Diss (744283), страница 9

Просмтор этого файла доступен только зарегистрированным пользователям. Но у нас супер быстрая регистрация: достаточно только электронной почты!

Текст из файла (страница 9)

Як вже відзначалося, у тієї моделі народного господарства, котра склалася в колишньому СРСР у 30-ті роки, багато що було скопійовано іншими країнами, що ставали, як вважалося, на шлях будівництва соціалізму. Відповідь на питання про форму власності на робочу силу залишалася дискусійною. Існували уявлення про робочу силу як про особисту, суспільну, суспільно-особисту власність і про відсутність власності на робочу силу. Особливо активно стало обговорюватись це питання наприкінці 60-х – на початку 70-х років, коли розроблялись проблеми розвинутого соціалізму. Не дивлячись на велику увагу, яка приділялася проблемі власності на робочу силу у цей період, єдності думок з цього приводу не було. Одні, виходячи із визначальної ролі загальнонародного інтересу і одержавлення економіки як невид’ємної властивості економіки розвинутого соціалізму, обгрунтовували положення про суспільну власність на робочу силу. В цьому твердженні є значна частка істинного становища індивіда в суспільстві. Він був суцільно залежним від держави і, значить, у цьому сенсі рівним зі всіма іншими членами суспільства. Інші притримувалися позиції особистої власності на робочу силу, посилаючись на відсутність товарного характеру робочої сили і економічної свободи. Не вдаючись у деталі інших точок зору, відзначимо, що вони займали проміжне становище між першими діаметрально протилежними позиціями.

При короткій констатації вказаної теоретичної суперечки може видатися, нібито вона має надто віддалене відношення до ринкового механізму мотивації. Насправді це не так. З дискусії про власність на робочу силу можна, виходячи з нинішнього бачення цього питання, зробити кілька висновків, які мають принципове значення для формування мотивацій, що активізують трудову діяльність. Перш за все, слід визначити те, що працівник був відокремленим від засобів виробництва, які були власністю держави і якими розпоряджалася номенклатура. По-друге, значна частина результатів праці відчужувалася на користь держави і розподілялася переважно не у відповідності з працею. Така практика, що реально складалася безпосередньо у процесі виробництва, “переносилась” у сферу відносин “держава - працівник” і тим самим послабляла трудову мотивацію.

Темпи зростання суспільних фондів споживання у порівнянні з фондом розподілу по праці відносно звузили сферу трудових відносин, що складалися між працівником і державою. По-третє, і це головне, працівник був позбавлений економічної самостійності і реалізація його власного інтересу в цілому залежала від здійснення колективного та суспільного (а точніше – державного) інтересу. Все це і багато що інше, пов’язане з цим, не могло не викликати кризи моралі праці, слабку заінтересованість у результатах праці. Як наслідок націоналізації, колективізації і тотального одержавлення економіки склалися трудові відносини, функціонування яких до переходу до ринкового господарювання суперечили таким процесам світової економіки, як утвердження пріоритетності індивідуальних інтересів, домінуючої ролі праці та ліквідацію відчуження від власності.

При розвинутих відносинах привласнення в силу певної самостійності, автономності, обособленості людини від суспільства, його суспільних осередків власність на робочу силу не може виступати інакше, ніж індивідуальна. При сучасному трудовому законодавстві, високій культурі населення і глибоких змінах в структурі виробництва, необхідність у привласненні робочої сили з боку власників засобів виробництва послаблюється і має тенденцію до зникнення. У таких напрямках повинні будуватися взаємовідносини між власниками засобів виробництва та власником робочої сили в Україні.

Еволюція приватної власності, що складає традиційну основу ринкової економіки, виразилася у перетворенні її у різні види соційованої приватної власності, перш за все акціонерної, а останнім часом у посиленні її деперсоніфікацїї, інституалізації та кооперації. Так, навіть найбільш розповсюджена із цих форм, акціонерна, не усуває відчуження праці від капіталу, і привласнення працівника обмежене його власністю на робочу силу, а не всією працею. Створюваний в акціонерному підприємстві ефект, джерелом якого є колективна продуктивна сила, зусилля сукупного працівника, не розподіляється між його творцями, за винятком дивіденда на акції.

Треба відзначити, що економічні перетворення в Україні пішли шляхом відродження приватної власності на робочу силу і найманої праці, характерних для приватно-підприємницького типу ринкової економіки. Але це відродження відбувається в процесі руйнування попередніх форм поєднання робочої сили із засобами виробництва, заснованими на державній власності на них, ліквідації гарантованості праці й захищеності, котрі забезпечувала держава. У процесі ринкового реформування соціалістична форма відчуження на засоби виробництва була змінена приватною та асоційовано-приватною формою, а праця, підпорядкована державі та номенклатурі – на найману працю. По суті, відбувся своєрідний “обмін” влади держави (номенклатури) над працівником на надання цій владі економічної свободи для привласнення державної власності небагатьма, що не має під собою ні економічних, ні правових основ. Така трансформація не могла позначитися позитивно на соціальному та економічному статусі працівника, на всьому зарплато-стимулюючому блоці і призвести до іншого результату тому, що в процесі її здійснення були проігноровани специфіка перетворюваної соціально-економічної реальності, закономірності загально-світового розвитку, пов’язані з подоланням найманої праці, возз’єднанням праці і власності, посиленням взаємозв’язку економічних і соціальних відносин, інерційністю багатьох потреб та інтересів, зі складністю і трудністю сприйняття нових цінностей та цільових установок.

Коли мова велася про еволюцію економічних поглядів на людину, було наголошено, що подальший процес суспільного виробництва все більш неможливий без руйнування традиційної системи найманої праці і поступового витіснення її працею працівника-власника, що володіє незрівнянно більш важливою трудовою мотивацією, заінтересованістю у творчій діяльності. Формування працівника-власника служить дієвою формою розв’язання протиріч між системою виробничих відносин, заснованих на найманій праці, відчуженні і сучасним рівнем розвитку продуктивних сил, все більше пов’язаних з науковоємними технологіями, підвищенням освітнього і професійного рівня працівника, всесторонньої реалізації його здібностей, інтелекту та посилюваної кооперації праці.

Становлення працівника-власника спрямоване на подолання суперечностей між концентрацією власності на капітал, яка досягла високого рівня, та позбавлення основної маси працівників можливості його отримати та примножити, подолання виникаючої у зв’язку з цим соціальної нерівності у суспільстві.

Економічна криза, яка триває в Україні, спад виробництва, зростання безробіття – все це об’єктивно призводить до зниження життєвого рівня населення. Матеріальне становище населення України у даний час настільки низьке, що поставило його у число найбідніших країн Європи.

Близько 60 % населення знаходиться за офіційно встановленою межею бідності. Чисельність злидарів (за рівнем середньодушового грошового доходу) за даними на початок 1997 року склала 11 млн.осіб (до злидарів відносяться громадяни з середньодушовим грошовим доходом менше, ніж 22,3 гривні). Разом з тим, приблизно 5 % населення України стають у ці важкі для країни роки все багатшими й багатшими. Про це свідчать показники наступної таблиці¹.

Співвідношення між доходами більш заможного

І найбіднішого населення України в 1994-1996 р.р.

(разів)

”За рік” – розглянуті співвідношення між сукупними доходами, “по кварталах” – між грошовими доходами 5, 10 і 20% більш заможного та найбідніших верств населення).

Ці бюджетні дослідження сімей узагальнюються Мінстатистики України і характеризують процес диференціювання населення за рівнем середньодушових сукупних і грошових доходів на місяць. Співвідношення між доходами 5, 10 та 20% більш заможного і найбіднішого населення України, яке перебуває, відповідно у верхніх та нижніх інтервалах поділу його за рівнем доходів упродовж 1994-1996 рр. свідчить про те, що бідне населення стало ще біднішим, а заможне – ще заможнішим.Аналіз грошовых доходів в країні у 1996-1997р.р. показуе, що близько 24,7 – 28,7% доходів отримали 10% найбагатшого населення. Таку ж частку доходів мали і 60% найбіднішого населення¹. Прошарок багатих людей в Україні, це в основному, керівники посередницьких фірм, комерційних банків та бірж, особи, які займаються експортно-імпортними операціями. До них також треба причислити злочинців, корумпованих представників виконавчої влади, главарів організованої злочинності, котрі входять у групу населення, яка володіє надвисокими доходами. Основним джерелом первинного накопичення капіталу була не праця, а спекуляція, лихварство, привласнення рентних доходів, що надходили державі, а також кримінальна діяльність. Таким чином, суспільство стало швидко розшаровуватися на відносно невеликий процвітаючий прошарок і основну незаможну масу населення. Зростаюча відмінність у галузі матеріальних благ лише в малій степені залежить від особистих зусиль. Відбувається у небачених раніше масштабах збагачення за рахунок збідніння інших.

Подолання негативних явищ і, насамперед, відчуження праці від власності є формою розв’язання протиріч між зростанням ролі творчого начала у складі праці, його інтелектуалізацією та найманою працею. Окрім того, не можна не враховувати також ту обставину, що у сучасній економіці у все більшій мірі продуктивні сили реалізуються у формі людського капіталу, вкладення у котрий виступає як капіталізоване накопичення. У даний час саме людський капітал, а не його речові форми, є визначальною формою економічного зростання та ефективності і тому його успішне функціонування стає можливим за умов, коли інститут власності на робочу силу стає домінуючим, коли праця возз’єднується з власністю.

Крім того, як відомо, у зарубіжних країнах проголошено і якоюсь мірою реалізується примат права людини у порівнянні з правами колективу та суспільства. Політичні процеси у розвинутих країнах стають усе більше демократичними. Це вступає у протиріччя з авторитарною практикою господарського управління, за котрої більша частина працівників позбавлена права брати участь у прийнятті економічних рішень. Для розв’язання цього протиріччя необхідний розвиток виробничої демократії, бо коли демократизація виправдана в управлінні державою, то вона повинна бути невід’ємним елементом управління підприємством. Становленню та розвитку цього процесу чинить перепони наймана праця.

Ринкові перетворення у сфері трудових відносин, які відбулися у ході економічних реформ, на жаль, не враховують позначених вище тенденцій. Навпаки, вони направлені на відродження найманої праці у попередній традиційній формі зі всіма притаманними їй негативними моментами. При цьому, щоправда, стали можливими два серйозних упущення, які перешкоджають розвиткові трудової мотивації і людського капіталу. Одне з них пов’язане з тим, що трудові відносини змінюються і тому слабко інституціоналізовані, що призводить до постійних порушень трудових угод та ігнарування навіть незначної за рівнем ціни робочої сили. Про це переконливо свідчать невиплати заробітної плати, котрі у даний час сягнули величезних розмірів. Друге упущення полягає в тому, що інститут приватної власності на робочу силу не став домінуючим, частка реалізації цієї форми власності у валовому національному продукті складає незначну величину і має тенденцію до зменшення.

Характеристики

Список файлов реферата