177861 (Особливості антиінфляційной політики у США), страница 2

У країнах з перехідною економікою найбільш актуальним є вирішення проблеми фінансування діючих та дотування збиткових підприємств. Держава повинна надавати пряму бюджетну підтримку тільки окремим підприємствам, які відповідають пріоритетам її структурної політики і здатні за такої підтримки досягти ефективного господарювання. При цьому потрібно спрямовувати грошові ін’єкції безпосередньо у виробництво, а не на сплату накопичених раніше боргів.

Скорочення бюджетних асигнувань — це складний процес і раптове його припинення може завдати економіці значних втрат. Так, з позиції ринкової економіки недоцільно підтримувати діяльність збиткових підприємств за рахунок бюджету. Але одночасне припинення їх дотування спричинятиме масові банкрутства та зростання безробіття, тобто потребуватиме збільшення державних витрат на соціальне забезпечення додаткової кількості безробітних, їхню перекваліфікацію, працевлаштування тощо. Намагаючись швидко приборкати інфляцію без урахування довго­строкових наслідків зменшення державних видатків, уряд може отримати зворотний ефект — збільшення дефіциту бюджету та прискорення інфляції. Тому здійснення таких заходів потребує особливої обачності, попередньої оцінки можливих негативних наслідків та їх своєчасної нейтралізації.

Іншим класичним напрямком антиінфляційної політики є політика доходів, сутність якої полягає в прямому обмеженні зростання цін і доходів і передовсім заробітної плати. На думку експертів Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яку створено з метою координації програм економічної допомоги країнам, що розвиваються, максимальна ефективність політики доходів виявляється тоді, коли основним чинником інфляції є підвищення витрат.

Політика доходів справляє подвійний вплив на інфляцію. Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів. Водночас стримування зростання заробітної плати спричиняє обмеження платоспроможного попиту, що негативно впливає на економіку. Тому політика доходів часто використовується в поєднанні із заходами дефляційної політики.

У практиці розвинутих країн використовуються різні варіанти політики доходів, екстремальним з яких є прямий контроль за рівнем цін і заробітної плати способом їхнього «заморожування» на певному рівні. Досвід використання цього методу в деяких європейських країнах свідчить про невелику його ефективність. Так, фіксація цін спричиняє дефіцит товарів і приховану форму інфляції, а наступне скасування обмежень — прискорене зростання цін. Тому нині перевагу віддають ефективнішим формам контролю: обмеженню рівня цін тільки в певних розмірах, укладанню угод про цінову політику з галузями, обумовленню темпів зростання заробітної плати в колективних угодах, обмеженню зарплати за допомогою податків. Останнє передбачає запровадження диференційованих ставок податку на прибуток залежно від темпів зростання цін на вироблену продукцію і заробітної плати. Особливістю політики доходів є можливість її проведення не тільки щодо економіки країни в цілому, а й у межах окремих секторів економіки, зокрема в державному. Регулювання цін і заробітної плати в державному секторі справляє подвійний вплив на інфляційні процеси, стримуючи підвищення загального рівня цін і стабілізуючи державний бюджет.

Для проведення політики доходів держава може створювати спеціальні тимчасові органи або використовувати традиційні структури, наприклад Міністерство фінансів. Найбільш результативною політика доходів стає тоді, коли в регулюючих органах беруть участь представники трьох заінтересованих сторін: держави, підприємств і профспілок.

З-поміж заходів антиінфляційної політики помітне місце належить заходам, спрямованим не стільки на боротьбу з інфляцією, скільки на пристосування до неї. З таких можна назвати передовсім адаптаційну політику, яка реалізується за рахунок індексації доходів. Спричинене інфляцією підвищення цін неминуче призводить до зниження доходів населення, особливо тих його верств, які не можуть захиститися від знецінення грошей. У зв’язку з цим виникає необхідність у повній або частковій індексації доходів через підвищення заробітної плати працівників бюджетних установ, пенсій, грошових виплат і заощаджень населення з урахуванням зростання цін. Така індексація може бути як одноразовою під час одномоментного підвищення регульованих і фіксованих цін на споживчі товари і послуги, так і періодичною — за безперервного їх зростання. Періодичність індексації грошових доходів населення залежить від інфляційного порогу, який у розвинутих країнах визначає уряд у погодженні з профспілками.

Така індексація не усуває інфляції, а лише пом’якшує її негативний вплив, хоч вона й сама може перетворитися на потужний інфляційний фактор, якщо здійснюється за умов бюджетного дефіциту, котрий фінансується за рахунок грошової емісії [9, 76].

Адаптаційну політику спрямовано також на припинення інфляційних очікувань, тобто на подолання побоювань суб’єктів економічної системи щодо безперервного подорожчання товарів і знецінення заощаджень. Намагаючись зберегти свій життєвий рівень під час постійного зростання цін, населення перестає заощаджувати і збільшує поточний попит. Підвищення останнього спричиняє чергове зростання цін, яке знову посилює адаптивні інфляційні очікування. У такій спосіб утворюється надзвичайно небезпечний для економіки самочинний механізм інфляції, який важко зупинити. За таких умов населення чекає від держави не стільки компенсації знецінених доходів, скільки приборкання самої інфляції. Світовий досвід свідчить, що проблему припинення адаптаційних сподівань простіше подолати за умов постійного розвитку та зміцнення механізму ринкової системи.

Отже, проведення антиінфляційної політики залежить від співвідношення багатьох економічних процесів та міри їхньої активності. Найбільшої ефективності можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією і довіри населення країни до уряду.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У США

Особливості антиінфляційної політики у США зумовлені значним розвитком ринкових механізмів та структур та незначним втручанням держави в процес регулювання економіки. Антиінфляційна політика США – комплекс відповідних заходів державного регулювання економіки, спрямованих на боротьбу з надмірною інфляцією у США. Потребує розробки антиінфляційної програми. Залежить від стадії інфляційного процесу, його інтенсивності та інших чинників. Суб’єктом, який в основному здійснює антиінфляційну політику у США, є Центральний банком – Федеральна резервна система.

В історичній ретроспективі можна розглянути приклад заходів антиінфляційної політики щодо спроби уряду США ввести пряме регулювання внутрiшньоамериканських цiн на енергоносiї, якi, вiдбиваючи зростання iмпортних цiн на нафту, нафтопродукти та природний газ, зростали у 1974-1981 роках дуже високими темпами, стимулюючи розкручування iнфляцiйної спiралi в країнi. “Заморожування” внутрiшнiх оптових цiн на нафту, нафтопродукти й природний газ, стримуючи на перший погляд розвиток iнфляцiйних тенденцiй, призвело до ряду негативних наслiдкiв в американськiй економiцi. Нестача iнвестицiй в енергетичне господарство, вiдсутнiсть зацiкавленостi у видобувних корпорацiй щодо розробки нових родовищ нафти й природного газу через контроль над рiвнем внутрiшнiх цiн призвели до того, що чистий iмпорт нафти до США, незважаючи на зростання свiтових цiн, продовжував аж до 1981 року збiльшуватися високими темпами.

Ціни в США на імпортні товари майже не ростуть, по-перше, через тверду конкуренцію імпортерів, і по-друге, через дешевину китайської (бангладешської, індійської, індонезійської й т.д.) робочої сили. Фактично Китай став найбільшим експортером дефляції, причому цей його статус актуальний не тільки для США, але й для всієї світової економіки. Вал дешевих китайських товарів дозволяє нівелювати інфляцію в інших секторах, де імпорт неможливий. Таким чином, сукупний індекс інфляції виглядає відносно пристойно. Так, наприклад, індекс споживчих цін США показує за 10 років скромний рівень інфляції, усього близько 30%. І, хоча, звичайно, ніхто в цифри CPI та інші статистичні хитрості американської фінансової влади особливо не вірить, навіть якщо припустити, що фактична інфляція вище, все-таки до темпу росту цін у сфері послуг їй далеко. Дешевина китайських товарів, що стримують підвищення витрат в США, обумовлює крім ефекту недорогої робочої сили ще й тим, що китайський юань сильно недооцінений стосовно долара (в 4–5 разів за паритетом купівельної спроможності), що робить китайський експорт ще більш дешевим.

Політика ФРС в 2000-ті роки привела до колосального росту грошової маси й не могла не зробити наймогутнішого інфляційного ефекту на американську економіку. Свіжоемітовані гроші розміщуються у сектори, де неможливе імпортозаміщення. Це - послуги й нерухомість. Паралельно нові гроші формують спекулятивні пузирі на фондовому й сировинному ринках. При цьому відбувається експорт інфляційних процесів зі США у всю світову економіку, породжуючи в країнах, де має ходіння американська валюта, доларову інфляцію. Проінфляційна політика ФРС вигідна США. Вигода укладається у використанні та експорті долара як світової валюти, адже в глобальному масштабі першими одержувачами нових грошей є американці.

На перший погляд для Америки цей процес винятково доброчинний. Та й з погляду американського споживача, ситуація інфляції цін на послуги й паралельної стабільності або навіть дефляції цін на промислові товари виглядає цілком адекватно: дорожнеча одних товарів і послуг компенсується дешевиною інших. Адже для споживача важливо не те, скільки він конкретно витрачає на телевізор і скільки конкретно на зачіску. Важливо, яка частка прибутку йде на ці товари разом. Якщо вона постійна для різноманітно, що варіюють доданків, він цього просто не помічає. Однак у масштабі світової економіки цей диспаритет означає, що одні люди одержують за свою працю в десятки/сотні разів менше, ніж інші, живучі за океаном. Зрозуміло, ця ситуація приводить до того, що вся промисловість (і послуги, які можна імпортувати) переводиться в місця з більше дешевою робочою силою.

РОЗДІЛ 3. ПЕРСПЕКТИВИ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ У США

Проведення антиінфляційної політики в США на сучасному періоді особливо актуальним в розрізі скорочення темпів розвитку американської економіки, зростання рівня безробіття, відсутності довгострокової економічної політики у адміністрації президента США та інших негативних економічних факторів.

Зміни у антиінфляційній політиці американського регулятора стануть вирішальними як для США, так і для інших країн, оскільки впливатимуть і на ринок казначейських облігацій США, а відтак і на міжнародний борговий ринок та курс долара [2, 57]. Одним із ключових факторів прогнозування динаміки Treasuries, а отже, і динаміки світових боргових ринків є поведінка облікової ставки у США. Поточну політику ФРС щодо ставок у країні, яку сам регулятор характеризує як «зважену», спрямовано на підтримку балансу між стримуванням інфляції та економічним зростанням.

Оскільки цінова стабільність залишається для ФРС основним завданням, антиінфляційна політика триватиме у будь-якому разі. Питання полягає лише в одному: який рівень індексу CPI новий голова ФРС визнає за орієнтир, від цього залежатиме подальша динаміка процентної ставки.

Одним з прогресивних напрямків антиінфляційної політики США є таргетування інфляції, тобто встановлення кількісних прогнозів інфляцій та кількісної цілі щодо інфляції. Таргетування знижує інфляційні очікування, а отже, і дохідність довгострокових боргових цінних паперів [1, 5].

На думку аналітиків Lehman, ФРС може знизити ставку по федеральних фондах до 2% до кінця червня. Аналітики Lehman також вважають, що короткостроковий прогноз політики ЄЦБ підтримує тенденцію до подальшого зміцнення євро проти долара, оскільки ЄЦБ ставить своїм основним завданням боротьбу з інфляцією. Тому Lehman рекомендував своїм клієнтам відкривати короткі позиції проти долара. Трейдери банку відкрили короткі позиції по долару на рівні 109,52 ієн за долар. Подальше ослаблення долара, що обумовлюється очікуванням зниження ставки ФРС, підтверджується і балансом ф'ючерсів на рішення Федеральної резервної системи на Chicago Board of Trade. На даний момент ф'ючерси вказують на 72% імовірності зниження ставки по федеральних фондах на 0,5 процентного пункту.

ВИСНОВКИ

Фундаментальна (узагальнююча) причина виникнення державного регулювання економіки – збої в ринковому механізмі, які проявляються через порушення в процесі ціноутворення, неспроможність ринкової економіки через попит та пропозицію вирішувати деякі проблеми, що призводить до погіршення стану економіки, зниженню її ефективності.

Важливим індикатором негараздів у економіці є інфляція, яка характеризується загальним підвищенням цін та зниженням купівельної спроможності грошей. Вона виникає не стихійно, а внаслідок перевищення випуску грошей над виробництвом товарів.

Боротьба з некерованою інфляцією є однією з головних проблем державного регулювання, бо на цьому наріжному камені тримається вся соціально-економічна, фінансова й банківська політика.

Обмежуючи розміри підвищення цін і заробітної плати, політика доходів зменшує зростання витрат на виробництво товарів, в ціну яких входять ці величини. Це гальмує саморозвиток інфляційних процесів.

Проведення антиінфляційної політики в США на сучасному періоді особливо актуальним в розрізі скорочення темпів розвитку американської економіки, зростання рівня безробіття, відсутності довгострокової економічної політики у адміністрації президента США та інших негативних економічних факторів. Одним з прогресивних напрямків антиінфляційної політики США є таргетування інфляції, тобто встановлення кількісних прогнозів інфляцій та кількісної цілі щодо інфляції. Таргетування знижує інфляційні очікування, а отже, і дохідність довгострокових боргових цінних паперів .