180625 (Основні етапи та причини еволюції ролі держави у ринковій економіці), страница 2

4 «СОЦІАЛЬНА ДЕРЖАВА»

Державна політика в середині 50-х – середині 70-х років XX ст. виходила з наступних посилань:

1.Економіка повинна бути змішаною, а не лише приватнокапіталістичною. Необхідність державного втручання в економіку обумовлена так званими вадами ринку, за яких ринкова економіка не може впоратися з ефективним розподілом ресурсів. До числа таких вад відносяться наявність суспільних благ та природних монополій, зовнішніх впливів та неповнота інформації (неповнота ринків).

2.Необхідна скоординована макроекономічна політика в зв’язку з тим, що ринок сам по собі нездатний приводити до стабільних макроекономічних результатів.

3.Ринок сам по собі не може привести до рівномірного розподілу доходів. Тому держава, з одного боку, повинна регулювати розподіл доходів, а з іншої – захищати тих, хто з якихось причин залишився без джерела доходу чи переживає інші лиха. Одночасно держава повинна піклуватися про розвиток інфраструктури освіти та охорони здоров’я.

Головними цілями держави в цей період були повна зайнятість, стабільність цін та рівновага платіжного балансу. В цей період держава все сильніше втручалася в регулювання не лише економічних, але й соціальних відносин, а в багатьох країнах Західної Європи сформувалася ідеологія держави загального благополуччя (Welfare State – держава благополуччя).

Державна політика соціального благополуччя у 50 – 60-і рр. включала програми досягнення високого рівня життя населення шляхом створення державної системи освіти, охорони здоров’я, житлового будівництва, а також програми соціального забезпечення, регулювання мінімального розміру заробітної плати. Пізніше вони були доповнені демографічними та екологічними програмами, програмами захисту національної культури та ін.

Після другої світової війни у програмних документах багатьох політичних партій, а також конституціях трьох держав Західної Європи (в Основному Законі ФРН 1949 р., Конституції Франції 1958 р. та Конституції Іспанії 1978 р.) з’явився термін «соціальна держава».

«Соціальна держава» у 50 – 60-і рр. у більшості розвинутих країн стала можливою не лише завдяки тим змінам, які відбулися в системі матеріального виробництва в епоху переходу від індустріального до постіндустріального суспільства та які були пов’язані в першу чергу зі змінами ролі особистого (людського) фактору у сучасному виробництві. «Соціальна держава» стала можливою також завдяки встановленій в середині XX ст. своєрідній рівновазі сил різних соціальних груп, представлених в суспільстві, які засобами форм представницької демократії отримали можливість висувати та відстоювати свої інтереси.

Формування інститутів громадянського суспільства та розвиток парламентських форм буржуазної демократії створили основу для просування в органи законодавчої влади представників різних соціальних груп, які могли представляти та відстоювати перш за все свої економічні інтереси. В цих умовах діяльність держави все більше підкорювалась суспільному контролю, розширювався та посилювався контроль представницьких та судових закладів за діяльністю центральної та місцевої виконавчої влади, зростало коло осіб, які користувалися виборчими та іншими політичними правами. Це заклало основу для перетворення держави зі знаряддя господства одного класу на засіб досягнення суспільного компромісу, пом’якшення та зняття соціальних протиріч, що знайшло свій прояв й в економічних функціях держави.

Згідно з ідеологією держави загального благополуччя та «соціальної держави» вважалося, що в індустріально розвинутих країнах вже досягнуто загальне благополуччя, соціальна політика дозволила стабілізувати суспільство, залагодити конфлікти. Наслідуючи приклад розвинутих країн, інші країни рано чи пізно також повинні стати на цей шлях.

Однак цей етап закінчився у середині 70-х рр., коли грянула наступна світова економічна криза 1974 – 1975 рр. та почався поступовий процес переосмислення ролі держави, що, на наш погляд, відзначило початок наступного етапу, який продовжується й досі.

5 ВІД ПОЛІТИКИ «СОЦІАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ» ДО ПОЛІТИКИ «ЕФЕКТИВНОЇ ДЕРЖАВИ»

Головна особливість останнього етапу – поступовий перехід від політики «соціальної держави» до політики «ефективної держави». Сутність політики «ефективної держави» знайшла своє вираження у двох основних положеннях.

По-перше, держава в силу неймовірно роздутих витрат, що потягли за собою збільшення дефіциту державного бюджету, повинна істотно скоротити коло своїх обов’язків, переклавши вирішення ряду задач, які вона ще недавно виконувала, на інші господарюючі суб’єкти.

По-друге, витрати по пенсійному забезпеченню, медичному страхуванню, страхуванню від безробіття та інші соціальні виплати не повинні забезпечуватися лише за рахунок коштів державного бюджету. Ці витрати повинні бути рівномірно розподілені між всіма суб’єктами.

В кінцевому рахунку держава повинна виступати не як джерело економічного росту, а як партнер, каталізатор та помічник – такий був головний зміст політики, яка проводилася державами більшості розвинутих країн у 80 – 90-і рр. XX ст.

Серед причин такого повороту розглядаються такі, як крах адміністративно-командної економіки в СРСР та в країнах Східної Європи, фінансова криза політики держави загального благополуччя, дефіцит державного бюджету, що збільшувався з кожним роком, а також події, що відбувалися останнім часом в країнах Південно-Східної Азії, що показали світу приклади «економічного дива».

Більшість західних вчених вважають, що крах адміністративно-командної системи в СРСР та країнах Східної Європи – це приклад того, як надмірні видатки держави на вирішення соціальних проблем неминуче обертаються низькою економічною ефективністю, призводять до розвитку застійних явищ в економіці. У розвинутих же країнах надмірні соціальні виплати призвели до роздування штату соціальних робітників, збільшенню невиробничих видатків, що потягнуло за собою збільшення дефіциту державного бюджету.

В західній науці своєрідно тлумачився й так званий феномен «економічного дива» країн Південно-Східної Азії. Як відомо, в цих країнах у 70 – 80-і рр. держава не проводила активної соціальної політики. І тим не менш цим країнам вдалося за гранично короткі терміни досягти вражаючих економічних результатів. Таким чином, ставилося під сумнів теоретичне посилання, яке протягом багатьох років лежало в основі політики держави загального благополуччя і яке виходило з особливої ролі особистого (людського) фактору в розвитку сучасного виробництва.

Ще в 60-і рр. в зв’язку з переходом розвинутих країн від індустріальної до постіндустріальної стадії розвитку в економічній науці заговорили про те, що вирішальним джерелом на індустріальній та тим більше на інформаційній стадії розвитку є не речовий, а особистий фактор. Саме від знань, освіченості, вміння швидко орієнтуватися в стані, що постійно змінюється, особистої відповідальності та свідомості людини залежить не лише безпека сучасного виробництва, а й можливість його подальшого удосконалення. Тому робився висновок: держава повинна постійно піклуватися про розвиток своїх громадян, виділяючи значні кошти на освіту, охорону здоров’я, соціальне забезпечення, тому що ці на перший погляд невиробничі витрати насправді – головне джерело економічного росту.

Зараз же, посилаючись на досвід країн Південно-Східної Азії, пропонується інша схема. Держава не повинна нести тягар матеріальної відповідальності за розвиток соціальної сфери. Вона повинна скоротити соціальні витрати та використовувати вивільнені таким чином кошти на стимулювання економічної активності, тобто головна мета політики держави – економічний ріст, по досягненні якого можна подумати й про вирішення соціальних проблем.

Основними причинами еволюції економічної ролі держави стали зміни, що відбувалися перш за все у матеріальному виробництві, серед яких не лише збільшення об’ємів виробництва та ускладнення економічних зв’язків, але й посилення ролі особистого фактора в розвитку сучасного виробництва. Ці зміни потребували втручання держави в регулювання макроекономічних пропорцій та вирішення соціальних задач, її допомоги в боротьбі з монополістичними тенденціями.

Зміни в матеріальному виробництві, ускладнення економічних зв’язків, посилення державного втручання в економіку – такий причинно-наслідковий зв'язок дійсно достатньо виразно проявляється протягом усіх описаних вище етапів еволюції економічних функцій держави. Складніше прослідкувати такий взаємозв’язок при переході до політики «ефективної держави».

Неможна сказати, що у 80 – 90-і рр. XX ст. економічні зв’язки значно спростилися. Навпаки, економічні взаємозв’язки стали сьогодні ще більш складними, ніж були 20 – 30 років тому. Суспільне виробництво навряд чи може залишатися сьогодні стабільним і тим більше розвиватися поза активної грошово-кредитної, бюджетно-податкової та інвестиційної політики держави. Сучасному виробництву потрібен висококваліфікований та освічений робітник, що володіє не лише вузькопрофесійними знаннями, але й широким кругоглядом, який дозволяв би йому вільно орієнтуватися в обстановці, що постійно змінюється, приймати самостійні рішення. Але при цьому чутно заклики до зменшення втручання держави в економічний розвиток, що виглядає неочікуваним у світлі тієї еволюції економічних функцій держави, про яку говорилося вище, та тих причин, якими вона була викликана.

Зменшення державного втручання в економічний розвиток, поривання перекласти частину функцій, які ще нещодавно виконувала держава, на плечі інших економічних суб’єктів дуже важко пояснити з позиції змін, що відбулися в системі матеріального виробництва. Навпаки, ці зміни свідчать про необхідність посилення державного регулювання економіки. Однак висновки робляться прямо протилежні, що й примушує казати про наявність інших, ніж зміни в матеріальному виробництві, причин еволюції економічних функцій держави. Що це за причини?

Ті зміни, про які йшлося вище та які пов’язані переходом у 80 – 90-і рр. XX ст. від політики «соціальної держави» до політики «ефективної держави», багато в чому пов’язані з руйнуванням інститутів громадянського суспільства. І причина цього – процес глобалізації.

6 ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ТА ФОРМУВАННЯ «БАЛАНСУ ІНТЕРЕСІВ»

Процес глобалізації як нова форма чи новий етап в розвитку сучасного світового господарства в кінці XX ст. має свої особливості. По-перше, основа глобалізації – інтернаціоналізація виробництва, інституціональною формою якого виступають транснаціональні корпорації (ТНК). Хоча вихід капіталу за національні рамки почався ще на початку XX ст., однак сьогодні він значно посилився. Сьогодні міжнародне виробництво та відповідна йому міжнародна торгівля за своїм змістом переважно не між-, а внутрішньогалузева торгівля, заснована на внутрішньогалузевій спеціалізації окремих країн.

По-друге, глобалізація супроводжується стрімким ростом фінансових ринків (валютних, фондових, кредитних), які сильно впливають на сферу торгівлі та виробництва. Причому якщо ще недавно фінансові ринки обслуговували реальний сектор економіки, то сьогодні ця сфера набула самостійне значення, що призвело до різкого зростання числа фінансових спекуляцій.

По-третє, глобалізація супроводжується регіоналізацією економічної діяльності (наприклад, Західна Європа, США і Латинська Америка та ін.). На базі цього виникають широкі замкнені економічні простори, у межах яких знімаються будь-які перепони для торгівлі, вільного пересування капіталу та людей.

По-четверте, глобалізація не обмежується лише економічною сферою. Вона впливає на культуру, мораль, життєві цінності, мистецтво. В системі глобальної економіки знаходяться телебачення, відеовиробництво, видавницька діяльність.

Усі перелічені тенденції істотно впливають на функціонування інститутів громадянського суспільства, частково руйнуючи їх. Вихід капіталу за національні рамки та функціонування його в світовому масштабі, гордування національними межами ведуть до того, що держава як засіб досягнення суспільного компромісу всередині поступово руйнується. Відповідно змінюються й її економічні функції.

З одного боку, міжнародний капітал не може підпорядковуватися якомусь одному національному уряду. За своєю природою він є інтернаціональним і його розвиток неминуче супроводжується формуванням відповідного світового уряду у вигляді міжнародних економічних та фінансових інститутів. З іншого боку, у світовому масштабі ще не склалися такі механізми, які б протистояли вузькоегоїстичним інтересам світового капіталу та дозволили б врахувати при виробці економічних рішень і стратегій міжнародних фінансових інститутів інтереси усіх соціальних груп, представлених у тих чи інших країнах. Тобто «баланс інтересів», якого у кінцевому рахунку вдалося досягти завдяки створенню інститутів громадянського суспільства всередині окремих країн та завдяки чому держави більшості країн перетворилися на «соціальні держави», сьогодні внаслідок глобалізації істотно підірвано. Це й є однією з головних причин переходу наприкінці XX ст. в більшості країн від політики «соціальної держави» до політики «ефективної держави».

Перехід до політики «ефективної держави» - це приклад порушення «балансу інтересів» під дією глобалізації. Глобалізація економічного життя в тому вигляді, як це було представлено вище, істотно посилила позиції капіталу не лише в масштабі світового господарства, але й всередині країн. І такому посиленню нездатна протистояти навіть найсильніша держава.

Сучасний крупний капітал під дією глобалізації став більш мобільним, та йому значно легше відстоювати свої інтереси на шкоду інтересам інших соціальних груп. Так, наприклад, сьогодні одним з головних аргументів роботодавця у випадку, якщо не вдається домовитися з робітником про розмір заробітної платні, є його заява про можливість закриття та переміщення підприємства в іншу країну, з більш дешевою та більш змовливою робочою силою. Протистояти такого роду аргументам в умовах недостатньої розвиненості міжнародної солідарності трудящих, на тлі загальної кризи профспілкового руху, розбіжностей у рівні економічного розвитку різних країн та рівні життя робочих дуже складно. Тому під тиском страху втратити роботу робочі часто погоджуються на більш низьку заробітну платню та погіршення умов праці.

Держава, в свою чергу, не завжди готова і не завжди зацікавлена в тому, щоб протистояти цій тенденції. Вона у кращому випадку може заявити про нейтральну позицію й не протидіяти вільному переміщенню капіталу, а у гіршому – погоджується на скорочення державних інвестицій та соціальних видатків начебто через їх неефективність чи збільшення дефіциту державного бюджету. У цьому розумінні зміна економічних функцій держави представляється величиною, що залежить від більшої кількості змінних, що включають не лише зміни в системі матеріального виробництва.

ВИСНОВОК