159504 (Питання буття і свідомості в філософії), страница 3

Джерела метафізики сягають до Платона і навіть до Парменіда, які внесли принцип розуміння мислення як споглядання, постійної присутності і нерухомого перебування буття перед очима. На противагу цієї традиції Хайдеггер вживає для характеристики щирого мислення термін «прислухання»: буття не можна бачити, його можна тільки слухати. Подолання метафізичного мислення вимагає повернення до споконвічного, але не реалізованим можливостям європейської культури – до тієї «досократівської» Греції, яка ще жила «в істині буття». Таке повернення можливе тому, що, хоч і «забуте», буття все-таки живе ще в самому інтимному лоні культури – у мові: «Мова – це будинок буття».

При сучасному відношенні до мови як до знаряддя, мова технізується, стає засобом передачі інформації і тим самим умирає як справжня «мова», як «вислів», «сказання». Губиться та остання нитка, що зв'язувала людину і її культуру з буттям, а сама мова стає мертвою. Тому задача «прислухання до мови» розглядається як всесвітньо-історична. Не люди говорять мовою, а мова говорить людям і людьми.

Таким чином, якщо в перших своїх роботах Хайдеггер спробував побудувати філософську систему, то згодом він проголосив неможливість раціонального збагнення буття.

Першоосновою екзістенціалістської онтології (а одночасно й феноменології) є, за Хайдеггером, Dasein - трактоване як особливе людське буття. Його особливості і переваги, роз'ясняє Хайдеггер, полягають у тому, що воно - єдине буття, яке здатне запитувати про саме себе і про буття взагалі, якось "установлювати себе" ("установлюватися") стосовно буття. От чому таке буття-екзистенція і є, за Хайдеггером, фундамент, на якому повинна будуватися онтологія. Таке розуміння специфіки людського буття не позбавлене основ. Жодна з відомих нам живих істот, крім людини, не здатна мислити, задатися питанням про буття, як таке, - про універсум і його цілісність, про своє місце у світі. Тут ми, до речі, бачимо певне розходження в розумінні "екзистенції" Хайдеггером і Сартром. Сартр, вживаючи це поняття, наголошує на індивідуальному виборі, відповідальності, пошуках власного "Я", хоча, звичайно, ставить у зв'язок з екзистенцією і світ у цілому. У Хайдеггера акцент усе-таки перенесений на буття, - для "питаючої" людини буття розкривається, "світиться" через усе, що люди пізнають і роблять. Треба тільки вилікуватися від найнебезпечнішої хвороби, що вразила сучасне людство, - "забуття буття". Страждаючі нею люди, експлуатуючи багатства природи, "забувають" про її цілісне, незалежне буття; бачачи в інших людях усього лише засоби, люди "забувають" про високе призначення людського буття.

Отже, перший крок екзистенціалістської онтології - констатація "початковості" людського буття як буття-запитання, як буття встановлення, як буття, яке "є я сам". Наступний онтологічний крок, який екзистенціалісти запрошують зробити свого читача і який, узагалі природно випливає з логіки їхнього міркування, полягає в тому, що вводиться поняття і тема буття-в-світі. Адже суть людського буття дійсно полягає в тому, що це буття-в-світі, зв'язане з буттям світу.

Буття-в-світі, з одного боку, розкривається через невід'ємний від людини "розподіл" - і це нагадує німецьку класичну філософію, зокрема поняття "справа - дія" у Фіхте. Буття-в-світі "світиться", за Хайдеггером, через "роблення", а "роблення" розкривається через "турботу". (Звичайно, не слід плутати турботу як категорію філософії з конкретними "тяготами", "сумом", "життєвими турботами", у філософії екзистенціалізму мова йде про загальну, "метафізичну" турботу, стурбованість світом, самим буттям.) Отже, Dasein здатне не тільки запитувати про буття, але й піклуватися про себе як буття, піклуватися про буття як таке. І ці моменти, дійсно характеризують буття людини у світі і дуже важливі, особливо сьогодні, коли саме турбота людини і людства про буття, про збереження буття планети та цивілізації, про збереження природного середовища повинна протистояти деструктивним тенденціям людського життя, які вийшли з-під контролю.

Французький екзистенціаліст Ж. П. Сартр, протиставляючи буття в собі і буття для себе, розмежовує матеріальне буття і людське буття. Перше є для нього щось відстале, виступаюче тільки як перешкода, узагалі непідвласне людській дії і пізнанню. «У кожну мить ми випробовуємо матеріальну реальність як загрозу нашого життя, як опір нашій праці, як границю нашого пізнання, а також як уже використовуване чи можливе знаряддя». Основні характеристики людського буття – вільний вибір можливостей: «... бути для людини – значить обирати себе...».

Ідеалістична філософія Сартра – один з різновидів атеїстичного екзистенціалізму, зосереджена на аналізі людського існування, як воно переживається, осмислюється самою особистістю і розгортається в низці її довільних виборів, не визначених законом доцільністю буття, якою-небудь свідомо заданою сутністю.

Існування ототожнюється із такою самосвідомістю особистості, що знаходить опору лише в собі, постійно зіштовхується з іншими, настільки ж самостійними існуванням і з усім станом речей, яке історично сформоване та з'являється у вигляді визначеної ситуації. Визначеність ситуації в ході здійснення «вільного проекту», підлягає нібито духовному «скасуванню», оскільки підлягає перебудові, а потім й заміні на ділі.

Екзистенціальна філософія Сартра виявляє себе як одне із сучасних відгалужень феноменології Гуссерля, як додаток його методу до “живої свідомості”, до суб'єктивно-діяльної сторони тієї свідомості, з якою конкретний індивід, закинутий у світ конкретних ситуацій, починає будь-яку дію, вступає у відносини з іншими людьми і речами, прагне до чого-небудь, приймає життєві рішення, бере участь у суспільному житті і так далі. Всі акти діяльності розглядаються Сартром як елементи визначеної феноменологічної структури і розцінюються фактично в залежності від задач особистісного самостановлення індивіда. Сартр розглядає роль “суб'єктивного” у процесі людської персоналізації й історичної творчості. За Сартром, акт специфічної людської діяльності є актом означення, надання змісту (тим моментам ситуації, у яких проглядає об'єктивність - “інше”, “дане”). Предмети лише ознаки індивідуальних людських значень, певних утворень людської суб'єктивності. Поза цього вони - просто дані, сира матерія, пасивні й інертні обставини. Надаючи їм те чи інше індивідуально-людське значення, зміст, людина формує себе в якості так чи інакше окресленої індивідуальності. Зовнішні предмети - тут просто привід для “рішень”, “вибору”, який повинен бути вибором самого себе.

Філософська концепція Сартра розвивається на основі абсолютного протиставлення і взаємовиключення понять: “об'єктивність” і “суб'єктивність”, “необхідність” і “воля”. Джерело цих протиріч Сартр вбачає не в конкретному змісті сил соціального буття, а в загальних формах цього буття (речові властивості предметів, колективні та усуспільнені форми буття і свідомості людей, індустріалізація, технічна оснащеність сучасного життя тощо). Свобода індивіда як носія неспокійної суб'єктивності може бути лише “розжиманням буття”, утворенням у ньому “тріщини”, “діри”, ніщо. Індивіда сучасного суспільства Сартр розуміє як відчужену істоту, зводячи цей конкретний стан у метафізичний статус людського існування взагалі. Загальне значення космічного жаху здобувають у Сартра відчужені форми людського існування, у яких індивідуальність стандартизована й усунута від історичної самостійності, підлегла масовим, колективним формам побуту, організації, держави, стихійним економічним силам, прив'язана до них також і своєю рабською свідомістю, де місце самостійного критичного мислення займають суспільно примусові стандарти й ілюзії, вимоги суспільної думки і де навіть об'єктивний розум науки представляється відділеною від людини і ворожою йому силою. Відчужена від себе людина, приречена на несправжнє існування, не в ладі із речами природи - вони глухі до нього, тиснуть на нього своєю грузлою і солідною-нерухомою присутністю, і серед них може себе почувати сприятливо влаштованим тільки суспільство “покидьків”, людина ж відчуває “нудоту”. На противагу всяким “об'єктивним” і опосередкованим речами відносинам, що породжують індивідуальні продуктивні сили, Сартр затверджує особливі, безпосередні, натуральні і цільні людські відносини, від реалізації яких залежить справжній зміст людяності.

У міфологізуючому утопічному мисленні Сартра все-таки на перший план виступає неприйняття дійсності сучасного суспільства і його культури, що висловлює сильний струмінь сучасного соціального критицизму. Жити в цьому суспільстві, згідно з Сартром, як живе в ньому “задоволена собою свідомість”, можна лише відмовившись від себе, від особистої дійсності, від “рішень” і “вибору”, переклавши останні на анонімну відповідальність - на державу, націю, расу, родину, інших людей. Але і ця відмова - відповідальний акт особистості, тому що людина має свободу волі.

Концепція свободи розгортається в Сартра в теорії “проекту”, відповідно до якої індивід не заданий самому собі, а проектує, “збирає” себе в якості такого. Тому боягуз, наприклад, відповідальний за своє боягузтво, і “для людини немає алібі”. Екзистенціалізм Сартра прагне змусити людину усвідомити, що вона цілком відповідальна за саму себе, своє існування і навколишнє. Це виходить із твердження, що, не будучи чимось заданим, людина постійно будує себе за допомогою своєї активної суб'єктивності. Він завжди “попереду, позаду себе, ніколи - сам”. Звідси той вираз, що Сартр дає загальному принципу екзистенціалізму: “... існування передує сутності...” По суті, це означає, що загальні, суспільно-значимі (культурні) об'єктивації, що виступають як “сутності”, “природа людини”, “загальні ідеали”, “цінності” і так далі, є лише відкладеннями, з якими конкретний суб'єкт ніколи не збігається. “Екзистенція” і є постійно живий момент діяльності, узятий у вигляді внутрішнього індивідуального стану, суб'єктивно. У більш пізній роботі “Критика діалектичного розуму” Сартр формулює цей принцип як принцип “незвідності буття до знання”. Але екзистенціалізм Сартра не знаходить іншої основи, з якої людина могла б розвивати себе як справді самодіяльного суб'єкта, крім абсолютної волі і внутрішньої єдності “проектуючого я”. У цьому своєму можливому розвитку особистість самотня і позбавлена опор. Місце активної суб'єктивності у світі, її онтологічну основу Сартр позначає як “ніщо”. На думку Сартра, “... людина, без всякої опори і допомоги, засуджена у кожен момент винаходити людину” і тим самим “людина засуджена на волю”. Але тоді основою дійсності (автентичності) можуть бути тільки ірраціональні сили людського підпілля, підказки підсвідомого, інтуїції, щиросердечні беззвітні пориви і раціонально не осмислені рішення, що неминуче приводять до песимізму чи до агресивного свавілля індивіда: “Історія будь-якого життя є історія поразки”. З'являється мотив абсурдності існування: “Абсурдно, що ми народжуємося, і абсурдно, що ми вмираємо”.

Світорозуміння Сартра сформувалося у світі абсурдному, який зайшов у тупик, де всі традиційні цінності зруйновано. Перший акт філософа повинен був бути запереченням, відмовою, щоб вибратися з цього хаотичного світу без порядку, без мети. Відсторонитися від світу, відкинути його - це і є в людині специфічно людське: воля. Свідомість - це саме те, що не грузне “у собі”, це протилежність “у собі”, діра в бутті, відсутність, ніщо. Ця свідомість волі людини є в той самий час свідомість самітності людства і його відповідальності: ніщо в “Бутті” не забезпечує і не гарантує цінності і можливості успіху дії. Існування - це саме пережитий досвід суб'єктивності і трансцендентності, волі і відповідальності. Відтворюючи формулу Достоєвського “Якщо бога немає, усе дозволено”, Сартр додає: “Це відправний пункт екзистенціалізму”. Цей спосіб сприйняття світу, підкріплений у Сартра вивченням К’єркегора, Хейдеггера і Гуссерля, знайшов вираження, насамперед у його психологічних етюдах і романах. Він вивчає, насамперед, уяву, у якій відкривається істотний акт свідомості: суть її в тому, щоб відсторонитися від даного світу “у собі” і виявитися в присутності того, що відсутнє. “Акт уяви - магічний акт: це чаклунство, що змушує з'явитися бажану річ”.

Романи Сартра переводять той самий досвід у план чи мораль політики: у “Нудоті” Сартр показує, що світ не має змісту, “Я” не має мети. Через акт свідомості і вибору “Я” світу додається значення і цінність. Докторська дисертація Сартра “Буття і ніщо” - виклад у філософській формі пережитого досвіду. Відштовхуючись від основної ідеї екзистенціалізму - існування передує сутності, - Сартр намагається уникнути одночасно і матеріалізму, і ідеалізму. Ідеалізму - тому, що він з'являється перед ним тільки в гегеліанській формі: “Дійсність виміряється свідомістю” і тому, що, наслідуючи в цьому Гуссерля, він стверджує, що свідомість є завжди усвідомленням будь-чого (будь-якої речі). Матеріалізму - тому, що, на його думку, буття не породжує свідомість, “для себе” не може бути породженням “у собі”.

У дійсності концепція Сартра є еклектичної: він дає як відправний пункт деяке “у собі”, про яке ми нічого не знаємо, крім того, що воно “націлене” свідомістю і є його основою. Але якщо свідомість є мета, то, як воно могло народитися, оскільки в собі, по вихідному визначенню, нічого не відбувається.

Це протиріччя Сартр ніколи не міг перебороти, хоча не залишав спроби це зробити. Причина цього в тому, що його відправний пункт глибоко індивідуалістичний. Сартр залишається бранцем екзистенціалістської, суб'єктивістської настроєності. Через свої вихідні постулати Сартр не може вийти за рамки позитивізму, агностицизму і суб'єктивності. Навіть у своїй останній філософській роботі “Критика діалектичного розуму” він протиставляє “позитивістський розум”, який повинен задовольнятися межами природничих наук, “розуму діалектичному”, єдино гідному називатися розумом, оскільки він дозволяє розуміти, а не тільки вгадувати, але який застосовується тільки для наук про людину.

В області моралі Сартр не зміг вийти за межі свого споконвічного індивідуалізму. Він може звеличувати і відповідальність, і волю індивідуума, але він не може відповісти на запитання, що ж потрібно робити з цією волею.

Усі спроби Сартра перебороти пропасти між одухотвореною людиною і матеріальним світом дали лише просте додавання по-своєму переробленого психоаналізу, емпіричної соціології груп і культурної антропології, виявивши неспроможність домагань Сартра на те, щоб «надбудувати» марксизм, визнаний ним найпліднішою філософією ХХ століття, вченням про готельну особистість.

Екзистенціалізм відкидає правомірність розгляду буття як такого, буття чогось об'єктивного. Буття виявляється в екзистенціалізмі інструментальним полем чи обрієм можливостей, у межах якого існує і розвивається людська воля.