96047 (Ісламський фундаменталізм на Близькому Сході), страница 6

об’єднання арабських народів (на основі ісламу);

єдність всіх мусульман⁰.

Послідовники Х. аль-Банни ще більше конкретизували його панісламістські ідеї та зробили їх не від’ємною частиною своєї політичної програми. Як підтвердження можна навести декілька положень декларації, що детально висвітлює ісламську концепцію світового порядку, прийнятої на міжнародному семінарі, який був організований Мусульманським інститутом досліджень та планування 3–6 серпня 1983 року в Лондоні. В цій декларації були сформульовані політичні цілі ісламської «умми», серед яких:

ліквідувати націоналізм у всіх його проявах та формах, i особливо у формі «нація — держава»;

об’єднати всі ісламські рухи в єдиний глобальний рух, щоб створити ісламську державу;

перетворити ісламський світ в систему ісламських держав, пов’язаних між собою такими інститутами, які є необхідні, щоб виразити єдність «умми»;

ліквідувати всі політичні, економічні, соціальні, культурні та філософські впливи західної цивілізації, які проникли в ісламський світ;

відродити домінуючу, глобальну ісламську цивілізацію, засновану на концепції «таухід» (об’єднання)⁰.

Таким чином, фундаменталісти проголосили, що в ісламі однією з визначальних норм, у відповідності з якою може бути організоване політичне життя суспільства, є спільність віри. Вона створює основу для політичної інтеграції, соціальної солідарності, економічної взаємодопомоги та духовного братства.

Як зазначає Й. Шимоні, для ісламських фундаменталістів у 80-i роки: «… час ідеалів всеісламської єдності став бачитись живим у центрі мусульманського світу, i недавня хвиля радикалізму, утвердження ісламізму може встановити цей новий лад…» ⁰.

Такі ідеологічні засади ісламських фундаменталістів безумовно впливали на їх оцінку конкретної міжнародної ситуації у світі. Так, ще вкінці 40-х років «Брати-мусульмани» висунули ідею «третього (ісламського) шляху розвитку», протиставляючи «мусульманський світ» як світові капіталізму, так i соціалізму. Один з ідеологів «Братів» Мухаммад Кутб, зокрема, твердив: «Чудове географічне розташування мусульманських країн — посередині між старим та новим світом — дозволить їм тримати в своїх руках ключ до встановлення балансу сил… Тоді вони будуть підтримувати ту чи іншу сторону, керуючись власними колективними інтересами, а не прагненням прислужити східному або західному імперіалізму» ⁰.

В якості першого кроку на цьому шляху фундаменталісти вважали можливим створення «Східного союзу» — блоку афро-азіатських держав, на основі «східного націоналізму», який вони визначали як «спільні почуття, протиставлені гордості Заходу». Мусульманські країни в цьому союзі мали займати домінуюче становище⁰.

У 70-х роках для ідеологів фундаменталізму стало характерним об’єднання обох світових систем в одне загальне поняття — «Захід». Основою для об’єднання соціалістичних та розвинутих капіталістичних країн послужило те, що всі вони неісламські, i там, i там однаково порушується принцип «хакімії», тобто в обох випадках ці суспільства живуть за власними законами, а не законами Аллаха.

Уявлення про Захід як ворожу силу ґрунтувалися на переконані фундаменталістів в існуванні всесвітньої змови спрямованої проти ісламу, в якій беруть участь «євреї, хрестоносці (християни) та атеїсти (комуністи)».

Внаслідок цього єдино можливим видом відносин між мусульманським світом та його «ворожим оточенням» може бути тільки джихад — священна боротьба проти невірних. Ця доктрина виводилась з коранічних вислові, у яких Мухаммад неодноразово звертався до своїх послідовників із закликом «докладати всіх зусиль» (джахада) у боротьбі проти язичників, за утвердження істинного єдинобожжя — «Виступайте проти них — покарає їх Аллах вашими руками, i зганьбить їх, i допоможе вам проти них…» ⁰ (сура 9, аят 14), «Якщо ж вони виступлять проти вас, то вбивайте їх: таке покарання невірних» ⁰. (сура 2, аят 191) та ін.

Фундаменталісти також вважали, що їх джихад буде відродженням політичної практики халіфату в перші віки існування ісламу, коли джихад був основною формою взаємовідносин між «землею ісламу» (дар аль-іслам) — територіями, що перебували під мусульманським правлінням та «землею війни» (дар аль-харб) — країнами, що перебували під політичною владою «невірних».

Найбільш послідовну та радикальну концепцію джихаду розробив, серед інших ідеологів фундаменталізму, вже згадуваний С. Кутб. Згідно цієї концепції метою джихаду є встановлення влади Аллаха на землі, перебудова всіх людських відносин відповідно до істинного керівництва, що йде від Аллаха, та знищення всіх ворожих сил i систем життя, які суперечать цьому. Адже: «Аллах… один Великий Творець. Він всемогутній над своїми рабами абсолютний володар, Господь миру. У всьому світі ні одна влада не прирівнюється до Нього. Ніяка інша сила, крім Нього, не має права наказувати, забороняти або видавати закони, які дозволяють одне i заперечують інше» ⁰.

С. Кутб виділяє три характерні риси джихаду. По-перше, він не обмежений рамками якогось періоду або епохи i повинен тривати до «дня Страшного Суду». По-друге, джихад не знає національних кордонів, географічних бар’єрів, расових обмежень. «Ісламське суспільство не має географічних кордонів, а також меж за національною та расовою ознакою. Це суспільство відкидає будь-які кордони, поширюючись по цілому світу…» ⁰. По-третє, джихад є боротьба не оборонна, а наступальна, агресивна. «Може стати так, що вороги ісламу будуть вважати корисним для себе не застосовувати ніяких дій проти ісламу, якщо він залишить їх у спокої… Але іслам не може погодитись на це, хіба що тільки вони скоряться його владі… Воістину в іслама є право проявити ініціативу…» ⁰.

Таким чином, можна констатувати, що джихад став гаслом радикальної ісламської опозиції, яка закликала до нього, як до засобу розповсюдження своїх уявлень про іслам⁰.

У практичній діяльності ісламських фундаменталістів на міжнародній арені проявилися як особливості їх ідеологічних засад, так i потреба пристосуватись до реалій сучасного політичного життя. Диференціація фундаменталізму в 70-х роках теж наклала свій відбиток на ставлення різних ісламських організацій до тих чи інших подій та явищ міжнародної політики.

Вже з перших днів свого існування єгипетські «Брати-мусульмани» намагалися заснувати мережу своїх осередків в арабських та західних країнах. У 1937 році були створені перші зарубіжні філіали «Братів» — в Дамаску, Халебі, Латакії, Бейруті, Дейр ез-Зорі. Було встановлено зв’язки практично з усіма країнами, де існували великі ісламські громади.

Після репресій в середині 50-х років з боку єгипетських властей єдина організація «Братів-мусульман» фактично розпалася. На її місці в мусульманських країнах з’явилася чисельна група фундаменталістських організацій, які вважали себе «Братами-мусульманами». Однак, кожна з них мала свою специфіку, певні політичні цілі, пов’язані з особливостями тієї країни, в якій вона функціонувала. У 70-х роках налічувалося більше 30 організацій «Братів-мусульман» у державах Азії та Африки.

Разом з тим єдність загальних ідеологічних принципів вимагала координації дій окремих організацій «Братів». Для цього в кінці 50-хроків у Женеві було організовано Міжнародний ісламський центр, який мав виконувати координуючі функції, не будучи при цьому спільним верховним органом. Очолив його один з єгипетських «Братів-мусульман» Саїд Рамадан, котрий емігрував у Женеву після розгрому Асоціації.

На протязі 60-х — 70-х років «Брати» розширили мережу своїх центрів у західноєвропейських країнах, Пакистані, Індії. Крім цього було засновано цілий ряд інститутів та організацій з вивчення питань ісламу.

Так, зокрема, в Лондоні почали діяти «Європейський союз ісламських інститутів», «Європейська ісламська рада» (під керівництвом Абдель Рахман Ааззама) та «Ісламський інститут» (під керівництвом Хоршіда Ахмеда). Вони були пов’язані з десятками розкиданих по всьому світу організацій. Інститут Х. Ахмеда фактично став центром, що фінансував всі подібні установи в Європі з фондів, які надавалися арабськими нафтодобувними країнами та багатими меценатами. В Європі діяли також «Інститут Хенса» (Мюнхен) та «Інститут ісламських досліджень» (Женева)⁰.

Загальний підйом ісламського руху в 70-х роках сприяв встановленню більш тісних контактів між окремими групами та організаціями «Братів-мусульман». Так у липні 1979 року в Лондоні відбулася зустріч лідерів «Братів-мусульман» Сирії, Судану, Пакистану, Афганістану, Йорданії та Саудівської Аравії за участі Саїда Рамадана. Аналогічна зустріч мала місце в квітні 1980 року. На ній були присутні представники Єгипту, Сирії, Судану, Саудівської Аравії, Іраку, Йорданії, Марокко, Тунісу та Кувейту. В обох випадках обговорювалися питання координації дій у зв’язку з актуальними політичними подіями на Близькому та Середньому Сході⁰.

Крім цього, в 70-х роках помірковані фундаменталісти стали брати активну участь у діяльності недержавних ісламських міжнародних організацій. Яскравим прикладом може бути Ліга ісламського світу, заснована в 1962 році на конференції мусульманських богословів у Мецці. Невдовзі її членами стали не тільки богослови, але й відомі мусульманські суспільні та політичні діячі, в основному прихильники ідеології фундаменталізму. Так на протязі 70-х років одним із провідних ідеологів Ліги був «патріарх» пакистанських фундаменталістів Абу Аля аль-Маудуді, який входив в установчу раду організації. Цьому сприяв, зрештою, i сам характер Ліги ісламського світу, адже в її статуті було зазначено, що головне завдання ЛІС полягає в тому, щоб «зробити мусульманське вчення пануючим у всьому світі i створити таким чином, порядок, заснований на ісламських принципах» ⁰.

Як зазначають деякі автори вже з початку 70-х років фундаменталізм захопив пануючі позиції в Лізі ісламського світу: «У виступах ідеологів Ліги поряд з традиційними морально-етичними моментами підкреслюється соціально-політичні та економічні переваги «ісламського порядку» ⁰.

Активізація фундаменталізму в країнах Близького Сходу та ісламська революція в Ірані мали безпосередній вплив на створення в травні 1981 року Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, членами якої стали Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Катар, Бахрейн. Діяльність в цих країнах у кінці 70-х років ісламських екстремістських фундаменталістських організацій становили серйозну загрозу для стабільності правлячих режимів. Остаточно це стало зрозумілим після захоплення групою Джухаймана аль-Отейбі мечеті аль-Хорал у листопаді 1979 року. Тому, після створення РСАДПЗ, першочерговим кроком її членів стало вироблення узгодженої політики щодо посилення впливу ісламу на суспільно-політичне життя цих країн. Було вжито заходів щодо зміцнення та розширення позицій «офіційного» ісламу та дискредитації всіх опозиційних ісламських угрупувань, зроблено кроки до вироблення єдиного для всіх країн «шістки» кодексу, заснованого на мусульманському громадянському i карному праві.

Отже, можна погодитись, що: «На релігійному рівні створення Ради співробітництва означало протидію впливу Ірану, консолідацію консервативних арабських монархій, стурбованих проблемою соціальної та політичної стабільності перед загрозою поширення діяльності опозиційних сил, що виступили під гаслами ісламу» ⁰.

Потрібно відзначити, що радикальні фундаменталістські організації, які виникли на Близькому Сході в 70-х роках, мали менш розвинуті міжнародні контакти, ніж «Брати-мусульмани». Це пояснюється як слабістю i не чисельністю деяких з них, так i прагненням зосередити всі свої зусилля на боротьбі з «невірними» режимами всередині власної країни. Однак, декотрі організації виходили i на міжнародну арену. Зокрема, частина членів єгипетської «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» взяли участь в захопленні мечеті аль-Харам у Саудівській Аравії.

Більш розвинуті міжнародні зв’язки мали вкінці 70-х — на початку 80-х років сирійські «Брати-мусульмани», які тісно співпрацювали з йорданськими ісламістами. Крім цього сирійські «Брати» уклали угоду з ліванськими фалангістами, згідно якої фалангісти поставляли зброю та займались військовим навчанням членів організації.

У 70-х — на початку 80-х років фактор активізації діяльності ісламських фундаменталістів ряд арабських країн намагалися використати для забезпечення своїх зовнішньополітичних інтересів.

У середині 1978 року активну підтримку сирійським «Братам‑мусульманам» став надавати уряд Йорданії, поставляючи їм зброю та гроші. На території Йорданії, в районі гірського масиву Аджлун, були розташовані табори для підготовки бойовиків, через йордано-сирійський кордон контрабандою перевозилася зброя та вибухівка.

Крім Йорданії фінансову та іншу підтримку сирійським «Братам-мусульманам» надавали Саудівська Аравія та Ірак. У квітні 1982 року Сирія навіть закрила на деякий час кордон з Іраком, мотивуючи це тим, що той підтримує ісламських екстремістів.

Єгипетські фундаменталістські організації користувалися підтримкою з боку Лівії. Так, «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» була офіційно звинувачена в підтримці незаконних зв’язків з іноземним урядами, i зокрема з урядом Лівії. Ряд її членів жили в Лівії i, як вони зізналися на суді, мали зв’язки з лівійською розвідкою. Певні контакти з Лівією мала i «Муназзамат ат-Тахрір аль-ісламій», чий лідер Саліх Сірійя навіть зустрічався з Муамаром Каддафі. В отримані грошей та зброї з Лівії звинувачувалась також «Аль-Джихад» ⁰.

У 70-х роках у центрі міжнародної політики на Близькому Сході безумовно продовжував залишатися арабо-ізраїльський конфлікт та проблема Палестини. Ісламські фундаменталісти, в особі «Братів-мусульман», створили власну концепцію вирішення «палестинського питання».

Позиція «Братів» була відображенням основних ідеологічних засад цієї організації. Проникнення сіонізму в Палестину розглядалося ними як виклик «мусульманському світу», а єврейська колонізація Палестини як така, що завдає удару в саме «серце» мусульманського Сходу. Адже: «Для «Братів» Палестина — не тільки об’єкт сіоністської агресії, але й перша лінія захисту арабської нації, «арабської батьківщини». Вона «серце арабського світу», «вузол мусульманських народів, перша з двох кібл (сторін) (перші мусульмани під час молитви спочатку звертались обличчям не в напрямку до Мекки, а в напрямку до Єрусалиму), i в Палестині, i в Єрусалимі, розташована третя за значенням мусульманська святиня» ⁰.