74406 (Дослідження історичних романів Зінаїди Тулуб "Людолови" та Павла Загребельного "Роксолана"), страница 2

Також Загребельний особисто був у Туреччині — в місцях, що пов’язані з Роксоланою. Відвідав село Рогатин Івано-Франківської області, де народилася Настя Лісовська. Письменник так говорив про свою книгу:

«Як пташка клює, так і письменник по крихті збирає відусіль інформацію. Я намагався написати роман, максимально наближений до дійсних подій. Роман рецензувався в Москві, все було перевірено, життєвий фактаж достовірний. А взагалі мені епоха Сулеймана Пишного нагадує Кремль»

На питання журналістів, чи вважаєте він Роксолану національною гордістю, Павло Загребельний відповів:

« Її життєвий шлях і досягнення – це її особиста гордість. Я ж особисто не став би називати її національною гордістю» [18 с. 16].

Пишучи свої романи, автор з особливою ретельністю добирає мовний

матеріал, бо кожного разу для нього відкриваються все нові й нові слова, що треба зрозуміти самому й донести їх до читача.

Для створення образу Роксолани П. А. Загребельному потрібно було стати майже мусульманином, вивчити закони шаріату; майже два роки автор «входив у систему їхнього вірування, їхнього світосприйняття, побуту життя. Частково на власному досвіді знав побут, бо свого часу вчився у Фергані» [8 с. 4].

Письменникові довелося, якщо не вивчити всі сури Корану (6666 віршів), то, принаймні, ознайомитися з цією священною книгою ісламу.

«Роксолана» стала своєрідним викликом традиційному історичному

роману, в якому досліджувались не стільки особистість, скільки ціла суспільна категорія. Автор буквально говорить у кожному слові, роздумує над долею України, широко використовуючи при цьому іншомовну лексику як складову частину загальної мовної картини. [4 с.57].

ІІІ. Історичні романи Зінаїди Тулуб «Людолови» та Павла Загребельного «Роксолана» мають єдину історичну лінію. Це романи про жінок української історії. Інколи сама правдоподібність парадоксальностей робить їх неймовірними. Так само могло б здаватися, що це історичний парадокс висунув на чоло світової імперії ХVІ-го століття - жінку, якої нація в той час зазнавала тяжкого упадку своєї державности. Основна руїна колись могутньої київської і галицько-волинської держави стерла з пам'яті українських народних мас навіть спогади про неї. [13 с.7]. Її традиція проте не була ще мохом порослою давниною. Бо ось тільки нецілі два покоління пройшли від часу затяжної останньої боротьби, в якій безприкладну відсіч московській агресії на збирання "земель всея Русі" дала інша жінка: посадниця Новгородської Республіки - Марта Борецька. Спротив цей закінчився трагічним падінням Новгороду та азіятськи-жорстоким розгромом і нищенням. Але Марта Борецька кинувши визов боротьби на смерть - не піддалася. Крім Жанни Д'Арк п'ятнадцяте століття не знає такого рівня жінки героїні з величчю духа, якому шлях визначує девіза: "Убий - не здамся!" Це й були ті покоління, між якими народжувалися волелюбні лицарі українського козацтва, щоб показати світові неустрашимість, завзяття, героїзм. Войовничість була їхнім живим "сьогоденням" зарівно для освічених і для простолюддя, не тільки для мужчин, а й жінок. Про нього говорили в селянських садибах, міщанських хатах, священичих приходствах увесь народ співав про те пісні...Відважні жінки спішили на уходи разом із мужчинами, що не хотіли коритися ворогам і забезпечувалися перед татарськими наскоками. В тих часах, коли "не знаєш ранком, що буде вечорком", кожна мить зненацька могла перетворитися у страшну картину з народної пісні: Там в долині огні горять, Там татаре полон ділять... Один полон з жіночками, Другий полон з дівочками... І тоді довгим, "Чорним, Незримим Шляхом", Крізь Дикі Поля аж до Босфору верстали путь своєї долі українки. Незавидні доля й дорога: ...Одну взяли попри коні. Попри коні на ремені... Другу взяли попри возі, Попри возі на мотузі... Третю взяли в чорні мажі... Ясир готовив одним розпачливу безодню каторжних робіт, інших же кидав на дикі береги кохання. Брутальні степові пірати дбайливо оберігали найціннішу добичу: вродливих молоденьких дівчат, щоб їхня краса не змарніла. Багато грошей дадуть за них у Бахчисараї або Кафі. За такими розкішними скарбами варто гнатися в глибину України.Тоді димили пожежі в Галичині, на Волині й Поділлі, скрізь горіли села й містечка від татарських смолоскипів. Не вимолив панотець Лісовський Божої оборони від них ні для Рогатина1 ні для своєї родини. Юна Настя, його прекрасна доня стала рідкісною й показною здобиччю степових грабіжників, що пірвали її на "Чорний Шлях" - назустріч незбагненому призначенні. Чарівна краса Анастазії Лісовської перевершила найкращі сподівання її торгівців. За найвищу ціну закуплено її до найпершої категорії: до сераю Падишаха в Стамбулі, царгородській столиці оттоманської імперії. Найпишніше, найбільш вславлене й водночас найбільш таємниче місце на землі: грізне, казкове й унікальне! Велетенський масив сераю за укріпленими мурами й темними холодними кипарисами з королівською палатою на висоті поміж Азією й Европою, був сумішшю найрізноманітніших будівель від мошеїв і палат до в'язничних бараків і місць тортур. У серці сераю находилися гарем і селямлік, з безчисленними критими ходами, що вели до сховів, раптово виринаючих терас, павільонів з городами й мальовничими панорамами Босфору, Скутара, безконечних обріїв Азії. Вийнятковий "Золотий Коридор" провадив вибрану одаліску до султанського ложа. Бібліотеки, шпиталі, кухні, будинок державної ради, житлові будинки євнухів... увесь цей конгломерат уміщав 20,000 душ.Життя сераю було окутане таємницею. Турки завжди любили приховувати свої доми, жінок, свого монарха. Для скріплення містерії серай прозвано могутнім монастирем, у якому релігією є пожадання, а божеством - султан. А втім усе жило для падишаха вірних, заступника Аллаха на землі. Він був володарем життя і смерти всіх підданих. Так після 300 років удалі вершники Ертогруля, що примчали з азійських глибин й завоювали Анатолію, дали основи світовій імперії, що простягалася на три континенти. Українка-бранка Настя Лісовська попала в султанський серай у час, коли могутність оттоманської держави досягла зеніту. Від Атлясу по Кавказ, від Дунаю до Евфрату на поверхні трьох мільйонів квадратових кілометрів осіла ця імперія на перехрестях Азії, Европи, Африки, поглинувши 20 ріжних рас і майже стільки релігій. Картагіна, Мемфіс, Тир, Сидон, Нініва, Пальміра, Александрія, Єрусалим, Смирна, Дамаск, Атени, Спарта, Адрянопіль, Филипи, Троя, Цезаря, Медина, Мекка належали сюди. Поза її орбітою з усіх старовинних міст залишалися тільки Рим і Сиракузи. Влада султана в Азії охоплювала Мезопотамію, Арменію, Кавказ, частину Персії, Сирію, Палестину, Геджаз, в Африці Єгипет, Триполіс, Туніс, Альжир, в Европі Крим, Румунію, Болгарію, Грецію, Альбанію, Сербію, небавом Банат і Мадярщину. Необмеженим паном усіх тих просторів був Сулейман Величавий, нащадок Ертогруля, Мурада І, переможця на Косовому Полі, Баязеда Завойовника, найсильнішого противника Тамерляна, правнук Магомеда ІІ, звитяжця Царгороду (травень 1453), внук Баязеда ІІ і син Селімана І, "Султана й Каліфа, Наказодавця всіх Вірних". Французькі історики2 називають його турецьким Людвиком ХІV (бо не допустимо для них назвати свого Людвика "французьким Сулейманом Величавим"). А втім номенклятурі Сулеймана Величавого годі найти рівню: Султан Оттоманів, Посланець Аллаха на землі, Непомильний Законодавець, Володар Володарів цього світу, Власник людських голів, Наказодавець вірних і невірних, Величний Цезар, Покровитель усіх народів свесвіту, Тінь Всемогучого, Роздавальник миру на землі... Це тільки частина офіційних титулів Сулеймана І, що свідчать про нахил східніх народів до гіперболізації. Проте ці суперлятивні епітети супроводжала неперевершена мілітарна сила. Амбасадор Карла V, Ожіє Гіслєн де Бюсбек3 писав про військову дефіляду, яку Сулейман Величавий відбирав у Царгороді напередодні своєї кампанії проти Мадярщини, як про "приголомшливу параду - імпозантний спектакль для тих, що не були призначені для удару". Так було й на весну 1526 року. На позолоченому престолі, піднесеному напроти Босфору, оточений прибічною сторожжю у китастих капелюхах і з золотистими галябардами, - Сулейман Величавий у високому турбані з трьома чаплиними перами глядів на безпереривний струмінь свого війська. Піхотинці в обуві цьвяхованому бронзою громіздко вибивали кроки, ескадрони їздців відлунювались кінськими копитами. Глухо котилися тачанки і підводи харчування, гриміли воєнні оклики зливаючись з голосом сурм, звуками цимбалів і барабанним дробом. Блиски сталі світились уздовж маршових колон. Однострої були розкішні: золото і срібло, шовк і оксамит, а білі турбани відбивали від палаючих прапорів, від одягів зелених, жовтих, синіх, малинових. Спершу йшли частини "посвячені", ті, яких завданням було "бігти попереду своїх ран": "Шкуродери" з крилами шулік на шоломах. За ними "Азаби", яких тіла призиачені виповняти прориви і рівчаки для наступу яничарів. Врешті "делі" або "пострілені голови", що мали "додати фантазії масакрам". Їхнє скуйовджене волосся вихоплювалося зпід шапок із шкури леопарда, а на раменах мали накинуті мов жупани шкури львів або медведів. На флянгах відділів у поході бігли дервіші в величезних перських зачісках з верблюжого волосся, яким за всю одежу правив зелений фартух, горлаючи уривки корану й добуваючи хриплі звуки з труб для скріплення завзяття бійців. За ними ступали понурі й мовчазні в стиснених квадратах кремезні баталіони піхотинців Анатолії, ці войовничі селяни, основна раса імперії. За червоним прапором їхала кіннота "Сіпагів". Іхня зброя як і кінська упряж їхніх чистої крови арабів були вкриті дорогоцінним камінням, що виблискувало до сонця. Опісля своїм коливаючим кроком прямували верблюди навантажені харчами, амуніцією. Вони попереджали артилерію - велетенські гармати для облоги і менші калібром, яких завидували Сулейманові всі монархи Европи. Після артилерії наступали яничари. Над їхніми бездоганними рядами повівав білий прапор вишитий золотом: з одного боку вірш Корану, по другому шабля з двома вершками. Іхній "Ага", що займав третє місце в імператорській єрархії після султана й великого Везира їхав за своїм прапором з потрійним кінським хвостом. Яничари несли свої казанки для їди, які вони заздрісно боронили, бо в їх очах це був символ їхнього привілею: пожива, яку їм винен султан, що разом із грабіжжю була едина приємність в їхньому майже монашому житті. Їхні кухарі маршували в почесних рядах, а носії води їхали на бойових конях, увінчаних квітами. Яничари поступали шістками в тісних колонах, несучи на раменах запальні мушкети. Їхні широкі темно сині киреї підносилися за кожним порухом. Пера райських птиць незвичайної довжини здобили їхні високі, конічні зачіски і хвилювали на вітрі в ритмі їхнього маршу. Далі верхи на конях їхав кортеж високих достойників імперії. Вітер лопотів вміщеними на ріжнокольорових держаках їхніми прапорцями з білих кінських хвостів. Судді Царгороду й армії в імпозантній і суворій поставі гарцювали по боках духовних єрархів і нащадків Пророка, в турбанах морського кольору. Згодом з'явилися Везері "Дивану" (державної ради), одіті в довгих шатах синьої сатини, обрамованих соболями, сіяючих від золота й дорогоцінностей. Їхня гордовита поза підкреслювала свідомість своєї влади. На завершення тієї дефіляди натовп глядачів побачив святих верблюдів, несучих Коран і уламок святого каменя з Кааби, а над ними повівали блискуче зелені хвилі прапора ісляму. Водночас рушила вся фльота (300 галєр) з Босфору під переможні вибухи стрілен і грюкіт оріфлям. В золоті й пурпурі заходячого сонця у стіп свого монарха зібралася могутність мілітарної й морської сили Туреччини. І довго відбивав на берегах Европи й Азії велетенський крик незлічених мас: "Хай Аллах дасть довге життя й перемогу нашому панові, Королеві Королів". А наймилішим скарбом для цього неосяжного володаря володарів стала - українська попівна, Анастасія Лісовська. [25 с. 14]. Росса, Рокса або Роксоляна, дружина Сулеймана: її він узяв за жінку в супроводі величавих формальних церемоній, навіть проти магометанського звичаю, в приявності багатьох гостей, де всім дозволено було вино й щедрість страв. Вона єдина завжди була вибранкою Імператора та з-поміж інших його жінок вона одинока йменована султанкою. А мав Сулейман інших жінок і наложниць, між якими була одна черкеска, яку взяв за жінку перед Россою. В неї вродився Мустафа баша, первородний з його дітей. Проте, коли опісля Росса стала вибранкою в султанському сераї, мусіла черкеска уступити перед нею, а щоб її винагородити, то (для рекомпенсати) муж вислав сина до Магнезії в Азії і дав йому провінцію Амазіяну, куди той перебрався разом із матір'ю. Крім того, щоб затримати молодця великих здібностей і чеснот та бистрого й обов'язкового в урядуванні, призначив йому Карагеміду в Мезопотамії аж по перську границю, щоб жив з-далеку від батька. Бо любили його яничари й князі. Росса чарами й впливами від Тронгіллі жидівки - чаклунки поріжнила Солімана з ним, матірю й доньками: вона всіми способами намагалася запевнити імперію своїм синам. Бо мала від Сулеймана чотирьох синів Магомеда, Селіма, Баязіда, Зіянгіра й одну доньку Хамерію або Каміллю, яку одружила з башою везиром Рустеном. Зять Рустен немало посилював ненависть батька проти Мустафи, кидаючи на нього багато темних обвинувачень: що він з'єднує собі всіх баш дарунками,що вдаваною прихильністю й позірною щедрістю збільшував надії на велині добродійства в захланних душах яничарів. Опріч того додавав і те, що найбільше хвилювало Сулеймана, що Мустафа буде женитися з донькою Тамми Софа (шаха) перського короля. Якби дійшло до цього подружжя, треба б боятися, щоб він не виріс у силу великим володінням і підмогою дуже войовничих народів та не підняв зброї проти батька, а усунувши його, узурпував собі імперію Европи й Азії, повбивавшн всіх султансьної крови, щоб самому все загорнути. Спонуканий цим Сулейман вирядив року Христового 1552 везира Рустена з добірним військом до Азії під претекстом перської війни: але по правді це зроблено на те, щоб при всякій нагоді позбутися Мустафи. Коли ж Рустенес прибув до Азії, в листах висланих до цього союзника були напоминання, щоб вести все дуже обережно, не допустити ніяк до поєднання в справах імперії: викликати ворожнечу вояків проти Мустафи й усіх його вчиннів аж доки не з'явиться в цій експедиції султан і своєю появою припинить бунтівницькі настрої війська. Соліман дізнавшися про те, яко мога швидко вирушив до Алєпа, наче б на війну з Персами. Прибувши туди, визвав листом Мустафу з Карагеміди. ...Почуваючись безневинним (він імовірно був попереджений від деяких приятелів про грядучу небезпеку й критичне наставлення до нього батька), проте, не виявляючи страху, подався до батька, надіючись оборонити себе від наклепів злісників своєю приявністю й легальними виправдуваннями, але при вході до султанового шатра, нагло схопили його без'язикі силачі (яких залюбки посідали оттоманські князі), кинули на долівку, грізно про те давши знак батькові, а накинутим на шию мотузом задушили невинного принца. Поклинаний тимчасом Зангір, наймолодший син, що був горбатий, мав наказ (дістав) наче на жарт глядіти на того, від якого ніщо не було більше жахливого, а якому батько вбитого дарував скарби і всі володіння. Погордивши тим усім накинувся з обуренням найгострішими словами на батька, винуватця такого безмірного вбивства. Імператор вражений нечуваною зухвалістю сина, люто його до себе потягнув та розмахненим кинджалом пробив неустрашимого, який упавши на тіло вбитого брата, вмер. Небавом Сулейман за намовою й підбурюванням жінки Росси наказав баші евнухів Ібрагімові зашморгом шиї вбити Мустафового сина Мурата, що жив з матірю в Прусі, в Бітинії: ця бо жінна безупинно не переставала наводити перед очі свого чоловіка небезпеку для діда та його дітей від вкуна, якого батька так дуже любили яничари. Це сталося в 1553 році. Врешті для померлої збудовано в Константинополі найвеличавіший мечет, у якому похована вона в дорогоцінній гробниці. Там же само поховав тіло батька син Селім, що став після Сулеймана імператором. Як видно, постать Роксоляни не знайшла в Буассарда симпатії, він уважав її поводаторкою злочинних інтриг на султанському дворі.17 Тенденцію автора яскраво вказують епіграфічні рядки (т. зв. тетрастих) вміщені вгорі й унизу на декоративному обрамуванні портрета: Твій вигляд і витончена поведінка - похвали гідні проте жорстоке серце сповнене нещадною їддю Тронгілля вчить мішати любисток з поживою й вином, Щоб ти єдина оволоділа улюбленим мужем.18 Міт жінки спокусниці й чарівниці - прадавній й найбільш універсальний. Приречена для магії жінка як пасивний предмет, прониклий таємним струмом: сиреною обманює мореплавців, кіркою перемінює любовників у звірят, русалкою тягне в глибінь рибалок. Мужчини в сітях цих чарів не мають волі, влади над собою, сили для діяння. Отруйний напій відгороджує їх від життя, погружує в млісній дрімоті. В дусі живих ще середнєвічних понять про чудодійну магію, диявольську силу, ворожіння, заклинання, чаклунства, за що горіли жінки на кострищах, Буассард бачив у Роксоляні вродливу відьму, що при помочі жидівської чарівниці готувала чаклунське вариво для Сулеймана... А тимчасом музулманський февдалізм з його войовничістю й погордою смерти був далекий від таких вірувань. Він саме й позбавив жінок їхньої магії. Магометани любили жінок як ласуни присмаки й запашні напитки, кожної хвилини готові зануритися в пристрасних насолодах посмертного раю з його гуріями... Не дивлячись на те, міт Роксоляни, злої жінки, чаклунки перейшов до літератури як вказує нпр. великий театральний успіх у Лондоні в королівському театрі "Drury Lane" "Трагедії Мустафи" ("Tragedy of Mustapha"), в якій амбітна Роксоляна перевершила "Лейді Макбет".19 Рецензент і коментатор видовища накреслив послідовні етапи, в яких Сулейман під впливом чарів Роксоляни (...being corrupted by the Artifices of Roxolana... began to dip his Hands in Blood...) здійснював усі її бажання, віддавши їй багатства й султанський престіл. Смерть Мустафи це її діло. А в тім італійський автор Люіджі Бассано да Зара, що жив у Стамбулі перед 1545 р., потверджує цей міт про чудодійну владу Роксоляни над Сулейманом: "Він так її любить і дотримує вірности, що всі піддані чудуються, говорять, що вона зачарувала його й називають її чаклунною (ziadi). Зате військо й двір ненавидять її та дітей, але тому, що він любить її, ніхто не важиться протестувати: я сам завжди чув злі слова про неї та її дітей, а добрі про первородного й матір його." [23 с. 39]. Причиною цієї ненависти була безмежна відданість Сулеймана Роксоляні. Це трапився нечуваний у османській династії випадок вірности султана одній жінці за безпереривний період багатьох літ аж до смерти. Незрозуміла була ця велика любов імператора для турків, яких повага й значення мірялися кількістю товстотілих гаремових істот. Проте справжній воїн, що любить небезпеку, завжди воліє амазонку, яку треба здобувати, ніж покірну попелюшку. Сильні мужчини охоче перебільшують обсяг жіночих впливів особливо для приємности самих жінок. Проте до діяння, тактики, командування не вистарчають краса й чарівність. Тут необхідні моральні й інтелектуальні вартості. Сулейман любив жінку, що добровільно назвала його своїм призначенням, але не приймала без дискусії його ідей, вона вміла протистояти інтелігентно, щоб дати переконати себе узасадненим міркуванням. До найбільш впливових людей в імперії належав талановитий грек, товариш юности Сулеймана й його найінтимніший дорадник, великий везир Ібрагім. Його загадкову смерть після бенкету в султанській палаті дехто приписує зависті й суперництву Роксоляни. Новіші дослідники заперечують це. Ібрагім амбітний, жадібний влади, багатств і почестей міг сам збудити підозріння султана. Безжалісна система карала провину невідкладно, без прощення. [14 с. 105]. Житель Сераю, колишній вихованок школи пажів, італієць Бассано впевняє, що Роксоляна була спершу бранкою Ібрагіма, який представив її султанові, імовірно, щоб мати через неї вплив на султанський гарем. Але Роксоляна скоро вилучила з власних плянів посередництво паші Ібрагіма. Коли місце Ібрагіма зайняв зять Рустем, вплив Роксоляни на погляди й почування Сулеймана став неподільний, а через те її влада простягалася на справи всієї отоманської імперії. Вслід затим могло б здаватися логічним обвинувачення її в смерті Мустафи. Призначення Мустафі провінції віддаленої на 26 днів подорожування може означати не тільки нагоду для його більшої самостійности у правлінні як заправу для майбутнього монарха, але водночас і те, що Сулейман не взяв ще рішальної постанови, чи цей найстарший його син стане його наслідником. Формування майбутнього володаря під власним впливом і вимогами, насували радше близький і постійний зв'язок, а не відокремлення й відчуження. Автім невблагані були традиції для наслідства оттоманського престолу. Тільки один кандидат був допустимий, найстарший із живих. "Коли є двох каліфів - убийте одного з них"! наказував Коран. Такий же закон установив Могаммед ІІ Завойовник: "Для загального добра кожний із моїх славних синів або внуків може винищити всіх своїх братів..." Кожний засіб дозволений, щоб успішно усунути суперників і не допустити до міжусобиць. Насильство, терор, гекатомби жертв росли на вівтарі імперії. В ім'я її потуги султани вбивали братів, синів, батьків. Тим легше, що освячував ці криваві вчинки мусулманський закон, а св. його письмо завжди доставляло потрібний текст і вияснення для нього. [610 с. 150].