60407 (Геноцид голодом на Вінниччині (Поділлі) у 1932-1933 рр.: передумови, причини та наслідки), страница 18

В 1931 р. матеріальне становище селянства ще більше погіршилось. Сталін і його оточення з кожним днем наближали український народ до катастрофи. Документальні джерела Державного архіву Вінницької області всебічно висвітлюють також опір селянства сталінській політиці та наростаючий масовий голод 1931 р. на Поділлі. Так, у с. Щурівці Немирівського району (липень 1931 р.) біля 150 жінок не дали змоги партактивістам вивезти хліб з села, з криками: „Нас грабують, хліба у нас немає, в минулому році не платили, кулаків у нас немає, ми всі кулаки” – жінки, організувавши „волинку”, висунули вимоги перед райпарткомом: припинити вилучення хліба, знизити план хлібозаготівлі для всього села, знизити єдиний сільгоспподаток.¹⁶

В інформаційному листі в ЦК КП(б)У (серпень 1931 р.) секретар Тульчинського райпарткому повідомляв: „В селі Тарасовці підкуркульники виступали, що пляни нереальні, що виконати їх неможливо, що радянська влада хоче, щоб з голоду люди поздихали... Підкуркульниця – полячка... Мельник Ф., намагаючись зірвати куткові збори, заявляє: „Що це собі думаєте, хто це складає такі великі пляни, він не знає, що у нас зовсім не вродило. Що ви хочете, щоб ми потопились, а тут ще й позика. Чекайте, буде вам аж тепер третій вирішальний рік. Ми вам хліба не дамо, хоч живими в землю закопайте, або розстріляйте.”... „В селі Кобилівці були нездорові виступи окремих колгоспників... „Нема хліба, не вродило, самі голодні...”¹⁷

У вересні 1931 р. з Немирівського райпарткому в Харків надійшла інформація такого змісту: „В Н. Кропивні, щоб доказати нереальність пляну, керівники колгоспу... почали на полі збирати колоски, зазначаючи, що їм не вистачає хліба. На ярмарках, які відбуваються в районі, помічаються окремі ходаки, які випрошують хліб і зазначають, що вони в колгоспі працювали, радянська влада весь хліб забрала, то їм доводиться тепер просити хліб, бо нема чого їсти...”¹⁸

В грудні 1931 р. райпартком Брацлавського району інформував ЦК КП(б)У: „Політичний стан району під кутом зору виконання всіх політично-господарських кампаній та зокрема хлібозаготівлі відзначається певною загостреністю – опором куркульської агітації, що поширюється навіть на бідняцькі маси села та колгоспників... с. Печера – Мандрик Гаврило ... сказав: „Що робити надалі, як жити, хліб до зерна забирають, залишають цілі сім’ї без шматка хліба”. По с. Остапківці – Кириленко Юхтим ... висловив таку думку: „Дивіться, що робиться, радянська влада забирає останній кусок хліба”... По с. Паланка – гр. Кучер – середнячка, виступивши на загальних зборах сказала: „Наклали на людей таку велику кількість, що нема ніякої змоги виконати. Все це робиться аби перечистити людей...”. Разом з тим... демобілізований червоноармієць Семенюк Сидір (бідняк), відмовившись прийняти участь в роботі бригади по хлібозаготівлі, заявив: „Я не можу допомагати забирати в людей останній пуд хліба, хай чекають, що як буде війна, щоб я воював, - перший втечу в корчі”. По с. Бортники – Кучер Яків ... сказав: „Як видно хотять, щоб народ з голоду поздихав, навіть від членів колгоспу забирають весь хліб” ... Вчитель Котенко, в розмові з іншими вчителями: „На весні будуть великі події, тому що зараз хліб замітається червоною мітлою, внаслідок чого, безумовно буде масовий голод, що приведе до кепських наслідків...”¹⁹

Отже, як свідчать архівні документальні джерела, масовий голод в Україні розпочався не в 1932 р. і не зненацька, його прояви і ознаки були зафіксовані вже навесні 1928 р. Продовжуючи посилюватись, набираючи все більших масштабів протягом 1929-1931 рр., він досяг свого апогею в 1932-1933 рр., перетворившись в катастрофічний голодомор.

Тоталітарна влада знала про наростання голоду в Україні, але нічого не робила для покращання продовольчого становища. Більше того, в ці трагічні роки, більшовицьким режимом були впроваджені нові технології голодомору: система внутрішніх паспортів, яка не дозволяла залишати села в пошуках продуктів; ретельний контроль на російсько – українському та білорусько – українському кордонах, аби не допустити надходження харчів у голодуючі райони; систематична реквізиція абсолютно усіх продуктів харчування; заборона видавати селянам зерно, яке було на складах, залізницях, портах…; арешти і розстріли селян за зрізані колоски; масове виселення селян зі своїх осель, в результаті розпродажі селянських господарств за невиконання хлібозаготівельних планів; відмова влади надати селянам хлібні пайки, які існували в містах і частково видавались сільській інтелігенції; безконтрольне свавілля та насильство над селянами різного роду хлібозаготівельних бригад: судово-слідчих, робітничих, „буксирних”, „похідних”…, зі своїми металевими щупами; занесення сіл і колгоспів на так звану „чорну дошку”, з усіма санкціями та наслідками; посилення контролю і за місцевими партійцями – виконавцями цієї трагедії, за найменший прояв лояльності до селян вони підлягали арешту.²⁰

Один з перших дослідників голодомору на Поділлі, професор Вінницького державного педагогічного університету Ілля Гаврилович Шульга писав: „Чорною хмарою насувалося на Україну страхітливе лихо. Трактами, широкими і вузькими шляхами, стежками та межами, не минаючи селянських осель, на Поділля пробирався голод. У порожніх селянських засіках не було навіть мишей, „червона мітла “ повимітала все до зернини. Спорожнялися льохи, люди доїдали картоплю та буряки, гарбузи і квасину. Це були останні місяці 1932 р., названі народом „гарбузень”. Грудень і січень – „пухкутень” – піднесли українському селянинові тяжку чашу мук. Весняні місяці 1933 р. залишилися в пам’яті подолян під назвою „капутень”.²¹

Партійний активіст – реквізитор, зізнавався: „Я чув як діти душилися, заходилися в криках від кашлю. І я бачив вигляд цих людей, він був переляканий, благальний, ненавидячий, тупо байдужий, затьмарений відчаєм або палахкотів напівбожевільною зухвалістю і люттю…. Разом з іншими я випорожнював скрині старих людей, затикаючи собі вуха від плачу дітей і голосіння жінок. Бо я був переконаний, що здійснюю великі та потрібні перетворення на селі.…”²²

Кульмінаційними стали події грудня 1932 р., ЦК ВКП(б), знаючи про голодомор в Україні, відміняє постанову ЦК КП(б)У від 18 листопада 1932 р. про невивіз посівних фондів. В зв’язку з цим, 24 грудня 1932 р. всім районним парторганізаціям, райвиконкомам та уповноваженим обкомів партії надходить лист за підписами Косіора, Строганова, Алєксєєва: „Про обов’язкове вивезення всіх наявних колгоспних фондів, у тому числі й посівного, в рахунок виконання плану хлібозаготівлі.”²³ Протягом 24-х годин дана постанова повинна була бути доведена до всіх голів колгоспів під розписку. На місцях завмерли в очікуванні – лист був смертельним вироком українському селянству. Та через п’ять днів особисто Косіором направляється повторний лист з погрозами та вимогою негайного вивозу протягом 5 – 6 днів всього посівного зерна.²⁴

В цей же проміжок часу більшовиками приймається рішення і про введення паспортного режиму на території України, який забороняв залишати селянам місця проживання.²⁵

Таким чином, протягом кількох тижнів українські села перетворилися на резервації, де продовжувалась вакханалія відбору всіх продуктів харчування.

Селяни не могли розуміти, за що їх убивають? Більшість з них повернулася у колгоспи, весь хліб держава вже реквізувала. Проте кожен ранок так звані „активісти” вдиралися до селянських помешкань і з викриками: „А, ви ще живі – значить щось їсте”, продовжували систематичний відбір харчів, які, звичайно, мали закінчитись.

Мор людей, який розпочався в більшості районів України ще наприкінці 1931 р. і продовжувався у 1932, 1933, 1934 рр. (за неповними даними сектору „особий” Вінницького обкому КП(б)У в 1934 р. жертвами голодомору тільки на Поділлі стали 58 тис. 885 чол.)²⁶, старанно приховувався більшовицькою владою.

Англійський журналіст Малколм Маггерідж влітку 1933 р., повідомляв: „Я побачив щось на зразок двобою між урядом і селянами. Поле цього двобою таке ж спустошене, як і в будь-якій війні, але простягається воно набагато ширше …. З одного боку – мільйони селян, що вмирали з голоду, з тілами, часто опухлими від браку їжі. З другого – вояки частин ДПУ, що виконували накази диктатури пролетаріату. Вони пройшли крізь країну, мов рій сарани, забравши з собою все їстівне; вони постріляли або заслали тисячі селян, часом цілі села; вони перетворили найродючішу землю в світі на журливу пустелю”.²⁷

Страшні події 1933-го віддзеркалилися і в листах італійського консула в місті Харкові (тодішній столиці України) С. Граденіго, він писав: „На базарі вранці 21-го (травня) мертвих поскидали, як купи шмаття, у болоті в людському гною, вздовж частоколу, що відмежовує площу в бік ріки. Було їх близько 30-ти. Вранці 23-го їх нарахував уже 51. Одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері з посірілим обличчям…. Щойно минулого тижня було організовано бригаду для збирання безпритульних дітей…. Ми бачили 10-річних дітей, які були за маму для 4 або 3-річних. Коли надходила ніч, вони їх накривали власним шарфиком або плащем і спали скорчені на землі, а біля ніг лежала бляшанка для сподіваної милості. Перед консульством міститься міліційний відділ і кожної хвилини чуються розпачливі крики: „Не хочу йти до бараків смерті, залиште мене вмирати в мирі!” Опухлих перевозять товарним поїздом у поле й залишають їх за 50-60 км. від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Коли приїздять на місце де їх скидають, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Пильно не дбають, щоб не звертати великої уваги на дрібниці, і часто можна побачити, як кинений у яму оживає і рухається в останньому вияві життя…”²⁸

Більше півстоліття мовчали архівні матеріали, але зберегли свою історичну і водночас жахливу достовірність.

Переконливим свідченням незацікавленості більшовицького керівництва у допомозі вимираючому населенню України є і той факт, що вилучений у голодних селян хліб систематично надходив на міжнародні європейські ринки й продавався в Англії, Франції, Італії та інших країнах. На експорт відправлялися й інші продукти харчування. У зведеній відомості виконання експортного плану за 1-е півріччя 1933 року Вінницькою областю з грифом „Не підлягає оголошенню”, вказані: птиця, масло, риба, яйця, мед, горіхи, раки, хрін, мак, хутро, селянське полотно…²⁹ Протягом кількох років більшовицька держава „трудящих” силою відбирала все, що було у селянина.

Під час цих жахливих подій на Поділлі продовжували працювати спиртові заводи, переробляючи зерно на спирт. В доповідній секретаря Тульчинського РПК секретарю Вінницького обкому КП(б)У від 9-го травня 1932 р., йдеться: „Цілком таємно. В Немирові повстання, селяни піднялись від голоду, оточили Центроспирт. Знищили горілку з викриками, що нам потрібен хліб, а не спирт…. Відрубали руку міліціонеру,… - це тільки початок”.³⁰

В роки трагедії в Україні, хліб у достатній кількості був у сусідів: росіян та білорусів, що також підтверджує явний антиукраїнський характер голодомору. Розуміючи, що проти українців здійснюється злочин, в ЦК КП(б)У почали надходити листи від російських та білоруських робітників та селян. В одному з них, від 15 липня 1932 р., білоруські робітники писали: „Коли це було, щоб Україну Білорусія кормила. Були гірші роки, але Україна кормила Білорусію…, що українців хотять задушити голодом, а в газетах пишуть все хорошо…, мільйони людей бродять голі, голодні по лісах, станціях, містечках і колгоспах Білорусі і просять хліба…. Де ЦК партії України, де ЦВК, що роблять. Просто серце болить, за такі справи допущені. Білоруські робітники Петров, Савін, Кудук”.³¹

Ще не був введений в Україні паспортний режим, забороняючий залишати селянам помешкання. Ще намагались українці врятувати себе і свої сім'ї, десятками тисяч блукаючи по країні в пошуках їжі.

Сотні селянських сімей під кулями намагались врятуватись від голодної смерті, перетинаючи кордон з Румунією та Польщею.³²

Про злодіяння більшовиків та їхніх поплічників в Україні, створення всіх умов для штучного голодомору, свідчать тисячі документальних джерел, які знаходяться на зберіганні в архівах України, в тому числі і в Державному архіві Вінницької області. Так на засіданні бюро Вінницького обкому КП(б)У 1-го серпня 1932 р. було прийняте таке рішення: „Цілком таємно. Про вилучення жерновів (жорен). Констатувати, що наявність жерновів сприяє розбазарюванню та спекуляції хлібом, вважати за потрібне запропонувати МПК та РПК негайно провести виявлення та вилучення жерновів”.³⁵

Саморобні жорна були майже в кожному селянському господарстві, вони довгий час рятували людей від голодної смерті, даючи змогу отримувати помол з найрізноманітніших сільськогосподарських культур, диких рослин, жолудів тощо.

Але і вилучення жорен було замало більшовицьким творцям голодомору. Чергова постанова бюро Вінницького облпарткому ставить завдання місцевим парторганізаціям вилучити ще і м’ясорубки.³⁴

Отже, вище зазначені архівні джерела безперечно свідчать про організацію більшовицькою владою штучного голодомору в Україні, зокрема на Поділлі. Голодомор мав явно виражений антиукраїнський характер і ознаки геноциду.

Допомога голодуючим почала надходити тільки у середині 1933 р., але в незначній кількості і в окремі райони. Бершадському району, наприклад, у вересні 1933 р. була надана допомога в розмірі 500 пудів зерна.³⁵ На той час Україна була паралізована, її народ вимирав.