34891 (Школа софістів: уявлення про державу і право), страница 4

Плідніше можна було проявити себе за межами досяжності своїх співгромадян. Тому найбільш енергійні з греків відправлялися колонізувати невідомі землі, вільні від тиску традицій. Багато хто з них жив метеками в чужих полісах, плативши за особисту свободу особливий податок на користь общини, що прийняла їх (метейкіон). Саме тому метеки часто мали більше грошей, чим громадяни, і більшою мірою захоплювалися розкішшю побуту. По-справжньому проявити свою енергію і кмітливість можна було тільки в заняттях, не повною мірою контрольованих співгромадянами. Наприклад, в морській торгівлі, на війні, займаючись відкупами в далеких провінціях і т.п. Це, звичайно ж, не сприяло ні прогресу античної економіки в цілому, ні зростанню добробуту окремих античних громадян.

Тому в епоху розквіту античного ладу навіть багатющі з греків жили відносно скромно, особливо порівняно з сучасною їм східною знаттю і владиками. Розповідають, що під час битви при Іссі Олександр Македонський, вихований греком Аристотелем в пошані до полісних чеснот, вбігши в захоплений похідний намет персидського царя Дарія, зупинився уражений її розкішшю і вигукнув: «Так от, що означає царювати!» Македонські царі, що тільки підкуповують своїм золотом половину Греції, виглядали «жалюгідними провінціалами» в порівнянні з царем Персидської держави. Таким ж був добробут і римлян в епоху розквіту їх республіканського ладу. Знаменитий переможець Ганнібала Публій Корнелій Сципіон Африканський жив на віллі, яка здавалася на подив простенькою сучасникам перших римських імператорів. Але суспільне схвалення викликали ті, що бідніють або не зуміли пристосуватися до нових економічних умов аристократичні роди ніби Емілієв, представник яких Луцій Емілій Павло після перемоги над македонянами при Підні з багатющої здобичі узяв собі тільки бібліотеку царя Персея (і ту не для себе, а для виховання синів). Його син Сципіон Еміліан навіки став кращим зразком римської чесноти і заразом першим розповсюджувачем стоїцизму в Римі [18; c.119].

Звеселяння римської знаті епохи кризи республіки, такі наприклад, як бенкети Лукулла, відомі нам перш за все тому, що викликали засудження сучасників. До речі, будучи блискучим полководцем, Луцій Ліциній Лукулл так і не зумів зробити гідну цивільну кар'єру не в останню чергу із-за своєї пристрасті до розкоші. У більш ранню епоху, коли багатства переможених країн Сходу тільки почали приходити до Риму, немало сил витратив на боротьбу з любов'ю, що народжувалася, до блиску і розкоші знаменитий Марк Порцій Катон. Він прославився не тільки агітацією за руйнування процвітаючого Карфагена і вигнанням з Риму грецьких філософів. У своїй боротьбі за чистоту заповіданих предками звичаїв він так активно використовував цензорську посаду, в круг повноважень якої входило не тільки проведення цензів, але і спостереження за вдачами, що навіки заслужив прізвисько Цензора. Одним з відомих його актів було виключення із списку сенаторів якогось Манілія тільки за те, що той поцілував свою дружину на очах неповнолітньої дочки. Іншим разом він прославився спробою заборонити римським матронам носити дорогоцінні прикраси. У Римі і пізнішої епохи золоті кільця дозволялося носити тільки сенаторам і вершникам. Інші задовольнялися лише срібними або залізними. Тому нувориші типу розбагатілого вільновідпущеника Трімальхіона з роману Петронія «Сатирикон», які наряджали пальці золотими перснями в епоху Імперії, були вимушені густо покривати їх залізними зірочками і іншими подібного роду «прикрасами».

Проте найбільш жорсткі заходи, які перешкоджали майновому розшаруванню цивільного колективу, були проведені спартанським реформатором Лікургом. Його закони до дрібниць регламентували і спростили побут спартіатів, рівень їх споживання, створивши так звану «общину рівних». Спробувавши спартанської їжі, знаменитий афінський політик Алкивіад напівжартом-напівсерйозно сказав, що тепер він розуміє причину самовідданості спартіатів і чому вони так легко розлучаються з життям на полі бою, маючи на увазі, що від такого суворого і безрадісного життя і смерть вважатиметься позбавленням. У спартанському суспільстві була заборонена торгівля, в ролі грошей зберігалися ті, що вийшли з вживання архаїчні залізні лозини чималої довжини, що не конвертувалися з валютою інших грецьких міст. Економічна нерозвиненість і культурна ізоляція Спарти дозволили їй довше за інші грецькі поліси зберегти єдність цивільного колективу і його згуртованість, важливу у військовій справі. Оборотною стороною такої жорсткої орієнтації на рівність і помірність стала культурна нерозвиненість спартанців [14; c.307]. Чим консервативніше і архаїчніше була життя античних цивільних колективів, тим більшою мірою вони прагнули зберегти первісний контроль за своїми співгромадянами і жорстка регламентація їх приватного життя. Найбільш жорстке таке положення дотримувалося у воєнізованому суспільстві Спарта. Соціальний ідеал, що бачив в спартанському ладі, Платон і в проекті своєї ідеальної держави передбачав жорстку регламентацію приватного життя. Те ж прагнення контролювати приватне життя і особисті вчинки громадян очевидно в етичних ідеалах римських стоїків кінця республіки, що створювали легендарну традицію про стародавніх героїв Цінцінату, Юнії Брут, Децію Мусах, Муцію Сцеволі, Горація Коклесу, Манлію Торквату, що жертвували особистим ради суспільного. Воно ж є видимим і в нарочито консервативному цензуруванні Катону Старшого, прагнучого утримати вислизаючу повноту контролю за приватним життям. У розвиненому суспільстві з динамічною економікою і тим більше демократичним режимом громадяни були майже повністю надані самим собі в приватній сфері.

В той же час Аристотель відзначав, що політичні свободи далеко не завжди співпадали з особистими: тирани, наприклад, пануючи над суспільством полісу, не більшою мірою втручалися в приватне життя громадян, чим общини, що демократично управлялися, надаючи їм жити як хочеться. Більш того, розвитку науки, філософії, літератури і мистецтва політична активність громадянина тільки заважала, відбираючи у нього час дозвілля. Одним з центрів культурного перевороту в Греції кінця архаїчного періоду був Мілет, що управлявся тиранами. Культурний розквіт римських міст доводиться зовсім не на епоху республіки, а на період імперії, що усунула громадян з політичного (але не суспільною) життя.

Наявність дозвілля, забезпеченого гарантованим мінімумом з боку цивільного колективу, і свободи від жорсткої регламентації поведінки індивіда в рамках співтовариства своїх громадян, – були необхідними передумовами розвитку творчої активності античного громадянина. В рамках системи грецьких полісів, а потім системи римських муніципіїв і колоній громадян античний громадянин мав можливість вільно і безперешкодно переміщатися і активно включатися в культурне життя на новому місці. Така «горизонтальна мобільність» сприяла руйнуванню традицій культурної замкнутості, заснованої на жорсткій регламентації побуту. Результатом був якісний культурний стрибок античних народів, мистецтво, архітектура, релігія або філософія яких явно відрізняється від відповідних культурних досягнень інших стародавніх народів, перш за все динамічністю, реалістичністю, близькістю до людини і здібністю до розвитку і вдосконалення. Тому і наука, заснована на раціональній логіці як системі, виникла саме на античному світі, хоча не всі її напрями мали передумови для розвитку.

Звільнення від традиційних канонів вело до розповсюдження релігійного індиферентизму. Якщо в інших суспільствах цей процес супроводжувався появою нових форм релігійності, то в античності на зміну релігії як знаряддя пізнання світу приходить філософія.

Такій же раціоналізації піддалися і найбільш соціально значущі архаїчні ритуали. Випробування священних царів «звиродніли» в атлетичні змагання. Хоровий спів гімнів богам, покликаних формувати порядок і гармонію в космосі, стало співецькими змаганнями. Діонісійські ритуали породили театр. Ритуальні битви з тими, що втілювали періоду річного циклу тваринами стали рядовим цькуванням звірів в цирках. Людські жертвопринесення духам померлих перетворилися на гладіаторські бої [17; c.104].

Раціоналізація практики йшла рука в руку з раціоналізацією мислення. Сумнів і неприйняття на віру став характерним явищем суспільного життя. Велику роль в його розповсюдженні зіграли софісти. Їх міркування особливо гостро висвітили діалектичну двоєдиність звичних понять. Це породжувало тісний зв'язок оптимізму і песимізму в світовідчуванні. Виразно усвідомлюючи недосконалість людської природи, незборимість смерті, недосяжність абсолютної істини, греки і римляни проте відчували себе досить вільно і комфортно в світі, обкресленому межами їх цивільного колективу. Навіть віддаляючись від нього, вони могли розраховувати на можливість підтримку рідного колективу у разі невдачі їх особистої ініціативи. Ймовірно, в цьому ключ життєстверджуючого світовідчування античної людини.

Епоха становлення полісного ладу залишила в спадок античній цивілізації дух змагальності (агон) в різних сферах діяльності. На його формування зробила вплив обстановка територіальної експансії, технічного і економічного підйому, виникнення нових суспільних відносин, умови постійної боротьби за владу різних соціальних груп. Агоністичний початок виражався в прагненні бути не гірше за інших, а за можливості і краще, тобто відрізнитися в тих сферах діяльності, які краще відповідають особистим здібностям. Широко відомі атлетичні змагання стародавніх греків, як то Олімпійські, Істмійські і інші ігри. Традиція називає атлетами таких відомих «гуманітаріїв» як Платон, Піфагор і Евріпід. Постійними були змагання хорів, драматургів. Філософи постійно вступали в публічну полеміку. Спеціально викладається і вивчається мистецтво спору (ерістика). На бенкетах змагалися у виконанні сколій, а простакуваті спартіати – в лаконізмі. Прагнучи до слави, сіракузький тиран Діонісій Старший складав трагедії і в 367р. до н.е. його «Викуп Гектора» отримав першу нагороду в Афінах.

Замість анонімності творчих досягнень, властивої іншим стародавнім і середньовічним цивілізаціям, античність славила особисту творчу індивідуальність. Люди, що завоювали популярність різними проявами інтелектуальної переваги, вважалися у греків мудрецями. Вже на початку класичної епохи склався канон семи мудреців, до яких відносили Фалеса з Мілета, Солона з Афін, Хілона із Спарти, Біанта з Прієни, Періандра з Корінфа, Піттака з Мітілени, Клеобула з Лінда (іноді називали інші імена). Римляни мудрим з греків визнавали Піфагора. Життя ради пізнання не так вже рідко зустрічалося в античності. Навіть у консервативнішому і схильному до колективізму Римі інтелектуали і ерудити ніби Квінта Муція Сцеволи або Марка Тулія Цицерона віддавали політиці лише частину своєї натури, а такі як Помпоній Аттік або Марк Теренцій Варрон і зовсім сторонилися її.

Відсутність строгої регламентації давала античному громадянинові відносну свободу у виборі застосування своїх сил. Це стимулювало пошуки свого місця в житті: конкретні – на полісному світі, і інтелектуальні – пошуки місця в космосі. Широка варіативність світосприймання грека і римлянина істотно розширювала міру його внутрішньої свободи і готовність до ухвалення нового – отже, забезпечувала підвищену пристосовність до різноманітних умов. Антична громадська думка заохочувала особисті творчі досягнення. У Греції це було художня, філософська, наукова творчість. У Римі – політична, економічна, військова. Рабовласницька ментальність архаїчного періоду в житті будь-якого суспільства визначалася тим, що відношення до людини формально було таким же, як і до інших істот, що населяли космос. Уявлення про загальне протистояння миру людей миру природі було відсутнє. А отже, був відсутній і ґрунт для гуманізму. Розчинення людини в світі природи осмислювалося в тому, що людина могла продаватися, бути у власності, приноситися в жертву і т.п. точно так, як і інші об'єкти миру (речі або тварини) [17; c.108].

Античне цивільне суспільство через свою відносну нечисленність і протистояння зовнішньому світу не могло дозволити громадянам опуститися до положення рабів. Повсюдно в Греції в VI ст. до н.е. і в Римі в кінці IV ст. до н.е. було заборонено боргове рабство. Особа громадянина була недоторканна, тому за його борги повинно було відповідати тільки його майно, але не тіло. Громадянин не міг піддаватися тілесним покаранням. Звичайно, громадянин міг відпрацьовувати заборгованість своєю працею. Проте це не заохочувалося суспільними установками. Цінність особи громадянина була дуже велика, щоб дозволити йому служити комусь ще, окрім самого цивільного колективу. Громадянин був потрібний державі як воїн і учасник «загальних справ». Всі інші заняття розглядалися як другорядні і співвідносилися з людьми, що стояли поза цивільним колективом, – метеками, перегрінами і рабами. Ці люди «другого сорту» були потрібні тільки для того, щоб звільнити дозвілля громадян для занять першорядної ваги – політики і війни. Тому в античності склалося уявлення, що той, хто працює на іншу людину подібний до раба і, отже, не може бути вільним. Античним громадянам було простіше нічого не робити (тобто не брати участь у виробництві) і чекати допомоги від держави, чим йти найматися до когось на роботу.

Як побічний ефект така суспільна установка мала формування особливого типу рабовласницьких відносин, який іменується класичним або античним. Суть його полягає зовсім не в тому, що, як часто вважається, в Греції і Римі раби піддавалися жорстокішій і витонченішій експлуатації, ніж в інших країнах стародавнього світу, і тому античне рабство було вищим ступенем в розвитку рабовласницьких відносин.

Античне рабство було не вищим рівнем розвитку, скажімо, рабства єгипетського, а абсолютно іншим типом рабовласницьких відносин, відмінним від єгипетського. Ця відмінність визначалася не розвитком самого рабства як такого, а принциповою відмінністю організації грецького і римського суспільства вільних від єгипетського суспільства вільних. На античному світі рабами могли бути тільки чужоземці, які в соціально-правовому плані могли бути прирівняні до речі з тієї причини, що цивільних законів і норм не мали до них, як чужоземці, відносини. Це порівняння рабів з річчю або, за виразом М.Теренція Варрона, знаряддям праці, що говорить, виникло зовсім не унаслідок особливої жорстокості експлуатації рабів на античному світі. Воно було природним для античних філософів-теоретиків і юристів тому, що, будучи чужаком, античний раб в очах суспільства був абсолютно нічим поряд з античним громадянином, що мав абсолютно всі права. У античності існувала глибока прірва між свободою і повноправністю громадян і повною несвободою і безправ'ям рабів. Така прірва не могла виникнути між рядовим підданим староєгипетської або середньовічної турецької держави, що мав мінімум прав і знаходився у залежності від чужої йому держави, і тим же рабом, залежність якого підпорядковувала його не державі, а приватній особі [17; c.111].

У багатьох грецьких полісах роль безправних рабів належала місцевому населенню, скореному грецькими общинами, які переселилися та складали колектив громадян. На Кріті такі землеробські раби називалися мноїти і клароти, в Сіракузах – кіллірії, в Сікіоні – корінефори, у Фессалії – пенести, в Спарті – ілоти, в Гераклії – маріандіни, в Аргосі – гімнети. Розповсюдження такого рабства, схожого на кріпацтво, було обумовлене пануванням натурального господарства в період виникнення полісів. Античний характер такого рабства був обумовлений його розвитком як оборотна сторона полісного цивільного життя, а не ступенем економічної експлуатації рабів.

Розвиток виробництва і господарських зв'язків підвищив значення купувального рабства. Особливо велика його роль була в полісах з розвиненим міським життям, морською торгівлею і товарно-грошовими відносинами. Але причина розвитку в них античного типу рабства полягала не в товарному характері їх економіки, а все в тому ж античному цивільному ладі. Набуваючи рабів і нарощуючи застосування їх праці в суспільному виробництві, античні рабовласники прагнули таким чином звільнити себе для занять достовірно цивільною діяльністю – політикою і військовою справою точно так, як і це робили спартанці з їх нерозвиненою економікою, заснованою на пануванні принципів натурального господарства. Орієнтація тільки на одну форму експлуатації приводила в деяких полісах (правда, вже в період кризи цивільного колективу) до надмірного зростання числа рабів. За даними Афінея, в 312 р. до н.е. в Афінах було 400 тисяч рабів, на Егині – 470 тисяч, в Корінфі – 640 тисяч. Число рабів істотно перевершувало число громадян. Той же Афіней повідомляє, що в Афінах в 312 р. до н.е. було 21 тисяча громадян, 10 тисяч метеків і 400 тисяч рабів. Практично невелике співтовариство громадян полісу знаходилося в тісному оточенні рабів, які чисельно перевершували їх у декілька разів. Це накладало відбиток на характер всієї системи суспільних відносин, додаючи їй яскраво вираженого рабовласницького характеру. Тому античне суспільство виглядало перш за все як рабовласницьке суспільство. Цивільний колектив і античне рабство були двома взаємозв'язаними сторонами одного суспільства. Таке положення ніколи не складалося і не могло скластися в інших, неполісних державах старовини, які сучасними дослідниками часто вважаються «рабовласницькими». Там не громадяни знаходилися в оточенні рабів, а навпаки, раби, що складали чисельну меншину, були інкорпоровані в колектив вільних (який зовсім не був соціально єдиним «монолітом», як цивільний колектив античного миру). Але в багатьох рядових полісах Греції число рабів було невелике. Тому в цілому на античному світі раби зовсім не були головною продуктивною силою в суспільному виробництві.