34891 (Школа софістів: уявлення про державу і право), страница 10

Софіст Антифонт (2-а половина V ст. до н.е.) дотримувався ідеї про рівність всіх людей за природою, в основі якої лежала думка, що у всіх людей незалежно від їх соціального і етнічного походження однакові природні потреби. За природою ми всі в усіх відношеннях рівні, притому «однаково» і варвари, і елліни.

Антифонт обґрунтовує приведені ідеї на основі розрізнення природних законів (права) і писаних законів (позитивного права), а також договірного характеру людських законів. Він пише: «Бо розпорядження законів довільні (штучні), веління ж природи необхідні» [33; c.77].

Розпорядження законів є результатом угоди (договору людей), а не виниклі самі по собі «породження природи»; веління ж природи є природженими засадами, а не продуктом угоди людей між собою.

Безперечний інтерес представляє інтерпретація Антифонтом співвіднесеної поняття справедливості і двох видів права. З цього приводу він пише: «Справедливість полягає в тому, щоб не порушувати закони держави, в якій ти є громадянином. При цьому, у присутності інших людей справедливо дотримуватися законів держави, а залишаючись наодинці слід дотримуватися законам природи. Отже, позитивні закони розповсюджуються на суспільні відносини, а природні на особисте життя громадянина. Крім того, тут закладена ідея про перевагу природних прав людини в порівнянні з правом позитивним, публічним».

Деякі дослідники вважають Антифонта прихильником індивідуалістичного аморалізму, інші космополітом-анархістом, треті - об'єктивним соціологом, що описує сучасне йому афінське суспільство, що можна пояснити фрагментарністю тексту.

Представник молодшого покоління софістів Лікофрон (IV ст. до н.е.) державну спільність вважав результатом договору людей про взаємний союз. На його думку, договором є і закон як гарантія особистих прав людини, проте він не в силах зробити громадян добрими і справедливими.

Особисті права він вважав невідчужуваним природним правом, для забезпечення якого і було поміщено угоду про створення державної спільності. У основі його концепції лежить принцип про природну рівність людей і рівність їх особистих прав.

Ідею природньоправової рівності і свободи всіх людей (включаючи і рабів) обґрунтовував і інший молодший софіст Алкідамант, якому приписується наступне положення: «Божество створило всіх вільними, а природа нікого не створила рабом» [23; c.84].

Що є новим, найбільш примітним в політико-правових по­глядах софістів?

По-перше, для них характерний ще більший поворот до про­блеми людини, її суспільного буття, пошуку природних основ права і закону.

По-друге, і старшим, і молодшим поколінням софістів роз­роблялася концепція особистих прав людини. Людина має право жити для себе. Держава, закони - гарантії, політичний і юри­дичний механізм їх реалізації. Особисті права людини, свобода трактувалися як невідчужуване природне право, для гарантії якого і встановлюється угода про державну спільність.

Так, Лікофрон вважав закон простим договором, «просто гарантією особистих прав». В основі його концепції лежить уявлення про природну рівність людей, їх особисті права.

Лише у XX ст. права і свободи людини і громадянина набудуть пріоритетності, право­вого закріплення.

По-третє, Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрун­товну розробку природно-правової теорії. Природне право пер­ший трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, природне право протистоїть штучно­му, полісному закону. «...Люди родинні за природою, закони ж, цар над людьми, примушують..., що противно природі». Приро­дне право втілює справедливість. Він аргументував це тим, що писані закони - умовні, текучі, залежать від зміни законодав­ців. «Хто стане думати про закони і слідування їм, як про справу серйозну, коли нерідко самі законодавці не схвалюють їх і змі­нюють». Молоді софісти Фрасімах, Пол Агригентський, учень Горгія, вважали: закони закріплюють вигоду найсильніших, тут сила - основа права. Виховання людей у дусі вимог природи Антифонт розцінював як необхідну умову досягнення єдності громадян у питанні про державні порядки і закони [37; c.214].

Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані закони поліса, вважаючи їх досягненням людської куль­тури. За Протагором, «закон є виразом узгодженої, взаємної спра­ведливості». Горгій вважав «писані закони, цих стражів справе­дливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справедливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою написали, установивши, що належить ро­бити і від чого треба утримуватися».

Таким чином, старше по­коління софістів розвивали вчення про закон у дусі вимог зміц­нілої рабовласницької демократії, стверджували, що закони по суті є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина.

По-четверте, мислителі Стародавньої Греції (особливо софі­сти) дали в принципі наукове пояснення походженню суспільст­ва, держави, природи влади і політики. Протагор, Лікофрон тра­ктують походження «взаємного союзу» як результат угоди для захисту особистих прав, прагнення людей до миру і благозаконня. Політика, за Фрасімахом, сфера прояву людських сил і інте­ресів, сфера людських, а не божественних діянь. Реальний кри­терій практичної політики і принцип володарювання Фрасімах бачив у вигоді найсильнішого: «справедливість, стверджую я, це те, що притаманне найсильнішому». У кожній державі, розвивав він свою думку, влада встановлює закони на свою користь: де­мократія - демократичні закони, тиранія - тиранічні і т.д. Уста­новивши подібні закони, влада оголошує їх справедливими. Во­лодіння владою дає великі переваги. Несправедливість у політичних відносинах виявляється доцільніше і вигідніше спра­ведливості. Він картав роль насильства в діяльності держави, авторитарний характер політики і законів [43; c.82].

З ним не погоджувався Каллікл. «По-моєму, - говорив він, - закони саме і встановлюють слабосильні, а їх більшість. Заради себе і власної вигоди установлюють вони закони...» [45; c.38]. Він був прихильником аристократичного правління. За природою, стверджу­вав Каллікл, справедливо те, що кращий вище гіршого і сильний вище слабкого. У цьому він бачив «природну ознаку справедли­вості» і з позиції такого розуміння природного права критикував демократичні закони, їх принцип рівноправності громадян.

Софісти були першими справжніми теоретиками права, держави, політики. Ідеї софістів отримали друге народження і знов почали розроблятися в Новий час.

У першій половині IV ст. до н.е. софістика як рух переважно прихильників демократії вироджується. Викладацька діяльність софістів все більше обмежувалася сферою риторики (мистецтва красномовства), теорії доказів, логіки. Можливістю такого навчання не забула скористатися аристократія. Серед молодших софістів були тому представники і демократії (Алкідамант, Лікофрон), і аристократичного табору (Каллікл).

Під впливом критики з боку ідейних супротивників, в першу чергу Платона і Аристотеля, термін «софістика» набуває значення уявної, поверхневої філософії і з часом стає ім'ям призивним для визначення всякого роду словесних і логічних передержок.

Розробку політико-правових ідей демократії в IV ст. до н.е. продовжили оратори на чолі з Демосфеном. У своїх промовах вони підкреслювали рівність громадян, непорушність закону як гаранта цивільних прав, захищали права власників на своє майно, вказуючи на позитивну роль багатства в державному житті, доводили переваги демократичного ладу в порівнянні з іншими формами держави, а також закликали до об'єднання грецьких полісів під владою Афін [41; c.219].

Таким чином, софісти внесли істотний вклад у теоретичну розробку проблем держави, права, політики, у політичне і пра­вове виховання громадян грецьких полісів.

Ідейна спадщина старогрецької демократії послужила одним з джерел політико-правових концепцій Нового часу.

ВИСНОВКИ

Рабовласницька демократія досягла розквіту в другій половині V ст. до н.е., коли економічним і політичним центром старогрецького суспільства сталі Афіни. У історичній літературі за цим періодом закріпилася назва «Золоте століття» афінській демократії, або, по імені одного з її вождів, «вік Перикла».

Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів, особ­ливо афінської демократії, у другій половині V ст. до н.е. обу­мовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів - платних учителів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, вчили умінню керувати при­ватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва. Багато хто із софістів були видатними просвітителями свого часу, глибокими і сміливими новаторами в риториці, етиці, логіці, праві, політи­ці.

«Софіст» - цей термін, сам по собі позитивний, «мудрий», що означає, досвідчений, експерт знання, почав уживатися як негативний, особливо, в контексті полеміки Платона і Аристотеля.

Деякі, як Сократ, вважали знання софістів поверхневими і неефективними, бо у них була відсутня безкорислива мета пошуку істини як такого, замість якої позначилася мета наживи. Платон підкреслював особливу небезпеку ідей софістів з моральної точки зору, крім їх теоретичної неспроможності.

В центрі уваги софістів знаходилися питання права і політики, моралі, прийоми доказів і ораторського мистецтва. Інтерес до цих проблем багато в чому був обумовлений ідеологічними установками демократії: оскільки знанням відводилася роль критерію при відборі кандидатів на державні посади, остільки головне місце в навчанні повинна була зайняти підготовка слухача до політичної діяльності, до виступів в народному зібранні і суді.

Впродовж тривалого часу історики філософії беззастережно приймали оцінку Платона і Аристотеля, критикуючи в цілому рух софістів, визначаючи його як занепад грецької думки.

Лише наш час зробив можливою переоцінку історичної ролі софістів на основі систематичного перегляду всіх упереджень, і можна погодитися з В.Джегером, (W.Jaeger) що «Софісти - це феномен такий же необхідний, як Сократ і Платон, останні без перших немислимі».

Насправді, софісти зробили справжню революцію, змістивши філософську рефлексію з проблематики фізису і космосу на проблему людини і її життя як члена суспільства.

Стараннями софістів античний світогляд був переорієнтований з пізнання навколишнього світу (космосу) на внутрішні проблеми полісу, тобто пов'язані з людиною, гуманітарні проблеми.

Домінантні теми софістики - етика, політика, риторика, мистецтво, мова, релігія, виховання, тобто все те, що нині зветься культурою. Саме тому з точністю можна стверджувати, що софісти - засновники гуманістичного періоду в античній філософії.

Цей поворот у філософії може бути пояснений причинами двох порядків. З одного боку, як ми бачили, філософія фізису в своєму розвитку вичерпала себе, всі шляхи її були освоєні думкою, досягнувши своїх меж. З іншого боку, в V ст. до н.е. з'явилися соціальні, економічні і культурні ферменти, що сприяли зростанню софістики, у свою чергу остання стимулювала розвиток перших.

Пригадаємо також, що повільна, але неухильна криза аристократії супроводжувалася посиленням влади демосу; масований наплив в міста, зокрема до Афін, метеків, що займалися торгівлею, ламав сталі межі; завдяки контактам, подорожам, міста ставали частиною світу, все більш обширного, через новий досвід неминуче зіставлялися звичаї, звички, закони еллінів з традиціями і законами, у всьому від них відмінними.

Криза аристократії привела до кризи «arete», античної чесноти, традиційних цінностей, що складали головну гідність аристократії. Зростаючий вплив демосу і можливості досягнення влади, що розширюються, підривали віру в те, що чеснота пов'язана з народженням, що доблесними народжуються, а не стають, і на перший план виступає проблема досягнення політичної сили.

Розмивання вузького кола полісу і розуміння суперечності звичаїв, традицій і законів передбачили релятивізм, породивши переконання, що, те, що вважалося вічно цінним, в інших обставинах і в іншому середовищі позбавлено такої цінності.

Софісти чудовим чином зуміли зібрати все типове для свого часу, надавши йому форми і голосу. І це пояснює той величезний успіх, який вони мали, особливо, у молоді: адже вони відповідали на реальні потреби часу, зверталися до молодих, яких вже не задовольняли традиційні цінності старшого покоління, з новим словом і ідеями, що вже витали в повітрі.

Все це дозволяє краще зрозуміти деякі аспекти софістики, що отримали раніше негативну оцінку.

Софісти виникли завдяки тому, що у дусі грецького народу відбувся перелом, – греки відчули необхідність керуватися в діях і вчинках своїм розумом.

Софісти – це вчителі мудрості (це вони самі себе так називали). Це люди, які і самі мудрі, і інших можуть зробити мудрими і сильними в мовах. Вони учили людей міркувати самостійно і переконливо висловлювати свої думки.

Софісти показали, що в людині є те, що дозволяє їй бути вільною. Але оскільки ця свобода розсудлива, ця свобода є свавіллям. Це – велика небезпека освіти. Грецьке суспільство відчуло, що тут небезпека, оскільки грецьке суспільство було традиційним суспільством. Людина стала здатною жити своїм розумом, а, отже, незалежно від інших: єдність держави і суспільства руйнується.

Узагальнюючи погляди софістів, можна сказати, що послідовне застосування принципу гносеологічного релятивізму призвело їх до релятивізму в сфері права і моралі, тобто до ствердження про неможливість абсолютних, спочатку даних правових і моральних норм.

Крім того, оскільки людина є мірою всіх речей, то кожне людське співтовариство (держава) також є мірою справедливості і несправедливості. Софісти вперше провели чітку демаркаційну лінію між природними і суспільними законами. А зводячи людину в ранг головного об'єкту філософських міркувань, вони тим самим акцентували значущість людського суб'єкта, його права і свободи.

Саме завдяки софістам моральна і політична проблематика міцно увійшла до сфери філософської рефлексії. Теоретичні уявлення софістів про співвідношення природи і закону, природного і штучного у сфері державно-правових явищ, сили і права, моральності і політики в різних модифікаціях використовувалися політичними мислителями античності, середньовіччя і Нового часу.