41239 (Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві.), страница 3
Описание файла
Документ из архива "Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві.", который расположен в категории "". Всё это находится в предмете "иностранный язык" из , которые можно найти в файловом архиве . Не смотря на прямую связь этого архива с , его также можно найти и в других разделах. Архив можно найти в разделе "остальное", в предмете "иностранный язык" в общих файлах.
Онлайн просмотр документа "41239"
Текст 3 страницы из документа "41239"
Відомою антитезою позиції В.Тішкова можна вважати і точку зору Г.Сетона-Ватсона, що “прийшов до висновку, що неможливо дати якого-небудь наукового визначення нації, незважаючи на той факт, що цей феномен існує тривалий час і буде існувати в майбутньому”.40
На відміну від В.Тішкова, він не сумнівається в реальності самого феномена, але, попри все те, свідомо відмовляється від усяких спроб відповідної категоризації. Цілий ряд дослідників, що присвятили себе дослідженням нації і націоналізму, констатують той факт, що “багато вчених, розглядаючи доктрину націоналізму, просто відмовляються від визначення нації. Вони або користуються змістом, що інтуїтивно розуміється, або взагалі вважають його винаходом націоналістів”. Так Е. Хобсбаум свою працю, що присвячена цікавлячим нас сюжетам, починає з відмовлення від будь-яких спроб дати апріорне визначення нації. Він переконаний у тому, що об’єктивні критерії (мова, етнос, територія) приречені на провал у силу того, що лише деякі безсумнівно національні утворення мають вище перелічені ознаки. Що ж стосується суб’єктивних критеріїв, таких як почуття приналежності до нації чи бажання ввійти в її склад, - вони не тільки не пояснюють, що таке нація, але і ведуть до небезпечної омани, що бажання скласти єдину націю досить для того, щоб вона з’явилася на світ. У силу цих розумінь Е.Хобсбаум називає “нацією” будь-яку велику групу людей, що вважають себе її членами”.41 Але в контексті нашої теми важливо те, що “нація визнається соціальним утворенням лише остільки, оскільки вона зв’язана з визначеним типом сучасної територіальної держави, з “нацією – державою”, і міркувати про нації і національності поза цим контекстом не має…ніякого змісту”.42
З’ясування парадигматики етнологічногічного знання має принципове значення у контексті конструювання адекватної нашим вітчизняним реаліям етнічної політики. Для нас важливо не просто констатувати, що “всі етнічні теорії і концепції можуть бути розділені, насамперед, по ознаці віднесення до конструктивізму або примордіалізму” і що “це членування є граничним і найбільш принциповим, оскільки мова фактично йде про те, чи існує “етнічна сутність”, а отже, предметна область в етнічній теорії”. Важливо це не тільки тому, що названі парадигми дозволяють точно позиціонувати і вчених, і концепції в теоретико-методологічних полях етнологічного знання, які вони пропонують. Важливо це насамперед тому, що всі етнологічні теорії і конструкції практичної політики, покликані, з погляду їхніх авторів, пом’якшити етнокультурну ситуацію тієї чи іншої держави, й оптимізувати її ж державний устрій (такі, що мають, на жаль, яскраво виражену етнічну складову) чи містять у собі солідаризацію з тією чи іншою парадигмою інтерпретації етнічного. При цьому одна парадигма – примордіалістська, яка спонукає до політизації етнічності, і відкриває етнічним антрепренерам безмежні можливості для етнополітичних спекуляцій і мобілізації етнічності в інтересах етнополітичних еліт. Друга парадигма – конструктивістська. Вона дає можливість обґрунтувати доцільність і необхідність деполітизації етнічності і деетнізації політики. Одна служить теоретичним виправданням збереження в поліетнічних державах моделі, за якої частина суб’єктів конструюються за етнічним принципом, проголошуються від імені “титульних” етнічних груп і фактично є інституціональною формою дискримінації представників “нетитульних” етнокультурних співтовариств. Друга інтерпретує модель, як форму територіальної демократії і дозволяє обґрунтувати проект уніфікації статусів, прав і повноважень усіх суб’єктів держави, забезпечення прав і свобод громадян країни поза залежністю від їх етнокультурної і мовної ідентичності і регіону проживання.
Дві розглянуті парадигми наукових досліджень в області етнополітології з всією очевидністю виходять за рамки академічних студій і служать концептуалізації тих чи інших політичних інтересів. Саме тому полеміка така гостра. На жаль, політична мобілізація етнічності останнього десятиліття привела до реанімації багатьох віджилих теоретичних догм з арсеналу “радянської теорії етносу”. Більш того, в етнополітологічній конфронтації догми ці трансформувалися в ідеологеми, а примордіалізм, як специфічна наукова традиція, припинив бути надбанням тільки вчених і все частіше освоюється вульгаризаторами науки. У ситуації ж гострих міжетнічних протистоянь, коли політична об’єктивація конструктивістських ідей могла б стати теоретичною підставою позитивних стратегій, конструктивізм, на жаль, залишається надбанням лише академічної науки.
Теоретико-методологічні основи дослідження.
Для більш повного та чіткого розуміння у методологічній основі даного дослідження, нижче ми наведемо визначення ключових для нашої роботи понять. Необхідність уточнення понятійного апарату викликана тим, що сучасні гуманітарні науки, у тому числі й політологія, часто, не ставлять твердих рамок для наукового визначення об’єкту, явища чи поняття. У контексті окремого дослідження такі рамки, безумовно, важливі і, передусім, у методологічному аспекті.
1. Нація – це полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних підходи до розуміння нації: як політичної спільноти (політичні нації) громадян певної держави і як етнічної спільноти (етноісторичні нації) з єдиною мовою і самосвідомістю. Багатозначність поняття “нація” відбиває наявність безлічі концепцій феномена нації.43
2. Під політичною націю розуміється не просто населення країни і не просте співгромадянство, а спільнота, об’єднана мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спільними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо. 44
3. Ключовим поняттям у даній роботі також буде поняття “поліетнічне суспільство”. Поліетнічне суспільство – це держава, на території якої проживає багато етносів, це держава, яка в однаковій мірі надає та захищає інтереси усіх народів, що проживають на території цієї держави.45
Ключовим дане поняття є саме тому, що найкращим та найефективнішим ґрунтом для створення та існування політичної нації є саме поліетнічна держава з громадянським суспільством. Тому дане поняття проходитиме “червоною ниткою” по всьому нашому дослідженню.
Отже, ключовими поняттями дослідження, за допомогою яких розглядатиметься структура та доля політичної нації є: саме поняття “нація”, “політична нація”, “поліетнічне суспільство” тощо.
У політології існує постійна проблема взаємодії двох рівнів знання: теоретичного та емпіричного. Предметом вивчення методології аналізу якраз і виступає ця взаємодія. Народження політологічного дослідження починається з відповіді на питання “що вивчати?” або “для чого і для досягнення якої мети вивчати?”
Існує багато підходів чи способів народження політологічного дослідження. Однак у ньому неприйнятні як надмірна жорстокість, так і довільність. Наведемо один із способів, який був зазначений у роботі українського дослідника Бурдяк В.І.. Даний спосіб допоможе у нашому дослідженні. Для цього використовується ланцюг питань: що вивчати? для чого і для досягнення якої мети вивчати? де і при яких обставинах вивчати? за допомогою яких засобів вивчати? мова тут іде про три складових елементи політологічного дослідження, які ми повинні виділити при аналізі нашої проблеми:
концептуальна схема дослідження (предмет і об’єкт, ціль, завдання, понятійний апарат дослідження);
методика збору емпіричних даних
методика обробки даних (форми представлення інформації, методи первинного аналізу, застосування загально логічних методів). 46
В етнополітології як наукової теорії, що досліджує етнічні явища в їхньому діалектичному взаємозв’язку з політикою, склалися теоретичні підходи, що опираються на різні методологічні принципи.
Усі наявні теорії і концепції етнічності на Заході можуть бути зведені до трьох основних методологічних підходів: примордіалізм, інструменталізм (він ще відомий за назвою ситуаціонізм) і конструктивізм.
Потрібно звернути увагу насамперед на те, що в теоріях примордіалістського підходу виділяються два напрямки: соціобіологічний та еволюційно-історичний. Прихильники першого розглядають етнічність як об’єктивну визначальну (примордіальну, тобто споконвічну) характеристику людства. Цей феномен вони пояснюють за допомогою еволюційних ідей як явище, детерміноване генетичними і географічними факторами, трактуючи етнічність як “розширену родинну групу” чи як “розширену форму родинного добору і зв’язку”.47
Теоретики другого – еволюційно-історичного напрямку бачать етноси як соціальні, а не біологічні спільноти, які пов’язані із соціально-історичним контекстом. Це реальні групи з властивими їм визначальними рисами – мовою, культурою, ідентичністю.
До 60-70-х років XX сторіччя у світовій науці примордіалістській підхід, головним чином його другий напрямок, домінував, а в радянському суспільствознавстві був фактично єдиним до початку 90-х років.
Найбільш наукове обґрунтування у радянський час одержала теорія етносу. Основним досягненням радянської методології у вивченні людського суспільства, у тому числі етногенезу, був її історизм, тобто осмислення соціальних явищ у їхньому тривалому розвитку.
Вагоме місце в цих дослідженнях займають роботи П. Кушнера, зокрема, у його монографії “Етнічні території й етнічні кордони”,48 акцентується увага на значенні територіальної взаємодії етнічних співтовариств для процесів їхнього формування і розвитку, а також визначалася роль національнї (етнічної) самосвідомості як етнічного визначника. Для розрізнення народів він пропонував звертати увагу на мову, а також форми життя, одягу, кулінарію й інші елементи матеріальної культури. На думку науковця, значно складніше використовувати для цієї мети відмінності в області соціального порядку і явища духовної культури.
У розробці теорії етносу ведуча роль належить Ю. Бромлею, що визначав етноси як сталі сукупності людей, що характеризуються визначеними власними етнічними властивостями (мовою, культурою, етнічною самосвідомістю, закріпленим у самоназві). Ці властивості формуються лише при відповідних умовах – територіальних, природних, соціально-економічних, державно-правових.49
Соціобіологічний напрямок примордіалістського підходу в російській суспільствознавчій літературі представлено концепцією, сформульованою Л. Гумільовим. Автор розглядав етнос як природний, біологічний феномен, джерелом розвитку якого є пасіонарний поштовх. Якщо у своїх ранніх роботах він трактував етнос як біологічну одиницю, то в 80-х роках XX сторіччя запропонував вважати визначальним у його формуванні і розвитку такі фактори, як ландшафт, клімат тощо. При зміні ландшафту, відзначав дослідник, етнос утрачає свою природу і зникає. 50
Слід зазначити, що до примордіоналістського напрямку належать і такі відомі українські вчені, як: В. Наулко, А. Пономарьов і ін., що створили ґрунтовні роботи з актуальних проблем етнонаціонального розвитку українського суспільства.
У середині 70-х років XX сторіччя як реакція на неможливість примордіалізму обґрунтувати причини зростання національних рухів сучасного світу в західній науці виникає інша інтерпретація етносу, відповідно за яким він розглядається як інструмент, що використовується політиками в досягненні своїх інтересів. Такий підхід одержав назву інструменталізму чи ситуаціонізму.
Подібне розуміння етносу характерно, переважно, для політологічних досліджень міжетнічних відносин і сформувалося воно в основному в рамках політології і соціології. На відміну від примордіалістів творці інструменталістського підходу (Олзак, Нейгел, Дж. Бентлі й ін.) орієнтуються не на пошук об’єктивних основ етнічності (вони приймають існування етносу як факт), а на виявлення тих функцій, що виконують етнічні співтовариства. Ґрунтуючись на функціоналізмі і прагматизмі, прихильники інструменталізму вважають етнічність продуктом етнічних міфів, що створюються для досягнення визначеної вигоди й одержання влади. У цьому контексті етнічність розуміють як ідеологію, що формує еліта з метою мобілізації мас на боротьбу за владу.
Неабиякого поширення в сучасній науці набув третій – конструктивістський підхід – до розуміння етнічної спільності, що визначає нації, етноси як визначені інтелектуальні конструкції вчених, політиків, завдяки яким системі освіти, розгалуженій мережі засобів масової інформації, вдається передавати власні ідеї масам, активно впливати на них.
Етнічнічсть, згідно із конструктивістами, – процесс конструювання вигаданих співтовариств, що спирається на фундамент віри в те, що вони звяз’ані природними зв’язками, єдиним типом культури, ідеєю про загальне походження і загальне історичне минуле.51
Представником конструктивістського підходу в Росії є відомий учений В. Тішков, по переконанню якого “нація – це внутрішньогрупова дефініція, і вона не може стати чіткою науковою чи конституційною формою. Це ж стосується ще більш містичної категорії “етнос”.52 Інший дослідник Д. Драгунський також вважає етнос фізично не існуючим, і розуміє це як довільний вибір особистістю референтної групи.53
Щодо конструктивістського підходу необхідно звернути увагу на те, що його прихильники, незважаючи на інтерпретацію етнонації як соціального інструменту, визнають її існування в реальності, що здатна впливати на поводження людей, мобілізувати їх на досягнення визначених цілей. У процесі залучення членів етнічної групи до колективних дій, спрямованих на вирішення політичних, соціально-економічних задач, ключова роль приділяється еліті, лідерам, що, маючи власні цілі, не завжди відстоюють інтереси народу.54
Кожний з розглянутих методологічних підходів щодо розуміння етнічності має як сильні позиції, так і слабкі. Однак усе більш очевидним стає те, що осмислити таку складну і різнобічну наукову проблему, як природа етнічного феномену, у рамках однієї методологічної моделі неможливо.
При цьому необхідно підкреслити, що переважна більшість українських дослідників у трактуванні природи етнічності віддає переваги примордіалістській парадигмі.
Детально розглянувши методологію нашого дослідження, варто зосередити увагу безпосередньо на методах, які використовувалися при аналізі поставленої перед нами теми.