те, що збереглося по спогадам осіб, що чули його. Основним матеріалом є спогади Сєрова.

„Голос М. Глінки, — пише О. Сєров, — був тенор, не дуже високий (втім до верхнього la, а іноді й si b), не дуже гарного тембру, але чисто грудний, звучний, іноді на високих нотах металево різкий і у всьому регістрі незвичайно гнучкий для жагучого драматичного вираження [3,132].

Іноді були звуки з тембром трохи носовим, тільки це доводилося завжди так до речі, що навіть не могло вважатися недоліком; вимова слів саме виразне, декламація природна, чудова. М. Глінка „карбував” у своєму співі кожне слово” [3,133].

Учень М. Глінки П. Михайлов - Остроумов свідчить про те, що М. Глінка не користувався „закритим звуком”. По закінченні занять із М. Глінкою П. Михайлов удосконалювався в Італії з 1836 по 1841 рік і займався з Аларі, нерідко в присутності Дж. Рубіні. М. Михайлов писав, що Дж. Рубіні радив верхні ноти фальцетом брати завжди pianissimo, і М. Глінка також давав таку ж вказівку. У той же час про манеру співу Ж. Дюпре він пише як про манеру, зовсім протилежною правилам М. Глінки. Він добре розбирався у проблемах технології звуку, і його висловлення підтверджували, що М. Глінка, мабуть, не знав так званого „закритого звуку”. Художник П. Степанов писав: „У цей час голос М. Глінки вже став грубим, це був скоріше тенор, і високі ноти він викрикував” [4,57].

Все це свідчить про те, що у М. Глінки був не легкого типу тенор, а більше наближається до грудних меццо-характерного типу голосам, і верхні ноти він формував не так, як це робилося в традиційній манері староїтальянського співу. У той же час про співачку Н. Семенової, що закінчила Петербурзьке театральне училище та переїхала до Москви, де вона була першою виконавицею партії Наташі в опері „Русалка”, Сєров пише: „Крім гнучкості та слухняності досить гарного, хоча скоріше головного, чим грудного, голосу [3,135].

Зіставляючи відгуки про голоси М. Глінки та Н. Семенової, можна дійти висновку, що О. Сєров ясно сприймав розходження головного та грудного звучання. Вище ми говорили, що М. Глінка, мабуть, ще не вмів формувати закриті верхні звуки. Але саме звучання його голосу було прикритим. Звичайно ці два поняття плутають. Одні називають закриті верхні звуки прикритими, інші називають їх закритими, Тим часом, по суті справи, ці два поняття між собою не збігаються. Закритий звук - це результат спеціального прийому, яким чоловічі голоси, особливо тенори, - користуються на крайніх верхніх звуках свого голосу, щоб повідомити цими звуками більшу потужність і заокругленість.

Прикриття звуку - це вміння формувати співочі голосні найбільш зближеними, що досягається резонуванням їх не в передній частині рота, а в глибині ротоглоточной порожнини. У примітці до вправ, написаним їм для О. Петрова, М. Глінка рекомендує вимовляти звук на літеру А (у дужках „італійське”). Ця обставина дала деяким історикам підставу затверджувати, що він є прихильником італійської методи співу. Однак це не зовсім так. Тут необхідно розрізняти два моменти. По того часу, про яке мова йде, потрібно було розрізняти спів для виконання італійських опер і спів для виконання російських опер. Але й не в цьому тільки справа. М. Глінка просто вказав на італійський характер а як на найбільш близьку у той час його слуху, добре звучну акустичну форму. Важко припустити, що він намагався механічно пересаджувати італійську методу співу для російських опер, тому що, працюючи зі співаками над виконанням російських романсів або опери, він увесь час боровся з італьянізмами. Тому я схильний думати, що М. Глінка мав на увазі тут такий голосний а, що резонує в глибині.

Можна допустити, що М. Глінка хотів зробити російський звук а в співі більше твердим і активним, чим у розмовній мові.

„Перевага італійської мови, або так зване „зручність” його для співу, треба думати, і полягає, головним чином, в активному й у той же час рівномірній напрузі стінок і передньої й задньої частини рота, у той час як у французькому, наприклад, вимові напружується, головним чином, передній відділ рота (що створює деяке тяжіння до „білого” звуку). Російські голосні, по класифікації експериментальної фонетики, є менш напруженими в порівнянні із французькими та італійськими голосними. Ця обставина, мабуть, і створює у багатьох російських співаків передумови для недостатньо виразної, млявої дикції при співі” [5,117].