138708 (724499), страница 2
Текст из файла (страница 2)
Катастрофа євреїв України багаторазово употужнила месіанські очікування, напруженість яких завжди була високою. Визрівала впевненість, що має відбутися диво, яке б визволило євреїв від страждань, диво, подібне до епохального Виходу з єгипетського полону під проводом Мойсея. Те, що прихід месії має супроводжуватися нечуваними бідами, знав кожний єврей. Месіанський порив мав своїх ідеологів, котрі обґрунтовували його швидке наближення. Рабі Йехіель-Міхель з Немирова визначив, наприклад, що ім'я "Хмель" (Хмельницький), передане єврейськими літерами, є криптонімом, який означає: "Муки народження Месії настануть у світі". Польський рабин Ефраїм визначив, що числове значення слів "муки народження Месії" дорівнює 408. Число 408 мало особливий потаємний сенс. Згідно з кабалістичною книгою "Зо-гар", саме за стільки років усі підземні мешканці воскреснуть, бо сказано: "В цей ювілейний рік кожний з вас повернеться до своєї долі".[2.,170]
На цій хвилі з'явився знаменитий Саббатай Цві, котрий 1665 р. оголосив себе месією. Саббатіанський рух охопив усі країни єврейського розселення від Львова до Лондона, від Марокко до Гамбурга. Віруючі змінювали традиційні тексти молитов і поздоровляли один одного з початком царства месії. Навіть у в'язничному замку, куди його посадила турецька влада, занепокоєна можливими політичними наслідками такого масового руху, Саббатай Цві приймав посланців зі всіх країн діаспори. Він, зокрема, прийняв сина та зятя головного рабина Львова Давида Галеві і пообіцяв їм помститися за кров, пролиту в Україні.
Саббатіанський рух опинився в глибокій кризі після того, як його лідер, поставлений перед альтернативою — страта або перенавернення в іслам — обрав друге. Обурення в єврейському світі було безмежним, хоча деякі фанатичні послідовники лжемесії вважали, що у вчинку Цві закладено якийсь потаємний символ. З саббатіанським рухом пов'язана також одна з найбільш серйозних спроб переселення в Палестину і відновлення єврейського центру в Єрусалимі.
Таємні саббатіанські гуртки й надалі діяли в Галичині та на Поділлі, серед українського єврейства поширюються всілякі забобони і єресі, найвідомішою з-поміж яких був франкізм (за ім'ям засновника Лакова Франка). Франкісти визнавали свого лідера втіленням божества, покликаного керувати народом Ізраїлю і спокутувати його гріхи. Догмати й обряди франкізму ґрунтувалися на кабалістській символіці і встановлювалися особисто Франком. Інколи обряди франківців супроводжувалися пиятиками, а часом і справжніми оргіями. Одне з таких зібрань зафіксовано 1726 р. в подільському містечку Ланцкорун. Це викликало обурення; засідання рабинів у Бродах рішуче висловилося за відлучення франкістів.
Зародження і розвиток хасидського руху
Релігійні пошуки не обмежувалися виходом, за словами видатного єврейського історика С.М.Дубнова, "нездорових соків франкізму". Вони знайшли відображення в появі релігійного феномену, котрий давав змогу євреям України піднестися з прірви відчаю після трагедій XVII—XVIII ст. і дав нове дихання стародавній релігії. Йдеться про останню фазу хасидизму. Біля її витоків, як традиційно вважається, стояв Бешт (абревіатура імені Баал Шем Тов — "той, хто має добре ім'я"). Течії, які називали себе хасидами (благочестивими), існували задовго до XVIII ст. Це хасиди, що залишалися вірними іудаїзмові під час гонінь Антіоха Епіфана в II ст. до н.е., а також хасиди в Німеччині XII—XIII ст.ст.
Остання (українська) фаза хасидизму постала як синтез релігійно-містичної думки і специфічних умов розвитку євреїв України. Про засновника цієї фази Бешта є безліч легенд і переказів. Він народився, як вважається, 1700 р., їздив по галицьких містечках, повчав людей, був неупередженим суддею в їхніх суперечках і радником в їхніх бідах. Зрештою, разом з дружиною замешкав у Карпатах, у глибокій печері поблизу озера, між Кутами і Косовом. Харчувався за ті гроші, які отримував за видобуту глину. Саме в Карпатах, споглядаючи чудову гірську природу, Бешт формулює світоглядну формулу власного вчення: "Вся земля сповнена Богом" і стає каббалістом-цілителем, якого супроводжують численні прихильники. Близько 1740 р. він оселився в Меджи-божі, де і провів останні двадцять років свого життя. Ті, хто слухав проповіді "доброго Баал Шема", згодом поширювали їх серед євреїв Поділля, Галичини, Волині, Трансільванії, Словаччини, Білорусії й Польщі. Серед його учнів були видатні законовчителі й містики свого часу: Йосиф Коен з Шаргорода, Меїр Марганіот зі Львова, Яаков Йосеф з Полон-ного, Леві Іцхак з Бердичева, бродський рабин Гершон Кур-товер та ін.[4.,250]
Хоча хасидизм постав як наслідок розвитку єврейської містики, поява його останньої фази саме в Україні є, звичайно, не випадковою. Українське єврейство, розпорошене на великій території, відчувало потребу в релігійній реформі. Посилюється невдоволеність діяльністю вчених-талмудистів. Вони були надто відірвані від повсякденних проблем єврейської громади. Знавці й коментатори Талмуда еволюціонували в напрямі до соціальної та інтелектуальної аристократії, котра разом із заможними євреями формувала еліту громади. Між тим, більшості євреїв потрібний був не тільки вчений-талмудист, здатний пояснити книжкову загадку, а й, і можливо передовсім, релігійний і соціальний лідер, наділений особистою харизмою. Бешт кидає, по суті, виклик еліті: нерівність, яка існує в цьому світі, оголошує він, не впливає на відносини між людиною і Богом. Проста людина, позначена справжнім благочестям, беззастережно вища за тих, хто хизується високою вченістю. Справжнім праведником є не той, хто проводить усе життя за сакральними текстами, а той, хто справами втілює Закон у життя. Служити Богові треба радісно, навіть спокута має стати не скорботою про минуле, а радістю віднайдення рівноваги з Богом і душевної гармонії. Молитва, в процесі якої людина зливається з божеством, є головним знаряддям проникнення в найвищий сенс.
Хасидизм не скасував жодної з наріжних засад іудаїзму і не піддав їх кардинальній ревізії. Він не послабив месіанських очікувань, але проголосив, що саме ця мить, просто нині, може виявитися вирішальною у справі спасіння кожної окремої душі і наблизити увесь народ до обіцяного визволення.
Демократизм нового вчення, його релігійний темперамент та містична напруга, що впали на підготовлений грунт, сприяли надзвичайно швидкому поширенню хасидизму, який у досить стислий термін охопив третину світового єврейства.
Поширення ідей Бешта, певний час популярних у колі хай і не вузького, але все ж обмеженого зібрання учнів, і перетворення на широкий динамічний рух здійснив Дов Бер з Межиріч — великий Маггид, "рабі усіх синів діаспори". Він переніс центр руху з Поділля на Волинь і постійно розсилав емісарів у Литву, Білорусь, Польщу. Група виникала за групою і на чолі кожної з них ставали учні Дов Бера. Хасидське керівництво децентралізується і кожний керівник групи — цадик здобуває дедалі більшу владу. Поклоніння цадику набирає часом гіпертрофованнх форм. Ця обставина активно використовується в антнхасндській пропаганді противниками нового вчення — міснагдім.
Однак в Україні співпраця між офіційним керівництвом єврейських громад і лідерами хасидських громад, на відміну від Литви й Білорусі, була досить поширеним явищем. Навіть після херема (анафеми) в Бродах — першої відомої заборони хасидизму 1722 р. бродською громадою — спільні акції визволення, скажімо, орендарів, яких ув'язнювали за ті чи інші провини,тривали.
"Криваві наклепи"
Релігійні дискусії точаться на тлі утисків євреїв з боку влади й церкви. Євреїв постійно звинувачують у кривавих злочинах, вчинених з ритуальною метою. Надзвичайно поширеними були уявлення про знущання євреїв над християнськими реліквіями, про використання крові християнських малюків для виготовлення маци ("як наша вольність неможлива без ІіЬегит уєіо, — стверджували шляхтичі, — так само і маца неможлива без християнської крові")- В середні віки ці звинувачення — "криваві наклепи" — спричиняли до спалень гетто й знищення цілих громад. У XVIII ст. в Україні відбулася низка процесів, на яких євреї звинувачувалися в кривавих злочинах: у Дунаєвцях (1748), Заславі (1747), Житомирі (1753), Ямполі (1756). Засуджених у цих "справах" чекала мученицька смерть, якій передували жахливі тортури. (Хоча у зв'язку із знайденим поблизу Ямполя трупом 1756 р. євреї звернулися до папи Бенедикта XIV і, зрештою, їхню невинність було доведено).[6.,54]
Надзвичайно жорстока кара чекала і на тих, хто переходив з християнства в іудейську релігію. 1716 р. Дубенський магістрат розглянув справу двох жінок — Марини Давидової та Марини Войцехової, котрі перейшли в іудаїзм. Першу з них спалено живцем, другу, яка відмовилася від нової віри, обезголовлено, а тіло потім спалено.
Іудаїзм у ХІХ ст. Галицька таскала
Побут єврейського населення у XVIII і в XIX ст.ст., особливо у смузі осілості, визначався старозавітно-талмудичними настановами. Суботній спокій дотримувався беззастережно — увечері в п'ятницю життя в містечку завмирало. Хлопчаки обов'язково вивчали Тору й Талмуд, єврейську грамоту. Дуже суворо дотримувалися приписів в обрядовій сфері, стосовно їжі тощо.
В єврейських громадах було чимало братств з вивчення Тори й Талмуду, книг з релігійної етики. Кожна молитовня утримувала за свій рахунок рабина та маггида-проповідника і навіть в найбідніших синагоги мали власних законовчителів.
Спостерігачів дивувало, що Талмуд, Мідрагд, пророків, псалми по-справжньому вивчають не представники найвищих верств населення і не обмежене коло інтелектуалів, а чоботарі, водоноси, візники, ремісники. Написання нового сувою Тори і його внесення до синагоги ставало великим святом для містечка, а падіння сувою через необережність читця тягло за собою піст для всього населення. Надзвичайне поширення мала також благодійна діяльність, базована на релігійних приписах. Як відзначали сучасники, ті з євреїв, хто не одержував милостині, обов'язково давав її.
У XIX ст. деякі обрядові приписи почали входити в суперечність з новими соціальними умовами і певною мірою гальмували суспільно-економічний та культурний розвиток українського єврейства. В народі дедалі більшої популярності здобували ті рабини, котрі намагалися полегшити тягар 613 заповідей іудаїзму (міцвот). Не порушуючи духу й літеру Закону, вони, однак, вважали, що єврей "має жити в Торі, а не вмерти в ній". Поширюються так звані обрядові фікції, спрямовані на те, щоб "перехитрити" приписи, які важко було виконувати за нових умов.
Ліберальні налаштування розбивалися об жорстку, навіть жорстоку антиєврейську політику царату. За Миколи І посилюються спроби насильницького хрещення євреїв. Проте утворені Олександром І Комітет для всіх євреїв, які навертаються у християнство, та Товариство ізраїльських християн у 1833 р. довелося закрити. Незважаючи на пільги, бажаючих вступити в ці об'єднання було надзвичайно мало.
Політика російського уряду спрямовувалася, з одного боку, на асиміляцію євреїв, а з іншого — на утиски їх аж до витіснення з країни. Російські ідіоми черта оседлости, погром, процентная норма (частка євреїв, яка допускалася в навчальних закладах) увійшли в інші мови без перекладу. В житті євреїв періоди відносного спокою змінювалися спалахами ненависті, стихійними або інспірованими погромами, новими антиєврейськими законами (за царювання Олександра III видано 65 антиєврейських законів, за Миколи II — ще 50). Голова Комітету міністрів С.Вітте визнавав: політика влади призвела до того, що "звичайно, не всі євреї зробилися революціонерами, однак, поза сумнівом, жодна з націй не дала Росії такого відсотка революціонерів". Історик С.Дубнов писав: "Євреї давали для революції армії бійців у пропорції, яка перевищувала їхню кількість в країні, але ця пропорція навряд чи відповідала їхнім стражданням".[8.,26]
Водночас серед євреїв поширюються ідеї сіонізму, спочатку досить стримано зустрінуті ортодоксальними рабинами. Вважаючи, що зібрання народу Ізраїля на святій землі має здійснитися не людськими, а Божими зусиллями, вони не поспішали простягнути руку першим сіоністам.
На першу половину XIX ст. припадає активна інтелектуальна діяльність представників галицької таскали (просвіти). Вона пов'язана з іменами багатьох визначних вчених. Серед них засновник науки іудаїзму Соломон-Єгуда Раппопорт (1790 —1867), який розробив критичний метод дослідження єврейської історії та літератури, а також Нахман Крохмаль (1785— 1849), який простежив витоки єврейської традиції у своїй знаменитій праці "Путівник для заблукалих у наш час". Гаска-ла Галичини мала суттєву відмінність від німецької; друга відзначалася потужним асиміляційним компонентом. Висока концентрація єврейського населення в Галичині (12% всіх мешканців), дуже високий релігійно-філософський рівень рабинів скерували гас калу тут по шляху збереження й розвитку традиційних релігійних цінностей.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
