34891 (Школа софістів: уявлення про державу і право), страница 8

Всюди (серед тварин, людей, держав і народів) природна ознака справедливості, на його думку, така: сильний керує слабким і стоїть вище слабкого.

З позицій такого закону природи і природного права сили Каллікл критикує демократичні закони і звичаї, що базуються на принципі рівності. Закон природи, таким чином, предстає в його аристократичній інтерпретації як право (сильних, могутніх, розумних, кращих) на нерівність.

Софіст Лікофрон трактував державне спілкування як результат договору людей між собою про взаємний союз. «Закон у такому разі виявляється простим договором або, як говорив софіст Лікофрон, просто гарантією особистих прав, зробити ж громадян добрими і справедливими він не в силах».

Судячи з усього, «особисті права» людини Лікофрон вважав тим природним правом, для гарантування якого, за його договірною теорією, і було узгоджено людьми в угоду про створення полісної спільності. В основі цієї концепції лежить уявлення про природну рівність людей (і рівність їх «особистих прав»). Також і закон в його трактуванні опиняється простим договором, «просто гарантією особистих прав» [49; c.77].

Інший софіст молодшого покоління Алкідам Елейський (I половина IV ст. до н.е.), учень Горгія, розвивав думку про рівність всіх людей, включаючи і рабів. Йому приписуються наступні знаменні слова: «Божество створило всіх вільними, а природа нікого не створила рабом».

Різними способами софісти провели зсув осі філософського дослідження з космосу на людину: саме у цьому полягає їх історичне значення. Була розроблена моральна проблематика, хоча і не були показані її граничні підстави, а природа людини не була визначена як така.

Проте багато аспектів софістики, хоча і здаються чисто деструктивними, мали все ж таки позитивне значення. Щось повинно було бути зруйноване, щоб бути реконструйованим на новій, міцнішій основі. Певні горизонти, що опинилися дуже тісними, повинні були бути розсуненими, щоб відкрити інші, ширші.

РОЗДІЛ 2. СУТНІСТЬ ПОЛІТИКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ

СОФІСТІВ

2.1. Предмет та основні питання дослідження в політико-правовому

вченні софістів: порівняльний аналіз

В середині I тисячоліття до н.е. в Греції завершується перехід до рабовласницького ладу. На характер і терміни цього переходу вирішальну дію надала досить рано сформована у греків морська торгівля – її розвиток стимулював зростання міст і створення грецьких колоній навколо Середземного моря, прискорив майнове розшарування суспільства. Завдяки жвавим зв'язкам з іншими країнами торгові центри Греції перетворилися на могутні центри культури, куди стікалися новітні досягнення в сфері техніки, природознавства, писемності і права.

Соціально-політичний лад Стародавньої Греції був своєрідною системою незалежних полісів, тобто невеликих, іноді навіть крихітних держав. Територія полісу складалася з міста і прилеглих до нього селищ. За підрахунками сучасних істориків чисельність вільного населення полісу рідко досягала 100 тис. чоловік.

Загальною межею полісного життя VII–V ст. до н.е. була боротьба між родовою аристократією, що переростала в рабовласницьку спадкову знать, і торгово-ремісничими кругами, які утворювали разом з окремими прошарками селянства табір демократії. Залежно від переваги тієї або іншої сторони державна влада в полісах приймала форму або аристократичного правління (наприклад, в Спарті), або демократії (Афіни), або перехідного правління тиранів [57; c.133].

З перетворенням рабства на пануючий спосіб експлуатації росла майнова нерівність вільних, загострювалися соціальні суперечності старогрецького суспільства. Багаті рабовласники, відтісняючи родовиту знать і демократично настроєні середні класи, встановлювали у ряді полісів олігархічні режими. Боротьбу серед вільного населення посилювали антагоністичні відносини рабовласників і рабів. Заснована на пануванні аристократія або демократії держави-полісу об'єднувалися у військово-політичні коаліції і державні союзи (Афінський морський союз, Пелопоннеський союз під гегемонією Спарти і ін.). Протиборство цих коаліцій породжувало політичні перевороти в полісах і міжусобні війни, наймасштабнішою з яких була Пелопоннеська війна 431–404 рр. до н.е.

В результаті тривалих міжусобних війн, що підірвали економіку, поліси приходять до занепаду і переживають глибоку кризу. У другій половині IV ст. до н.е. старогрецькі держави були скорені Македонією, а пізніше (II ст. до н.е.) – Римом.

Політична ідеологія Стародавньої Греції, як і інших країн старовини, формувалася в процесі розкладання міфу і виділення щодо самостійних форм суспільної свідомості. Розвиток цього процесу в античній Греції, де склалося рабовласницьке суспільство, мало значні особливості в порівнянні з країнами Стародавнього Сходу.

Інтенсивна торгова діяльність греків, яка розширювала їх пізнавальний кругозір, вдосконалення технічних навиків і умінь, активну участь громадян в справах полісу, особливо демократичного, викликали кризу міфологічних уявлень і спонукали шукати нових прийомів пояснення того, що відбувається в світі. На цьому ґрунті в Стародавній Греції зароджується філософія як особлива, теоретична форма світогляду. Політико-правові концепції починають розроблятися в рамках загальнофілософських учень.

До складу філософського світогляду входили тоді всі форми теоретичної свідомості – натурфілософія, теологія, етика, політична теорія і ін. Політико-правові вчення Стародавньої Греції складалися в результаті складних взаємодій політичної ідеології з іншими формами суспільної свідомості [58; c.193].

Для розвитку соціально-політичної теорії першорядне значення мало розширення емпіричних знань. Різноманіття політичного досвіду, накопиченого в державах-полісах, стимулювало теоретичні узагальнення практики здійснення влади і створення вчень, в яких піднімалися проблеми виникнення держав, їх класифікації, якнайкращої форми ладу.

Правова думка Стародавньої Греції постійно зверталася до порівняльного вивчення законів, які встановили в полісах перші законодавці (Лікург – в Спарті, Солон – в Афінах). У творах грецьких мислителів була розроблена класифікація форм держави (монархія, аристократія, демократія і ін.), що увійшла до понятійного апарату сучасної політичної науки.

На зміст античних політико-правових концепцій величезний вплив надав також розвиток етики, затвердження в рабовласницькому суспільстві індивідуалістичної моралі. Приватновласницькі відносини і рабство підірвали патріархальні засади громадського життя, які зберігалися в полісах, протиставили індивідів один одному.

Якщо в етико-політичних концепціях Стародавнього Сходу мова йшла про ту або іншу інтерпретацію громадської моралі, то в античній Греції на передній план висуваються питання, пов'язані з положенням індивіда в суспільстві, можливістю морального вибору і суб'єктивною стороною поведінки людини. Спираючись на ідеї етичної свободи індивіда, представники демократії розробляли вчення про рівність громадян і договірне походження закону і держави.

Починаючи з III ст. до н.е., коли старогрецькі держави втратили свою незалежність, в суспільній свідомості відбуваються глибокі зміни. Серед вільного населення наростають настрої безвихідності і аполітичності, посилюються релігійні шукання. Теоретичні дослідження політики в цей період підміняються моралями індивідуалістичного толку (стоїцизм, школа Епікура) [30; c.20].

Рабовласницька демократія досягла розквіту в другій половині V ст. до н.е., коли економічним і політичним центром старогрецького суспільства сталі Афіни. У історичній літературі за цим періодом закріпилася назва “Золоте століття” афінської демократії, або, за іменем одного з її вождів, “вік Перикла”.

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особ­ливо афінської демократії, у другій половині V ст. до н.е. обу­мовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів. Багато хто із софістів були видатними просвітителями свого часу, глибокими і сміливими новаторами в риториці, етиці, логіці, праві, політи­ці.

В центрі уваги софістів знаходилися питання права і політики, моралі, прийоми доказів і ораторського мистецтва. Інтерес до цих проблем багато в чому був обумовлений ідеологічними установками демократії: оскільки знанням відводилася роль критерію при відборі кандидатів на державні посади, остільки головне місце в навчанні повинна була зайняти підготовка слухача до політичної діяльності, до виступів в народному зібранні і суді.

Протагор і інші старші софісти підкреслювали мінливий характер представлень людини. Про один і той же предмет, учив Протагор, може бути висловлене дві протилежні думки, і жодне з них не буде істиннішим, ніж інше. Наприклад, хворій людині їжа здасться гіркою, а здоровому – солодкою і смачною. Вони обидва по-своєму праві. Загальновизнаної істини і єдиного блага просто не буває.

Носієм знань і справедливості є не тільки мудрець, але і кожна окрема людина. Цю думку Протагор виразив у формулі, яка сприймалася сучасниками як своєрідне гасло софістів: «Міра всіх речей – чоловік, що існують, що вони існують, а неіснуючих, що не існують» [21; c.209].

Розвиваючи уявлення про відносність і умовність моралі, Горгій виділяв чесноту для чоловіка і жінки, вільного і раба, чесноту для кожного віку, роду занять і конкретної справи. Софісти старшого покоління наповнили вчення про мораль індивідуалістичним змістом.

Справедливість вчинків пропонувалося оцінювати залежно від умов місця і часу, стани людини і т.д. Подібного роду концепції, заперечливі існування абсолютного єдиного блага, отримали пізню назву етичного релятивізму.

Абсолютного права, вважали софісти, немає. Те, що в одному місці визнається законним, в іншому забороняється законом. Немає природного права, існує тільки позитивне право.

У цьому саме сенсі, в сенсі заперечення вічного права, і слід розуміти знущання Аристофана з софістичного переконання на право. Коли один з тих, що розмовляють посилається на вічне право, інший заперечує всяке право, пропонує вказати йому, де це право. Посилання на Зевса, у трона якого живе право, не задовольняє, тому що Зевс, що не посоромився скути свого отця, поглинув би і це право. Тут мова йде, очевидно, про заперечення не позитивного, а природного права. Визнання одного лише позитивного, історично мінливого, права цілком згідно з етичним ученням софістів, за яким правила гуртожитку існують не за природою, а за людським встановленням [20; c.304].

Держава є союзом для взаємного досягнення цілей, недосяжних розрізненими силами окремих осіб. З цього приводу Протагор розповідає наступний міф. Коли боги створили живі істоти, то доручили Епіметею розподілити між ними сили і блага. У своїй старанності Епіметей поспішив роздати всім тваринам засоби боротьби, що все є у нього, за існування: фізичну силу, спритність рухів, швидкість ніг, що прикриває шерсть, здатність літати і т.  д. Коли черга дійшла до людини, виявилось, що всі запаси благ виснажені. Обділена засобами боротьби, людина засуджена була б загинути, якби Зевс не велів Прометеєві вкласти в людей відчуття права, соціальний інстинкт, завдяки якому і стала можлива боротьба за існування силою державного об'єднання.

Якщо держава забезпечує боротьбу проти природи і зовнішнього ворога, то як, виникає запитання укладаються інтереси окремих осіб усередині держави? На це питання в переконаннях софістів можна знайти дві відповіді.

У софістів зустрічаємо вельми добре обґрунтовану теорію покарання. Заперечуючи в покаранні момент відплати (проти піфагорійців), Протагор бачить в покаранні засіб психічної дії як на самого злочинця, так і на інших. «Якщо захочеш подумати про суть покарання злочинців, то зрозумієш, що люди рахують чесноту чимось засвоєним. Адже ніхто не карає злочинців, маючи на увазі лише те, що вони зробили беззаконня, - (хіба тільки, коли хтось безглуздо мстить, як тварина), а хто старається з сенсом карати, той не за минуле беззаконня відплачує, адже не перетворить він зробленого в не те, що було, а ради майбутнього, щоб знову не впали в злочин ні цей самий, ні інший, що бачить його покараним». «Карати слід як дітей, так і дорослих, щоб карані стали кращими, а хто не піддається виправленню, того, як невиліковного, залишається виганяти з міст або вбивати». Тут виражені, стосовно різних типів злочинців, засади залякування, виправлення і ізоляції.

У дусі вимог рабовласницької демократії, що окріпла, старші софісти розвивали вчення про закон. Вони стверджували, що закони, по суті справи, є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина, якою би мудрою і добродійною вона не була. Закон є виразом узгодженої, “взаємної справедливості” (Протагор), щось ніби суми індивідуальних чеснот. Виходячи з цього, старші софісти поповнили політичну теорію визначенням закону як договору, як сумісного встановлення громадян або народу [27; c.126].

Одні висувають теорію класової боротьби. Закони виражають собою інтереси сильного класу. «Всякий уряд видає закони, погодившись зі своєю користю: демократія встановлює закони демократичні, тиран - згідно з його інтересами і т. п. Видавши такі закони, ці уряди оголошують корисне їм особисте взагалі справедливим і законним, а порушників цих законів карають як злочинців і аморальних людей. От чому я (Тразімах) і сказав, що у всіх державах законне і справедливе - це те, що корисно уряду».