138708 (724499), страница 4
Текст из файла (страница 4)
Ізраїльсько-арабська війна 1967 р. різко погіршила становище радянських євреїв. У країні розгортається надзвичайно активна антисіоністська пропаганда, зміст якої набуває часом образливого характеру щодо всіх без винятку євреїв. Еміграція євреїв на Захід і до Ізраїлю ще більше загострює ситуацію. Все це призвело до більш жорстокого контролю за синагогою з боку офіційних структур як за "об'єктом сіоністського впливу".[2.,168]
До керівництва синагогами допускаються здебільшого особи похилого віку, лояльні до панівного режиму, котрі контролювалися місцевими органами влади та органами безпеки.
Релігійно-громадська активність для них — можливість реалізації свого ще значного соціального потенціалу й нерідко чисто адміністративного або просто життєвого досвіду. Багато таких активістів мали дуже поверхове уявлення про іудаїзм, що відзначалося як радянськими, так і зарубіжними спостерігачами. Наприклад, серед інтерв'юйованих нами в середині 80-х років, синагогальних активістів майже третина їх до виходу на пенсію взагалі не відвідували синагогу, більше половини відвідували тільки в дні релігійних свят і лише кожний десятий — щосуботи і частіше.
Найпоширенішим типом парафіян синагоги стає чоловік похилого віку, котрий гостро відчуває потребу в розширенні соціальних зв'язків, що різко звузилися після виходу на пенсію, а також у віковому й етнічному спілкуванні.
Життя переважної більшості таких парафіян неодноразово піддавалося ґрунтовній, навіть докорінній ломці. Переїзд з містечка у велике місто, робота на промисловому підприємстві, громадська діяльність, могутній вплив ідеологічної машини на свідомість, фронт або евакуація в роки війни, загибель рідних і близьких — усе це тією чи іншою мірою пережив кожний з них. Вони болісно відновлювали ті фрагменти єврейського виховання і релігійних уявлень, які закладено в них сім'єю і напівпідпільними вже в роки їхнього дитинства меламедами. Оцінку головного рабина московської хоральної синагоги А.Шаєвича ("навіть старі, ті, кому, припустимо, сімдесят, часом знають лише ази іудаїзму, а іноді й того менше") цілком можна застосувати і до парафіян українських синагог того часу.
Виняток становили євреї в тих українських землях, які було приєднано до СРСР у 1939—1940 і 1945 роках. Тут відданість національним і релігійним традиціям не піддавалася випробуванням 20—30-х років. Євреї, котрим вдалося пережити війну, та їхні нащадки зберегли багато в чому традиційний спосіб життя і вузлові моменти його незмінне освячували за допомогою синагоги.[10.,76]
Зрозуміло, атмосфера, що панувала в синагогах, задовольняла далеко не всіх євреїв, які бажали прилучитися до іудаїзму. Це стосується й суто релігійних проблем: наприкінці 70-х і до кінця 80-х років проповіді в синагогах України не читалися. Богослужіння обмежувалося читанням Тори, причому далеко не в усіх синагогах навіть по суботах збирався кворум. У найбільшій в Україні київській синагозі, наприклад, тривалий час не було рабина, відвідувачі не одержували повчань з питань віровчення, синагогальної й побутової обрядовості. Приблизно таким же було становище в Одесі, у Дніпропетровську, Симферополі, Вінниці, в багатьох невеликих містах України іудейські культові заклади відвідувалися, по суті, виключно людьми похилого віку, і релігійне життя тут ледве жевріло.
Слід зазначити, що в усіх синагогах України майже не відправлялися шлюбні обряди, дуже рідко — обрізання і бармицтво (обряд для 13-річного підлітка, і для того, хто досяг повноліття). Послідовніше виконувалися обряди, пов'язані з поминально-поховальним циклом. Але і їхня редакція була набагато ліберальнішою від ортодоксальної (все сказане стосується, звичайно, не тільки минулого десятиліття).
Водночас, хоч це і здається парадоксальним, синагога в зазначений період була в Україні інститутом універсальнішим, ніж будь-коли. Адже ні єврейських театрів, ні клубів, ні шкіл, ні засобів масової інформації, ні багато іншого єврейське населення України не мало. Національна ідентифікація офіційно могла здійснюватися тільки через синагогу. Тому в дні особливо шанованих свят синагоги Києва й Одеси, де відносно високою є частка єврейського населення, виявлялися виповненими публікою, котра не мала загалом елементарних релігійних уявлень, але була пройнята національною свідомістю. Синагога через свою унікальність як єдиний єврейський інститут виконувала найрізноманітніші функції: тут обговорювалися специфічно етнічні проблеми, намічалися шлюби, зав'язувалися знайомства, відбувався обмін літературою тощо.[1.,134]
Стан синагоги, незадоволеність змістом і динамікою релігійного життя значною мірою каталізують розвиток в іудаїзмі паралельних структур.
У 70—80-х роках в Україні йде досить активне утворення гуртків з вивчення івриту, єврейського виховання та ін. Вони формуються представниками єврейської інтелігенції, переважно природничо-наукової та технічної. Спектр культурних переваг, рівнів національної свідомості й релігійності надзвичайно широкий: від людей, котрі хворобливо усвідомлюють свою відірваність від національних коренів і прагнуть лише до подолання цього становища, до глибоко, майже фанатично віруючих; від бажаючих просто спілкуватися мовою предків до активних учасників правозахисного руху; від послідовних прихильників культурно-національної автономії до непримиренних сіоністів. Причому спостерігачі за єврейським правозахисним рухом свідчать про досить різкий поворот від повного релігійного індиферентизму активістів 70-х до глибокої релігійності активістів 80-х років. У Києві й Одесі появляються невеликі групи молодих євреїв, котрі намагаються ретельно дотримуватися релігійних приписів і табу. Саме їхній спосіб життя розглядався як виклик і призводив до утисків з боку владних структур. Проте переслідування ще більшою мірою згуртовували єврейських активістів і спонукали їх до захисту власних прав і переконань. Часто навіть ті, хто й не думав про критику режиму, прилучалися до правозахисного руху.
Учасники гуртків-міньянів у великих містах контактують з іноземними кореспондентами, туристами, представниками різноманітних зарубіжних єврейських центрів і організацій, що, як правило, вело до "охоронних" акцій влади.
Структури, що розглядаються, мали високу частку "відказників" (неологізм ввійшов без перекладу в інші мови і відомий усім, хто хоч трохи знайомий з проблемами радянського єврейства), їх не страхала конфронтація з владними структурами, і політичний аспект у діяльності деяких гуртків, задуманих як чисто національно-релігійні, був досить вагомий.
Таким чином, розвиток іудейської релігії в Україні напередодні горбачовських реформ визначався гранично складним переплетінням різнопланових і суперечливих тенденцій, найбільш потужними з-поміж яких були такі:
— драматичний занепад єврейської традиції в найширшому розумінні цього поняття;
— державний антисемітизм, який базувався на парадоксальному поєднанні скерованості на денаціоналізацію євреїв і запобіганню їхній офіційній асиміляції (сумнозвісна п'ята графа);
— репатріація до Ізраїлю й еміграція на Захід;
— занепад офіційної синагоги і відродження єврейського культурного та національно-релігійного життя, яке набирало форми опозиції панівному режиму.
Релігійне і громадсько-культурне життя євреїв після унезалежнення України.
Ерозія та занепад комуністігчного режиму, а потім і здобуття Україною незалежності створили принципово нову ситуацію для єврейського життя і єврейської релігії в країні. Ці реалії завдали також дуже відчутного удару по сталому стереотипу українця-антисеміта, досить поширеному на Заході. Очевидно, сприятливі умови для розвитку єврейського життя, які відкрилися в Україні після її удержавлення, зумовлено такими чинниками.
По-перше, негативний стереотип щодо ставлення українців до євреїв живився у світовій громадській думці історичними ремінісценціями, що сягали в XVII—XVIII ст., в часи громадянської війни, а не спирався на реальні дослідження українсько-єврейських та єврейсько-українських взаємин. Разом із тим серйозні розвідки, здійснювані на Заході, засвідчували, що специфічного "українського антисемітизму" немає. Так, Ц.Гітельман, обстеживши 1161 єврея, котрі емігрували протягом 1977—1980 рр. до СІЛА із СРСР, отримав такі результати: 38% емігрантів з України часто стикалися з антисемізмом (з Росії — 33,2%); інколи — 31,9% (з Росії — 40,4%). Водночас ніколи не стикалися з антисемізмом 12,7% емігрантів з України і лише 4,1% з Росії.[10.,133]
По-друге, рух за незалежність України, перші кроки незалежної Української держави не підтвердили гіпотез щодо обов'язкової деструкції національних рухів народів, серед яких мешкають євреї, для їхнього існування. Наприкінці 80-х —• на початку 90-х років у національному русі самої України не помітно сили, яка б обстоювала антисемітизм. Народний рух України ще за свого формування ухвалив резолюцію проти антисемітизму, оголосивши водночас про намір сприяти розвиткові єврейської культури й релігії. Пізніше, в міру загострення соціально-економічної і політичної ситуації в Україні, активність радикальних угруповань, котрі продукують ксенофобію і ворожість до інших націй, стала помітнішою. Однак треба зазначити, що їхні ідейні конструкції і пропагандистські дії викликають спротив демократичних кіл, а самі радикали вважають, що юдо фобія відволікатиме їх від "головного ворога", тобто від росіян (це, безперечно, не означає, що зміна політичної кон'юнктури не призведе до зміни ними цілей для заподіяння "головних ударів").
Разом з тим розвиток політичної ситуації в Україні був певною мірою реалізацією гасел, які висували українські дисиденти. Вони завжди вбачали в релігійних і секулярних сіоністах, єврейських активістах союзників в антиімперській боротьбі. На відміну, зазначимо, від російського дисидентського руху, де поряд з течіями, що беззастережно виступали проти державного антисемітизму, завжди були досить помітні угруповання великодержавно-шовіністського спрямування, котрі продукували відверто антисемітські ідеї й настрої. Легалізація їх зробила юдо фобію вельми потужним чинником політичної сцени посттоталітарної Росії.
Солідарність єврейських та українських політв'язнів (деякі з них, нагадаємо, згодом посіли чільне місце в українському політикумі) дуже позитивно позначилася на українсько-єврейських взаєминах. Навіть "один такий факт солідарності, — писав у пермських таборах 1977 р. Є.Сверстюк, — перекриває сотні каламутних фактів, як: начальних НКВД мав прізвище на -штейн, а поліцай — прізвище на -енко... Українців окрилює диво відродження Ізраїлю, диво витримки народу, який крізь тисячоліття гонінь зберіг свій дух і проніс волю до вільного життя. "І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя", — лунає голос Лесі Українки. "І ти ще встанеш знов, як встав Ізраїль", — відлунює у наших серцях". Показово, що деякі акції української інтелігенції як, наприклад, виступ І.Дзюби в Бабиному Яру 29 вересня 1966 р., набули найширшого резонансу й довели світові, що влада, яка влаштовує розважальний центр на місті жахливого злочину, не є власне українською владою.[10.,134]
По-третє, необхідно зазначити, що політика адміністрації Української держави в єврейському житті досить послідовна. Адміністрація здійснила цілу низку дуже виважених кроків, які здобули відродженій державі позитивні відгуки світової громадськості. Величезне моральне значення мала промова Л.Кравчука в Бабиному Яру на меморіальному мітингу, присвяченому 50-річчю трагедії. Президент України підкреслив, що цей сумний факт дає змогу попросити пробачення у єврейського народу, стосовно якого було здійснено стільки несправедливостей у нашій історії. В цілому успішно пройшов також візит Л.Кравчука до Ізраїлю, де він став тринадцятим головою іноземної держави, якому надали можливість виступити в кнесеті. Україна також однією з перших підтримала ініціативу щодо скасування сумнозвісної резолюції Генеральної Асамблеї 00Н (1975), що затаврувала сіонізм як форму "расизму і расової дискримінації".
Протягом кількох років в Україні було створено 120 культурологічних єврейських центрів та організацій, товариства єврейської культури діють у 70 містах; у Києві та в інших містах працюють представництва міжнародної єврейської організації "Сохнут". Відкриваються єврейські школи, синагоги, театри, видаються єврейські газети. Розпочали свою діяльність Інститут єврейської матеріальної культури, кабінет єврейської історії й культури при Інституті національних відносин і політології, Міжнародний Соломонів університет, групи з вивчення єврейської мови та літератури Національного педагогічного університету ім. Драгоманова, група на акторському відділенні Інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого тощо.
Розвиток єврейського культурного та релігійного життя в Україні визнається успішним і в закордонних єврейських центрах. Так, рабин міста Реховот Сихма Коен Кук, зазначивши, що "українська влада робить все можливе, аби піднести репутацію України в очах світової громадськості та уникнути будь-якої згадки про антисемітизм", підкреслив водночас, що Україна посідає перше місце серед держав СНД у галузі єврейської освіти. Створено умови для гідного упорядкування святих місць іудаїзму — могил видатних цадиків, вчителів і дослідників Закону, яких дуже багато на українській землі. Це поховання Ісраела Бешта в Меджибожі, Шнеур Залмана (Алтер ребе) в Гадячі, Леві Іцхака в Бердичеві, Нахмана Брацлавського в Умані та ін. Могили видатних ревнителів іудаїзму є на Київщині, Буковині, Чернігівщині, Поділлі, в Закарпатті та в багатьох інших регіонах країни. Деякі проблеми, пов'язані із впорядкуванням святих місць та паломництва до них, вирішуються на найвищому рівні.
На початок 1999 р. в Україні офіційно зареєстровано статути понад 100 іудейських релігійних громад, якими опікується більше 50 священнослужителів, діє 32 недільні школи. В іудейських громадах дедалі більшої ваги набувають люди, котрі, по суті, дістали безрелігійне виховання і практично не мали того, що в Ізраїлі і на Заході розуміється під єврейським вихованням. Прийшовши до релігії в досить зрілому віці, вони часом поєднують у собі значний інтелектуальний потенціал і властиву неофітам жадобу до пізнання й здобуття релігійного досвіду, розсудливість і м'якість інтелігента та палкість, нетерпимість прозеліта. Ці віруючі істотно змінили загальну атмосферу життя української синагоги, однак процес цей не є безпроблемним, навіть коли ми абстрагуємося від загальнополітичного фону і зростаючої еміграції єврейського населення.
Однією з найсерйозніших проблем лишається те,що немає наступності релігійної традиції, перерваність якої з актуалізувала необхідність дійової допомоги з боку зарубіжних релігійних єврейських центрів. У багатьох містах України вже кілька років працюють рабини, надіслані північноамериканськими та ізраїльськими релігійними центрами. Так, з 1990 р. рабином київської синагоги служить Яків Блайх, який приїхав сюди за скеруванням Карлинстолінської іудейської громади Нью-Йорка.
Завдяки закордонним центрам вельми помітним явищем єврейського релігійного життя став рух ХаБаД (ХаБаД — Любавіч), позиції якого дуже сильні в СІЛА. ХаБаД (абревіатура івритських слів хахма, тобто мудрість, біна — осягнення, даат — знання) — течія в хасидизмі, яка поєднала емоційну чутливість хасидизму Ісраела Бешта і рабиністичну вченість. Засновника цієї течії Шнеура Залмана (1745—1813) поховано в Гадячі на Полтавщині. "Хасидизм розуму" Шнеура Залмана ґрунтується на синтезі щирої віри і релігійної філософії і вважається надійним засобом повернення асимільованих та ізсекуляризованих єврейських інтелігентів до єврейських цінностей. Також зусиллями закордонних центрів в Україні засновано громади реформованого іудаїзму, зокрема прогресивного (13 громад).[5.,40]
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
