158209 (Глобальні кризи й проблема цінності науково-технічного прогресу)

Глобальні кризи й проблема цінності науково-технічного прогресу

Престижний статус науки стимулює розгортання великого різноманіття її розвинених форм. Досліджуючи їх і аналізуючи, як мінялися функції науки в соціальному житті, можна виявити основні особливості наукового пізнання, його можливості й границі.

Проблема цих можливостей у наш час ставиться особливо гостро. Вся справа в тому, що сам розвиток техногенної цивілізації підійшов до критичних рубежів, які позначили границі цього типу цивілізаційного росту. Це виявилося в другій половині XX століття у зв'язку з виникненням глобальних криз і глобальних проблем.

Серед численних глобальних проблем, породжених техногенною цивілізацією й, що поставили під погрозу саме існування людства, можна виділити три головних.

Перша з них це проблема виживання в умовах безперервного вдосконалювання зброї масового знищення. У ядерне століття людство виявилося на порозі можливого самознищення, і цей сумний підсумок був «побічним ефектом» науково-технічного прогресу, що відкриває всі нові можливості розвитку військової техніки.

Другий, мабуть, самою гострою проблемою сучасності, стає наростання екологічної кризи в глобальних масштабах. Два аспекти людського існування як частини природи і як діяльної істоти, що перетворить природу, приходять у конфліктне зіткнення.

Стара парадигма, начебто природа нескінченний резервуар ресурсів для людської діяльності, виявилася невірною. Людина сформувалася в рамках біосфери особливої системи, що виникла в ході космічної еволюції. Вона являє собою не просто навколишнє середовище, яку можна розглядати як поле для перетворюючої діяльності людини, а виступає єдиним цілісним організмом, у який включене людство як специфічна підсистема. Діяльність людини вносить постійні зміни в динаміку біосфери й на сучасному етапі розвитку техногенної цивілізації масштаби людської експансії в природу такі, що вони починають руйнувати біосферу як цілісну екосистему. Екологічна катастрофа, що загрожує, вимагає вироблення принципово нових стратегій науково-технічного й соціального розвитку людства, стратегій діяльності, що забезпечує коеволюцію людини й природи.

І нарешті, ще одна третя по рахунку (але не за значенням!) проблема це проблема збереження людської особистості, людини як біосоціальної структури в умовах зростаючих і всебічних процесів відчуження. Цю глобальну проблему іноді позначають як сучасну антропологічну кризу. Людина, ускладнюючи свій мир, всі частіше викликає до життя такі чинності, які він уже не контролює і які стають далекими його природі. Чим більше він перетворить мир, тим у більшій мері він породжує непередбачені соціальні фактори, які починають формувати структури, що радикально міняють людське життя й очевидно погіршують її. Ще в 60-е роки філософ Г. Маркузе констатував у якості одного з наслідків сучасного техногенного розвитку поява «одномірної людини» як продукту масової культури. Сучасна індустріальна культура дійсно створює широкі можливості для маніпуляцій свідомістю, при яких людина втрачає здатність раціонально осмислювати буття. При цьому самі маніпулятори стають заручниками масової культури, перетворюючись у персонажі гігантського лялькового театру, спектаклі якого грають із людиною їм же породжені фантоми.

Прискорений розвиток техногенної цивілізації робить досить складної проблему соціалізації й формування особистості. Постійно мінливий мир обриває багато корінь, традиції, змушуючи людини одночасно жити в різних традиціях, у різних культурах, пристосовуватися до різних, що постійно обновляються обставинам.

Сучасна техніка дозволяє спілкуватися з людьми різних континентів. Можна по телефону та Інтернету поговорити з колегами зі США, потім, включивши телевізор, довідатися, що робиться далеко на півдні Африки, але при цьому не знать сусідів по сходовій клітці, живучи подовгу поруч із ними.

Проблема збереження особистості здобуває в сучасному світі ще одне, зовсім новий вимір. Уперше в історії людства виникає реальна небезпека руйнування тієї біогенетичної основи, що є передумовою індивідуального буття людини й формування його як особистості, основи, з якого в процесі соціалізації з'єднуються різноманітні програми соціального поводження й ціннісні орієнтації, що зберігаються й в культурі.

Мова йде про погрозу існування людської тілесності, що є результатом мільйонів років біоеволюції і яку починає активно деформувати сучасний техногенний мир. Цей мир вимагає включення людини в усі зростаюче різноманіття соціальних структур, що сполучено з гігантськими навантаженнями на психіку, стресами, що руйнують його здоров'я. Обвал інформації, стресові навантаження, канцерогени, засмічування навколишнього середовища, нагромадження шкідливих мутацій все це проблеми сьогоднішньої дійсності, її повсякденні реалії.

Цивілізація значно продовжила строк людського життя, розвила медицину, що дозволяє лікувати багато хвороб, але разом з тим вона усунула дію природного добору, що на зорі становлення людства викреслювала носіїв генетичних помилок з ланцюга поколінь, що переміняються. З ростом мутагенних факторів у сучасних умовах біологічного відтворення людини виникає небезпека різкого погіршення генофонду людства.

Вихід іноді бачать у перспективах генної інженерії. Але тут нас підстерігають нові небезпеки. Якщо дати можливість втручатися в генетичний код людини, змінювати його, то цей шлях веде не тільки до позитивних результатів лікування ряду спадкоємних хвороб, але й відкриває небезпечні перспективи перебудови самих основ людської тілесності. Виникає спокуса «планомірного» генетичного вдосконалювання створеного природою антропологічного матеріалу, пристосовуючи його до всі новим соціальним навантаженням. Про це сьогодні пишуть уже не тільки у фантастичній літературі. Подібну перспективу всерйоз обговорюють біологи, філософи й футурологи. Безсумнівно, що досягнення науково-технічного прогресу дадуть у руки людства могутні кошти, що дозволяють впливати на глибинні генетичні структури, що управляють відтворенням людського тіла. Але одержавши у своє розпорядження подібні кошти, людство знайде щось, рівнозначне атомної енергії, по можливих наслідках. При сучасному рівні морального розвитку завжди найдуться експериментатори й добровольці для експериментів, які можуть зробити гасло вдосконалювання біологічної природи людини реаліями політичної боротьби й амбіційних устремлінь. Перспективи генетичної перебудови людської тілесності сполучаються з не менш небезпечними перспективами маніпуляцій над психікою людини, шляхом впливу на його мозок. Сучасні дослідження мозку виявляють структури, впливу на які можуть породжувати галюцинації, викликати виразні картини минулого, які сприймаються як справжні, змінювати емоційні стани людини й т.п. І вже з'явилися добровольці, що застосовують на практиці методику багатьох експериментів у цій області: вживлюють, наприклад, у мозок десятки електродів, які дозволяють слабким електричним роздратуванням викликати незвичайні психічні стани, усувати сонливість, одержувати відчуття бадьорості й т.п.

Психічні навантаження, що підсилюються, з якими усе більше зіштовхується людина в сучасному техногенному світі, сприяють нагромадженню негативних емоцій і часто стимулюють застосування штучних коштів зняття напруги. У цих умовах виникають небезпеки поширення як традиційних (транквілізатори, наркотики), так і нових коштів маніпуляції психікою. Взагалі втручання в людську тілесність і особливо спроби цілеспрямованої зміни сфери емоцій і генетичних підстав людини, навіть при самому твердому контролі й слабких змінах, можуть привести до непередбачених наслідків. Не можна випустити з уваги, що людська культура пов'язана з людською тілесністю й первинним емоційним ладом, що нею продиктований. Припустимо, що відомому персонажеві з антиутопії Оруела «1984» удалося б реалізувати похмурий план генетичної зміни почуття полової любові. Для людей, у яких зникла б ця сфера емоцій, уже не мають змісту ні Байрон, ні Шекспір, ні Пушкін, для них випадуть цілі шари людської культури. Біологічні передумови це не просто нейтральне тло соціального буття, це ґрунт, на якій виростала людська культура й поза якою неможлива була б людська духовність.

Все це проблеми виживання людства, які породила техногенна цивілізація. Сучасні глобальні кризи ставлять під сумнів тип прогресу, реалізований у попередньому техногенному розвитку.

Очевидно, на рубежі двох тисячоріч по християнському літочисленню, людство повинне здійснити радикальний поворот до якихось нових форм цивілізаційного прогресу.

Деякі філософи й футурологи порівнюють сучасні процеси зі змінами, які пережило людство при переході від кам'яного до залізного віку. Ця точка зору має глибокі підстави, якщо врахувати, що рішення глобальних проблем припускають корінну трансформацію раніше прийнятих стратегій людської життєдіяльності. Будь-який новий тип цивілізаційного розвитку вимагає вироблення нових цінностей, нових світоглядних орієнтирів. Необхідний перегляд колишнього відношення до природи, ідеалів панування, орієнтованих на силове перетворення природного й соціального миру, необхідне вироблення нових ідеалів людської діяльності, нових розумінь перспектив людини.

У цьому контексті виникає питання й про традиційні для техногенної цивілізації цінностях науки й науково-технічного прогресу.

Існують численні концепції, що покладають на науку і її технологічні застосування відповідальність за наростаючі глобальні проблеми. Крайній антісцієнтизм із його вимогами обмежити й навіть загальмувати науково-технічний прогрес, по суті, пропонує повернення до традиційних суспільств. Але на цих шляхах у сучасних умовах неможливо вирішити проблему забезпечення постійно зростаючого населення елементарними життєвими благами.

Вихід складається не у відмові від науково-технічного розвитку, а в доданні йому гуманістичного виміру, що, у свою чергу, ставить проблему нового типу наукової раціональності, що включає в себе в явному виді гуманістичні орієнтири й цінності.

У цьому зв'язку виникає ціла серія питань. Як можливе включення в наукове пізнання зовнішніх для нього ціннісних орієнтацій? Які механізми цього включення? Чи не приведе до деформацій істини й твердому ідеологічному контролю за наукою вимога порівнювати неї із соціальними цінностями? Чи є внутрішні, у самій науці визріваючі, передумови для її переходу в новий стан? І як цей новий стан позначиться на долях теоретичного знання, його відносної автономії і його соціальної цінності?

Це дійсно кардинальні питання сучасної філософії науки. Відповідь на них припускає дослідження особливостей наукового пізнання, його генезису, механізмів його розвитку, з'ясування того, як можуть історично змінюватися типи наукової раціональності і які сучасні тенденції такої зміни.

Очевидно, першим кроком на цьому шляху повинен стати аналіз специфіки науки, виявлення тих інваріантних ознак, які стійко зберігаються при історичній зміні типів наукової раціональності.

У кожну конкретну історичну епоху ці ознаки можуть з'єднуватися з особливій, властивими саме даній епосі характеристиками наукового пізнання. Але якщо зникнуть інваріантні ознаки науки, що відрізняють її від інших форм пізнання (мистецтва, повсякденного пізнання, філософії, релігійного збагнення миру), те це буде означати зникнення науки.

Головні відмітні ознаки науки

Інтуїтивно здається ясним, чим відрізняється наука від інших форм пізнавальної діяльності людини. Однак чітка експлікація специфічних рис науки у формі ознак і визначень виявляється досить складним завданням. Про це свідчать різноманіття дефініцій науки, що не припиняються дискусії по проблемі демаркації між нею й іншими формами пізнання.

Наукове пізнання, як і всі форми духовного виробництва, в остаточному підсумку необхідно для того, щоб регулювати людську діяльність. Різні види пізнання по-різному виконують цю роль, і аналіз цього розходження є першою й необхідною умовою для виявлення особливостей наукового пізнання.

Діяльність може бути розглянута як складно організована мережа різних актів перетворення об'єктів, коли продукти однієї діяльності переходять в іншу й стають її компонентами. Наприклад, залізна руда як продукт гірничодобувного виробництва стає предметом, що перетвориться в діяльності сталевара, верстати, зроблені на заводі з добутої сталеваром сталі, стають засобами діяльності в іншому виробництві. Навіть суб'єкти діяльності люди, що здійснюють перетворення об'єктів відповідно до поставленої мети, можуть бути деякою мірою представлені як результати діяльності навчання й виховання, що забезпечує засвоєння суб'єктом необхідних зразків дій, знань і навичок застосування в діяльності певних засобів.

Діяльність завжди регулюється певними цінностями й цілями. Цінність відповідає на запитання: для чого потрібна та або інша діяльність?

Оскільки діяльність універсальна, функціями її предметів можуть виступати не тільки фрагменти природи, преутворені в практиці, але й люди, властивості яких міняються при їхньому включенні в різні соціальні підсистеми, а також самі ці підсистеми, взаємодіючі в рамках суспільства як цілісного організму. Тоді в першому випадку ми маємо справу із предметною стороною зміни людиною природи, а в другому із предметною стороною практики, спрямованої на зміну соціальних об'єктів. Людина із цього погляду може виступати і як суб'єкт, і як об'єкт практичної дії.

На ранніх стадіях розвитку суспільства суб'єктна й предметна сторони практичної діяльності не розчленовуються в пізнанні, а беруться як єдине ціле. Пізнання відображає способи практичної зміни об'єктів, включаючи в характеристику останні мети, здатності й дії людини. Таке подання про об'єкти діяльності переноситься на всю природу, що розглядається крізь призму здійснюваної практики.

Відомо, наприклад, що в міфах древніх народів чинності природи завжди вподібнюються людським чинностям, а її процеси людським діям. Первісне мислення при поясненні явищ зовнішнього миру незмінно прибігає до їхнього порівняння з людськими вчинками й мотивами. Лише в процесі тривалої еволюції суспільства пізнання починає виключати антропоморфні фактори з характеристики предметних відносин. Важливу роль у цьому процесі зіграло історичний розвиток практики, і насамперед удосконалювання коштів і знарядь праці.

У міру ускладнення знарядь ті операції, які раніше безпосередньо провадилися людиною, починали упредметнюватися, виступаючи як послідовний вплив одного знаряддя на інше й лише потім на преутворений об'єкт. Тим самим властивості й стани об'єктів, що виникають завдяки зазначеним операціям, переставали здаватися викликаними безпосередніми зусиллями людини, а усе більше виступали як результат взаємодії самих природних предметів. Так, якщо на ранніх стадіях цивілізації переміщення вантажів вимагало мускульних зусиль, то з винаходом важеля й блоку, а потім найпростіших машин можна було замінити ці зусилля механічними. Наприклад, за допомогою системи блоків можна було зрівноважити великий вантаж малим, а додавши незначну вагу до малого вантажу, підняти великий вантаж на потрібну висоту. Тут для підйому важкого тіла не потрібно зусиль людини: один вантаж самостійно переміщає іншій.

Подібна передача людських функцій механізмам приводить до нового уявлення про чинності природи. Раніше чинності розумілися тільки за аналогією з фізичними зусиллями людини, а тепер починають розглядатися як механічні чинності. Наведений приклад може служити аналогом того процесу об'єктивізації предметних відносин практики, що, очевидно, почався вже в епоху перших міських цивілізацій стародавності. У цей період пізнання починає поступово відокремлювати предметну сторону практики від суб'єктивних факторів і розглядати дану сторону як особливу, самостійну реальність. Такий розгляд практики є однією з необхідних умов для виникнення наукового дослідження.