96047 (Ісламський фундаменталізм на Близькому Сході), страница 7

«Брати-мусульмани» розглядали конфлікт арабів з Ізраїлем виключно в релігійних термінах, в рамках релігійної конфронтації. Вони виходять з того, що єдиною альтернативою вирішення «палестинського питання» є повернення всіх арабів до істинного ісламу. Тільки іслам може бути ефективним засобом у боротьбі з Ізраїлем, тим більше, що й противник, Ізраїль, використовує релігійну зброю в боротьбі проти арабів.

Згідно концепції фундаменталістів Близький Схід став ареною зіткнення «мусульманської нації» з «світовим єврейством» (аль-йахудійа аль-аламійа). Захопивши Палестину i створивши Ізраїль сіоністи розпочали масовану агресію проти мусульманського світу. Цілями цієї агресії є: захоплення всіх мусульманських територій «від Нілу до Євфрату», а в більш широкому масштабі — підкорення мусульманського Сходу «єврейському політичному контролю», руйнування ісламської культури, розповсюдження принципу секуляризму, що позбавляють мусульман їх «головного джерела сили» — ісламу, i, нарешті, пограбування природних ресурсів та економічне закабалення мусульманських країн⁰.

Звідси робиться висновок: перш, ніж араби i мусульмани стануть готові до війни з Ізраїлем, необхідно, щоб в їх країнах отримав гору рух за «відродження духу ісламу» у всіх областях життя суспільства. У першу чергу необхідно втілити в життя «ісламські принципи» соціальної справедливості, для забезпечення єдності мусульманського суспільства. Крім цього потрібна перебудова на «ісламських засадах» економічної та фінансової систем, які повинні бути незалежними від світових банків, що контролюються «єврейством». Нарешті мусульманські країни мають розірвати союзницькі відносини з усіма державами, «ворожими справі Палестини», i, згуртувавшись в єдиний «ісламський блок», створити незалежні «ісламські збройні сили».

Отже, вважаючи Палестину «землею ісламу», фундаменталісти виступили за ліквідацію Ізраїлю як сіоністського утворення, та за встановлення на території всієї Палестини ісламського правління.

Дотримуючись своїх ідеологічних засад, Асоціація «Братів-мусульман» виступила проти поділу Палестини на арабську та єврейську держави. Сформовані за наказом Х. аль-Банни «батальйони джихаду» з членів організації взяли активну участь в Палестинській війні 1948–1949 років. На початку 50-х років вони активно закликали палестинців до партизанської війни проти Ізраїлю та допомагали створювати диверсійні загони «федаїв».

Після розгрому «Братів-мусульман» у Єгипті режимом Насера, позиції фундаменталістів у Палестині значно ослабли, оскільки сектор Газа до 1967 року перебував під контролем Єгипту. Їх вплив зберігся тільки на західному березі ріки Йордан, який анексувала Йорданія. Крім цього, значна частина прихильників руху «Братів-мусульман» в середині 50-х років увійшла в організацію фатх, яка стала лідером палестинців у боротьбі з Ізраїлем та заклала основу для Організації визволення Палестини. Як наслідок — участь «Братів-мусульман» у арабо-ізраїльських війнах 1967 i 1973 років була не значною.

Однак, у 70-х роках фундаменталісти продовжили пропаганду ідей «ісламського вирішення» палестинської проблеми. Було створено мережу «мусульманських осередків» (аль-муйамаа аль-Ісламі) на палестинських землях, метою яких мало стати втілення в життя програми просвіти, яка допоможе «палестинським масам прийти до повної віри в Бога», зрозуміти природу «релігійного конфлікту з євреями» ⁰.

У кінці 70-х років військово-політична ситуація на Близькому Сході зазнала значних змін внаслідок, так званої, мирної ініціативи президента Єгипту А. Садата, яка завершилась підписанням в березні 1979 року єгипетсько-ізраїльського мирного договору. Але: «…садатівський режим, ставши на шлях зближення з Ізраїлем, зіткнувся з ворожою реакцією релігійних кіл — «ісламською відмовою» ⁰.

Мирна ініціатива А. Садата стала поворотним пунктом у його взаємовідносинах з поміркованими фундаменталістами, які до цього часу були лояльними по відношенню до режиму i часто йшли з ним на співпрацю. Підписання мирного договору з Ізраїлем викликало різку критику з боку «Братів-мусульман», які в своєму друкованому органі «Ад-Даава», зазначали, що будь-які торги навколо мусульманської святині — Єрусалиму, неприпустимі⁰.

Критика єгипетсько-ізраїльського мирного договору з боку фундаменталістів пролунала i за межами Єгипту. Так кувейтський орган «Братів-мусульман», тижневик «Аль-Муджтамаа» (Суспільство), розцінив ініціативу садатівського режиму як прояв «капітулянтства» перед Ізраїлем. При цьому використовувалась релігійна аргументація: шаріат, твердили фундаменталісти, не дозволяє заключати перемир’я — а тим більше мир — з «невірними» до того часу, поки вони продовжують утримувати під своїм контролем частину «території ісламу» (дар аль-іслам), тому аж до повного її звільнення та повернення мусульманам віруючі зобов’язані вести джихад.

Події, що відбулися в регіоні після «мирної ініціативи» Садата — два ізраїльських військових вторгнення в Ліван (1978 i 1982 рр.), бомбардування авіацією Ізраїлю центру ядерних досліджень в Іраці, посилення окупаційною владою репресій проти палестинців, проголошення Єрусалиму «вічною неподільною столицею» Ізраїлю, сприяли зміцненню переконання фундаменталістів в тому, що тільки повернення арабських народів та їх політичних лідерів до «істинного ісламу», дозволить радикальним чином змінити ситуацію навколо Палестини.

Таким чином, ісламський фундаменталізм ставши потужним політичним рухом всередині мусульманських країн, одночасно задекларував своє прагнення активно впливати на міжнародну ситуацію у світі. Цьому сприяла i специфіка його ідеології, одними з основних положень якої були концепція джихаду i теорія панісламізму.

Особливості становища ісламських фундаменталістів всередині мусульманських країн, зокрема, опозиційність до правлячих режимів, обмежували їх можливості впливу на зовнішню політику цих держав. Однак, на рівні недержавних структур та організацій фундаменталісти активно сприяли рухові «ісламської солідарності», намагаючись якнайтісніше поєднати його із своїми ідеологічними доктринами.

Висновки

У 70-х — на початку 80-х років одним з визначальних чинників суспільно-політичного життя мусульманських країн Близького Сходу стала активізація ісламського фундаменталізму. Діяльність політичних сил, які виступили під його гаслами мала в значній мірі дестабілізуючий вплив на ситуацію всередині цих країн та їх міжнародне становище.

Зростанню ролі ісламського фундаменталізму сприяв цілий ряд факторів соціально-економічного, політичного та психологічного характеру. Серед них можна назвати різку зміну соціальної структури мусульманських країн Близького Сходу в 70-х роках, поразку арабських держав у війні з Ізраїлем у 1967 році, яка викликала у їх населення гостру кризу суспільної свідомості, дискредитація правлячих режимів внаслідок економічних негараздів, розповсюдження корупції та ідеологічного банкрутства, неприйняття широкими масами з традиційними стереотипами мислення процесів різної модернізації та «вестернізації».

Розповсюдженню ідей фундаменталізму сприяла також сама специфіка мусульманських країн, в яких іслам є не тільки пануючою релігією, а виступає в ролі цілісної системи принципів функціонування суспільного, політичного та приватного життя.

Ідеологія ісламського фундаменталізму має глибоке історичне коріння i її зародження можна спостерігати ще в середньовіччі.

У ХVIII–ХІХ століттях ідеї фундаменталізму знайшли відображення у діяльності ваххабитів у Саудівській Аравії та поглядах таких реформаторів ісламу, як Даль-Афгані та Р. Ріда. У ХХ столітті рух ісламських фундаменталістів був започаткований Х. аль-Банною, який заклав основи його сучасної доктрини. Її визначальними рисами стали — проголошення тотального характеру ісламських цінностей i прагнення пристосувати реалії сучасного життя до норм первісного ісламу.

Сімдесяті роки характеризувалися радикалізацією ісламського фундаменталізму та широким застосуванням його послідовниками насильницьких методів боротьби за політичну владу. У цей час фундаменталістські організації стали найбільш значною опозиційною силою в арабських країнах Близького Сходу, орієнтованою на перманентний конфлікт з правлячими режимами. Однак, екстремістський характер більшості акцій ісламських фундаменталістів, неадекватне сприйняття ними сучасного світу i свого місця в ньому, переоцінка своїх можливостей не дозволили ісламістам прийти до влади в державах Близького Сходу. Але загроза, яку вони становили для пануючих еліт, змусила останніх піти на значні поступки їхнім вимогам i сприяти посиленню ісламізації суспільного та політичного життя у власних країнах.

На міжнародній арені діяльність ісламських фундаменталістів була менш значною, ніж у внутрішньополітичному житті, але й тут їх активність була помітною i сприяла посиленню руху «ісламської солідарності» та загостренню проблеми близькосхідного конфлікту. Ісламісти виступили за ревізію міжнародного устрою i створення на основі ідей панісламізму єдиної всемусульманської держави — халіфату, яка мала стати, поряд з ліберальним Заходом та комуністичним Сходом, «третьою силою» в системі міжнародних відносин, причому основною формою її відносин зрештою світу мав бути джихад — священна війна проти невірних. Така ідеологія заклала основи для пізнішого поширення міжнародного тероризму під ісламськими гаслами.

Список використаних джерел та літератури

1. Абу Аля аль-Маудуді. Життєва місія пророка. — Львів: Логос. 1995. — 28с.

2. Абу Аля аль-Маудуді. Споіб життя в ісламі. — Львів: Логос. 1995. — 47с.

3. Коран. Пер. и коммент. И.Ю. Крачковского. — Москва: Наука, 1990. — 727с.

4. Абдразанов А. Ісламський фундаменталізм очима Заходу i Сходу // Трибуна. — 1993. — № 10. — С. 33–35.

5. Арипов М. Ислам и мировая цивилизация // Свободная мысль. — 1991. — № 14. — С. 87–98.

6. Беляев И. Ислам: религия и политика // Диалог. — 1990. — № 6. — С.89–96.

7. Борисов А. Роль ислама во внутренней и внешней политике Египта (ХХ век). — Москва: Наука, 1991. — 213 с.

8. Валькова Л. Саудовкая Аравия в международных отношениях (1955–1977). — Москва: Наука, 1979. — 224 с.

9. Валькова Л. Саудовкая Аравия: нефть, ислам, политика. — Москва: Наука, 1987. — 255 с.

10. Васильев А.Исламский фундаментализм в Египте // Азия и Африка сегодня. — 1986. — № 1. — С. 22–26.

11. Востоковедение. — Ташкент: Изд-во ТашГУ, 1988. — 147 с.

12. Гантінґтон С. Зіткнення цивілізацій та межа світу // Ї. — Львів. — 1998. — № 14. — С. 98–119.

13. Ерасов Б. Структура и динамика исламского универсализма // Вопросы философии. — 1973. — № 3. — С. 139–147.

14. Еремеев Д. Ислам: образ жизни и стиль мышления. — Москва: Политиздат, 1990. — 286 с.

15. Жаринов К. Терроризм и террористы: Ист. Справочник. — Минск: Харвест, 1999. — 606 с.

16. Жданов Н. Исламская концепция миропорядка. — Москва: Междунар. отношенния, 1991. — 375 с.

17. Жданов Н., Игнатенко А. Ислам на пороге ХХІ века. — Москва: Политиздат, 1989. — 321 с.

18. Зарубежный Восток: особенности идеологии и политики. — Ташкент: Фан, 1985. — 167 с.

19. Зарубежный Восток: религиозные традиции и современность. — Москва: Наука, 1983. — 264 с.

20. Игнатенко А. Халифы без халифата. Исламские неправительственные религиозно-политические организации на Ближнем Востоке: история, идеология, деятельность. — Москва. Наука, 1988. — 207 с.

21. Ионова А. Современная идейная эволюция ислама // Народы Азии и Африки. — 1979. — № 6. — С. 32–45.

22. Ислам в политической жизни стран современного Ближнего и Среднего Востока. — Ереван: Изд-во Ан СССР, 1986. — 230 с.

23. Ислам в современной политике стран Востока (конец 70-х — начало 80-х гг. ХХ в.). — Москва, 1986. — 278 с.

24. Ислам в странах Ближнего и Среднего Востока. — Москва: Наука, 1982. — 238 с.

25. Ислам и Арабский Восток. — Москва: ИНИОН АН СССР, 1980. — 78 с.

26. Ислам и вопросы войны и мира. — Москва: ИНИОН АН СССР, 1981. — 50 с.

27. Ислам и политика в странах зарубежного Востока. — Москва: ИНИОН АН СССР, 1981. — 64 с.

28. Ислам и проблемы национализма в странах Ближнего и Среднего Востока. — Москва: Наука, 1986. — 234 с.

29. Ислам и социальные структуры в странах Ближнего и Среднего Востока. — Москва: Наука, 1990. — 299 с.

30. Ислам: проблемы идеологии, права, политики и экономики. — Москва: Наука, 1985. — 279 с.

31. Ислам: религия, общество, государство. — Москва: Наука, 1984. — 232 с.

32. Исламский фактор в международных отношениях в Азии. — Москва: Наука, 1987. — 191 с.

33. Князев А. Египет после Насера. 1970–81. — Москва: Наука, 1986. — 299 с.

34. Козицький А. Проблеми арабо-ізраїльських стосунків у сучасній англомовній історіографії // Українські варіанти. — Львів. — 1999. — № 1–2. — С. 109–114.

35. Коровиков А. Исламский экстремизм в арабских странах. — Москва: Наука, 1990. — 170 с.

36. Кривец Е. Арабская культурная самобытность: идеологическая концепция и ее реальное содержание // Восток. — 1994. — № 2. — С. 98–109.

37. Кудрявцев А. Исламский мир и палестинская проблема. — Москва: Наука, 1990. — 133 с.

38. Ланда Р. Исламский фундаментализм // Вопросы истории. — 1993. — № 1. — С. 32–41.

39. Левин З. Ислам и национализм в странах зарубежного Востока. — Москва: Наука, 1988. — 221 с.

40. Левин З. Развитие арабской общественной мысли. — Москва: Наука, 1984. — 223 с.

41. Левин З., Смилянская И. Ислам и проблемы общественного развития арабских стран // Народы Азии и Африки. — 1984. — № 1. — С. 101–109.

42. Малышева Д. Религиозный фактор в вооруженных конфликтах современности. — Москва: Наука, 1991. — 227 с.

43. Малышева Д. Религия и общественно-политическое развитие арабских и африканских стран (70-е — 80-е годы). — Москва: Наука, 1986. — 228 с.

44. Медведко Л., Герианович А. Именем Аллаха … политизация ислама и исламизация политики. — Москва: Политиздат, 1988. — 281 с.

45. Меркулов А. Ислам в мировой политике и международных отношениях. — Москва: Междунар. отношения, 1982. — 320 с.

46. Милославский Г. Интеграционные процессы в мусульманском мире. — Москва: Наука, 1991. —

47. Мирский Г. Этнос, религия, национализм // Азия и Африка сегодня. — 1994. — № 2. — С. 2–8.

48. Мусульманские страны: религия и политика (70-е — 80-е гг.). — Москва: Наука, 1991. — 183 с.

49. Примаков Е. Волна исламского фундаментализма: проблемы и уроки // Вопросы философии. — 1985. — № 6. — С.63–73.

50. Сагадаев А. Исламский фундаментализм: что же это такое? // Азия и Африка сегодня. — 1994. — № 6. — С.2–7.

51. Социально-политические представления в исламе: история и современность. — Москва: Наука, 1987. — 121 с.

52. Степанянц М. Мусульманские концепции в философии и политике (XIX–XX вв.). — Москва: Наука, 1982. — 276 с.

53. Сулимова Т. Ислам и национализм в социально-политических концепциях в арабских странах. — Москва: Мол. гвардия, 1989. — 207 с.

54. Тимофеев И. Роль ислама в общественно-политической жизни стран зарубежного Востока // Мировая экономика и международные отношения. — 1982. — № 5. — С.51–63.

55. Трофимов Д. Исламский фундаментализм в арабских странах: истоки и реалии // Восток. — 1992. — № 1. — С.116–124.

56. Филиппова М. Общественные функции ислама в современном американском исламоведении. — Москва: Наука, 1989. — 148 с.

57. Фукуяма Ф. Кінець історії? // Генеза. — Львів. — 1992. — березень. — С. 9–15.

58. Фукуяма Ф. По той бік кінця історії // Генеза. — Львів. — 1992. — березень. — С. 22–26.

59. Шарипова Р. Панисламизм сегодня (теория и практика Лиги исламского мира). — Москва: Наука, 1986. — 139 с.

60. Шарипова Р., Тихонова Т. Лига исламского мира: от традиционализма к реформаторству // Народы Азии и Африки. — 1984. — № 2. — С. 30–39.

61. Эволюция исламской традиции в освободившихся странах Востока. — Москва: ИНИОН АН СССР, 1983. — 67 с.

62. Arab-Israel Conflict and Conciliation. A Documentary History. — London: Proeger, 1996. — 286 p.

63. Bielawski J. Islam. — Warszawa: Krajowa Agencia Wydawnicza, 1980. — 295 s.

64. Gilsenan M. Recognizing Islam: Religion and Society in the Modern Arab World. — New York: Panteon, 1982. — 287 p.

65. Robbe M. Islam: Religion, Gesellschaft, Staat. — Berlin: Dietz Verlag, 1981. — 80 s.

66. Shimoni Y. Political dictionary of the Arab world. — New York.: Macmillan Publishing Company, 1987. — 520 p.

67. Świat arabski — świat islamu. — Łodź: Wydawnictwo Uniwersytetu Łodzkiego, 1991. —179 s.

68. The Oxford Encyclopedia of the Modern Islamic World / Ed. In chief John L. Esposito. — New York; Oxford: Oxford University Press, 1995. — vol. 2. — 476 p.

Додаток № 1