138708 (724499), страница 3
Текст из файла (страница 3)
Водночас реформізм в іудаїзмі не набув помітного поширення в Україні, хоча чимало єврейської інтелігенції висловлювалося на його користь досить рішуче. "Внутрішня релігійно-побутова реформа, — писав С.Дубнов, — становить кричущу необхідність".[2.,170]
1.2. Суперечливість процесу емансипації радянського єврейства. Іудаїзм після 1917р.
1917 рік дощенту потряс сталий побут єврейських містечок. Радикально настроєна єврейська молодь взяла досить активну участь у руйнуванні того, що так чи інакше асоціювалося з межею осілості. Руйнації піддавалися й освячені релігією традиції та звичаї. Вона набувала специфічних для перших післяжовтневих років форм: активна антирабиністична кампанія, демонстративні виходи на роботу в суботу і в дні найбільш шанованих релігійних свят, влаштування в синагогах робітничих гуртків і світських шкіл. Комсомольці організовують показові суди над релігією, носять на Паску опудала рабинів, з ентузіазмом перелицьовують на новий лад тисячолітні свята.
Після громадянської війни, яка призвела до значних жертв (втрати українського єврейства досягли, за деякими підрахунками, 75 тисяч осіб) єврейські містечка було знекровлене. Євреї діставали до того ж можливість селитися у великих містах, де мешкання їх за царату заборонялося. Результати позначилися дуже швидко: якщо в 1897 р. у 21 великому місті України жило 415 тис. євреїв, то в 1923 р. — 764 тис. (50% єврейського населення України). Набувають поширення змішані шлюби — явище до революції серед євреїв в Україні вкрай рідкісне. Досить згадати, що вимога Закону, згідно з яким за жінкою, котра вийшла заміж за не єврея, відправлявся поминальний обряд як за померлою, свого часу виконувався досить послідовно.
У 1925 р. змішані шлюби становили 4,2% всіх шлюбних союзів, які укладали на Україні євреї-чоловіки, і 4,7% — євреї-жінки, а вже в 1927 р. відповідно 5 і 5,5% . Це набагато менше змішаних шлюбів, укладали в цей час євреї РСФСР, котрі проживали в основному у великих промислових і культурних центрах, але більше, ніж у Білорусії, де емансипація євреїв від форм буття, що склалися в рамках межі осілості, відбувалася складніше.[10.,25]
Життєва перспектива більшості мешканців містечок, обмежена колом так званих "єврейських професій", перестала бути фатальною. До середини 20-х років, наприклад, істотно зростає частка робітників і службовців серед загалу єврейського населення. 150 тисяч євреїв України і Білорусії зайнялися сільським господарством. З'являються єврейські сільськогосподарські поселення в Північному Криму, поблизу Кривого Рога і Херсона, в інших краях України. Між 1924 і 1930 роками 9526 єврейських сімей заснували 162 аграрних поселення.
Важливим секуляризуючим фактором, який справив надзвичайно складний і суперечливий вплив на світогляд українського єврейства, стало дуже активне залучення євреїв у партійно-радянський апарат. У 1925 р., наприклад, вони становили 25% партійних і державних функціонерів, 26,7% від загальної кількості службовців в економічних і фінансових органах. Високою була частка євреїв також у науці й культурі.
В Україні досить активно відкриваються культурно-освітні єврейські заклади. У 1924/25 навчальному році в УСРР працювало 342 школи з єврейською мовою навчання, а в 1929/30 р. — вже 786. Діяли три автономних райони; єврейські ради функціонували в 77 селах і 69 містечках (1929); 46 судів розбирали справи на ідиш. Водночас дуже жорстко викорінюються традиційні осередки єврейської культури, освіти й виховання — хедери і талмуд-тори, не кажучи вже про приватні училища й гімназії. Викорінюється навіть підґрунтя єврейської традиції — з початку 20-х років відбувається посилена дегебраїзація, тобто витіснення мови іврит, богослужбової мови, що, разом із тим, єднала євреїв різних країн і в той час уже почала відроджуватися як мова спілкування. "Материнською мовою єврейської маси визнається ідиш, а не іврит (староєврейська мова), — наголошувалося в постанові нарком-освіти УСРР (серпень 1920 р.). — Ідиш є мова викладова по всіх єврейських школах всіх типів на всій території УСРР. Викладання на мові іврит... забороняється".[10.,45]
Особливо наполегливими у викорінюванні "вогнищ мракобісся" були єврейські секції при партійних комітетах. Вони наполягали на закритті хоральних синагог, вимагали нещадного придушення "дрібної єврейської буржуазії, яка підняла голову і згуртовується навколо релігійних установ".
Оцінюючи ставлення партійно-державних структур того періоду до іудаїзму, слід визнати, що в цілому воно визначалося загальним підходом до релігії, тобто спрямованістю на її викорінення. Однак, підкреслюючи необхідність боротьби з "єврейським клерикалізмом", "подолання впливу рабинів на трудящі єврейські маси", комітети КП(б)У, особливо її керівні органи, тоді усвідомлювали, що у випадках, коли етнічні й конфесійні рамки практично повністю збігаються, антирелігійна кампанія може досить глибоко зачіпати національні почуття. Ставлення до конфесій, до яких належали національні меншості у Україні у першій половині 20-х років, ще визначалося необхідністю забезпечення підтримки в боротьбі з "православною контрреволюцією", а також сприятливого міжнародного реноме радянської держави в очах "світового пролетаріату". Тому відомо кілька випадків толерантного ставлення до синагоги. Наприклад, 4 листопада 1921 р. політбюро ЦК КП(б)У прийняло спеціальну постанову за фактом реквізиції молитовного приміщення в Золотоноші (нині Черкаської обл.). У ній містилася вимога повернення приміщення віруючим і негативна оцінка самого факту реквізиції, який на фоні збереження сакральних об'єктів інших релігій міг образити не тільки релігійні, а й національні почуття громадян.
Втім, у такій самій ситуації громада просила повернути відібрану в 1923 р. харківську синагогу — політбюро ЦК КП(б)У відмовило віруючим. І вже в той період релігійні організації, в тому числі й іудейські, потрапляють під жорстку опіку "органів", що націлюються на "розкладання і розшарування громад", вкорінення в них інформаторів (найчастіше вони вербувалися з числа парафіян), маніпуляцію групами віруючих для досягнення конкретної політичної мети.
У 1924 р., за даними НКВС УСРР, в республіці зареєстровано 1026 іудейських громад, які об'єднували 138583 віруючих. Звичайно, дані ці дають надто приблизне уявлення про релігійність єврейського населення. Викликає сумнів і сама можливість перелічити релігійних людей "по головах", най-скоріше до офіційних паперів потрапили лише засновники релігійних товариств. У кожному разі дослідження, здійснені етнографами в кордонах колишньої межі осілості (1923 р.), дали такі результати: 28,4% опитаних євреїв вважали себе релігійними, 18,6 — напіврелігійними і 52,7% — нерелігійними. Цікаво, що водночас тільки для 8,7% днем відпочинку була неділя, для решти — субота.
Наприкінці 20-х років, як відомо, ставлення до релігії з боку партійно-державного керівництва різко стає жорсткішим. Поряд з церквами, костелами закриваються й синагоги. Проблема набуває забарвлення, яке відповідає псевдотеорії "загострення класової боротьби в міру побудови соціалізму". Ось лише одна оцінка із сотень їй подібних, що належать до "великого перелому": "Єврейська зарубіжна буржуазія, — писав у 1931 р. журнал "Воинствующий атеист", — намагається насадити в СРСР єшиботи, сенс організації яких для них полягає в тому, що ці рабинські училища готовлять фанатично відданих завданням буржуазії агентів, проповідників націоналістичних тенденцій, що розладнують всілякими способами соціалістичне будівництво".; По осередках іудаїзму завдається нищівних ударів, а протягом другої половини 30-х років розгрому піддається й світська єврейська культура, скасовуються національні райони. Про захланність винищення пам'яток матеріальної й духовної культури засвідчують численні факти, хоча, на нашу думку, достатньо було б і цього: працівники Артемівського обласного архівного управління просили дозволу на передання кількох сувоїв Тори, які пишуться на пергаменті, місцевим організаціям для виготовлення піонерських барабанів.
Деяке пожвавлення релігійного і взагалі єврейського життя в Україні настало після приєднання до СРСР Західної України (1939 р.), Бессарабії та Північної Буковини (1940 р.). Однак дуже швидко єврейські організації, навчальні й наукові заклади тут розпущено, а десятки тисяч євреїв, так званих "ненадійних елементів", заарештовано або вислано до Сибіру та Казахстану.
Катастрофа європейського єврейства в часи Другої світової війни
Друга світова війна призвела до величезної трагедії українського єврейства. В Галичині було знищено близько 98% євреїв, які залишалися там протягом гітлерівської окупації. Серед євреїв, котрі мешкали в східних окупованих регіонах, у живих лишилося не більше як 1% (деякий виняток — так звана Трансністрія, де визволення дочекалися 15—20 тис. з 185 тис. місцевих євреїв, та Чернівці, де гітлерівці не встигли знищити до приходу Червоної Армії 16 тис. євреїв). Майже повністю знищено таку самобутню єврейську етнолінгвістичну й етноконфесійну групу, як кримчаки; попри намагання експертів допомогти іншій єврейській етнолігвінстичній й етноконфесійній групі — караїмам і довести Берлінові їхнє начебто "неєврейське" походження, їх також було розстріляно.
Відомостей про те, що радянське керівництво розглядало проблему євреїв в окупованій Україні і взагалі на окупованих землях, немає. Разом з тим повсюди були люди, котрі допомагали їм з власної ініціативи. Ще задовго до удержавлення України єврейські організації розшукували таких осіб і широко повідомляли про них світові. До почесної книги "Праведники миру" занесено митрополита Андрія Шептицького, луцького музиканта Вітольда Фуменка, священика Покровської церкви Києва Олексія Глаголєва, рівненчанина Якова Сухенка. Після здобуття незалежності України ці пошуки набули великої державної й громадської ваги, а передмову до книги про українських праведників миру (Сусленський Яків "Справжні герої" (Київ, 1993) написав особисто Президент Леонід Кравчук.
Потепління, що настало з 1943 р. у взаєминах між партійно-радянським керівництвом і релігійними організаціями, дуже мало позначилося на стані іудейських громад. Після війни в СРСР і, зокрема, в Україні розгорнуто безпрецедентну боротьбу з "безрідними космополітами", "оспівувачами талмудичної архаїки та містечкової зашкарублості", репресовано цілу плеяду єврейських інтелектуалів.
Навіть гідно, як велить традиція, поховати жертви гітлеризму виявилося неможливим: влада відмовляла у праві відновлення національної символіки на могилах і зазначення національної приналежності похованих. До останнього часу в Україні стояли надгробники з Моген-Довидом (Щитом Давида), в якого відбито "зайвий", шостий промінь — уособлення розчавленої національної гідності, блюзнірства й апогею "патріотизму". На початку 1992 р. в Україні виявлено 530 місць, де відбувалися масові розстріли євреїв у часи Другої світової війни, причому значна частина їх була в занедбаному стані.[7.,54]
ІІ. АНТИРЕЛІГІЙНА КАМПАНІЯ М. ХРУЩОВА. НАСТУП НА ІУДЕЙСЬКІ РЕЛІГІЙНІ ГРОМАДИ.
З кінця 50-х років у країні розгортається кампанія з викорінення інституціолізованої релігійності. Вона базувалася на утопічних планах побудови комуністичного суспільства до 1980 р. і на гранично ненауковому сприйнятті релігії як цілком пережиткового явища в соціальній тканині радянського суспільства, що функціонує завдяки підживленню з за кордону, спритності і підступності церковних діячів й через огріхи атеїстичної пропаганди.
В Україні ця кампанія набула винятково жорстоких форм і завдала нищівного удару по всіх конфесіях. Щодо іудейської релігії, то в республіканській пресі було організовано публікацію ряду статей і листів, які "викривали" синагогальний актив у користі і зловживаннях, "порочних зв'язках" із закордоном, в інших гріхах. Під приводом "систематичних порушень законодавства про релігійні культи" закрили синагоги у Львові, Миколаєві, Херсоні та в багатьох інших містах України.[1.,133]
Пафос антиконфесійного завзяття в ряді випадків підігрівався відчутними юдофобськими елементами офіційної пропаганди. Всесвітній резонанс і обурення викликав, наприклад, виступ М.С.Хрущова перед діячами культури й мистецтва (березень 1963 р.), в якому він розповів про якогось перекладача-єврея, що нібито працював у штабі гітлерівського генерала Паулюса. Це повідомлення виявилося наклепом, а в загальному контексті промову радянського прем'єра розцінено світовою громадськістю як намагання звинуватити євреїв у співробітництві з нацистами. Великий скандал викликав і вихід у Києві книги Т.Кичка "Іудаїзм без прикрас". Поряд з цілою колекцією антисемітських випадів вона містила карикатури в стилі журналу "Штюрмер", який виходив у Німеччині за Гітлера. Обурення виявилося настільки сильним, що ідеологічна комісія ЦК КПРС змушена була засудити книгу Т.Кичка.
ІІІ. СУСПІЛЬНО-РЕЛІГІЙНЕ СТАНОВИЩЕ РАДЯНСЬКИХ ЄВРЕЇВ У 1964—2007рр.
Після згортання кампанії в Україні діяло тільки 14 синагог, кількість ця залишалася незмінною аж до кінця 80-х років.
У 1964 р., після деякого перегляду найбільш одіозних підходів до проблем, пов'язаних з діяльністю релігійних організацій, чисельність прихильників іудаїзму оцінювалася апаратом уповноваженого Ради у справах релігійних культів при Раді Міністрів УРСР приблизно ЗО тисячами чоловік. Природно, наявна кількість синагог не могла задовольнити духовні потреби цих людей. Ось чому в республіці паралельно діяли також десятки міньянів (міньян буквально означає кворум, група повнолітніх, старших 13 років, чоловіків-євреїв кількістю не менш як 10 чол., тобто в кількості, достатній для колективного моління). Офіційний статус міньянів не оформлявся владою. Цілий ряд міньянів його й не добивався. Для багатьох таких спільнот, утворених віруючими похилого віку, процедури, пов'язані з реєстрацією, були надто клопітними, іноді непосильними.
![](https://s.studizba.com/z.php?f=/templates/si/i/noavatar.png&w=100&h=100&t=1"){kind=avatar}
